КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА – національний університет зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, провідний, один із найстаріших і найбільших наукових, культурно-освітніх центрів країни. Заснований царським указом від 8 листопада (за старим стилем) 1833 р. на основі Кременецького (Волинського) ліцею з м. Кременець у складі двох факультетів – філософського (з двома відділеннями – історико-філологічним і фізико – математичним) та юридичного, він перейняв двохсотлітні традиції та функції Києво-Могилянської академії. На час відкриття в 1834 р. діяв філософський факультет, з 1835 р. розпочалися заняття на юридичному, а з 1841 р. – на медичному факультетах. У 1850 р. два відділення філософського факультету набули самостійності, і протягом наступних десятиліть університет мав чотири факультети: історико-філологічний, фізико – математичний, юридичний, медичний.

Вивчення і викладання філологічних дисциплін зосереджувалось на кафедрах російської словесності, слов’янської філології, всесвітньої (історії західноєвропейської) літератури, класичної філології (грецької словесності і римської словесності), романо-германському відділі. Тут викладалися курси фольклористики, давньої і нової російської літератури (М. Максимович, О. Соболевський, П. Владимиров, A. Лобода, В. Перетц), історії російської мови (О. Соболевський, П. Владимиров), старослов’янської мови (В. Перетц), церковнослов’янської мови (В. Розов), давньої і сучасної діалектології (О. Соболевський, П. Владимиров, В. Перетц, Розов), історії слов’янських літератур – чеської і сербохорватської (К. Страшкевич, О. Котляревський, Т. Флоринський, А. Степович), польської (О. Лук’яненко), грецької і римської словесності (М. Якубович, І. Нейкірх, К. Страшкевич, В. Модестов, Ф. Міщенко, Ю. Кулаковський), історії західноєвропейських літератур, романського і германського мовознавства (А. Лінниченко, М. Дашкевич, І. Шаровольський, А. Євлахов, Ф. Кнауер, Ф. Г. де ля Варт), викладалися також евристика (виявлення рукописів), едиційна техніка (правіша читання текстів), герменевтика, палеографія тощо. Курс навчання був розрахований на чотири роки, викладання велося російською мовою.

В указі про заснування університету повідомлялося, що він призначається в основному для жителів Київської, Волинської і Подільської губерній, а місцем його знаходження обирається Київ, бо це місто “однаково дорогоцінне для всієї Росії як колиска святої віри наших предків і разом з тим перший свідок громадянської самобутності”. Цим визначалася роль, що відводилась новому університету у внутрішній політиці уряду: він мав здійснювати підготовку відданих імперії спеціалістів, стати форпостом царизму в боротьбі проти польського впливу в Правобережній Україні, провідником російської державності та освіти серед корінного населення “Південно-Західного краю”, сприяючи його русифікації та асиміляції. Для її виконання добиралися відповідні кадри професорів, доцентів, викладачів з найбільш вірнопідданих вихідців з питомо російських районів імперії або з тих “малоросів”, що займали активну антиукраїнську позицію, а прогресивних діячів культури, як правило, не допускали до кафедри чи звільняли з роботи за неблагонадійність.

В атмосфері великодержавного шовінізму, що панувала в університеті, переслідувались усі прояви української культури. Так, з погромницькими статтями й брошурами проти української мови і літератури виступали професор слов’янознавства Т. Флоринський, професор педагогіки С. Гогоцький, професор нервових хвороб І. Сикорський, професор – економіст Д. Піхно, розглядаючи їх тільки як відгалуження російської мови й літератури чи заперечуючи саме існування української мови, відкидаючи думку про можливість викладати нею навіть у початкових школах. Переконаним русифікатором виявив себе професор кафедри всесвітньої історії В. Шульгін, багаторічний видавець і редактор реакційної газети “Киевлянин”. У такому ж антиукраїнському дусі намагалися виховувати й студентів, які практично не мали змоги вести наукову роботу з українознавчої тематики.

Плани перетворення нового навчального закладу на твердиню русифікації і монархізму правлячим колам не вдалося реалізувати повною мірою. Завдяки національно свідомим, демократичним силам Київський університет став одним із чільних осередків українського руху, поширення освіти серед народу. У його стінах працювали видатні українські вчені, які і в тих тяжких умовах зуміли зробити значний внесок у розвиток рідної культури й науки, у тому числі філологічних дисциплін. З університетом пов’язане ім’я Т. Шевченка. У 1845 – 1846 рр. він працював співробітником Археологічної комісії (“Тимчасової комісії для розгляду давніх актів”), що складалася головним чином з професорів університету і містилася в його приміщенні. У 1846 р. Т. Шевченко взяв участь у конкурсі на заміщення вакантної посади вчителя малювання в Київському університеті, на яку був призначений у лютому 1847 р. Через арешт 5 квітня 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, до якого належали ряд студентів і викладачів університету, він на цій посаді не працював. Університетська молодь і викладачі читали рукописні списки творів Т. Шевченка, у день його смерті відслужили в університетській церкві громадянську панахиду, були активними учасниками перевезення труни з тілом поета й перезахоронення в Каневі, наступних відзначень шевченківських роковин.

У 1834 – 1845 рр. з перервами в університеті працював М. Максимович, його перший ректор, друг Т. Шевченка й М. Гоголя, енциклопедист, відомий своїми працями з філології, історії, археології, етнографії і ботаніки, який був також деканом історико-філологічного відділення і посідав кафедру російської словесності.

У 1864-1875 рр. педагогічну й наукову діяльність, присвячену в основному археології та історії стародавнього світу, вів М. Драгоманов, звільнений з нього як політично “неблагонадійний”. Професором на кафедрі російської історії недовгий час до арешту 30 березня 1847 р. у справі Кирило-Мефодіївського братства працював М. Костомаров, якому Київський університет у 1867 р. присвоїв учений ступінь доктора російської історії без захисту дисертації.

Багаторічна й багатогранна робота в університеті професора В. Антоновича, історика, археолога, етнографа, головного редактора видань “Тимчасової комісії для розгляду давніх актів”, фундатора Історичного товариства Нестора-літописця, організатора археологічних з’їздів в Україні, творця так званої київської школи істориків, куди входили Д. Багалій, М. Грушевський, О. Грушевський, М. Довнар-Загюльський, І. Линниченко, діяча, який майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, голови київської Старої громади, була присвячена, зокрема, різним періодам і проблемам історії та культури України.

В. Перетц, керуючи в 1903 – 1914 рр. кафедрою російської словесності, у курсі лекцій “Література південно-західної Росії XV – XVIII ст.” фактично викладав історію української літератури, а в загальному курсі російської діалектології – українську діалектологію. Давній українській літературі були присвячені його праці київського періоду “Очерки старинной малорусской поэзии”, “Вірші ієромонаха Климентія Зиновієва сина” та ін., у яких принагідно висвітлювалися питання історії української мови. Учений виступав у пресі на підтримку необхідності вивчення української мови і культури, створення кафедр української мови і літератури в університеті, організував у 1907 р. “Семінарій російської філології”, в роботі якого брало участь багато відомих у майбутньому спеціалістів у галузі української літератури та мови. Вивченню української мови та розвитку її сприяли професори і викладачі О. Котляревський, А. Лобода, A. Степович, С. Маслов, О. Назаревський, Розов. Останній, зокрема, першим в університеті прочитав в осінній семестр 1913-1914 навчального року невеликий курс історії української мови та її говірок, а професор І. Лучицький як депутат Державної думи голосував за допуск української мови в школи. На захист рідної мови активно виступали студенти, які створювали громади й земляцтва, в 60-х роках організовували недільні школи з українською мовою навчання, а в 1905 – 1907 рр. домагалися відкриття українознавчих кафедр.

Дослідженню українознавчої проблематики і популяризації знань про Україну сприяли наукові товариства, де активно працювали вчені університету М. Максимович, В. Антонович, В. Цих, С. Зенович, С. Орнатський, В. Іконников, М. Владимиров-Буданов, І. Лучицький, О. Левицький, М. Іванишев, В. Домбровський. Серед них – “Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей” (1835-1845), який створив при університеті музей старожитностей з цінними археологічними колекціями, “Тимчасова комісія для розгляду давніх актів” (1843 – 1921), що протягом 1843 – 1859 рр. видала три томи “Літопису” С. Величка, “Літопис” Г. Грабянки, у 1859 – 1914 рр. випустила 8 частин у 35 томах “Архіву Південно-Західної Росії”, де друкувався, зокрема, “Літопис Самовидця” (К, 1878), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873 – 1876), який видав два томи “Исторических песен малорусского народа”, підготовлені М. Драгомановим і В. Антоновичем, два томи “Записок” з цікавим статистично-етнографічним матеріалом, етнографічні збірники тощо, але був закритий царським урядом через звинувачення його членів у сепаратизмі та українофільстві, Історичне товариство Нестора-літописця (1873 – 1917 рр., з 1874 р. існувало при університеті), що публікувало свої записки – “Читання”, тематика яких охоплювала широке коло питань історико-філологічних наук.

Падіння самодержавства, українська революція та національно-визвольні змагання започаткували новий етап у вивченні й викладанні філологічних дисциплін в університеті. Вперше після століть жорстоких утисків і переслідувань самобутності народу з боку польської шляхетської і російської царської влади розвиток української мови, освіти, науки, культури підтримувався й захищався державою, в якій би формі вона не виступила – то як УНР Центральної Ради і Директорії, чи Української держави гетьмана П. Скоропадського, або ілюзорно незалежної комуністичної УРСР у складі псевдо-федералістського СРСР. Вже в 1917 – 1918 навчальному році в університеті були відкриті чотири кафедри українознавства, у тому числі української мови й української літератури, з викладанням на цих кафедрах українською мовою, хоч налагодженню їхньої роботи протидіяло реакційне керівництво, що продовжувало дотримуватись “єдиної і неділимої” русифікаторської політики. Швидкій українізації вищої школи, освітньої справи загалом у 20-ті – на початку 30-х років активно сприяла більшовицька влада, яка через освіту намагалася прискорити розрив нового суспільства з “буржуазним минулим” і прищепити українській нації марксистсько-ленінську ідеологію та цінності радянського способу життя. Але із зміцненням тоталітарної системи політика українізації була відкинута, у наступні десятиліття процеси російщення українського суспільства невпинно прискорювалися, внаслідок чого і в Київському університеті панівною мовою викладання стала російська.

Внаслідок реформи вищої школи 1920 р. університет був реорганізований у ВІНО (Вищий інститут народної освіти, з 1926 р. називався КІНО – Київський інститут народної освіти), де був відділ гуманітарних наук з літературним і лінгвістичним циклами, а в 1933 р. відновив свою діяльність як університет у складі 6 факультетів, зокрема літературно-мовного, що після ліквідації літературних факультетів Харківського і Дніпропетровського університетів у 1935 р. деякий час залишався єдиним в Україні. У 1939 р. Київському університету було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. Під час війни був евакуйований до м. Кзил-Орди (Казахстан) і злитий з Харківським університетом в Об’єднаний український державний університет (1942), серед б факультетів якого був і філологічний. З січня 1944 р. університет знову працює в Києві.

За всіх численних і часто невиправданих експериментів і перетворень, яких університет зазнав за радянської доби, у ньому незмінно вивчалися й викладалися три цикли філологічних дисциплін: українська фітологія, російська філологія, романо-германська філологія, зосереджені спочатку на філологічному факультеті, а в 1937-1947 рр. і з 1962 р. також на романо-германському (з 1991 р. – факультет іноземної філології). У 1999 – 2000 навчальному році ці факультети мали спеціальності: українська мова та література, фольклористика, слов’янські мови і літератури, російська мова та література, класична філологія, літературна творчість (філологічний факультет), англійська, іспанська, італійська, нідерландська, німецька, французька мови і літератури (філологічне відділення факультету іноземної філології), англійська, іспанська, італійська, німецька, французька мови (перекладацьке відділення факультету іноземної філології). На відкритому в 1995 р. відділенні сходознавства здійснюється підготовка спеціалістів з арабської, гінді, індонезійської, китайської, корейської, перської, турецької, японської мов і літератур.

У 1992 р. в Київському університеті створено Інститут українознавства – науково-навчальний заклад, який у межах українознавства як цілісної наукової системи досліджує, зокрема, філологічні проблеми у відділах української мови, української літератури, фольклору, порівняльних досліджень, теорії та практики перекладу, освіти. Київський університет здійснює підготовку наукових кадрів філологів через стаціонарну й заочну аспірантури, спеціалізовані вчені ради його факультетів проводять захист докторських і кандидатських дисертацій зі спеціальностей: українська мова, російська мова, загальне мовознавство, германські мови, романські мови, українська література, російська література, фольклористика, порівняльне літературознавство, теорія літератури. Університет також допомагає спеціалістам – філологам різних навчальних і наукових установ України пройти перепідготовку в Інституті підвищення кваліфікації.

Членами професорсько-викладацького колективу університету в різний час були відомі українські вчені – гуманітарії: академіки О. Білецький, Л. Булаховський, М. Грунський, М. Калинович, Є. Кирилюк, А. Кримський, А. Лобода, члени – кореспонденти І. Кириченко, С. Маслов, П. Попов, професори А. Білецький, О. До – рошкевич, М. Драй-Хмара, Ю. Жлукгенко, М. Зеров, В. Маслов, О. Назаревський, С. Савченко, А. Шамрай, І. Шаровольський та ін.

Проте великі потенційні можливості університетської філологічної науки не використовувались повною мірою. Багаторічна боротьба тоталітарного режиму з національно свідомою інтелігенцією не обминула і Київський університет. Серед репресованих у 30 – 40-х роках викладачів університету (ректор Р. Левік, професори Й. Гермайзе, Г. Лозовик, Є. Терлін, Л. Чернін, Л. Штрум) були й філологи – професори М. Зеров і П. Филипович, доцент М. Русанівський та ін. На заваді ставала також хибна марксистсько-ленінська методологія літературознавства й мовознавства, що грунтувалася на принципах партійності й класовості і вимагала вести непримиренну боротьбу проти “чистої філології”, “об’єктивістського” вивчення і висвітлення гуманітарних дисциплін, різних виявів “буржуазно-націоналістичної” ідеології, а відтак породжувала заполітизованість наукового мислення, вульгарний соціологізм в оцінках явищ і фактів. І в наступні десятиліття, особливо в “застійні” 70-ті роки, наукова продукція і викладацька діяльність учених університету жорстко перевірялись на відповідність нормативним приписам пануючої методології, а їхня громадянська позиція – на лояльність радянській владі.

Лише в умовах демократизаційних процесів часів безуспішної “перебудови” СРСР, в атмосфері національно-духовного оновлення незалежної України відкрилися можливості вільного від задавнених догм і стереотипів розвитку філологічних наук. Свідченням цього є, зокрема, дослідження “Українська література” П. Кононенка, “Українське літературознавство” М. Наєнка, “Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX – на початку XX ст.” А. Погрібного, хрестоматії “Українське слово” (кн. 1- 4, упорядники Є. Федоренко, В. Яременко), “Духовні криниці” (ч. І – II, упорядники Г. Семенюк, П. Хропко).

У стінах університету здобували освіту визначні діячі держави, культури, науки, освіти. Це державний діяч і вчений М. Грушевський, письменники – Б. Антоненко-Давидович, В. Винниченко, Остап Вишня, О. Близько, Марко Вороний, Д. Гуменна, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Ю. Клен (О. Бургардт), Г. Косинка, К. Котко, І. Кочерга, М. Орест (Михайло Зеров), М. Рильський, А. Свидницький, В. Симоненко, А. Старицький, П. Филипович, Ю. Шпол, літературознавець і письменник В. Петров, критик Ф. Якубовський, перекладач Г. Кочур, учений і церковний діяч І. Огієнко (митрополит Іларіон), учені В. Адріанова-Перетц, О. Грушевський, М. Гудзій, О. Дорошкевич, С. Єфремов, П. Житецький, М. Калинович, В. Маслов, О. Назаревський, Д. Чижевський, композитор М. Лисенко.

Літ.: Владимирский-Буданов М. История Императорского Университета св. Владимира. К., 1884; 3 іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах: У 2 кн. К, 1894. Кн. 1 – 2; Історія Київського університету. К., 1959.

Г. Бандура



(1 votes, average: 5.00 out of 5)