Книга Великої Смути – МИКОЛА ПОТОРАКА

Частина перша.

Місто Смути.

Передмова.

Виходив Поторака із Святих Гір, пририваючи своє блаженне існування, щоб увійти у цей світ та потонути у смуті.

Провів Поторака у Святих Горах двадцять років, займаючись перевтіленням увесь цей період та зароджуючи Святі Ідеї, пишучи їх на папір з надією що послідовники із іншого світу впитають їх та будуть живитися ними як все живе живиться влагою після дощу.

Дивився Поторака із Святих Гір на Світ двадцять років та бачив його перевтілення із небуття у небуття.

Солоні як персик сльози лилися із очей Потораки та нові думи народжувалися десь у середині.

Виходив Поторака із Святих Гір та йшов на зустріч Сонцю, у промінні якого купалося місто. У це місто йшов Поторака щоб нести Найвищу Мудрість для Людей.

Йшов Поторака тропами через ліси та дивився на світ. І билося його серце у захопленні від краси цієї шаленої. І відчував себе Поторака господарем цього світу, цього небуття.

Та тихо було навкруги. Не співали птиці не чутно було звірів. І лише шум дерев нагадував про існування Життя.

І зустрів на своєму шляху Поторака Людину. І послав свої думки Поторака до людини, сподіваючись на підкорення. Та Людина мовила устами Бога. І почав сміятися Поторака, бо мовила Людина його устами.

І казала Людина :” Світ чудовий, життя чудове, кохаймося. ” І відповів їй Поторака:” Святі слова кажуть твої уста, та твої уста кажуть те що казав я у першій стадії перевтілення. ” І думала людини що Поторака нелюдь, і бігла від нього. А Поторака лише сміявся про себе, бо знав Велику Істину Він – Бог вже помер. І відображення Бога у блакиті неба нагадувало нам про Нього Великого і змушувало тремтіти у Святому Страху.

Поторака дививс я у небо та бачив там те що лишилося від Бога – пожовле осіннє листя на промерзлій землі.

І подивився Поторака вдаль та побачив Храм та бур ‘ ян біля нього. І відчув Поторака сорну траву у душах людей. Та не було цієї трави у душі його. Бо двадцять років займався він Самоочищенням та Перевтіленням для того щоб мати право помляти устами своїм Святі Ідеї.

І пішов Поторака далі – до міста Людей щоб нести їм Істину.

І так почалося перевтілення Світу із Небуття у Блаженне Існування. Поторака йшов з одного світу в інший, з одного виміру в інший.

Так почалося Життя яке подарував нам Бог відображенний на небесах.

І почали співати птахи у лісах якими пройшов Поторака, у вилізли із нор звіри у лісах якими пройшов Поторака.

І коли настала ніч Поторака підійшов до міста що звалося Містом Смути.

І лише Зірка падаючи у Велике Море Скорботи засвідчила це.

Поторака та варта.

Перед тим як зайти у місто потрібно було схилити чоло своє перед Гербом, взвеличенним людьми та проклятим мучінниками. Перед Гербом стояла варта, що не пускала у місто призренних та псів з гір. І несли вони свою службу і в день і в ночь, і допомогали їм своїм промінням Сонце та Місяць. І співали їм Зорі.

Варта мовила до Потораки:”Навіщо ти прийшов сюди зі Святих Гір?”

Поторака мовим до варти :”Пустіть мене бо приніс я Вам на своїх устах істину. Та не буду я Вам казати її до того як не буде мені надано хліб із колосків Сонця та сон із Моху.”

Почала сміятися варта. “Не любить Місто коли йому читають істину бо саме життя то є істина і лише божевільний може нарушати нірвану життя випробуючи свою вдачу, змагаючись із Містом та забуваючи про те що Він призренний. Уходь звідси туди звідки прийшов бо ти призренний!”

Мовляв Поторака:” Я прийшов сюди не щоб бути навчанним, а щоб вчити. Бо я пройшов всі рівні перевтілення і сильний я є тілом та розумом, у той час як ви пишаєтесь силою духа свого та той дух загнив у болотах зелених та був засмоктанний ними. Мій розум чистий і багатий тому я прийшов сюди щоб знайти тих хто рушить зі мною туди куди не варто ходити та варто мріяти про це місце у своїх думках дивлячись на небо. “

” Баран теж так думав та був сжерен вовком. ” – казала вартаю

“Я не боюся того що боїться Стадо, бо я Пастух і я оберігаю це Стадо та кирую їм.” – відповів Поторака.

Почала сміятися варта. Відчинила вона перед Поторакою ворота та мовила:”Ступай, божевільний, та знайди тут смерть.”

” Я не боюся смерті, бо смерть то є найвища насолода, ” – відповів їм Поторака. Не схиляючи голови пройшов Поторака під Гербом та вулицями пішов у жерло міста. І було чутно лише сміх варти.

Почав співати для Потораки Місяць, вишиваючи йому шлях своїми срібними нитками.

Із вдячністю підняв Поторака голову до неба та мовим:”Хай дурак жаліє що є на світі той розумний, погляди якого він не підтримує.”

Живучі у світі дурак робить свою найбільшу дурницю, бо не знає він що все життя є дурнею і лише у смерті найвища насолода та заспокоєння. Та не може член Стада сягнути того що сягнув Пастух, бо член Стада підкорює свою милість Постухові і немає у нього часу на усвідомлення істини, бо увесь час у нього займає підкора. Тому не повинен дурак усвідомлювати, він повинен перевтілюватися та виконувати постанову Пастуха, який вже перевтілився та сягнув того, що допоможе перевтіленню Стада. Та ніколи не стане Стадо Пастухом, Стадо стане послідовником Пастуха.

Поторака та голод.

Відчув Поторака гостре почуття голоду яке роздирало його з середини та повертало до найнижчої стадії звіра – до стану людини.

Навіть рослина залежить лише від Неба, бо живиться вона святою влагою що проллється сльозами на неї.

Звір у лісі, відчувши голод піде на палювання. І буде вбити більш слабкого для того щоб не гнівити Землю та зберігати Закони Природи.

І птах, літаючи у небі, використає своє мудрість та знайде слабкого звіра, якого ще не встиг знайти більш сильний звір, та втамую свій голод.

Та людина, відчувши голод, падає на коліна та починає просити милість іншої людини. Тим самим людини опускає себе на найнижчий рівень.

Ні звір, ні птиця, ні рослина не просять милості. Вони чи йдуть у боротьбу чи беруть те що ласкаво надала їм Земля.

Тим самим, звір, рослина та птиця підіймають свій рівень над людиною і дають зрозуміти, що людині щоб досягти Блаженства найнижчого рівня, потрібно пройти етапи перевтілення від Рослини до Звіра.

Дикий звір не буде просити милості бо знає він ціну Свободи, яку здобули його предки кров’ ю своєю та відстоює він у безжалісній боротьбі протягом усього свого життя.

Тому звір більш великий ніж людина. Бо людина не встигла ще пізнати свободу.

Людина омріює свободу. Людина каже що має свободу. Та це все є утопією.

Свободу має лише сильний. Той хто не буде падати на коліна, просючи милості. Той хто має свободу візьме сам те що він омріяв.

Той хто має свободу знає справжню ціну її. Бо цю ціну сплатили предки його та він продовжує сплачувати.

Почав плакати Поторака. Бо у Місті Смути втратив Він свободу свою.

Підходив Поторака до будинку та стукав у нього, прислухуючись не до Мудрості своєї а до Голода свого.

Той хто має нести Мудрость повинен нести Приниження.

Пастух не несе приниження охороняючи Стадо, він отримує від цього Святе Бладенство.

Просячи Милість Пастух відходить від свого ” Я ” та зближує себе із Стадом.

Це дуже небезпечно. Бо Стадо може поглотити Пастуха, якщо відстань між ним та Стадом стане занабто малою.

Це було перше приниження Потораки.

Поторака та старик.

Відчинилися двері та вийшов до Потораки старик.

“Хто сміє будити мене? Чи не заслугував я тим що прожив стільки років права на Сон?” – питав Старик.

“Так старик, ти заслужив це право. Твоє місце на цвинтарі та ти ще тут. І це є найбільшою трагедією людства – той хто заслужив Блаженство не отримав його. І думка про це прорізає моє серце тисячами голками Смути.” – відповідав Поторака.

Дивився на Потораку старик та нічого не відповідав.

“Змушенний я падати на коліна та просити милості Вашої, опускаючись до рівня людини цим самим.” – мовляв Поторака.

“Ти шут що мовляє устами Мудрого.” – казав старик та пускав Потораку до будинку, – “я дам тобі хліба та кину кіпку соломи щоб міг спати ти, та пам’ ятай – убирайся з мого будинку до того як Сонце освітить це місто, не хочу я щоб люди бачили що я дав притулок Шуту. “

“Ти боїшся їх хоча заслужив того щоб відпочивати із своїми предками. Не бійся я піду свідси до сходу Сонця, бо хочу отримати насолоду від спілкування з Ним.” – відповідав Поторака.

І сміявся старик над Поторакою про себе бо вважав його Шутом, і плакав Поторака про себе бо вважав старика Страждальцем.

Старик кидав йому шмат хліба і бачив Поторака комах у ньому. І стилив йому Старик солому в кутку і бачив Поторака там пацюків.

І це приносило Потораці велику насолоду, бо піднімало це його над Людиною.

Відрікався Поторака від людських цінностей та насолоджувався цінностями своєї Мудрості.

Бо цінності матеріального світу можуть зникнути у будь який момент їх існування, приносячи власникові лише страждання, тоді як цінності Мудрості не зникнуть ніколи і будуть приносити тим хто має Щастя мати Її Насолоду.

І їв Поторака хліб із комахами і лягав Поторака на солому пестючи пацюків і насолоджувався Поторака.

Заснув Поторака та цим самим очистив розум свій від зайвого бруду, даючи вихід Великій Енергії яка блакитним Сяйвом окутала Потораку та зігріла своїм теплом.

Так був очищенний Поторака для того щоб Мудрості його линула та дзюрчала як гірський струмочок.

Так отримав Поторака Велику Насолоду у Місті Смуту.

Поторака та сонце.

Сонце розбудило Поторака та сповістило що настав новий день. Перші проміння його пройшлися по тілу Потораки, вітаючи його. Встав Поторака, бо пам ‘ ятав слова старика. Та ще більше хотів Поторака отримати насолоду спілкуючись із Сонцем.

Місто Смути ще спить. Проміння Сонця пробуджує Живе та надихає його жити знов. Народжуватися знов. Вдосконалюватися знов.

Поторака сіда на траву біля будинку та підставля своє обличча Сонцю.

“О, Сонце! Сьогодні ти вийшло щоб дарувати мені новий День. Сьогодні ти народило Мене знов щоб шукати послідовників собі серед Стада, уникаючи людей.” – говорив Поторака.

“Буде Сила із Тобою. Бо Сила дається Сильному і навіть приниження Твоє зміцнило Твой Розум та примножило Твою Силу. Великий день, Поторака! Не зволікай бо кожна мить життя може коштувати Тобі вічності смерті!” – відповідало Сонце.

І возносив Поторака до Сонця хвалу.

І Сонце починало свою ходу із Сходу на Заход, перероджуючи усе живе та пілнімаючи мертве.

Встало Сонце із Вликого Моря Скорботи щоб втомувати свою втому у Великому Морі Скорботи.

І був час для Великих Діянь у всього живого що було матеріалістичним. І був час для перевтілення у Духа.

“Велика дяка тобі, Сонце! Ти живш все на цій Землі та даєш змогу Розуму вершити свою велику Місію!” – казав хвалу Поторака.

“Не я живлю живе! Я живлю лише Розум який живить живе!” – відповідало Сонце та посилало своє життєздатне проміння Потораці.

” Розум є найвишою силою що становить найбільшу відмінність між Мною та Людиною, між Блаженством та Небуттям. Бо Розум дає поштовх у створенні нового світу та його вдосконаленню. Саме Розум втілює ідеї Нашого Серця у Велику Ниву Життя. “

І підіймався Поторака з трави і рушав далі у місто.

Був готовий Поторака для того що велів Розум його йому.

А Сонце рушило далі.

Так отримав Поторака силу.

Поторака та діти.

Пішов Поторака дорогою у місто. І коли Сонце піднялося достатньо високо побачив Поторака дітей що гралися біля будинку свого : двох хлопчиків років яким було не багато та не мало.

Бачив Поторака в очах їх радість велику. Таку радість неможна було купити чи знайти. Дається радість така із самого народження та міцніє разом із молоком матері рідної.

І гралися діти. І сміялися діти. Один хлопець брав палицю та забражував з себе лицара сміливого. Інший хлопець брав палицю та зображував з себе злодія презренного.

І бив легенько перший хлопець палицею другого хлопця, зображуючи удар смертельний. Палав другий хлопець на землю із страшними муками зображенними на обличчі та робив вигляд що вмирає.

Так гралися діти.

Дивився за грою дітей Поторака та виникали запитання в голові його.

” Ти отримуєш задоволення вбиваючи злодія? ” – питав Поторака першу дитину.

“Так, бо він злодій і я роблю йому шкоду тим що вбиваю. Він вмирає та душа його летить на небеса.” – відповідав перший хлопець.

“Ні ти робиш милість, бо ти даєш йому блаженство, блаженство тіла його. А душа його на ультає, бо душі нема такої якою ти її розумієш. Ти лише даєш насолоду тілу його, а інша нематеріальна субстанція, яку ти душею звеш залишає відбиток у пам’ яті твоїй і не зникає. ” – казав Поторака.

“Хіба тоді правильним є що я даю насолоду злочинцю?” – питав перший хлопець.

” Так, бо тим самим ти звиличуєш себе, ставлячи себе над злочинцем, який зветься людиною. ” – казав Поторака.

“Та я не відчуваю насолоди, в мене лише болить місце по якому було вдарено.” – скиглив другий хлопець.

“Ні, насолода є, та ти не можеш її відчути бо ти є Людиною. До того як ти не пройдеш перевтілення у Буття ти не зможеш отримувати насолоди. Та навіть людина знайде насолоду із смерттю так що вмирай з миром, і будеш ти моїм послідовником.” – казав Поторака.

Дивилися діти на нього. І вмерла від тих речей Людина у другому хлопці. І відійшов другий хлопець від Стаду і став Вовком.

І прокляли Люди Вовка. І знайшов у цьому насолоду Вовк.

Побіг Вовк за міст під свист Людей. Прибіг у ЛІс Вовк та залишився там, бо це було місце для нього. Продовжив Вовк тим самим своє велике перевтілення.

Так отримав Поторака свого першого послідовника.

Поторака та натовп.

Приходив Поторака на майдан та бачив там величехний натовп людей що зібрався подивитися на страту Вора.

“Що скоїв цей Нечасний якого ви своєю людською волею хочете нагородити вічним Блаженством? ” – питав Поторака у натовпа.

Завмирав Натовп почувши речі це та переводив свій зір із Вора на Потораку.

“Странні речі твої,” – казав Натовп, ” не можему зрозуміти ми тебе. Карати будемо ми Вора за те що вкрав він саме святе що є на Землі – власність нашу! “

“Ваш Розум занабто слабкий, якщо називаєте ви Власність найвищою святинею що є на Землі. Бо Власність то похідне, а основою основ лижить Розум. Навіщо достовляти Насолоду йому? Він не заслуговує на це! Якщо ви шукаєте шлях покарання то можете припинити це, цей нещасний сам себе покарав вкравши, бо спустився він ще нижче рівня Людини, до найнижчого рівня, до Гніди.” – казав Поторака.

І знову сміявся Натовп. Бо не міг Натовп розуміти те що Поторака казав.

І перевів Натовп зір свій з Потораки на Вора.

І підняв Кат руки до гори звертаючись до Бога свого. І наносив Кат удара ножем тупим своїм. І летіла голова Вора геть від тіла грішного. І кричав Натовп отримуючи насолоду від цього.

ВІдчував Поторака велику смуту через це. На його очах Гніда отримувала таку насолоду яку навіть Блаженний не був здатний отримати.

“Що ти накоїло, Стадо!” – кричав гнівно Поторака, відчуваючи біль у серці.

І забув Натовп про Блаженного Вора і дивився на Потораку.

“Іди геть нещасний, на називай нашого гніву святого на себе,” – казав Натовп.

“Як ви далекі він Величного. Прийшов я до вас щоб нести Найвищу Мудрість вам. І осягнувши її ви станете Блаженними та із Стаду перетворитесь на послідовників моїх.” – казав Поторака.

Летіло в Потораку каміння.

” Іди геть, лише Бог може принести нам Найвищу Мудрість. ” – кричав обуренний Натовп.

“Де Ваш Бог?” – питав Поторака, “на небі чи може разом із мухами проклинає Він вас за вашу непокору Святому!”

“Кожний хто каже “Я” зраджує Натовп і за це Ви гніваєтесь на нього, та кажучи це Він руйнує Стадо бо кожне нове ” Я ” то є смертаносна загибель для усього Стада. І рано чи пізно буде прірвана безпечна межа і розійдуться Барани із Стада і рушуть за Різними Пастухами.” – казав Поторака

Мовчав Натовп обезброєнний таким нахабством.

“Я Пастух що прийшов до Вас. Я посланний Розумом щоб рятувати Вас.” – казав Поторака та рушив в Натовп.

Розходився Натовп перед Поторакою, як хвилі розходилися перед Мойсеєм.

І відчувався Священний жах Стада.

І війшов Поторака у Натовп.

Поторака та Вор.

І розійшлося Стадо перед Пастухом Блаженним своїм відчуваючи жах предків своїх некчемних перед Великою Силою.

Підішов Поторака до Вора. Взяв Поторака в Ката меч та відсік голову нещасному. І дивився Натовп на це відчуваючи Велику Силу що била з Поторака ніби кришталева вода б ‘ є з фонтанів на Площі твого міста.

Поторака склонявся над тілом Вора, підіймав Поторака Голову відрублену та цілував Її у чело.

“Від мої руки постигло Нечасного Блаженство! Бо лише Блаженний має право нести Блаженство, а не Стадо нікчемне!” – казав Поторака.

Підіймав Поторака Голову до рівня обличча свого та розмовляв з нею.

” Любий друже, пізнав та Щастя Велике, пізнавши відчуття Смерті. Бо наме більшого Щасття та Блаженства за Смерть що видіковує усі наші хвороби та позбовляє всіх нещасть що несе нам цивілізація. Відійшов ти друже в інший Світ де познає тіло твоє заспокоєння та насолодя руйнування, бо немає нічого прекраснішого за дистабілізацію та руйнування, бо саме це знишує старі потвори та народжує надію яка з часом трансформується у Прекрасне.”

Казав це Поторака та підіймав руками своїми Тіло та клав на нього Голову та ніс Ношу свою у Натовп. І розходився Натовп перед Поторакою.

І йшов Поторака через усе Місто і дивилися Люди на нього із Священним Жахом.

Вийшов Поторака з Міста не схиляючи Голови та рушив тропкою у напрямку Лісу.

Святися Земля по якій йде Святий та несе Здобич свою!

Святися кожен хто бачить це!

І раділа Земля від щастя великого.

І славило все живе Потораку.

Завмирали звіри, замовкали птахи, відчуваючи наближення Сили.

І йшов так Поторака доки на стало темніти. І коли Місяць з’ явився на Небі зупинився Поторака на Лісній Галявині.

Розгріб Поторака яму та поклав туди Тіло та Голову Блаженного.

“Ти став Блаженним. Ти став послідовником моїм. Ти перестав бути Людиною, зараз ти вище за це. Хай буде Блаження у Тілі та Голові Твоєму,” – казав Поторака та закопував Тіло та Голову.

Сідав Поторака на могилу та починав молитися самому собі постигаючи найвущу Філософію Смути.

Поторака та Місяць.

І настала НІч і знайшла Вона сплячого Потораку під кущем малини. І з’ явився Місяць з-за обрію проливши своє холодне Світло на сплячого.

Розбудило це Світло Потораку. Відкрив він очі та подивився на Місяць.

“Дякую, дякую що розбудив мене, бо Гріхом є спати коли справи чекають.” – казав Поторака.

Підіймав Поторака долоні до темного Неба та дивився на Місяць.

“Що робиш ти, Блаженний у Лісі, чого ти не зі Стадом своїм?” – питав його Місяць.

“Бо настав час коли я маю покинути своє Стадо. Бо занабто я великий в їх очах.

І дивлячись на мене Стадо починає копіювати мене забуваючи про себе, про те що є Розум в них і що саме Розум допомагає Перетворитися. Бо не можна робити собі кумира навіть із святого, бо немає святих, це міфи, а є лише Розум та Великі носії його.

Давав я Стаду Силу та брав послідовників собі та Стадо повинно саме усвідомите те багатство що набуло, бо Ніхто не зможе зробити це за нього.” – казав Поторака.

Слухав його речі Місяць та рухався на Схід.

І питав Поторака:” як Брати ви великі із Сонцем, рушите ви один із одним та не бачити один одного. О горе вам за це! Бо немає нічого нещаснішого коли Брат не бачить Брата. “

” Ми Брати Великі. Та величь наша настільки велика що побачивши один одного Ми не зможемо перенести радощі великої та знищемо усі Стада на Землі. Тому краще отримувати велику печаль ніж здійснювати Горе. ” – казав Місяць.

Був схвильован Поторака таким піклуванням про Стадо Своє.

Вставав Поторака із сирої Святої Землі та брав шлях Свій у напрямок Святих Гір.

І повертався Поторака туди де дістав Знання та пройшов Перевтілення.

І ніс із Собою Поторака велике надбання – Думки свої.

Так наближався Поторака до Кінця Начала Свого.

Поторака та Бог.

Ішов Поторака стежками життя свого коли почув голос з Небес. Підняв Поторака голову та побачив що Відображення Бога каже до нього.

” Хто ти? ” – питало Воно.

” Я Пастух, ” казав Поторака, – “що хоче врятувати Стадо своє.”

“Сієш речами своїми ти зерно богохульства.” – сумно казало Відображення Бога та проливало сльози свої рясним дощиком.

“Я не можу хаяти те чого нема,” – відповідав Поторака, – “я хаю людянність у Людині, я хочу врятувати людини від самої себе та від іншої Людини, яка Другом називає себе.”

“Хіба Людина не є найвиличнішою цінністтю? Хіба Друг не є найбільшим надбанням?” – питало Відображення Бога.

“Людина то є матріал з якого буду я Пастух та Метець у одній плоті грішній ліпити собі Послідовника, що буде зватися Блаженним,” – казав Поторака – “а Друг є ядом що повільно вбиває Розум Людини, що забирає енергію Її.”

” Поторака, чи пізнав Ти Любов, коли кажеш таке? ” – запитувало Відображення Бога.

” Ні ” – буде відповідь Твоя, бо не може пізнати Любові той, хто ненавидить Людянність та пізнає лише Розум Свій а не Прекрасне. Ти приреченний бути Розумом та Ненавидити, та бути тим кого Ненавидять. ” – казало Відображення Бога.

“Кажеш Міфи Ти,” казав Поторака, – “Люди самі почали ненавидіти себе коли створили Державу та придумали Демократію, бо немає нічого дурнішого за Державу та нічого страшнішого за Демократію.

Саме ці дві речі і згубили розум Людини та змусили її падати на коліна та волати харкаючи кров’ ю. І гризе Людина Людину і пропадає Розум її прямо на очах моїх, у цій величезній Божевільні.

І хочу Я врятуватися звідси та врятувати Послідовників своїх. Пробиваю Я Силою Розуму Стіни цієї Божевільні та тікаю звідси, бо не можна тут більше знаходитися, і руйную я Стіни для Людей бо повинні бігти Вони! Бігти за Мною! Бо немає більше часу! Бо загибель наближається занапто швидко! “

І слухало Відображення Бога речі Потораки.

І йшов Поторака далі, туди куди Розум його вів.

Так розмовляв Поторака із Людською Совістю.

Поторака та антихрест.

Привів розум Потораку до місця що звалося Думкою. Це місто було початком кінця та кінцем усього святого. Бо коли є Думка там вже не може бути святого. Бо святе є те, що знищує Думку.

І побачив Поторака, що Світ відкинува ноги. І зрозумів Поторака, що винний у цьому лише Він сам.

Увійшов Поторака до Думки та почав своє перевтілення у нову більш досконалу форму.

Тоді увійшов у Думку Потораки Антихрест та мовляв своїми устами речі, які Поторака називав Життєвою Правдою.

І казав до нього Поторака, що Антихрест не може бути у світі всецільним бо Він не один.

І дивувся цьому Антихрест.

Та пояснював Потораку Антихресту, що кожен виносить у собі маленьке те що він протиставить Богу щоб захистити свій розум.

І називав Поторака сам себе Антихрестом та починав співати свої пісні.

Слухали люди із Міста Смути ці пісні та думали одні з них що це завивання вітру. Та думали інші, що це співають Ангели.

Та не було Ангелів. А ті що були – пішли під Землю, щоб врятутвати своє світло.

І йшло із Святих Гір світло.

Освячував всіх Поторака своїм святим сяйвом.

Так почав змінюватися Світ.

Частна друга.

Пісні Потораки.

Передмова.

Робив Поторака перевтілення своє і народжувались на світ думки, які повинні стати основою, священими постулатами Нового Світу.

Того Світу, який створював Поторака своїм перевтіленням. Змінюючись сам, він змінював Світ. Світ змінювався не концесуально – змінювалась кожна молекула, змінювалась підсвідомість і сприйняття дійсності та фантазії, яка була ще правдивіше та солодше за дійсність.

І писав Поторака свої пісні, які стали основої Нової, Постхрестиянської Біблії.

Пісня про кохання.

Микола Поторака знав одне кохання. Бо вважав Микола Поторака, що кохання то є таким станом, яке дається раз у житті, захоплює ту частину твою що називається серцем та не відпускає до самої смерті.

Микола Поторака розрізняв поняття кохання та сексуальної тяги. Які не виключали одне одного.

Микола Поторака співав про те, що навіть сексуальна тяга до іншого об ‘ єкту, що не був одночасно об ‘ єктом кохання не можна було вважати таким що діяло у протеріч самому коханню.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Книга Великої Смути – МИКОЛА ПОТОРАКА