Києво-Печерський патерик – Середньовічна доба (XI-середина XVI ст.)
2.5. Києво-Печерський патерик
Оповіді про печерський монастир та його ченців належать до найбільш відомих і популярних серед християн України літературних надбань давнього часу. Сформувавшись на початку XIII ст., патерик неодноразово переписували на всій географічній території східних слов’ян, а після запровадження друкарства часто перевидавали, щоб задовольнити читацький інтерес різних верств населення православних земель. Не випадково дослідники називали патерик “золотою книгою” української літератури – як за її зміст і художні особливості, так і за рівень популярності.
Коротко про основне
1. Церковна доктрина святості неодмінно пов’язана зі стражданням, мучеництвом. Звідси беруть початок мартирологічні (грец. Martyros – мученик) сюжети. Від мартиріїв походять і розповіді про ченців, оскільки чернецтво трактували як нову версію мучеництва. Однією з форм такого мучеництва як цілеспрямованого, добровільного вибору була аскеза. Про ченців складали оповідки – так виникло чернече житіє, котре з метою повчання переказували і записували в монастирських хроніках.
2. Патерик виник у IV-V ст. у середовищі єгипетських монахів та був об’єднаний у Єгипетський патерик. У Київську Русь він потрапив у перекладі з грецької мови і мав назву “Сказання про єгипетських чорноризців”. На початку VII ст. сформувався Синайський патерик, який також став відомим на Русі у перекладі з грецької. Ці патерики й стали літературним зразком для руських письменників, котрі почали створювати свій збірник розповідей про монахів, які мешкали на Печерській горі в Києві.
3. За версією дослідників Києво-Печерського патерика (О. Шахматов, Д. Абрамович), в основу цієї пам’ятки покладено листування між володимиро-суздальським єпископом Симоном та печерським іноком Полікарпом. Крім їх оповідок до патерика було введено і деякі літописні фрагменти, зокрема про заснування монастиря, його перших монахів, розповіді про яких належать Нестору, ченцю цього самого монастиря, котрий у 1113 р. уклав першу редакцію “Повісті минулих літ”. Пізніший список Києво-Печерського патерика (Арсеніївський) датовані 1406 р., проте часом створення пам’ятки дослідники вважають приблизно 1214-1226 рр. Підставою для такого висновку стала реконструкція біографій Симона та Полікарпа, відомості про яких почерпнуто з інших джерел, зокрема літописних. У початковому вигляді текст патерика не зберігся.
4. Жанрова природа Києво-Печерського патерика не однорідна. Передусім це збірник, у якому механічно об’єднано майже чотири десятки “слів”, кожне з яких можна розглядати як окремий жанр. Чернечі житія печерських подвижників дослідники не випадково називають легендами і новелами. По – перше, в їх основу покладено не традиційну агіографічну схему, а окремі знакові епізоди із життя монахів. У розповідях сполучаються реальне і надприродне, звичайне і чудесне, історичне і вигадане, результатом чого стає гостросюжетна новела легендарного характеру. Тож “слово” про кожного ченця – це самобутній міф, сформована протягом певного часу легенда, що мала на меті зафіксувати історію знаменитої обителі (так творили культ Києво-Печерської лаври) і водночас дати читачеві
Моральний урок і приклад праведного християнського життя, відвернути від гріха.
5. Києво-Печерський патерик – визначна літературна пам’ятка, цінне джерело з історії та розповсюдження християнського вчення в Україні в XI-XIII ст.
До джерел
Знайти і прочитати
Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. – СПб., 1902.
Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки). – К., 1931 (репринтне видання 1991).
Грушевсъкий М. Історія української літератури: У 6-ти т. – К.: Либідь, 1993. – Т. 3.
Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М. Сулима. – К.: Освіта, 1996.
Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX-XV ст.: У 2-х кн. – К., 2002. – Кн. 2.
Ісіченко Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVII ст. в Україні. – К., 1990.
Макаров А. Золотий пояс Шимона // Голос України. – 1992. – 15 квітня.
Патерик Києво-Печерський / Упоряд. та пер. І. Жиленко. – К.: Либідь, 2001.
Думки авторитетів
М. ГРУШЕВСЬКИЙ. З “Історії української літератури”.
Ключем, мірилом, печаттю сеї традиції, яка переповідалася з тих таємничих слів, що говорилися в містичній пітьмі київських крипт і відси розносились по просторах України, була ся завтна книга “Печерський Патерик” – єдина, властиво, книга в неперервнім уживанні, передана старою Руссю українським як не масам, то все-таки доволі широким кругам. Се незалежно від чисто літературних прикмет її, теж не согірших, надавало їй особливого значення. Стала вона одною з підвалин київської культурної, до певної міри, можна сказати, краєвої і національної традиції, фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя.
Розуміється, були в старій літературі далеко цінніші від сеї книги і корисніші речі, але обставини так зложились, що не вони, а вона зосталася спадщиною старої Русі.
Можемо нарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу і культуру, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору кориснішого з соціального й інтелектуального погляду – більш життєвого, більш соціального, ніж сей доморідний відгомін пізньовізантійської монахоманії. Але факт зостається фактом, що се був найпопулярніший і то незмінний у своїй популярності твір старого нашого письменства. Не “Слово о полку Ігоревім”, не “Закон і Благодать”, не “Літопис”, а “Патерик” став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, “золотою книгою” українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучения. Завдяки тому він мав такий глибокий вплив на естетичний світогляд інтелігентнішої частини старої української маси, як ні один інший твір. Може се виглядати на парадокс, коли скажемо, що “Патерик” і “Кобзар” – се були дві найпопу – лярніші українські книги (…).
Писання поучують різним добрим прикметам монахів, їм стараються прищепити добрі настрої, хочуть побороти прив’язання до майна (се, очевидно, головне лихо, яке вбачали провідники монашої братії), амбітність, сварливість, потайне розкошування в їді тощо. Людині, яка жила в світі і хотіла в нім зоставатись, вони небагато давали для морального виховання.
Притім, се треба піднести як їх характеристичну прикмету, вони звертались не так до почуття і волі, як до уяви. Збірник чуд, що містилися в сих повістях, давав фантастичну лектуру, яка, без сумніву, дуже сильно впливала на розвій народної творчості.
Образи монахів, замкнених в темних підземеллях, що витримують неустанну війну з чортами. Безконечні обопільні хитрощі, котрими то чорти піддурюють монахів, то монахи чортів (напр., св. Василь закляв чортів, що докучали йому й змусив їх молоти збіжжя на його жорнах, а св. Федір, котрому чорти робили пакості, скидаючи дерево, що він носив собі на гору, змусив їх переносити все монастирське дерево з берега на гору і т. под.). Смиренні простодушні ченці, котрі гасять вогонь полами і носять воду свитою. Провидці і чудотворці, що зв’язують своїм словом супротивних, а на злодіїв, що приходять до них красти, наводять сон і велять їм спати, поки їх не розбудять, і под. Мерці, котрі слухають їх слова, і ангели, що помагають їм в усякім прошенні. Всі сі мотиви, почасти включені до “Патерика”, почасти далі передавані усною традицією, не одно взяли з народних оповідань і навзаїм, були одним з дуже активних факторів народної фантастики.
Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т., 9-ти кн. – К.: Либідь, 1993. – Т. 3. – С. 105-106.
Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. З “Історії української літератури”.
Літературний стиль обох авторів [Симона і Полікарпа] неоднаково відпрацьований. Симон пише простіше – стиль його багатьма рисами досить близький до літописного: він охоче розкладає своє оповідання на розмови, – це засіб подати широкий виклад; зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях, рішеннях дійових осіб. Де-не-де зустрічаємо місця, що дуже нагадують літопис або оповідання про забиття Бориса та Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Часто – ритмічна мова. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає відразу всього, а залишає найцікавіше на кінець (пор. “техніку” оповідання про смерть Олега). Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів убік.
Значно більший літературний хист у Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних зауваг та користується не лише технікою розмов, але й вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: “ударила його стріла заздрості”, “спокуси – духовні звірі”; часто його порівняння традиційні, напр.: “у світі людина стоїть на краю безодні, в монастирі – далі від безодні”, “на камені”; аскеза “очищує” людину, “як золото вогонь”; диявол – стрілець, що влучає стрілою в серця людські, тощо. Але з таких традиційних порівнянь дістаємо яскраві, часто дуже добре окреслені постаті ченців, напр., Прохора, що “легко проходив свій шлях”, живучи “ніби якийсь птах, та навіть носив свою лободу, “як на крилах летячи”. Поруч із церковними сентенціями, зустрічаємо зрідка і прислів’я: “Що людина посіє, те й пожне”. Іноді відчуваємо в авторові “книжника”, який не завжди бажає спускатися в площину “простої” мови, побуту. Напр., він замість “вульгарної” назви рослини “лобода” пише: “зеліє, яке же прежде рѣхъ” (зілля, про яке раніше мовив) тощо. До вченого стилю належать і різні патетичні виклики. Напр., “Це зробив Пан у славу свою!” тощо.
Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, які він сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, легендарні та інші згадки. Для патеричного оповідання було б достатньо самої історії Федора та Василія; але Полікарп уплітає в неї ще мандрівну легенду про чортів, які допомагають святому будувати церкву. Федір, якому чорти перешкоджали будувати келію, примушує їх попереносити та поскладати в порядок дерево, приготовлене на березі Дніпра для церковних будов; “наймити” та візники, що їх працю чорти виконали, тим позбавивши їх платні, вимагають платню від Федора. Принагідно Полікарп розповідає про ченця Феофіла, який збирав свої покаянні сльози до посуду; при його смерті з’явився йому ангел та приніс цілий гор – нець ароматного “мира”, – це були ті сльози, що їх Феофіл не
Зібрав, але пролив на землю або витер рушником, тощо. У цих та інших оповіданнях маємо вперше закріплені народні, релігійні легенди. Перша з них – про службу чортів святому – розповсюджена у всьому світі, навіть поза межами християнського світу.
Оповідання Полікарпа належать до найліпших зразків мистецтва змальовувати психічні переживання, досягнутого старою літературою. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монологу, молитви або оповідей, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння стають дійсністю – “реалізація метафори”: напр., Іоанн, якого охоплюють розпусні жадання, почуває, як полум’я підіймається від його ніг до черева, як тріщать його кістки від вогню (…).
У цілому оповідання обох авторів порівняно з творами світської літератури та проповіддю того часу – досить прості, автори головну увагу звертають на виклад, а не на прикраси.
Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Т.: Феміна, 1994. – С. 159-160.
АРХІЄПИСКОП ІГОР (ІСІЧЕНКО). Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. в Україні. Вирішальним моментом у формуванні тексту Патерика вважається поява послань Симона й Полікарпа. Адже саме твори Симона й Полікарпа знаменують остаточне утвердження патерикового жанру у вітчизняній літературі; кожен з них, по суті, є зразком цього жанру. Хоча власне Патерик виникає тоді, коли його основні компоненти об’єднуються і починають сприйматися як цілісний твір.
Історію появи послань самі ці твори зображують так. Полі – карп не задовольнявся своїм становищем у монастирі, прагнув вищих церковних посад. Спершу він береться бути ігуменом у київському монастирі св. Косми й Даміяна, а потім у монастирі св. Димитрія (з 1108 р. – Михайлівський Золотоверхий монастир; зруйнований у 1934-1935 рр.). Незадоволені амбіції Полікарпа даються взнаки після повернення до Печерського монастиря: він підбурює ченців проти ігумена й економа, шукає й далі вищого сану. І ось уже княгиня Верхуслава-Анастасія, дружина Ростислава Рюриковича й донька Всеволода Велике Гніздо, клопочеться за нього перед володимиро-суздальським єпископом, теж колишнім ченцем Печерського монастиря, Симоном, просячи для Полікарпа єпископської кафедри в Новгороді, Смоленську чи Юр’єві.
Симон якимось чином був пов’язаний з Полікарпом. Він добре поінформований про життя цього ченця, знає про його клопоти, очевидно, цікавиться ним. Полікарп раніше вже писав про Симона, викладаючи йому свої думки. І ось Симон направляє Полікарпові послання, в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижницького життя, замінити його не може жодне інше місце (…).
Свої напучування Симон ілюструє розповідями про печерських подвижників, які формували духовний потенціал монастиря, викладає також історію спорудження, прикрашення іконами й освячення Печерської церкви, чи то додаючи цей матеріал до послання Полікарпові, чи то оформлюючи його як окремий твір.
Під впливом розповідей Симона Полікарп змінюється на краще і сам вирішує уславити рідний монастир та його колишніх мешканців: пише послання до Акиндина – архімандрита Печерського монастиря. Зрозуміло, що сан адресата не дозволяв надати творові повчально-викривального спрямування, аналогічного Симоновому посланню. Якщо вірити посланню Полікар – па, ініціатива в написанні цього твору йде від Акиндина, котрий просив якось розповісти про вчинки колишніх печерських ченців. У водячи традиційний для авторської самохарактеристики в середньовічній літературі топос самоприниження, Полікарп посилається на свої “грубость и неизящность нрава”, що завадили йому усно виконати прохання архімандрита й спонукали взятися за перо. Дидактичні відступи займають у Полікарповому посланні мінімальне місце; предмет його зображення – діяльність уславлених ченців минулого.
Такою в загальних рисах виглядає традиційна версія написання основних частин Патерика, зафіксована в самому творі.
Ісіченко Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. в Україні. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 32-33.
І. ЖИЛЕНКО. Джерела та історія тексту Печерського патерика. Печерський монастир, заснований бл. 1051 року, самим Богом був покликаний зіткнутися з багатьма віросповіданнями та моральними проблемами того часу і значною мірою розв’язати їх. Він зродив цілу плеяду вітчизняних святих, серед яких було чимало культурних діячів, котрі, по суті, заснували українську літературу, іконописання та історіографію, провадив широку місіонерську діяльність, насамперед у східних землях Київської Русі; з нього вийшли десятки, якщо не сотні єпископів-українців, і, найголовніше, він на власному прикладі дав своїм співвітчизникам справжнє розуміння святості православного вчення.
Лавра з перших десятиліть своєї історії не визнавала над собою влади київського митрополита, а один із її засновників, прп. Феодосій, прямо навчав своїх ченців не бути схожими на “клириків софійських”. Можливо, саме це й спричинилося до такого високого злету духовності – на насельників не впливав рівень життя тогочасних грецьких монахів, аж надто невисокий, і вони керувалися переважно здобутками книжної духовності.
Бл. 1070-1071 рр. Печерський монастир отримав статус лаври і патріаршої ставропігії, тобто став офіційно підвладним київським ієрархам. Ігумен, а потім архимандрит Печерський був великою людиною в Києві і часто-густо користувався у князя та бояр авторитетом більшим, ніж митрополит. Оскільки ж протягом XI-XIII ст. зі стін монастиря вийшла більшість тогочасних єпископів-русинів, які ніколи не поривали зв’язку зі своєю обителлю, зрештою, вплив монастиря на церковні проблеми був значним далеко за межами Києва.
Надзвичайна святість монастиря зродила цікавий психологічний момент, про який треба пам’ятати, вивчаючи історію Лаври до кінця XVIII ст. Уже в кінці XI – на початку XII ст. серед пострижеників монастиря поширилась своєрідна Печерсь – ка самосвідомість, значною мірою породжена ще писаннями прп. Феодосія Печерського та прп. Нестора Літописця. Монастир, який частіше називали “Домом Пресвятої Богородиці”, вважався найсвятішим, найчистішим, найчудеснішим місцем на землі. І задля того всі: і мирські, і духовні особи мали служити йому, бо це був найкращий спосіб “стати ближче до Бога”. Для держави монастир був чимось на зразок “совісті нації”, котра, як певна вища сила, мала право оцінювати і критикувати дії можновладців (…).
З-під пера насельників Києво-Печерської лаври вийшла значна частина давньоруської літературної та історіографічної спадщини. Чільне місце у цій спадщині займає Печерський патерик, у якому сплелися воєдино агіографічні та літописні пам’ятки, проповіді – все найкраще, створене в Лаврі протягом її майже тисячолітньої історії.
Основа Патерика була закладена за два століття до створення першої редакції. Першим печерським агіографічним твором є Житіє прп. Феодосія Печерського. Воно було написане прп. Нестором за ігуменства прп. Никона Великого (1078- 1088) у зв’язку з майбутньою канонізацією святого.
Прп. Нестор належав до молодшого покоління монастирської братії, а тому в основу житія лягли перекази старших братів. Як і пізніше в роботі над “Повістю минулих літ”, прп. Нестор поставився до цих джерел надзвичайно дбайливо: в тексті виділено походження ледь не кожної цитованої оповіді. Провадився, безперечно, і критичний відбір джерел, на що вказує їхня нечисленність. Одним із головних респондентів прп. Нестора мав бути сам при. Никон, хоча його ім’я, як оповідача, в житії не згадується.
Слід зазначити, що писався твір, насамперед, не для ченців монастиря, а для Київської метрополії, од якої залежала справа канонізації (тобто офіційного церковного визнання прп. Феодосія святим). А тому прп. Нестор надавав великого значення дотриманню канону подібних творів та пошуку паралелей у житіях найвизначніших святих давнини. На деякі з них він прямо посилається. Але й там, де таких посилань нема, дослідники виділяють численні місця, де святий Нестор пише під впливом тексту житій прп. Сави Освященного, Антонія Великого, Аніна, Федора Едесського, Іоанна Златоустого, Феодосія Киновіарха, Симеона Столпника, Євфимія Великого, Лавсаїка та ін. Особливо близьким до житія прп. Феодосія за формою викладу є житіє Сави Освященного (…).
Ще однією щонайважливішою першоосновою Києво-Печерського патерика був Літопис, зокрема “Повість минулих літ”, одну з редакцій якого здійснив той же прп. Нестор.
Жиленко І. Джерела та історія тексту Печерського патерика // Патерик Києво-Печерський / Упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала примітки та додатки І. Жиленко. – 2-ге вид. – К.: Видавничий дім “KM Akademia”, 2001. – С. 184 – 185.
Варто знати й це
Історія Києво-Печерського патерика
Оригінал (протограф) Києво-Печерського патерика не зберігся (дослідники припускають, що основний текст сформовано у першій половині XIII ст.). Найдавніша редакція цього твору датована 1406 р. “замышлениемъ боголюбивого єпископа Ар – сенѣя Твѣрьскаго”. Автор Арсеніївської редакції використав основну редакцію пам’ятки, але доповнив її деякими новими статтями (житіє Феодосія, сказання про виникнення печерського монастиря), подекуди скоротив текст.
У 1460 р. чернець Печерської лаври Касіян упорядкував незалежно від Арсеніївської редакції першу Касіянівську редакцію, додавши статті про перенесення мощей св. Феодосія та пострижения чернігівського князя Миколи Святоші. Через певний час, ставши уставником Печерської лаври, у Касіяна виник задум нової редакції, яка з’явилася у 1462 р. (друга Касіянівська редакція). У ній матеріал викладено не за змістом, як було раніше, а в хронологічному порядку.
У першій половині XVII ст. монахи Красногорського Гадяцького монастиря (Полтавщина) своїм “старанієм і іждвенієм” створили власну редакцію патерика, взявши за основу другу Касіянівську редакцію.
У 1661 р. “повеленієм і благословенієм” українського культурно-освітнього та церковного діяча Інокентія Гізеля (прибл. 1600-1683), тодішнього архімандрита Києво-Печерської лаври, патерик уперше було надруковано церковнослов’янською мовою. Це видання перевидавали 1678 та 1702 рр. Наступні редакції піддавали ретельному виправленню, тому патерик, який вийшов у 1759 р., був дозволений цензорами церковного Синоду і надрукований у Москві.
Перше наукове видання Києво-Печерського патерика з’явилося у 1872 р. у Росії, в Києві – лише в 1931 р. за редакцією професора Дмитра Абрамовича. Українською мовою цей твір переклала у 90-ті роки XX ст. Ірина Жиленко-молодша (за другою Касіянівською редакцією).
Напередодні семінарського заняття
План
1. М. Грушевський про Києво-Печерський патерик.
2. Житіє як повчальний твір.
3. Персонажі житій.
4. Аскетизм і чернече житіє.
5. Етапи розвитку київського чернечого епосу.
6. Жанрова природа Києво-Печерського патерика.
7. Новели Києво-Печерського патерика:
А) про золотий пояс Шимона;
Б) про чудеса ченця Прохора;
В) про лікаря Агапіта.
Методичні поради:
1. Ознайомтеся з текстом Києво-Печерського патерика (в оригіналі або в перекладі сучасною українською мовою. Особливу увагу зверніть на три перші “слова” патерика: “Про створення церкви”, “Про прихід майстрів церковних з Царгорода”, “Про те, коли була заснована церква печерська” (у цих розповідях розгорнуто легенду про золотий пояс Шимона). Уважно прочитайте і проаналізуйте “Слово 31. Про чудеса ченця Прохора”, та “Слово 27. Про лікаря Агапіта”.
2. Складіть тези відповіді на кожне питання плану семінарського заняття.
3. Випишіть із Києво-Печерського патерика дві-три розповіді про чудеса. Охарактеризуйте їх сюжет, композицію, художні особливості.
4. Поміркуйте над тим, чому М. Грушевський назвав Києво – Печерський патерик “золотою книгою українського письменного люду”.
Перевірте себе
Варіант І
1. Розкрийте суть поняття “патерикове житіє”.
2. З’ясуйте, як сформувався київський чернечий епос.
3. Охарактеризуйте композицію новели про чудеса ченця Прохора.
Варіант II
1. З’ясуйте походження чернечих житій.
2. Обгрунтуйте жанрову природу патерикових оповідей.
3. Подайте жанрово-стильовий аналіз новели про лікаря Агапіта.
Ключові поняття
Агіографічна проза. Агіографія. Алегорія (інакомовлення). Аскеза. Гомілетика. Євангеліє. Житіє. Іконографічний канон. Ісихазм. Літопис. Літописне оповідання. Літургія. Манускрипт. Мартиролог. Мінея служебна. Ораторська проза. Патерик. Патерикове житіє. Повідомлення. Послання. Притча. Проповідь. Протограф. Синаксар (місяцеслов). Сказання. Список. Хроніка. Хронограф. Четья Мінея.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)