Китайська економічна модель
Китайська модель – це особливий тип соціалістичного ринку. Аж до кінця 70-х рр. 20-го століття Китай був економічно відсталою країною зі слабкими перспективами входження в групу впливових економічних держав.
Населення знаходилося в постійній злиднях і нестатки, домінувала проста праця, виробничий апарат застарів.
З початку 80-х рр. 20-го століття керівництво країни замінило традиційну комуністичну модель розвитку економіки на модель соціалістичного ринку, і сьогоднішній Китай – друга за величиною ВВП економіка світу (після США).
Світова економічна криза хоча і зробила свій вплив на економіку Китаю, але не сильно.
Темпи зростання ВВП:
- В 2008-2009 рр. склали більше 8%; В 2010 р – 10%; В 2009 році за величиною ВВП Китай обійшов Японію (4,9 трлн дол.).
В даний час перед урядом Китаю стоять завдання:
- Підвищення рівня життя населення; Скорочення регіональних розривів; Рівномірного розміщення виробництва по території країни; Різкого збільшення ємності внутрішнього ринку.
Сучасна світова економічна криза практично не торкнулася Китай. Більше того, економічне зростання Китаю:
- В 2008 склало 7,5%; В 2009 – 8%; В 2010 – 8,5%.
Основна стратегія Китаю при переході від планового господарства до ринкової економіки полягала в поступовій децентралізації прийняття рішень, включаючи лібералізацію недержавної економіки і розширення цього сектора.
При цьому був обраний так званий двоколійний підхід. По-перше, будівництво ринкової економіки (колії), по-друге, поширення колії на всі області прийняття рішень:
- Конкретні реформи в секторах економіки; Встановлення цін на товари; Форсування регіонального розвитку і торгівлі; Управління валютним обміном; Фіскальні відносини між центром і місцевими органами самоврядування; Емісія національної валюти.
Друга колія – це державний сектор економіки, який був переведений в режим ринкових (конкурентних) відносин. “Двоколійний” перехід припускав:
- Відкриття вільного ринку без зміни обсягів державних поставок за нижчими плановими цінами; Поступова зміна планових цін і вихід на рівень ринкових; Установку квот на поставки за плановими цінами.
Після 1983 року промислові підприємства отримали повну свободу працювати в Китаї і за кордоном. Але при цьому вони були зобов’язані виробляти ті товари та послуги, які є базовими при затвердженні статусу даного підприємства.
Тоді ж розроблялися і запроваджувалися (“відпрацьовувалися”) різні заходи щодо стимулювання зовнішньої експансії китайських підприємств.
Особливе значення одержали вільні економічні зони (ВЕЗ).
Кожна китайська провінція (їх влади і компанії) змогла брати участь у бізнесі на території цих зон. Підприємства зон перебували в особливо привілейованому становищі – їх виробництво було повністю орієнтоване на зовнішню експансію, а прибуток надходив у розпорядження цих же компаній.
Це надзвичайно зміцнило позиції компаній і одночасно сприяло розвитку продуктивних сил на території зон. Були введені низькі податки для всіх компаній – великих, середніх і дрібних.
Дрібні взагалі були звільнені від податків перші 3-5 років.
Крім цього, діє ціла система пільг, включаючи:
- Постачання сировини; Відрахування на амортизацію; Вільне розпорядження прибутками.
Усі вони спрямовані на стимулювання міжнародної експансії китайських підприємств.
У Китаї заохочуються іноземні інвестиції, встановлені чіткі державні гарантії від ризиків, створена найсприятливіше “ділове середовище” навколо іноземного підприємництва, включаючи:
- Вільне вивезення прибутків з країни; Великі пільги при реінвестування прибутків у китайську економіку.
Важливу роль в економічному розвитку зіграв вступ Китаю до СОТ.
Китай проводить гнучку торгово-економічну політику у сфері міжнародних відносин при стабільній політичній та економічній системі та підкріпленні економічної експансії на верхніх “поверхах” державної політики.
Китайські компанії (державні і приватні) діють за кордоном як єдине ціле, маючи спільні цілі та завдання. Їх менеджмент професійний і швидко реагує на зміни на міжнародних ринках.
Модель китайської економіки – це авторитарно-децентралізована модель соціалізму (або капіталізму?), в якій політична система заснована на соціалістичних засадах і керівництві компартії Китаю, а економічна – на сучасних капіталістичних ринкових відносинах.
При цьому при розвитку всіх форм власності домінує державна, яка є базою китайської економіки.
У сучасній економічній моделі Китаю поєднуються елементи соціалізму і капіталізму в їх єдності.
Для цієї моделі характерна висока конкурентоспроможність порівняно з іншими капіталістичними моделями.
Аналогічна модель характерна також для в’єтнамської економіки, яка розвивається швидкими темпами. Деякі зміни в напрямку визнання приватної власності відбуваються на Кубі.
Особлива модель (директивна) властива Корейській Народно-Демократичній Республіці (КНДР).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)