КАВУНИ – БОРИС ГРІНЧЕНКО – Українська література – Література для дітей
Те, про що кажу, робилося в невеликій убогій хатці. Там сиділа мати-вдова та її син Санько, хлопець років семи. Санько сидів на лаві й скиглив:
– Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоїсти! Дайте! Хочу! А мати казала:
– Та де ж я тобі візьму і чого ж тобі дам? Он хліб є. Але Санькові хліба не хотілося:
– Що хліб! Хіба його вгризеш?. У мене аж зуби після нього болять, бо черствий. Якби сальця!
– А як і того черствого не буде? – спиталася мати.
Санькові це не сподобалось.
– Не буде? Ви все кажете так, що не буде! А що ж мені робити, коли я сала хочу?
Малий Санько надув губи і сердито одвернув обличчя від матері в куток. Там павук снував туди й сюди своє мудре мереживо. Санько забув на хвилину про сальце, зацікавивсь і став дивитися на павука. Та дививсь він недовго. їсти таки хотілось, і Санько почав свою пісеньку знову:
– І таки хочу сальця!.. А ви все не даєте!.. Он Грицькові дає мати щоразу та ще й такий великий шматок.
– Так то ж багаті люди, синку.
– Хіба що, як багаті? Ви все не даєте.
Мати рада була б сина задовольнити, та не мала чим. їй надокучило те скигління, і вона промовила сердито:
– Кажу тобі, що нема! Хочеш їсти – бери, що є, та й їж, а не вередуй і не скигли мені!
Санько замовк. Похнюпився, взяв із столу сухий окраєць хліба і разів зо два вкусив його своїми білими зубами. Та не їлося. Положив шматок знову на стіл і вийшов з хати. Трохи постояв біля порога, подумав… Куди б його піти?..
А! Надумав! Вибіг з сіней, перебіг двір, перестрибнув у город, а з свого городу – у Стецьків. Стецько – це був його товариш. З городу – у Стецьків двір. Сіни в хаті були відчинені, – Санько увійшов туди. З хати озвалася тітка Мотря, Стецькова мати:
– Хто там?
– Це я.
– Та хто ж?
– Нехай Стецько вийде.
– Нащо?
Але Стецько з хати пізнав Саньків голос і зараз вискочив сам. Мати була гримнула на його:
– Та куди ж ти біжиш? Стривай!
Але це було даремно, бо Стецько з Саньком уже поспішилися втекти з двору.
Там, на Стецьковому городі, одиноко, поміж огірковим огудинням та картопляними кущами, стояла стара груша. Під тією грушею посідали хлопці і почали розмовляти. Білявий Санько казав чорнявому Стецькові:
– Знаєш що? Ходім на баштан до діда Кучми.
– А чого?
Санько тільки крутнув головою:
– От який чудний – чого! Кавунів рвати.
Стецько замислився. Кавуни – то така добра штука, а він їх ще не куштував цього літа. Але ж баштан береже старий дід Кучма. Сердитий дід! Як піймає, то й шапки позніма. А Стецькові батько купив недавнечко нового картуза. Що, як зніме?
Санько почав умовляти:
– Ну чого думаєш? Та ми так проліземо, що Кучма й незчується. А кавуняччя в нього яке! Так черева проти сонця й повивертало! Ми собі вирвемо такого великого, що ну! Як жар буде червоний!
Великий кавун, як жар червоний, дуже ласа штука. Стецько підскочив з землі і промовив:
– Ну, то як же? Зараз?
Санько й не думав ждати. Мати сала не дали, то кавуном поласувати.
– А звісно – зараз. Ходім!
І товариші побігли.
* * *
Баштан був чималий і гарний, а старий дід Кучма, “одставний” солдат, умів пильно доглядати хазяйського добра. Але Санько його не боявся, то й Стецько забув про страх.
Хлопці вже вилізли з маленького гайка, що під їм був баштан. Поки лежали під кущами і виглядали, чи не видко де Кучми.
– Він тепер, мабуть, спить, – догадувався Санько, – пообідав та й спить. Нищечком та стиха поліземо рачки до кавунів, а тоді котом, котом їх, – та й повикачуємо сюди.
Стецько був не такий сміливий, як Санько, тому думав інакше.
– А як не спить, а де в бур’яні причаївся та й дивиться на нас? Скоро ми на баштан, а він до нас.
А Санько впевняв:
– Та й чудний же ти! Ну чого він тепер буде в бур’яні?
Адже тепер, опівдні, душно, – усі діди на баштанах по куренях сплять. Ну, лізьмо мерщій! Ти глянь, які кавуни!
Кавуни й справді були гарні, їх білі та рябі черева так і вилискувались проти сонця. Стецько трохи подумав і став з Саньком навколішки. Тоді обидва, припадаючи до землі, тихо зашаруділи огудинням. Спершу тяглися довгі й товсті пліті з величезних гарбузів, вони стягою обходили увесь баштан з країв. За ними починалися кавуни.
– Ну, рви! – зашепотів Стецько, як Санько перший доліз до них.
– Стривай! Це малі – он більші! – одмовив Санько.
І він поліз далі, ведучи перед. Але Стецько вхопив його за ногу:
– Не лізь далі!., побачить!.. Рви тут!
– Не побачить! Лізь! – командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук.
Але Стецько здорово боявся і казав, уже мало не плачучи й голосно:
– Я не хочу далі! Я вернуся…
– Цить! Почують, то й справді піймають! – лякав його Санько і знов сміливо поліз наперед. Стецько не знав, що робити. Лізти далі – страшно, але й назад боявся вертатися без Санька. Він подумав трохи і поліз далі. Огудиння знову зашелестіло.
– Фю-і-і… фю-і!.. – гостро розітнулося над хлопцями в повітрі. Вони відразу ззирнулися. Обидва були білі як крейда.
– Фю-і-і!.. Фю-і!.. – знову різало повітря якесь гостре свистання.
Перший Санько догадавсь, що воно є, і шепнув:
– Кобець…
Над ними у повітрі справді ширяв хижий кобець, гостро й пронизувато свистячи.
От і кавуни. Санько зірвав щонайбільшого і покотив до Стецька.
– Коти! Далі другий.
– Буде, Санько, вже буде.
– Ще цього здорового.
Вирвали ще й здорового і тоді почали котити по баштану назад, плазуючи, як і перше. Кавуни часом плуталися в огудинні, але котилися. За кілька хвилин хлопці були вже не на баштані, а в густій траві, що росла коло нього.
– Ну тепер добре! Оце так кав… – почав був пошепки
Санько, але остання половина слова увірвалась у нього з уст.
Обидва хлопці щільно припали до землі і лежали, затаївши духа: недалеко від них чулася хода та гомін. Товстий старий голос питався стиха:
– Отут, кажеш, бачив? А другий одмовляв:
– Та ось недалеко від цієї осики.
“Боже! це ж нас піймають!” – подумав Санько і, штовхнувши Стецька у бік, шепнув:
– Лежи, як мертвий!
А Стецько й справді мов умирав; дух йому перехопило, горло стиснуло, серце затріпалося і завмерло, – наче вмерло; голова палала. Страшне дідове Кучмине обличчя та його солдатські вуса так і уявилися хлопцеві. Йому здавалося, що Кучма його хапає. Він скрикнув несамовито, зірвався з місця і побіг.
Дід Кучма із своїм товаришем уже поминули були хлопців, як зненацька почули позад себе крик. Озирнулись і побачили, що Стецько тікає. Вони кинулись за ним.
Стецько побачив, що вони ось-ось ухоплять його. Кучмині руки вже сягали до його спини. Почував, що гине, і скрикнув з усієї сили:
– Це не я!., не я! то він!..
– Ге, тут і другий є! – скрикнув Кучма і озирнувсь, а за ним його товариш. З цього скористувався Стецько і вскочив у гай. Кучмин товариш побіг за ним, але зачепився за кущ. Стецько дуже випередив його, перебіг уже гай. Тепер йому не страшно було, і він, не так уже поспішаючись, добіг додому.
А тим часом Кучма, кинувши Стецька своєму товаришеві, повернув до Санька. Він йому не дав утікати і зараз же вхопив його своїми товстими здоровенними руками за волосся і скрикнув:
– А, ви красти! От я ж вам дам! Я вас навчу красти!
Санько шарпнувся з рук.
– Ге, тікати хочеш! Ні, хлопче, не втечеш від мене! – мов загарчав над ним Кучма, і його руки ще болячіше потягли хлопця за волосся. Санько заплакав.
– Ба, тепер плаче! А красти вмієш?
І товсті руки без жалю почали скубти його за волосся, за вуха. Хлопець кричав, пручався, але даремно.
– Утік! – сказав, вертаючись, другий чоловік.
– Шкода! Ну, та дарма: цього піймали, то знатимем, чий і той, – тоді до батька підемо. Чуєш, ти, бісеня, чий то хлопець з тобою був?
Санько мовчав.
– Чи ти оглух? Чий то хлопець утік? Відмови не було ніякої. Кучма розсердився.
– Кажи, чиї ви, а то кропиви дам!
Усе тіло в Санька трусилося з недавнього болю та з переляку, на очах стояли сльози, але губи були міцно стиснені.
– Скажеш ти?
Санько трохи розтулив губи і промовив одне слово:
– Ні.
Кучма розлютувався:
– Ач, яке забісоване! Ану, Опанасе, бери його!..
Санько глянув на своїх мучителів.
– Дідусю, голубчику! Пустіть мене! їй-бо, не буду, ніколи не буду! Пустіть! – почав благати Санько, обливаючись слізьми.
Але Кучма не змилосерджувався і відмовив:
– Не буду? Ні, перше скажи, чий то хлопець, а тоді вже й просись. А ти чий?
Стецьків батько був сердитий. Як піде Кучма до нього, то спише він Стецькові спину батогом. Треба мовчати.
– Ти чий? – допитувався Кучма.
Санько подумав, що й цього не треба казати, бо тоді Кучма піде до матері… Мати не битимуть Санька, так Кучма лаятиме матір. І Санько мовчав.
– Ну й чортеня! – скрикнув Кучма, розсердившись. –
А дай лозини!
Дві дужих руки звалили хлопця додолу. Гнучка лозина свиснула і врізалась у тіло. Як попечений метнувся Санько і скрикнув:
– Ой дідусю, голубчику! Пустіть!
– А скажеш, чиї ви?
Санько мовчав. Лозина знов різнула його.
– Скажеш?
Санько мовчав. Ще дві лозини, – як ножем ріже!
– Дідусю, простіть!
– Скажеш?
– Ні…
– А, так ти так! Бий! Бий дужче! Скажеш?
Лозина почала шмагати. Санько пручався, борсався з нестерпного болю, але мовчав.
Санько нічого не казав, а лозина все шмагала та шмагала.
– Скажеш?
Але Санько не міг уже нічого сказати: він зомлів з болю. А сторожі все шмагали його, аж поки помітили, що він уже не ворушиться. Тоді Кучмин товариш злякався:
– Ти глянь, – чого він як мертвий?
– Ат… зомлів хіба… – відмовив Кучма байдуже, але й сам він злякався. – Полежить, то прочумається. Ходім, Опанасе!
Але Опанас не йшов.
– Стривай, я водою на нього бризну.
Опанасові жалко стало хлопця. Він ухопив його й поніс до озерця, що було недалечко в гаю. Бачивши це, Кучма пішов собі до куреня.
Опанас положив хлопця на траву і почав бризкати на нього водою. Те бризкання відживило Санька, і він розплющив очі. Опанасові стало чогось ніяково дивитися йому в вічі, він пішов за Кучмою, думаючи:
– Тепер уже й сам устане.
Санько й справді встав, але не скоро, – аж надвечір повернувся додому. Тіло побите боліло нестерпуче.
Він три дні вилежав хворий дома і тільки четвертого вийшов на вулицю.
Того ж дня він стрінувся із Стецьком.
Побачивши його, Стецько похнюпився. Санько тільки промовив:
– Ех ти!..
Стецько насупився і побіг додому.
Але трохи згодом хлопці знов поладнали, тільки вже Санько не звірявся так на Стецька, як перш…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)