КАТОРЖНА – БОРИС ГРІНЧЕНКО
КАТОРЖНА
Каторжна – так її всі звали.
– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.
– Геть з-перед очей, каторжна! – визвірювався на неї батько, вертаючись п’яний з шинку і заточуючись по хаті.
– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворічний мачушин хлопчик, б’ючи її кулаками.
І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:
“Ота каторжна Докія…”
Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – і мачуха дала їй штурханця. І ось після цього – хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня… Так що ж вона – покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче,- найгірше, що й не заплаче ніколи!
– Докіє! – спершу ще її таки на ймення звали,- чому хвіртки не причинила? Теля вибігло.
Мовчить.
– Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..
Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!
– Чи ти оглухла? – І мачушина рука з усієї сили б’є її.
Стоїть, мовчить.
– Так слухай же! слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
Ні пари з уст!. Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:
– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б’є її мачуха, б’є, поки втомиться, поки заболять руки,- аж тоді кине:
– У-у!.. проклята! Каторжна!..
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була – або плаче мовчки, або докоря: “Нащо п’єш, нащо жидові хліб носиш!..” Давав їй він доброго прочухана, як під п’яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п’яний, іноді схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рідна дитина,- оце й покличе:
– Докіє!
Підійде, голову похнюпить.
– Докіє! Дочко…- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!
А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить – вона на полу і хлопчика – років півтора йому було – мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє :
– Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене,- ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли… Мачуха як скрикне:
– Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…
Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.
От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:
– А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
А вона зараз кулаком!
І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог,- каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.
І все ховається від людей – мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить – хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща – ріс там кущ калиновий великий,- сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:
– Калинонько,- каже,- моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! – каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!.. Недоброго і часто й густо п’яного батька вона не любила, матері не було, мачушиних дітей мачуха любити не давала…
І вона плакала та обнімала червону калину, поливала їй землю своїми слізьми; і нахиляла тоді до неї калинонька свої віти, і здавалось дівчині, що то мати рідна руки до неї простягає… І так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
– І де вона, та каторжна, забігла?!
Тоді вставала вона з землі і втирала сльози. Відразу застигало їй обличчя, мов камінюка, і очі втуплювались у землю, і вона знову була тоді справді каторжна, що її нічим не дошкулиш – ні словом, ні ломакою. Такою вона йшла від калини.
Такою вона й тепер вийшла і відразу страшенно поблідла: вона побачила, як од гущавини побігли мачушині діти. Невже вони знайшли її схованку? А може, ні, може, вони тільки так бігли?
Але ж вони не так бігли, вони знайшли, побачили, почули і розказали про все мачусі.
Днів через два Докія знову була під калиною, засиділась і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за волосся в хату.
– Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!
Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія відразу так і заніміла. Слухає, коли задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки – ось ще, ще…
Вона кинулась, себе не пам’ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини… Мачуха рубає калину.
Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала міждо калиною і мачухою. Мачуха аж злякалась.
– Ти чого прибігла?
– Не займайте моєї калини!.. Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися.
– Ах ти ж падло! Геть!
І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтячи листом.
– Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!
– Геть, – каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини.
– Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево…
Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,- тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася – бог її святий знає, а вміла багато – і все жалібні,- так, мов самі вони в неї з серця лилися:
Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається…
А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам’яніє…
І так минали роки…
Минули – із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п’яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна – зосталася вона “каторжною”, як і була.
Ні, була й відміна.
Колись мов закам’янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом’якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,- ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: “За що мене так мучать?” А потім: “Хіба я гірша від інших?” І ці дві думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї і сказала:
– Докійко! Я… я…
Правда, всі вони – і хлопці й дівчата, і ця Христя з ними – якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бідної Докії, і вона, мало не плачучи, промовила:
– Докійко! Я… мені тебе… я…
Може, вона хотіла далі сказати, що від цього часу буде вірною подругою Докії,- але ж цього нічого не сказала, бо Докія скрикнула: “Геть!”, одіпхнула її і втекла з вулиці.
Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,- за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.- така була п мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),- такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась У неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень н i вночі.
Каторжна! Від усіх лаяна, від усіх зневажена! За що? Навіщо? Господи! Краще й на світі не жити!
І вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду і думає про помету.
Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усіх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата. На вулицю чи на вечорниці вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге – що вона їх не любила – тих хлопців та дівчат – і… боялася; третє – не мала в чому й піти, бо всі сміялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Ні, вона не дівувала! І хоча деякі парубки таки задивлялися на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови, але ж тільки задивлялися, а далі йти не зважувались, бо до цієї каторжної не можна й приступитися – така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долі,- вона цього не знала і не дбала про це, бо про це дівчата думають і дбають тоді, як парубки їм згадуються, а їй ще н i які парубки не згадувалися…
І так вона жила собі відлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а іноді – і останніми часами дуже часто – із бажанням помститися…
II
Одного разу мачухапослала її до тітки Одарки глечика попрохати.
У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату,- аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Ус i веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:
Позавидував мужик,
Що шахтьору добре жить:
Шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть!
На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п’ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний – одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та й крикнув:
– А ось і дівка йде нова!
Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула – аж поточився,- а сама навтіки. Всі як зарегочуться, а він за нею з хати та й піймав у дворі:
– А стій, дівчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
Та поставив її проти місяця – місяць ясно світив,- та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнівна вона була на його, а то вже гніву нема, сором тільки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тікати знову. А він кричить:
– Постій, дівчино, підожди! От же, їй-бо, ти гарна!
Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
– Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?
Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
Полягали спати – не засне вона. Усе місяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А він нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А він же сказав, що гарна… Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Він не з Ковалівки – мабуть, оврамівський… Та чого він на неї так дивився?
І спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а діла не робить.
Та дарма! У суботу ввечері вже вона біля вікна в Одарки й дивиться, чи там він. Нема! І в другу суботу, і в третю – все його нема, і не йде він їй з думки. Коли в неділю смерком іде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
– А здорова, дівчино! Чия ти?
Глянула – він! Так на їй і затрусилось усе. Стоїть – з місця не рушить. А він підійшов та:
– Те-те-те! Та се та, що я при місяці дивився! Чого ж ти тоді втекла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотіла бігти. А він не пустив. Обняв та як пригорнув… Нічого вона вже потім не знала, нічого не чула, ні того вечора, ні другого дня,- нічого! Тільки чула, як їй на губах його поцілунки горіли.
Що далі було? Те, що вона покохала, її серце нарешті знайшло кого любити і віддалось… Ні про віщо вона не думала тоді: нехай б’ють і лають – байдуже! Їй не болить після цілування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,- ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..
Заспіває вона – сама пісня з грудей рветься; серце розцвітає, душа вгору лине. А зустрінеться з ним під вербою зеленою, під вишнею запашною, рясно квітом укритою, зустрінеться – ніч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, і любила ж вона! Так любила, що всю душу віддала і назад не думала брати. Візьми мене, милий мій, коханий! Мене ще ніхто не любив,- візьми мене, бо вся я твоя! Ночі тихії, зірки небеснії! Тільки ви чули й бачили. Світе мій ясний, світе мій красний!
Минула весна, літо минає… Чи не мина з ними й щастя?
III
Ні, ще не минуло…
Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
– Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осміхнувся Семен:
– От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
– Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене – загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
Та й упилась устами йому в уста… І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
– Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пішов улицею…
Пішов та знов не прийшов… І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…
Вона ждала і – діждалася…
Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.
– Семеночку, голубчику!
А він:
– Тю! Чи ти не здуріла!
Та й пішов… Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дівчат з неї сміються.
– Утік? – кажуть.- Він уже давно до Пріськи ходе…
Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.
І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї,- аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула,- каже він:
– І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би підпалила цю хату…
Голова її горіла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила – нема.
Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею добігла до своєї хати. У вікнах не світиться,- вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
– Хто там? – спитався спросоння батько.
– Я! – сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
– Куди ти? – гукнув батько.
Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
“Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!”
Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
“Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять”.
І Докії згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька згорить? Санька – маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить… Така гарна, ласкава. І Докії в’явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум’я й кричатиме: “Рятуйте! Докієчко! витягни мене!”
Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум’я вибухло. Ось-ось повітка займеться.
Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..
Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:
“Докійко, рятуй!..”
Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум’я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
– Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте! – і більше нічого вже не пам’ятала…
Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею,- того вона не розуміла.
Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка…
Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала:
– Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..
*****************************************
Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала. Промовила тільки:
– За що? Господи, боже мій! За що? – підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.
Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..
1888. XII 31. У с. Олексіївці в Катеринославщині
(2 votes, average: 4.50 out of 5)