Кіно Параджанова
Є у вірменській мові таке сумне слово – “Дарда”. Воно означає горе або печаль. “Що моя біографія? Дарда – ось це вічна її форма “, – писав про себе Сергій Параджанов. Мабуть, така доля тих, хто наділений даром понад бачити і відчувати цей світ інакше, ніж бачать і відчувають його інші, кому Природою, або Богом, або кимось ще було сказано: “Ти будеш Генієм!”. Генієм у всьому. “Параджанов – це унікум, – кажуть добре знали його люди, – таких більше немає”. Адже кіно було не єдиною його пристрастю. Параджанов чудово малював, розумівся на кераміці, склі, середньовічному мистецтві, зброю, антикваріат. Найвідоміші ювеліри вважали за честь проконсультуватися у Параджанова, хоча він і не був професіоналом в ювелірній справі. І це ще не все. Археологія, історія, етнографія, культура і література Стародавнього Сходу – здавалося, немає в цьому світі чогось, чим би не цікавився Параджанов. Причому не просто цікавився, а глибоко і вдумливо розбирався.
Україна дуже пощастило, що Параджанов волею долі потрапив до Києва. Як це не дивно, але в деякій мірі дякувати за це доводиться горезвісну радянську систему розподілу на роботу випускників вузів. Звичайно, майже завжди були варіанти, як уникнути примусового розподілу, а точніше, щоб тебе визначили туди, куди ти хочеш. Можливо, такі варіанти були і у молодого випускника ВДІКу Сергія Параджанова. Але так чи інакше, в 1952 році, після закінчення інституту, Параджанов опинився на Київській кіностудії. З тих пір його життя, його геній надовго, точніше назавжди, пов’язані з Україною.
Звичайно, у дозвільного обивателя може виникнути питання: “А хто Параджанов за національністю, хто він по духу, чия культура йому була найближче?” І ось тут деякі джерела “радують” нас наступною фразою: “Параджанов Сергій Йосипович (1924-1990) – російський кінорежисер… “і так далі і тому подібне. Так і хочеться вигукнути: “Дозвольте, вірменин, народжений у Тбілісі, довгий час жив і працював у Києві, – російський кінорежисер?! Господи, дурість-то яка! “
Приписати Параджанова до якогось певного етносу неможливо. Народився в Тбілісі? Але це не означає, що Параджанов грузин. Довгий час працював і жив в Києві? Але це не дозволяє нам зробити Параджанова “власністю” України. “Для мене Вірменія – це мистецтво і історія, це мої друзі, мої радості, наші творчі втрати”, – говорив Параджанов. Вірменія – це його батьківщина, його біль і радість, в цьому немає і не може бути сумнівів. Але й це твердження, так не здасться воно комусь дуже вже суперечливим, що не робить Параджанова вірменином. Параджанов вненаціонален, він, його картини і фільми належать всьому світу, а не якоїсь окремої нації. “Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україну і збираюся вмирати у Вірменії “, – писав він у своїй автобіографії. Від себе додамо: три батьківщини – і цілий світ, захоплювався його мистецтвом.
У ВДІКу Параджанов навчався на курсі відомого українського режисера Ігоря Савченка (це був унікальний курс: разом з Параджановим вчилися Алов, Наумов, Хуцієв, Озеров). Під впливом учителя Параджанов в перших своїх роботах звертається до українського фольклору: його фільми “Українська рапсодія”, “Андрієш”, “Квітка на камені” зняті на фольклорному матеріалі. А в 1964 році на екрани вийшов фільм “Тіні забутих предків”.
Приз за кращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, Кубок “Фестивалю фестивалів” в Римі, премія Британської кіноакадемії, і ще близько тридцяти призів і премій, отриманих у двадцяти країнах світу. Захоплені телеграми від Фелліні, Антоніоні, Куросави, Годара. І це було не просто визнання, це була констатація факту: відтепер Сергій Параджанов – метр, гідний слави майстрів світового кіно. І все це завдяки фільму, через якого радянська критика називала Сергія Параджанова “формалістом”.
“Тіні забутих предків” – це гуцульська історія кохання пастуха Івана і Марічки, знята за повістю Михайла Коцюбинського. На перший погляд, такий матеріал не віщував успіху. Що ми маємо на увазі? Насамперед – глядацьке сприйняття і переваги. Наш глядач спочатку фільм Параджанова сприйняв, м’яко кажучи, прохолодно. Члени знімальної групи згадували, як під час одного з прем’єрних показів, що проходили в… власне кажучи, не важливо, де саме, адже таке могло статися де завгодно. Так от, під час прем’єрного показу, як тільки погасло світло і фільм почався, в залі почувся сміх, дурні коментарі. Авторів і акторів прямо-таки обпекло, коли вони почули за спиною: “Що за фільм такий дурний? Про дикунів він, чи що, про тих, які в XVIII столітті залишилися? “Особливо обурений був Іван Миколайчук. Коли показ закінчився, він вийшов на сцену і сказав, як відрізав: “Під час показу я почув розмову. Виявляється, наша картина про дикунів. Так ось що я вам скажу: чи не про дикунів вона – про людей, які зуміли зберегти в душах своїх почуття прекрасного. Те саме відчуття, яке у більшості присутніх в цьому залі відсутній геть “. Здавалося б, глядачі повинні були бути якщо і не ображені, то, принаймні, незадоволені словами молодого актора. Але ось тут-то, що називається, пройняло. Пройняло до самого серця. Миколайчуку аплодували. Стоячи…
Взагалі-то Іван Миколайчук на зйомках “Тіней…” опинився випадково. Адже Параджанов після кінопроб вже затвердив на роль Івана актора Миколи Юхтін. Хто знає, як би він зіграв, яким би вийшов Іван у виконанні Юхтін? Зрозуміло інше – Іван Миколайчук ще довго б пробивав собі дорогу в кіно. Адже коли Сергій Параджанов починав зйомки “Тіней забутих предків”, Івану Миколайчуку було всього двадцять два і вчився він на першому курсі Київського інституту (до КДІТМ він закінчив Чернівецьке музичне училище і театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської) . Але в Івана був учитель. Учитель, який буквально з першого ж дня їхнього знайомства розгледів величезний талант свого учня і якому була небайдужа його доля. Віктор Іларіонович Івченко, у групі якого навчався Миколайчук, буквально за руку привів Івана на знімальний майданчик, де знімав Параджанов. І все, знімальна група на чолі з Параджановим після першої ж кінопроби була вражена – настільки приголомшливим був Іван у виконанні Миколайчука. “Він в один момент перевернув наші уявлення про образ Івана”, – згадував режисер момент знайомства з Іваном Миколайчуком.
Природно, що знімали “Тіні забутих предків” там, де і відбувається дія фільму, – на Гуцульщині, на карпатських полонинах. І природно, що при зйомках фільму сталося неймовірне кількість цікавих випадків і виникло безліч непередбачених ситуацій. Розповідати про всіх – не вистачить ні місця, ні часу. Взагалі ж сцена похорону Івана – це класика кіно, один з найбільших епізодів світового кінематографа, що стоїть врівень зі знаменитою сценою розстрілу на Потьомкінських сходах у фільмі Сергія Ейзенштейна або, наприклад, з проходом зі свічкою у виконанні Олега Янковського у фільмі Андрія Тарковського “Ностальгія”. Такі епізоди врізаються в пам’ять раз і назавжди, побачене друкується немов слід на піску, і вже ніщо і ніколи не змиє його.
Так от, за сценарієм в сцені похорону Івана повинні були брати участь місцеві бабусі-плакальниці. Бабусь привезли, посадили перед камерою. “Мотор!” – Командує Параджанов. Бабусі мовчать. “У чому справа?” – Дивується режисер. – “Гробу нема”. – Приносять труну. “Мотор!” Знову мовчання. “Щось не так?” – Поки ще м’яко запитує Параджанов. – “Гроб пустий”. – Параджанов кличе асистента: “Лягай у труну!” Асистент лежить у труні, бабусі не плачуть: “Так ВІН же молодий”. Параджанов уже нервує. Асистенти знайшли якогось місцевого діда, з горем навпіл умовили його лягти в труну. “Готові?” – Запитує режисер. “Чи готові”. – “Мотор!” Камера дзижчить, проте бабусі сидять мовчки, ні схлипу, ні крику, жодної сльози. Параджанов рве і метає: “Що тепер?!” – “Так ВІН дурний”, – відповідають бабусі і показують на лежачого в труні діда. У цей момент, як згадували очевидці, Параджанов дивився на бабусь одночасно і з люттю, і з захопленням. “Кого вам треба?” – Запитує режисер. “А такого-то, его всі люблять”. Асистенти зриваються з місця і через кілька годин приводять того, кого потрібно. Всенародно улюблений дідусь лягає в труну. І ось тут почалося! Зняли один дубль, про запас – другий, а бабусі все ніяк не вгамовуються…
Що було потім, коли фільм “Тіні забутих предків” вийшов на екрани? А потім була всесвітня слава і переслідування на батьківщині.
Параджанов був нетрадиційний у всьому – в житті, в мистецтві, в любові. Життя Сергія Параджанова – це епос. А радянська влада не любила епоси, принаймні ті, які складені не в її честь, не любила людей, які не хотіли жити і працювати, як усі. А Параджанов не любив радянську владу. Так що нелюбов була взаємною…
Влада не становило великих труднощів посадити Параджанова. Він жив, як хотів, робив те, що хотів. Йому, наприклад, подобався антикваріат, він купував і продавав антикварні речі, особливо не криючись (при цьому міг подарувати коштував скажених грошей гарнітур XVIII століття людині, яка просто колись приніс йому у в’язницю торт). А в ті часи це означало відповідну статтю за спекуляцію і термін. Але системі цього здалося мало. У 1973 році його судили, і серед іншого значилося звинувачення в гомосексуалізмі. Не потрібно бути знавцем тюремних звичаїв, щоб зрозуміти, що означала така стаття. Але в обвинувальному висновку значилося: “Підсудний Параджанов згвалтував члена КПРС”. Якимось чином про це дізналися на зоні, і до Параджанова прийшла делегація впливових кримінальників, які висловили своє щире їм захоплення.
А на волі в цей час боролися за свободу великого режисера. Кремль буквально закидали вимогами звільнити Параджанова, за кордоном був навіть створений “Міжнародний комітет зі звільнення Сергія Параджанова”. Його звільнили, але знімати не давали, потім знову посадили. Коли почалася перебудова, здавалося, що ось тепер Параджанов може зробити все, що він хотів зробити. Але доля відпустила йому зовсім небагато, в 1990 році Сергій Параджанов помер…
За три роки до цього помер Іван Миколайчук. Історія його життя багато в чому схожа на історію життя Сергія Параджанова, хіба що його не садили… Він занадто сильно любив Україну, український народ. І цього йому не пробачили. У середині 1970-х років по кіностудіям зверху пішов негласний, але від того не менш сувору заборону: “Миколайчука не знімати!” Знову ж таки, весь світ знає Миколайчука, весь світ хоче бачити його на екранах, актора запрошували зніматися в Голлівуд, до Франції і Італію. Але ні, Миколайчук наш (чий це ваш?), Тут народився і тут буде гинути. Саме гинути, тому що для актора відсутність можливості зніматися рівносильно смерті. А адже Іван був ще й талановитим режисером і сценаристом, міг знімати і знімати. Але немає…
Що нам залишається? Залишається тільки дякувати долі, що такі люди, як Сергій Параджанов та Іван Миколайчук, жили на цьому світі. І клясти її, прокляту, за те, що жили так недовго…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)