Класифікація наук
Наука, як уже зазначалося, являє собою складний комплекс раціональних знань про світ. Класифікація наук передбачає угруповання і систематизацію цих знань на підставі схожості певних властивостей.
Однією з перших спроб класифікації наук була запропонована родоначальником емпіричної науки Ф. Беконом система, в основу якої були покладені такі здібності людської душі, як пам’ять, уява і розум. Відповідно він виділяє історію, поезію і філософію як науки, що спираються на ці здібності. Поезію він розуміє як зображення дійсності в залежності від свідомості і емоцій людини, історію – як опис реальних одиничних фактів і подій. Філософія – це узагальнене пізнання, яке розпадається на природну, або вчення про природу (фізика, механіка, метафізика і магія), і першу філософію (вчення про аксіоми і трансценденції).
Інший підхід використовував родоначальник раціоналізму Р. Декарт. Він використовує для своєї класифікації метафору дерева, кореневищем якого є метафізика (вчення про першопричини), стовбуром – фізика, крона включає медицину, механіку і етику
Цікаву класифікацію запропонував російський мислитель і громадський діяч епохи Петра I В. Н. Татищев. В основу його системи покладено принцип корисності. Всі науки він поділяв на “потрібні”, “франтівські”, “цікаві” і “шкідливі”. До “потрібним” ставилися богослов’я, логіка, фізика, хімія. До “франтівським” – різні види мистецтва, до “цікавим” – астрологія, хіромантіка і физиогномика. Ворожіння і чаклунство, по В. Н. Татищеву, науки “шкідливі”.
В основу класифікації наук, запропонованої класиком німецької філософії Г. Гегелем, покладено принцип розвитку “абсолютної ідеї”. Відповідно до 3 етапами її саморозвитку він виділяє 3 основних розділу в пізнанні, кожен з яких, у свою чергу, включає 3 складові частини.
I. Логіка (вчення про буття, про сутність, про поняття).
II. Філософія природи (фізика, хімія, біологія).
III. Філософія духу (вчення про суб’єктивний дух – антропологія, феноменологія, психологія; про об’єктивний дух – соціальна історія; про абсолютний дух – філософія як наука наук) [2].
Основоположник позитивізму О. Конт основою класифікації наук зробив закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (релігійної, метафізичної, позитивної). На його думку, класифікація повинна відповідати двом умовам: догматичному (опора кожної науки на попередню і підстава для подальшої) та історичному (розташування наук від більш давніх до більш нових). Відповідно до цього підходу ієрархія наук така: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і соціологія (соціальна фізика) [4, с. 72].
Один з родоначальників діалектичного матеріалізму Ф. Енгельс в основу своєї класифікації поклав теорію форм руху матерії по висхідній лінії – від нижчого до вищого, від простого до складного Відповідно до принципу субординації вибудовується наступна послідовність наук: механіка – фізика – хімія – біологія – соціальні науки. Тим самим класифікація наук знайшла міцне онтологічну підставу – якісне різноманіття самої природи.
В. Дільтей у своїй роботі “Введення в науки про дух” розрізняє науки по предмету: предмет наук про природу – зовнішні по відношенню до людини явища; предмет наук про дух – аналіз людських відносин. У першому випадку вчених цікавлять спостереження, у другому – внутрішні переживання, пофарбовані емоціями, “природа в них мовчить, немов чужа”.
В. Віндельбанд пропонував розрізняти науки не по предмету, а за методом, і поділяв наукові дисципліни на номотетіческіе (від грец. Nomothetika – законодавче мистецтво), спрямовані на встановлення загальних законів, регулярності предметів і явищ, і ідеографічні (від грец. Idea – поняття, grapho – пишу), спрямовані на вивчення індивідуальних явищ і подій.
Г. Ріккерт вважав, що відмінність наук обумовлено різними принципами відбору та впорядкування емпіричних даних. Розподіл наук на науки про природу і науки про культуру відображає протилежність інтересів, які поділяють вчених на два табори: природознавство спрямоване на виявлення загальних законів, історія ж займається неповторними одиничними явищами; природознавство вільно від цінностей, культура є царство цінностей. Г. Ріккерт розрізняє три області пізнання: дійсність, цінність і зміст, яким відповідають три методи: пояснення, розуміння, тлумачення [5, с. 64-65].
Таким чином, в історії філософії можна умовно виділити 3 основних підходи до спроби представити загальну систему наук. Вони випливають з відповідей на 3 послідовно задаються питання: що вивчається? (Предметний підхід); як, якими способами вивчається? (Методологічний підхід); навіщо, заради чого, з якою метою вивчається? (Практично-цільовий підхід).
Відповідно до першого, предметним підходом всі науки можна поділити на природознавство (науки про природу), суспільствознавство (науки про суспільство), точні науки (науки про мислення), гуманітарні науки (науки про людину), технічні науки (науки про техніку).
Методологічний підхід розбиває науки на емпіричні та теоретичні.
Практично цільовий підхід дозволяє розмежувати сфери фундаментальної і прикладної науки. Фундаментальні та прикладні науки – типи досліджень, різняться за своїми соціально-культурним орієнтації, за формою організації і трансляції знання, а відповідно, за характерними для кожного типу формам взаємодії дослідників і їх об’єднань. Усі відмінності, проте, відносяться до оточення, в якому працює дослідник, у той час як власне дослідницький процес – отримання нового знання як основа наукової професії – в обох типах досліджень протікає абсолютно однаково.
Соціальні функції фундаментальних і прикладних досліджень у сучасному наукознавстві визначаються таким чином.
Фундаментальні дослідження спрямовані на посилення інтелектуального потенціалу суспільства (країни, регіону…) шляхом отримання нового знання і його використання в загальну освіту і підготовку фахівців практично всіх сучасних професій. Жодна форма організації людського досвіду не може замінити в цій функції науку, виступаючу як суттєва складова культури.
Прикладні дослідження спрямовані на інтелектуальне забезпечення інноваційного процесу як основи соціально-економічного розвитку сучасної цивілізації. Знання, одержувані в прикладних дослідженнях, орієнтовані на безпосереднє використання в інших областях діяльності (технології, економіці, соціальному управлінні і т. Д.).
Важливо відзначити, що фундаментальні та прикладні дослідження є двома формами здійснення науки як професії, яка характеризується єдиною системою підготовки фахівців і єдиним масивом базового знання. Більш того, відмінності в організації знання у фундаментальних і прикладних дослідженнях не створюють принципових перешкод для взаємного інтелектуального збагачення обох дослідних сфер.
Поділ наук, що призвело до виникнення фундаментальних галузей природознавства і математики, розгорнулося повним ходом починаючи з епохи Відродження (друга половина XV ст.). Об’єднання наук спочатку було відсутнє майже повністю. Важливо було дослідити зокрема, а для цього потрібно насамперед виривати їх з їх загальної зв’язку. Проте, щоб уникнути того, щоб все наукове знання не розсипалося б на окремі, нічим не пов’язані між собою галузі, подібно бусинкам при розриві нитки, на яку вони були нанизані, вже в XVII ст. стали пропонуватися загальні системи з метою об’єднати всі науки в одне ціле. Проте ніякої внутрішнього зв’язку між науками при цьому не розкривалося; науки просто прикладалися одна до іншої випадково, зовнішнім образом. Тому і переходів між ними не могло бути.
Так в принципі йшла справа до середини і навіть до кінця третьої чверті XIX в. У цих умовах продовжує наростати темпами поділ наук, їх дроблення на все більш і більш дрібні розділи і підрозділи були тенденцією, не тільки протилежної тенденції до їх об’єднання, а й утрудняла і ускладнюючою цю останню: чим більше з’являлося нових наук і чим дрібніше ставала їх власна структура, тим важче і складніше ставало їх об’єднання в загальну єдину систему. Внаслідок цього тенденція до їх інтеграції не могла реалізуватися в досить помітною мірою, незважаючи на те, що потреба в її здійсненні давала себе знати з усе наростаючою силою.
Починаючи з середини XIX ст. тенденція до об’єднання наук вперше знайшла можливість з простого доповнення до протилежної їй тенденції (до їх диференціації) придбати самодостатнє значення, перестати носити підлеглий характер. Більше того, з підлеглої вона все швидше і все повніше ставала домінуючою, панівною. Обидві протилежні тенденції як би помінялися своїми місцями: раніше інтеграція наук виступала лише як прагнення до простого утриманню всіх галузей роздрібнити наукового знання; тепер же подальша диференціація наук виступила лише як підготовка їх справжньої інтеграції, їх дійсного теоретичного синтезу. Більше того, нараставшее об’єднання наук стало здійснюватися саме через подальшу їх диференціацію і завдяки їй. Пояснювалося це тим, що аналіз і синтез виступають не як абстрактно протиставлені один одному протилежні методи пізнання, але як злиті органічно воєдино і здатні не тільки доповнювати один одного, але і взаємно обумовлювати один одного і переходити, перетворюватися один в іншій. При цьому аналіз стає підлеглим моментом синтезу і поглинається їм в якості своєї передумови, тоді як синтез невпинно спирається на аналіз в ході свого здійснення. Це особливо яскраво проявляється в міждисциплінарних дослідженнях, т. Е. Дослідницької діяльності, що передбачає взаємодію у вивченні одного і того ж об’єкта представників різних дисциплін.
Увага до міждисциплінарним дослідженням і навіть виділення їх у спеціальний тип дослідницької діяльності відноситься до другої половини XX ст., Хоча обговорення різних аспектів міждисциплінарної взаємодії традиційно приваблювало дослідників науки, істориків і філософів науки. При цьому розглядалися насамперед два типи міждисциплінарної взаємодії:
1) взаємодія між системами дисциплінарного знання в процесі функціонування наук, їх інтеграції та диференціації;
2) взаємодія дослідників у спільному вивченні різних аспектів одного й того самого об’єкта.
1) Надалі проблематика, пов’язана з першим типом міждисциплінарності, практично повністю стала вивчатися в рамках досліджень за класифікацією науки та її розвитку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)