Києво-Могилянська академія
Історія Києво-Могилянської академії, одного з найстаріших навчальних закладів на території України, багата подіями. Безліч знаменитих випускників вийшло з її стін: великий філософ Григорій Сковорода, вчений і просвітитель Симеон Полоцький, митрополит і реформатор церкви Феофан Прокопович, композитор Дмитро Бортнянський, чотирнадцять (!) Українських гетьманів. В академії починав свій шлях у науку Михайло Ломоносов. Але історія Києво-Могилянської академії – це не просто історія вищого навчального закладу, виражена в датах і кількості знаменитих випускників. Це історія боротьби українського народу за свободу думки духу, за право думати і говорити рідною мовою і вірити в того Бога, в якого вірили предки…
Україна завжди була ласим шматком для тих, хто просто вважав “своїм обов’язком” захопити її територію і поневолити її населення. Ті, що прийшли зі сходу орди хана Батия і його численних спадкоємців звернули на руїни Київську Русь, а її народ зробили рабами. Але монголо-татари орудували, в общем-то, примітивно. Їх цілі були прості і зрозумілі – побільше награбувати всякого добра, щоб відправити нав’ючені каравани в рідні степи. А ось прийшли їм на зміну польські, литовські та німецькі завойовники діяли тонше. Вони розуміли, що поневолити український народ можна двома способами: або повністю винищити (але тоді хто ж буде цінним джерелом рабської сили), або асимілювати, усунути національну ідентичність, змусити забути рідну віру і мову.
У XVI столітті почався процес, який в історії був названий “покатоличенням України”. Особливо старалися в цьому плані брати ордена “Товариства Ісуса”, більш відомі як єзуїти. На перший погляд, їх діяльність на Україні виглядала цілком корисною і навіть шляхетною. Вони відкривали школи і колегії, де православна молодь, до того такої можливості не мала, могла отримувати цілком пристойну освіту. Єзуїтські колегії в той час вважалися найкращими в Європі. Але метою єзуїтів було відірвати молодих українців від своїх коренів, шляхом духовної агресії перетворити їх з православних в католиків. Тому й освіту в цих школах велося виключно з позицій католицького світосприйняття.
Відповіддю униатству стало масове виникнення православних братств, які об’єднували в своїх лавах різні верстви населення, і створення при цих братствах церковно-парафіяльних шкіл. Головною метою братств була боротьба за православ’я, за збереження духовних традицій українського народу, і тому викладання в цих школах велося слов’янською та грецькою мовами, на відміну від єзуїтських колегій, де предмети вивчалися на латині і польською.
На початку XVII століття стало формуватися Київське братство. Але до пори до часу у нього не було ні землі, ні приміщень, де можна було б організувати навчальний заклад. Поки в жовтні 1615 Єлизавета Василівна Гулевичівна, киянка із знатного волинського роду, що не подарувала братству свій будинок і ділянку землі на київському Подолі. Варто поклонитися цієї розумної і інтелігентної жінки, яка зробила для освіти в Україні набагато більше, ніж багато знатні і багаті чоловіки. 15 жовтня 1615 – дата запису в київську магістратного книгу дарчим, по якій будинок і земля Єлизавети Гулевичівни передавалися для утворення монастиря та школи для дітей, – нині вважається датою заснування Києво-Могилянської академії.
Значну підтримку Київському братству надавав Петро Конашевич-Сагайдачний. Разом з усім Військом Запорозьким гетьман в 1620 році вступив до братства і кілька років він був опікуном Києво-братського училищної монастиря. І навіть на смертному одрі, коли Петро Сагайдачний помирав від ран, отриманих під час Хотинської битви в 1622 році, він пам’ятав про потреби братства і заповідав значну частину своїх коштів “на науку і виховання бакалаврів учених серед дітей християнських”.
Безумовно, оповідання про найстарішому вищому навчальному закладі України неможливо без розповіді про життя і діяльність людини, ім’я якої входить у назву академії. Значення митрополита Петра Могили у розвитку української культури та освіти важко переоцінити. Рано осиротілий виходець із знатного молдавського роду (його батько був отруєний за наказом господаря Валахії, після чого мати з п’ятьма дітьми перебралася до Польщі) в юності мріяв зробити військову кар’єру, брав участь у кількох битвах. І одночасно отримав прекрасну освіту, почавши навчання в православному училище Львівського братства, а закінчивши в кращих університетах Європи. Мабуть, це і визначило його подальший шлях. Поступово Могила відійшов від військових і мирських справ і в 1627 році, під впливом Київського митрополита Іова Борецького, прийняв духовний сан. Незабаром Петро Могила був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. У 1631 році за лаврі було утворено училище “для викладання вільних наук на грецькій, слов’янській і латинській мовах”. Через рік школа Київського братства та Києво-Печерське училище були об’єднані в єдиний навчальний заклад – Києво-Братську колегію, пізніше перейменовану в Києво-Могилянську.
“Головна справа його життя – заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ’я і південноросійської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вів свій наступ ворог, – наукою і просвітництвом”, – так писав про Петра Могили Іван Франко. Багато зробив митрополит Петро Могила для відродження духовності України – при ньому у відання православної Церкви було повернуто перебував до того в крайньому запустінні Софійський собор у Києві, відновлені і побудовані заново десятки церков і монастирів. Але правий був класик української літератури: якби Петро Могила за все своє життя тільки лише створив Києво-Могилянську колегію, то і тоді б його ім’я навіки залишилося в українській історії. До самого кінця життя митрополит не забував про своє дітище. Він заповів колегії свої будинки на Подолі, кілька сіл і хуторів, більше 80 тисяч золотих готівкою, а також безцінну бібліотеку з більш ніж 2000 томів. І наостанок Петро Могила просив своїх послідовників “берегти колегію як єдине його надбання”.
Цікаво, що хоча Києво-Могилянську колегію і заснували на противагу католицьким навчальним закладам, але її структура і система навчання багато в чому були побудовані за зразком єзуїтських колегіумів. “У навчальному відношенні Київська колегія поділялася на дві конгрегації: вищу і нижчу, – писав відомий російський і український історик М. І. Костомаров у своїй праці” Російська історія в життєписах її найголовніших діячів “. – Нижча, в свою чергу, поділялась на шість класів: фара, або аналогія, де навчали одночасно читання та письма на трьох мовах: слов’янською, латинською і грецькою; інфима – клас початкових відомостей; за нею клас граматики і клас синтаксими, в обох цих класах йшло вивчення граматичних правил трьох мов – слов’янської, латинської та грецької, пояснювалися і переводилися різні твори, вироблялися практичні вправи в мовах, викладалися катехізис, арифметика, музика і нотний спів. Далі йшов клас поезії, де головним чином викладалася пиитика і писалися всілякі вправи в стіходействіі як російською, так і латинською. За піїтики слідував клас риторики, де учні вправлялися у творі промов і міркувань на різні предмети, керуючись особливо квінтильйон і Цицероном. Вища конгрегація мала два класи: перший був клас філософії, яка викладалася за Арістотелем, пристосованому до викладання у західних латинських посібниках, і поділялася на три частини: логіку, фізику і метафізику; в цьому ж класі викладалися геометрія і астрономія. Інший, самий вищий, був клас богослов’я; богослов’я викладалося, головним чином, за системою Фоми Аквината “.
Курс навчання в Києво-Могилянській колегії становив 12 років. Однак в принципі студенти мали право вчитися скільки завгодно. Учнів не відраховують за те, що вони не вивчили уроку або взагалі не можуть скласти іспити (напевно нинішні студенти не зможуть без заздрості прочитати про це). Досить було привести яку-небудь вагому причину, наприклад відсутність необхідних підручників або коштів на покупку нового одягу. Таке ліберальне ставлення призводило до того, що кількість учнів постійно зростала і до середини XVIII століття перевищувало 1700 чоловік.
Ще в 1630-х роках Києво-Могилянську колегію сучасники називали академією. Однак юридичний статус вищого навчального закладу вона отримала лише на початку XVIII століття. У 1694 році, під час ректорства Іосааф Крюківського, колегія отримала право викладання так званих “вищих курсів” – філософії та богослов’я. Таке право мали тільки ті навчальні заклади, які отримували статус вищих, тобто академії. А формально академічний статус навчальний заклад отримав в 1701 році. За дорученням гетьмана Івана Мазепи і митрополита Варлаама Ясинського Іосааф Крюківський відправився в Москву за підтвердженням матеріального та правового статусу академії. “Академії їх Києво-Могилянської, що від колишнього свого заснування має рівні привілеї, як звичайно інші Академії у всіх державах іноземческіх, право свободи мати підтверджується”, – значилося в дарованої ректору царській грамоті.
При імператора Петра I Києво-Могилянська колегія стала академією, і при ньому ж, на жаль, почався наступ на українську мову, була зроблена чергова спроба асимілювання українців, “щоб народ малоросійський не вважав себе відмінним від великоросійського”. У 1720 році було заборонено друкувати книги на “сільському діалекті” (тобто українською мовою). Навчальним закладам рекомендували перейти на викладання російською мовою, а в 1763 році указом імператриці Катерини II було введено повну заборону на використання української мови в Києво-Могилянській академії. Крім того, випускники академії не мали права працювати на Україну і, що природно, вони були змушені перебиратися в Петербург, Москву чи наукові та культурні центри Західної Європи (як бачимо, таке явище, як “витік мізків”, з’явилося вже тоді). Але незважаючи на всі заборони, Києво-Могилянська академія продовжувала залишатися центром української культури. Деякі викладачі на свій страх і ризик продовжували вести заняття українською мовою. І вже тим більше при спілкуванні поза занять наставники та студенти воліли “Велікоросскіх” мови українська.
Звичайно, “вільнодумні дух”, який панував у стінах Києво-Могилянської академії, чимало дратував російський уряд. І мабуть, це стало однією з головних причин того, що в 1817 році розпорядженням Священного синоду академія була закрита. Через два роки навчальний заклад було відкрито в новій якості – вже як Київська духовна академія. На перший погляд, різниця невелика, змінилося лише назва і все. Але насправді зміни були набагато серйозніше. Адже крім гуманітарних наук в Києво-Могилянській академії серйозна увага приділялася наукам природним. У середині XVIII століття були відкриті класи “чистої математики”, де студенти вивчали алгебру і геометрію, а також класи “змішаної математики”, в яких читалися курси архітектури, оптики, гідравліки, тригонометрії, астрономії та основ військової справи. У 1802 році з’явився клас медицини з вивченням анатомії, хірургії, фізіології, причому не тільки в теорії, а й на практиці. Розвивалися в академії природознавчі науки – біологія, зоологія, мінералогія та інші. У системі ж навчання, введеної в Київській духовній академії, місця для природничих наук практично не було.
Але все ж краще хоч щось, ніж зовсім нічого, – в 1918 році Київська духовна семінарія була закрита. У приміщеннях академії був розміщений штаб Дніпровської військової флотилії, а також сховища філії Центральної наукової бібліотеки АН України.
Навіть після проголошення незалежності України не багато хто вірив, що Києво-Могилянська академія може бути відроджена. Але поки песимісти розмірковують “бути чи не бути?”, Оптимісти беруться за справу. 19 вересня 1991 було опубліковано розпорядження голови Верховної Ради України Л. Кравчука “Про відродження Києво-Могилянської академії”. 24 серпня 1992 відбулося офіційне відкриття університету “Києво-Могилянська академія” (НаУКМА). 19 травня 1994 УКМА отримала статус Національного університету “Києво-Могилянська академія” (НаУКМА).
Здавалося б, на цьому можна і заспокоїтися – відроджена Києво-Могилянська академія живе і працює. Але ректор НаУКМА В’ячеслав Брюховецький та його колеги не збираються спочивати на лаврах. У планах – входження НаУКМА в число 50 кращих університетів світу. Задуми дуже сміливі, адже нині жоден навчальний заклад України не входить до числа навіть 500 кращих університетів. Але “дорогу осилить той, хто йде”. Побажаємо ж могилянці удачі в їх нелегкій і благородній справі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)