КНИГА ПІСЕНЬ (1817-1827) – ГЕНРІХ ГЕЙНЕ 1797-1856 – РОМАНТИЗМ
Тематика й особливості композиції збірки. “Книга пісень” (“Buch der Lieder”) Г. Гейне є перлиною світової лірики. У збірці яскраво відтворено не тільки специфіку індивідуального стилю автора, а й національну самобутність романтичного напряму в Німеччині. Книжка Г. Гейне сприяла утвердженню романтизму в Європі, оскільки в збірці сформувалися концептуальні засади романтичного напряму, що вплинуло на його подальший розвиток.
Першим поштовхом до написання збірки стало юнацьке кохання поета в гамбурзький період життя. Нерозділене кохання викликало цілу низку творів про нещасливу любов і нездоланну тугу серця. Але з часом почуття й переживання автора поглиблювалися, збагачувалися, що втілено в структурі збірки “Книга пісень”.
“Книга пісень” складається з чотирьох циклів: “Страждання юності” (“Junge Leiden”), “Ліричне інтермецо” (“Lyrisches Intermezzo”), “Знову на батьківщині” (“DieHeimkehr”), “Північне море” (“Die Nordsee”). Цикли різні за своєю спрямованістю, вони розкривають еволюцію ліричного героя, етапи його внутрішньої біографії.
У циклі “Страждання юності” змальовано силу першого почуття, мрію ліричного героя про кохання й неможливість досягнення ідеалу в реальній дійсності. Ліричний герой у першій частині – молодий, замріяний, перебуває в полоні снів і марень. Провідними мотивами першого циклу є мрія про ідеал, нерозділене кохання, страждання й розчарування. Кохання оспівується як велике й сильне почуття, найбільший скарб на землі. Образ коханої жінки поетизується, ідеалізується автором. Утім, кохання в циклі “Страждання юності” зображено як фатальну силу, тому в снах героя не тільки сяють ясні зорі й розкриваються дивовижні квіти, а й з’являються образи мерців, розритої могили, кладовища. На думку поета, любов і смерть, любов і страждання нерозривно пов’язані між собою. Контрастні символи зі світу природи та фантастичні образи допомагають авторові розкрити силу й суперечливість людських почуттів.
Напружена внутрішня боротьба, що тривала протягом першого циклу, завершується перемогою ліричного героя, який, пройшовши через складні випробування, здобуває свободу духу, виходить у простір мистецтва.
У “Ліричному інтермецо” теж звучить тема кохання, проте вона поєднана з темою мистецтва й поезії. З нею пов’язаний мотив поетичного співу, що народився з туги серця. Мистецтво дає ліричному героєві сили жити. Момент “народження пісні” у душі ліричного героя (від любовної туги) змінює ввесь світ довкола: фіалки “сміються й ластяться”, “дивляться на зірки”, троянди “розповідають запашні казки”, у лісі співають пташки й стрибають газелі… Через мистецтво, що породило з туги чарівну пісню, поет по-іншому сприймає навколишній світ, можна сказати, бачить його по-новому. Художній світ у другому циклі яскравий, барвистий, насичений голосами природи, шелестом трав і дерев. Образ коханої стає виразнішим, постає як утілення природної краси й гармонії. І водночас вона – ідеал поета, дівчина-сонце, перлина, лілея, голубка. Символи сприяють увиразненню сили любовного почуття, яке дало поштовх поетичній уяві ліричного героя.
Ліричний герой уперше долає тугу:
Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся…
(Переклад Лесі Українки)
Збірка Г. Гейне “Книга пісень”. 1825р.
Ліричний герой усвідомив, що цінність кохання полягає не в тому, щоб заволодіти чиїмсь серцем, а в тому, щоб самому володіти великим скарбом – почуттями. Це справді було нове романтичне відкриття кохання в літературі німецького романтизму.
У “Ліричному інтермецо” ще йдеться про “гострий біль”, про “зранене серце”, тому “зірки ридають і стогнуть”. І все ж таки ліричний герой прагне “зцілення”. І це зцілення пов’язане в його поетичній свідомості з природою та мистецтвом:
Щоб квіти довідались пишні,
Як серце болить мені,
Заплакали б, невтішні,
З болю мого, смутні…
(Переклад Андрія Малишка)
У “Ліричному інтермецо” ліричний герой-співець усвідомлює свою відчуженість від буденного й прагматичного світу. Він протиставлений філістерам, які в недільному вбранні гуляють вулицями міста, сміються, насолоджуються краєвидами, не здатні на високі почуття. Замальовки сцен із життя міських обивателів набувають сатиричного забарвлення. Засобами романтичної іронії поет викриває духовну ницість суспільства. Наприклад, у вірші “Всі за чаєм сиділи…” кількома штрихами поет створює образи радника, пастора, графині й інших містян, які розмовляють за чаєм про кохання, але насправді ніколи не кохали. Обмеженому існуванню обивателів автор протиставляє багатство почуттів ліричного героя.
Між подіями, зображеними в першому й другому циклах, і тими, про які йдеться в третьому циклі “Знову на батьківщині”, відчувається значна часова дистанція. З роками ліричний герой Г. Гейне змужнів, зазнав великих душевних втрат. Його кохана зникла, а світ довкола дуже змінився. Ці зміни увиразнюються автором за допомогою образів природи, зображення яких має потужний психологічний підтекст. У циклі “Знову на батьківщині” Г. Гейне звертається до морських образів і мотивів, у його віршах з’являються кораблі, моряки, буря, туман, чайки, русалки, вітер і навіть загадкова морська пані. Нерідко море поєднується з образом темряви, ночі, коли на небі немає зірок, а ліричний герой відчуває себе сумним, нещасним і тривожним. Образ моря є багатозначним, утілюючи, з одного боку, стихію бурхливого життя та природи, а з іншого – вирування почуттів ліричного героя, у душі якого поєднуються різні начала: туга, щастя, горе, біль і світла надія.
У третьому циклі збірки “Книга пісень” потужно звучать мотиви самотності, відчуження ліричного героя й водночас – пустельності, німоти світу. Ліричний герой нерідко опиняється в місці, де немає перехожих. Він шукає сліди (або тінь) своєї коханої, та марно. У циклі “Знову на батьківщині” є багато фантастичних образів, які персоналізуються, автор уводить їх у реальний контекст. Привиди, мерці, могили як ознаки минулого супроводжують теперішнє, нагадуючи про колишні любовні колізії та втрати.
У цьому циклі використано іронію та сатиру на німців-філістерів, високопосадовців, аристократів, для яких має значення лише матеріальний статок, а не духовність. Автор викриває людську обмеженість і жадібність, зображуючи своїх співвітчизників як таких, що залюбки будуть “жерти устриці й пити рейнське вино прямо з тротуару”. Контрастом до такого ницого існування є багатство внутрішнього життя ліричного героя, який, хоча й страждає, але він “живіший за мерців”. Незважаючи на те, що ліричний герой у циклі “Знову на батьківщині” багато перестраждав і пережив, у його душі залишилися життєві сили. Туга й біль не означають припинення життя, вони, навпаки, дають поштовх його думці, роздумам про кохання, а головне – творчості.
ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА
Гейне в Гамбурзі
Уявіть собі німецьке місто Гамбург. Нині це сучасний центр промисловості й культури, відомий порт. А на початку XIX ст. тут жили переважно ремісники й чиновники, серед яких опинився й молодий поет Г. Гейне. “Я живу тут, – писав він своєму ліцейському товаришеві, – дуже самотньо. Мій дядько мешкає за містом. Там панують лестощі й манірність, і волелюбний, щиросердий поет нерідко порушує правила етикету. Дипломатичні павичі, мільйонери, зарозумілі сенатори й подібні до них – це товариство не для мене”. У Гамбурзі Г. Гейне закохався у свою кузину Амалію, дочку дядька Соломона. Вона відзначалася холодним характером і надмірною гордістю. Зверхньо дивилася й на Генріха, який мав до неї палкі почуття, називаючи її “першою весняною квіткою” у країні його мрій. В одному з листів 1816 р. до Х. Зете Г. Гейне розповідав про страждання, яких завдало йому нерозділене кохання, та все ж таки він радів тому натхненню, що воно породило: “Вона мене не кохає.
Амалія
Четвертий цикл “Північне море” позначений динамізмом, що охоплює всі сфери Всесвіту.
У ньому образ ліричного героя органічно вписаний у пейзаж, він є його невід’ємною часткою, живе разом із природою одним життям і відкриває для себе не тільки внутрішні переживання, а й широкий світ життя та природи. Ліричного героя цікавить тепер уся різнобарвність світу, поєднання стихійних сил і суперечливих явищ. У символічних образах (буря, вітер, море, розбитий корабель та ін.) утілено бентежність людської душі й бурхливу атмосферу доби. Отже, ліричний герой збірки “Книга пісень” після життєвих випробувань, негод і страждань став духовно зміцнілим, просвітленим, звільненим від усього фальшивого й неприродного. Він відчув себе вільною людиною в широкому й рухливому світі. А одним із проявів цього світового руху є життя його душі, його кохання, що завжди буде вічною цінністю на землі.
Зв’язок із фольклором. У створенні збірки “Книга пісень” Г. Гейне використовував фольклорні традиції. Пісенний жанр (das Lied) у різних варіаціях (лірична пісня, романс, балада та ін.) був переосмислений і пристосований автором для втілення туги в широкому філософському сенсі – не тільки як любовного страждання, а і як відображення духовної атмосфери доби, відчуття самотності й відчуження людини у світі.
Письменник використовує фольклорні образи: бідний Петер з однойменного вірша (der arme Peter), Ганс і Грета (der Hans und die Grete), бабуся-відьма (als meine Großmutter die Lise behext) тощо. Також поезії наповнені традиційними фольклорними символами: соловей (die Nachtigall), який оспівує любовну тугу або звеселяє своїми мелодіями кохану ліричного героя; квіти: троянда (die Rose), фіалка (das Veilchen), лілія (die Lilie), лотос (die Lotosblume), за якими закріплені усталені значення (кохання, смерть, таємниця тощо).
З фольклору походить і такий художній засіб, як психологічний паралелізм, коли через образи природи розкриваються людські почуття.
Образ ліричного героя. Хоча внутрішній світ ліричного героя Г. Гейне зображено за допомогою фольклорних засобів, ліричний герой відрізняється від фольклорних образів.
У фольклорі персонажі, як правило, однозначні, вони окреслені лише кількома штрихами та є носіями певної думки чи почуття, утіленням народних уявлень. Письменник розкриває багатозначну природу людини, невичерпність її внутрішнього світу, непізнанність її прихованої сутності. Ліричний герой Г. Гейне – духовно багата особистість, здатна до глибокого психологічного аналізу власних почуттів. Попри те, що провідним настроєм ліричного героя є туга, нюанси його почуттів і відчуттів є доволі різноманітними. Незважаючи на втрату коханої, герой знову “хоче відчути благословенний біль”, що сприймається як поштовх до нових образів, до нових пісень. Ліричний герой усвідомлює свій “біль” як коштовність, яку він нікому не може довірити. Він хоче вилити, “записати” свої болі й печалі “гарячою кров’ю”.
М. Гамбург (Німеччина). Сучасне фото
Серцю боляче й від того, що вона так жорстоко й зневажливо знехтувала чудові пісні, які я складав для неї однієї, і від того, що вона взагалі погано пожартувала зі мною. Але уяви собі, що, попри все, муза мені зараз набагато дорожча, аніж раніше. Вона стала моєю вічною подругою та втіхою”. Хоч Амалія знехтувала почуттями Г. Гейне, вийшовши заміж за багатого прусського аристократа, їй присвячено більшість віршів збірки “Книга пісень”, яка ввібрала в себе найкраще із творчого доробку поета 1810-1820-х років, зокрема шедевр світової лірики “На півночі кедр одинокий…” (“Ein Fichtenbaum steht einsam.”). Через кілька років після розриву з Амалією Гейне покохав її молодшу сестру Терезу, проте й вона не відповіла взаємністю юному поетові. Терезі присвячено цикл “Знову на батьківщині”.
К. Д. Фрідріх. Мандрівник над морем туману. 1818 р.
Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю душу смутну,
Віддать його вільному вітру –
Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.
І навіть коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
І тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.
(Переклад Леоніда Первомайського)
У зображенні душевної туги ліричного героя поет використовує не тільки фольклорні, а й міфологічні й історичні алюзії та ремінісценції. Так, у віршах “Страждання юності” та “Ліричне інтермецо” з’являються образи лицарів або вершників, гренадери, згадка про Французьку революцію, Валтасара, турнір мінезингерів1, Роланда й негідника Ганелона та ін. Серед художніх образів постають один із засновників німецького романтизму Август Вільгельм Шлегель, образ матері Гейне – Бетті, Генріх Штраубе та ін. Завдяки цьому теми туги й кохання набувають загальнокультурного значення, вони сприяють усвідомлен. Н. ю місця ліричного героя в широкому світі культури як співця: “Phantasie… /Ist des Minnesängers Pferd, / Und die Kunst dient ihm zum Schilde, / Und das Wort, das ist sein Schwert” (“фантазія – кінь, мистецтво – щит, слово – меч…”). Хоча в “кожного із співців є своя рана”, зауважує ліричний герой, “пісня – це кров із серця”, що дає поетові “найкращу похвалу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)