Код любові письменника Івана Григурка
Велике бачиться на відстані. Письменник Іван Григурко дуже любив Херсон, але подекуди просто задихався, змушений писати виступи секретарям парткомів, комсомольським ватажкам, передовикам виробництва. Між тим у Москві вийшов його роман “Канал”, за яким кіностудія імені Довженка зняла фільм. 25 лютого “непровінційному” письменнику Івану Григурку виповнилося б 65 років
Запахло грозою Суботнього жовтневого дня 1973 року відразу дві неприємні звістки звалилися на Івана Григурка. Знайомий київський письменник зателефонував йому у Миколаїв і сповістив, що політбійці ідеологічного відділу ЦК Компартії готують “побиття” молодшої прогресивної хвилі письменників. Серед них значився і Григурко. Порада: треба захищатися. Віталій Коротич, наприклад, терміново подався на Далекий Схід – не за “поетичним туманом”, а писати нариси для журналу “Огонек”.
Іван Григурко сподівався, що загрозу від нього відверне публікація роману “Канал” у Москві. Письменник якраз вів інтенсивну роботу (правка, вичитка) з редакторкою Гремицькою з журналу “Молодая гвардия” і перекладачем Власовим. Появу роману в журналі міг перекреслити прикрий випадок. Про нього Іван дізнався з другої звістки, яку одержав того ж дня. У листі Іван написав мені: “Цікава ситуація склалася у мене з Москвою. У листі до перекладача, коментуючи доречні й сумнівні поправки, я жартівливо назвав Гремицьку Гробницькою. Перекладач, дурень, переадресував мого листа самій Гремицькій, а ще, крім того, написав протест у видавництво, де ще окремо вказав, що автор настільки не згоден з редактурою, що Гремицьку назвав Гробницькою… Сьогодні я написав їй листа і вибачився. Але тепер не знаю, як вона і видавництво прореагують на “Гробницьку”. Можуть оголосити мене хамом і припинити зі мною стосунки”.
Москва – не Київ. У білокам’яній керувалися здоровим глуздом. Роман “Канал” побачив світ у номерах журналу “Молодая гвардия” (1974 рік). Цей успіх розвіяв хмари над Іваном Григурком. А “Канал” продовжив переможний шлях до читачів. Його надрукував білоруський журнал “Полымя”. Першими читачами “Каналу” за кордоном стали болгари. У Німецькій Демократичній Республіці повість “Путина” Григурка надрукував журнал “Зінн унд Форм”(“Думка і форма”). Загалом “Канал” видали тиражем понад 750 тисяч примірників! Кіностудія імені Довженка зняла фільм “Канал” (1976), у якому грали відомі актори Іван Миколайчук, Анатолій Переверзєв. Постановку фільму здійснив режисер Володимир Бортко – син нашої землячки з Великої Олександрівки артистки Марини Захарченко, що стала згодом дружиною Олександра Корнійчука. Бортко – відомий російський режисер, він зняв “Мастера и Маргариту”, а зараз працює над “Тарасом Бульбою”. А Іван Григурко незабаром став лауреатом республіканської премії імені Островського.
ЗНОВУ НА ХЕРСОНЩИНІ “Я в “Ленінський прапор” прийшов у вересні 1967-го. Ти, пам’ятаю, приїхав з Києва, з якогось семінару в патріотичній уніформі. Отоді все почалось”, – згадував у листі Іван Григурко у грудні 1975-го.
“Я читав твій репортаж “Тієї ночі під Рибальчим”. Чудова річ”, – такими були його перші слова під час нашого знайомства.
Невдовзі він привіз репортаж з рисових жнив у Скадовському районі. Потім було спільне відрядження на Каховський плацдарм: підготувати публікацію до відкриття пам’ятника “Легендарна тачанка” (27 жовтня 1967 року). Писали в редакції у вихідні. На творчій хвилі підготували нешаблонно матеріали на газетний розворот: “Каховський епос, жовтень, 1967 (фрагменти)”. Іван написав статті “А спогади, як громовиць відлуння”, і “Гаптує осінь стежки до щастя”, Володимир Куликівський подав вірш “Реквієм” пам’яті 19-річного каховчанина Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, взяли уривок з поеми Юрія Сагайдака “Червоний начдив” про командира Петра Солодухіна… Радість наша була передчасною. Редактор повернув нам добірку: “Не піде”. Ці слова різонули нас “по-живому”.
– Підемо в обком комсомолу, – сказав я Іванові.
Очевидно, припускаю, редактора налякала позаштампова форма матеріалів без підписів секретарів парткомів, комсомольських ватажків, передовиків. Натомість у кінці добірки були наші прізвища.
Розмова з секретарем обкому Олександром Трибушним тривала хвилин десять. Я його знав ще й як ліричного поета, однак він був скромний і віршів не друкував. З ним познайомився, коли ще працював у “районці” далеко від Херсона. “Друкувати” – таким був вердикт секретаря обкому.
Щоб відсвяткувати наш творчий успіх, відпочити від суєти, я запросив Івана погостювати у моїх родичів у Золотій Балці. Ми блукали степами і балками, впивалися повітрям золотої осені. Я взнав про багатотрудну Іванову долю. Він народився 25 лютого 1942 року в селі Волярка Червоноокнянського району на Одещині. Його батько, військовий лікар, загинув на війні. Іванкові було три роки, коли померла його мама. Далі був дитбудинок, літо проводив у дідуся й бабусі. Після семирічки закінчив Одеський кредитний технікум. За спеціальністю працювати не став, влаштувався літпрацівником у районну газету “Промінь Ілліча”. Там він упізнав ціну слова. Якось в їдальні взяв меню і страви доповнив коментарем: салат – “Жовтневий”, битки – “Безпартійні”… Догідливі люди передали оте “меню” до райкому. Іванові запропонували звільнитися з редакції. Навмання він переїхав до одного з районів Запорізької області, працював у редакції. Наприкінці 1960-го влаштувався у Скадовську райгазету. Восени 1962 року пішов до армії. Служив у Свердловську на Уралі. Звільнився і став студентом Одеського університету. Після чотирьох курсів перевівся на заочне відділення і знову приїхав у нашу область.
У Золотій Балці ми багато говорили про літературу. Іван читав свої вірші. Але сказав, що вже обрав прозу. Я познайомив його зі своїми київськими записами про Пшибишевського, Гамсуна, які на той час у нас не видавалися. Згодом він присвятив мені вірш з такою строфою: “І поміж сірою буденністю, Як тихі спалахи зорі, Нас ранять думи Пшибишевського, Чи, може, Сент-Екзюпері”.
“Життя нас ламає, але на зламах ми стаємо ще сильнішими” – ці слова Хемінгуея не раз повторював Іван Григурко. Проте життя іноді було надто жорстким. Якось перед Новим роком Іван сів в автобус і поїхав до себе у гуртожиток по вулиці Миру в Херсоні. Першого січня я захотів провідати його, але в гуртожитку Івана не було. Знайшов я його у лікарні водників. Коли побачив його потемніле від синців обличчя, у мене потекли сльози. Виявилося, що автобус довіз Івана лише до автопарку. Коли він йшов додому пішки, його хтось ударив, зняв пальто. Івана підібрала патрульна машина міліції, привезла у відділення. Коли він сказав, що працює кореспондентом, його сильно побили, а потім відвезли до лікарні…
“Мистецтво розвивається на позитивних емоціях”, – на жаль, цю довженківську тезу не знали чи не сприймали керівники “Ленінського прапора”, “Наддніпрянської правди”. Попрацювавши кілька місяців у партійній газеті, де його змушували писати переважно виступи робітників, доярок, частенько навантажували роботою – написати щось і вдома, Іван Григурко звільнився. Коментуючи таке ставлення до Івана, столичний літератор Анатолій Таран сказав, що те все рівнозначне забиванню цвяхів мікроскопом.
Я був завідуючим відділом у “молодіжці” – і завжди прагнув прикрити друга. Бувало, він писав заяви на звільнення, я їх рвав, умовляв залишитися. Тож якось Іван сказав, що якби не я, він ніколи не став би письменником. Я наводив йому слова Володимира Короленка: “Ніколи не кажіть, що вас згубило оточення. Справжній талант завжди проб’є собі дорогу”.
У “молодіжці” тоді працювали цікаві журналісти, ми вчилися у досвідченіших. Веселіше стало, коли у моєму відділі з’явився випускник Одеського університету Леонід Бондарчук. До нас частенько заглядали поет Володимир Куликівський, художники, солідні автори і початківці. Завжди чемно і гідно тримався кремезний – талановитий артист херсонського театру Дмитро Короленко.
30 грудня 1970 року Іван одружився з жінкою з чудовим ім’ям Надія. У загсі свідками були я і друкарка Ліда. Ми мали їхати до Івана додому. Я відпросився на годину, тому що мав забігти у пологовий будинок, куди напередодні відвів свою дружину. Коли я приїхав до молодят, вони все зрозуміли. Я лише уточнив, що народився син, чого і їм побажав. Влітку Надя народила сина. Як і ми, вони назвали його іменем загиблого батька…
Кілька днів тому я телефонував Наді у Миколаїв. Вона збиралася до Києва, де син Сергій працює дизайнером в одному з журналів.
ЖИТТЯ ЯК СПАЛАХ ЗІРКИ Під час навчання Івана Григурка в Одеському університеті журнал “Вітчизна” надрукував його перше оповідання. В 1970 році у “Дніпрі” побачила світ Іванова повість “Роса”. Наступного року читачі “Прапора” (Харків) познайомилися з повістю “Гавертій”. У статті “Григурко відчиняє двері” у “Літературній Україні” від 23 березня 1973 року Павло Загребельний сказав про “Росу”: “Привабило в тій повісті вміння з особливою теплотою писати про людей, привабив його стиль твору, якісь цілком нові для української прози інтонації”.
У філософській повісті “Гавертій” ідеться про один день із життя сільського мужика. Гавертій роздумує про непевність буття: Інший персонаж стверджує: “Одна любов чогось варта в цім житті, а все інше – то лиш підкладка до неї”. “Гавертій” був першою цеглинкою до написання твору про народне життя півдня України, який збирався створити Іван Григурко. Йому не давав спокою, муляв і надихав один з кращих романів ХХ століття “Сто років самотності” Габріеля Маркеса. Цей твір і не менш видатний роман ХIХ століття “Мобі Дік” Германа Мелвіла були постійно чи не єдиними книгами в робочому кабінеті Івана Григурка.
Любов до людини – творчий код Івана Григурка. У статті “Література – це саме життя” він писав: “Кожна любов вимагає навігаторського хисту. Ми знаємо, що у закоханих людей трапляються драми, трагедії тільки тому, що немає якогось вміння керувати любов’ю. Якщо дивитися на літературну працю як на любов, а кожна професія – то вияв любові, то нам потрібен неабиякий навігаторський хист”. В іншому абзаці читаємо: “Світ художнього слова майже неосяжний, і кожен його мусить відкривати сам. Головне – любити життя і людей, серед яких зростаєш; та й це ніяке не одкровення, бо з любові ми всі народжуємось, і всі наші діяння”.
В 1973 році Григурку відмовили у квартирі в Херсоні – і він переїхав до Миколаєва, де створювали письменницьку організацію. Ми телефонували один одному, листувалися, зустрічалися. Він не приховував любові до Херсонщини. Ось уривки з його листів: “Я поки що живу без телефону, тому не можу власним голосом привітати відомого рибалку Кривця з виловом ваговитого карася – “Ленінського прапора”. Тепер, як і належить, херсонська молодіжка запахне в’яленою таранею”.
“Привіт хлопцям. Л. Бондарчуку скажи, що я від себе і від нього надіслав Василю Афоніну (відомий російський письменник. – Прим. авт.) три пляшки “сухаря”. Він прислав свою книжку з підписами, одну для нього також. І скажи, що Афонін вже одружений, черга тепер і за ним”.
“Толю, вітаю тебе з публікацію “Вікон”. Прочитав повість Алли Тютюнник і хочу написати, привітати. Защеміло щось на серці, коли дійшов останньої крапки, а це найвірніша ознака, що повість не пуста.
Якби я був редактором журналу, я б черговий номер розпочав твоїм “Мостом”, а закінчив би гуморесками Леоніда Бондарчука”.
У Миколаєві Іван Григурко написав романи “Далекі села” (1978), “Ватерлінія” (1982), “Червона риба” (1982). Останній роман він не закінчив.
21 серпня 1982 року я востаннє побачився з Іваном. Він, тяжко хворий, вийшов із палати в коридор. Вийшов, як завжди, з усмішкою. Ми говорили, що ще разом поїдемо на море в Очаківський район, що у нас все буде добре. Потисли руки. Через дві години Надя зателефонувала і сповістила, що обірвалося життя Івана…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)