КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН

КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН (спр. – Тобілевич; 29.09.1845, слобода Арсепівка, тепер у складі с. Веселівка Новомиргородського р-ну Кіровоградської обл. – 15.09.1907, Берлін) – драматург, актор, режисер, громадський і культурний діяч.

Народився в сім’ї збіднілого дворянина, що служив прикажчиком поміщицького маєтку. Закінчивши чотирикласне училище у Бобринці, 14-річний юнак служив канцеляристом і пройшов шлях від писаря до секретаря міського поліційного управління. З 1865 р. жив у Єлисаветграді, керував аматорським театральним гуртком, налагодив зв’язки з діячами українофільського громадського руху. Звільнений 1883 р. зі служби, вступив до української театральної трупи М. Старицького, гастролював з нею в містах України. За участь у діяльності таємного народницького гуртка й допомогу політичним “злочинцям” (С. Русовій та ін.) 1884 р. вислано на три роки до м. Новочеркаська, де був підручним коваля, потім відкрив палітурну майстерню.

З 1887 р. жив на хуторі Надія поблизу Слисаветграда під гласним наглядом поліції (знято в 1903 р.), активно працював у “театрі Корифеїв”. Виховав школу акторів соціально-психологічного театру, реформувавши українську драму і її сценічне втілення на засадах реалізму.

Після складної операції помер у Берліні. Тіло його перевезене і поховане на сільському Карлюжинському кладовищі поблизу хутора Надія.

Літературна спадщина драматурга – 18 оригінальних п’єс і 3 переробки творів інших авторів. Творчість І. Тобілевича – ціла епоха в історії українського театру й драматургії. Вона “наповнює нас, – писав І. Франко, – почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя”. Вже перша закінчена драма “Бурлака” (початкова назва “Чабан”, 1883, надрукована 1885) засвідчила талант письменника. Широті охоплення, глибині показу сільського життя сприяє вдала композиція. Дві драматичні конфліктні лінії твору немовби замкнені одна в одній: вужча становите інтригу, задуману одним із персонажів, ширший конфлікт втягає в себе більшу кількість осіб, трохи не все село. Якщо перший (інтрига) має своє вирішення (бідного парубка виправдано, його кривдника покарано за злочин), то другий конфлікт не розв’язується, залишається розімкненим, не обмеженим у часі. Тому в драмі особливого значенім набувають другорядні персонажі (здебільшого зовсім не пов’язані з інтригою), роль їх зростає, функції поглиблюються. Завдяки широкому введенню їх драматична дія “епізується”, конфлікт із вузькоособистого, локального переростає у суспільно значущий.

У наступних драмах соціально-побутового плану (“Безталанна”, 1884, опублікована 1886; “Наймичка”, 1886, опублікована 1887) автор знову продемонстрував нехтування драматичною інтригою і бажання замінити її широким показом суспільного і психологічного життя. Зазначаючи, що “Карпенко-Карий реформував сімейно-побутову драму”, театрознавець В. Сахновський-Панкеєв уточнював: “Не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку, ставали поштовхом до драматичної дії. Для І. Карпенка-Карого цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній”.

Відкидаючи практику “драми – інтриги” з притаманними їй образами “лиходіїв”, І. Карпенко-Карий відмовився від виведення таких образів взагалі. Свого часу М. Смотрицький у листі до драматурга з приводу його п’єси “Безталанна” радив використати виграшні можливості сюжету, виставити Варку “злим демоном”, який руйнує життя, забирає спокій і злагоду Гната й Софії. Але драматизація сюжету, що спиралася на негативні риси вдачі, жорстокість натури тощо, не вабила автора. У його п’єсах дедалі виразніше вимальовується концепція націленості на життя з усією сукупністю його рівнодіючих сил і факторів. Як зазначала критика, драматична культура автора виявилася саме на цьому банальному сюжеті (мелодраматичний трикутник кохання), бо він не пішов шляхом фабулярних пригод і несподіванок, а порушив вагомі морально-психологічні проблеми. Тому тема кохання в “Безталанній” прозвучала так сильно, як ні в кого з українських драматургів аж до В. Винниченка.

Велику заслугу драматурга перед українською театральною культурою вбачають у його сатиричній комедії. “Лише в п’єсах реалістично-побутового циклу, – пише Я. Мамонтов, – І. Тобілевич висунув на чільне місце тематику “хазяйського колеса”, що владно крутить долею людей, і пов’язав питання людського щастя з питанням людської праці, цебто з тією ж таки соціальною економією, з виробництвом. Українська критика не раз відзначала велику спостережливість І. Тобілевича в галузі аграрних процесів та влучність і соковитість його характеристики нових українських землевласників, що відігравали роль акумуляторів аграрного капіталу після реформи 1861 року”. На своїх героях автор простежив усі стадії розвитку цієї групи персонажів: від старшини Михайла (“Бурлака”), Михайла Окуня (“Розумний дурень”), Филимона (“Підпанки”), діда Миколи (“Понад Дніпром”) – до Калитки (“Сто тисяч”) і Пузиря з його управителями Феногеном і Ліхтаренком (“Хазяїн”) .

Критика 30-х років слушно зазначала, що навіть найяскравіші комедії І. Карпенка-Карого “наскрізь просякнуті моральним відношенням до персонажів, а не діалектичним розумінням їх”. Драматург не помічав, що його Калитки й Пузирі були не лише черствими, некультурними хижаками – експлуататорами, а й передовими на той час господарями; що Харитоненки та Терещенки створювали велике капіталістичне виробництво в сільському господарстві; що об’єктивно це була позитивна сила, економічний рушій того часу, коли Україна ліквідувала пережитки феодалізму й переходила до капіталізму; що справа не в характері цих персонажів, а в самому “хазяйському колесі”, в його закономірному історичному поступі.

Та попри таку “моралізаторську тенденцію”, І. Карпенко-Карий не приховав активності цих героїв, їх уміння орієнтуватися, вловлювати тенденції часу, пристосовуватися до них, змінюватися. Драматург показав, по суті, суспільні процеси, що відбувалися в усіх країнах Європи й Америки, хоча й не приховав свого огидливого ставлення до діячів епохи первісного нагромадження капіталу. В “Мартинові Борулі” (1886) він розкрив іще один аспект цієї проблеми: прагнення представника третього стану, заможного селянина, будь-якою ціною перейти в дворяни.

Шукаючи позитивні сили, які могли б протистояти жорстокості й бездуховності “експлуататорів чужих поту та крові”, драматург витворив ідеал “чесного і розумного господаря”, інтелігентика, чия праця одухотворена прагненням “освітити шлях селянам до кращого безбідного життя”, “помагать темним людям… щоб поменшити біду, яка у нас в селі панує”. Риси такого персонажа найповніше представляють Мирон Серпокрил з п’єси “Понад Дніпром” (1897, опубліковано 1899), Карпо Барильченко (“Житейське море”, 1904, опубліковано 1905), учитель Калинович (“Хазяїн”, 1900, опубліковано 1902), який прагне виховати нового хазяїна з високими моральними засадами, Віталій Нерук (“Чумаки”, 1897, опубліковано 1898). Письменник пропонував, по суті, альтернативу бунту, революції. Марксистська критика побачила в цьому тільки “наївність”, “слабкість”, “моралізаторство” автора.

У драматичній дилогії “Суєта” і “Житейське море” порушується проблема інтелігенції, її шляхів, її суспільної ролі. З іронією, інколи з болем говориться тут про “покручів”, людей, які “від одного берега (селянства) відстали, а до другого (інтелігенції творчої, фахово-зрілої) не пристали”. Щодо творчої інтелігенції, зокрема артистів, людей з “розторганими нервами”, які ведуть нездоровий спосіб життя, автором декларується оновлення й очищення за допомогою “робочої дисципліни” і оздоровлюючої праці на землі. Розвитком лейтмотивів обох п’єс зумовлено їх тонкий ритмічний рух. Для “Суєти” – “суєта суєт і всячеська суєта” в особистому житті людини, у “Житейському морі” – те саме, але в ширшому масштабі, у творчій діяльності. Назви обох п’єс звучать як рефрен. Ритміка ідейно-тематичних і настроєвих звучань – це властивість психологічно-символічних театральних систем. Побутовий театр зігнорував це значне технічне досягнення І. Карпенка-Карого. Витончення ритміки драматичного процесу стало згодом художнім надбанням драми неоромантичної (Леся Українка), символічної (О. Олесь, С. Черкасенко), психологічної (В. Винниченко). Наявність такої ритміки у п’єсах І. Карпенка-Карого засвідчує значущість його художніх відкриттів.

Окрему яскраву сторінку в творчості драматурга становлять його п’єси, побудовані на історичному матеріалі, героїко-романтичні за проблематикою. У драмі “Бондарівна” (1884, опубліковано 1886) відображені події героїчної епохи визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі. Сценічними є історична мелодрама “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896, опубліковано 1903), в якій використано сюжет української народної пісні про Сербина, комедія – жарт “Паливода XVIII ст.” (1893, опубліковано 1917). З часів гайдамаччини (перша половина XVIII ст.) взято тему для трагедії “Сава Чалий” (1899, опубліковано 1900), у якій органічно поєдналися морально-людський та соціально-історичний аспекти зображення особи. “Твір, гідний стати в ряді архітворів нашої літератури, – писав І. Франко, – мав велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства”. Історична драма “Гандзя” (1902) – твір виразно романтичний, з тяжінням до символіки (вродлива бранка Гандзя з її складною долею як символ України).

Літ.: Єфремов С. І. Карпенко-Карий (Ів. К.-Тобілевич): Критико-біографічний нарис. К., 1924; Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: У 6 т. К., 1931. Т. 6; Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К, 1957; Цибаньова О. С. Літопис житія і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К., 1967; Пільгук І. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич):

Повість про українського драматурга, актора, режисера і театрального діяча. К., 1976; Чорній С. Карпенко-Карий і театр. Мюнхен; Нью-Йорк, 1978; Франко І. І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37; Спогади про І. Карпенка-Карого. К., 1987; Коломієць Р. Г. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. К., 1987.

Л. Дем’янівська




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

КАРПЕНКО-КАРИЙ ІВАН