КАРА – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
КАРА
Барбула підстерігав Зубатку. Незважаючи на попередження, злодійка знову й знову чатувала на недосвідчену малечу з дитсадка.
Навколо господаря затону снували мальки. Присутність Барбули їх заспокоювала. Та зненацька вони стріпнулися і кинулися врозтіч. Вниз та течією стрімголов пливла старша донька Барбули Омаша. Вона ще здалеку закричала до батька: “
– А ти сидиш, так? Відпочиваєш, так? – І раптом заголосила на всю річку: – А мене, бідну русалку, краще б вже рибалки неводом опутали і витягли б на берег, аніж отаке терпіти! Ой, гірка моя доленька, ображають мене, кому тільки не ліньки!
“Тебе образиш, як же!” – з сумнівом подумав Барбула, а вголос запитав:
– Трапилося щось?
– Ага, ти навіть не знаєш нічого! Чи, може, тобі відомо, чому замовк мій телефон?
– А чому він замовк? – наївно поцікавився Барбула.
– А тому, що це ти в усьому винен!
– Я? – Барбула ошелешено закліпав віями. Йому страшенно нг подобалося, коли на нього кричали. Погано, ой, як погано доводилося тоді крикунам. Одній лише Омаші все сходило з рук, перед нею взагалі все з затоні відступало. Така вже вона була: ти їй слово – а вона тобі десять.
– Звичайно, ти! – галасувала Омаша.- Бо хто дозволяє їм робити що завгодно? Хто дозволяє їм ламати все, що попадеться під руку!
– Про кого ти говориш?
– Як про кого? Та про отих дітей, що приїхали лікуватися!
– Так я ж їх тільки здалеку бачив…
– Ах, задалеку! Тоді поглянь зблизька, що вони витворяють! І де? В моєму улюбленому підводному городі. Спочатку з твоєї верби стрибали, як навіжені, тепер за город взялися!.. – 3 верби? – жахнувся Барбула і звівся на ноги. З тією вербою було пов’язане все його життя. Так вже водиться у підводних мешканців: ще при народжені вони обирають собі якесь дерево і ростуть разом з ним. І коли верба звалиться у річку – в ту ж мить водяник розпрощається з життям. А Барбулина верба, здавалося, от-от звалиться…
– Ану, за мною! – вигукнув Барбула.
По дорозі їм трапився Бухтик. Про напад на город він вже знав.
– Ніяк не можу знайти Чару,- стурбовано сказав Бухтик.- її ніхто не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була улюбленицею затону. 3 нею і поговорити можна як слід, і порадитися. Не те, що з старшою.
– А що з нею може трапитися? – роздратовано відрізала Омаиа.- Вона ж у нас спозаранку копирсається біля своїх джерелець! іона ж у нас передовичка! Якісь там струмочки для неї понад усе! Навіть від мого телефону.
– Чому саме твого? – заперечив Бухтик.- А хто його змайстрував-я чи ти?
– А хто ним користується – ти чи я?
– Ти, – змушений був визнати Бухтик.- Тільки тебе й чути.
-От бачиш! Значить, він мій власний.
Діставшись до пагорба, на котрому стояла хатка його доньок, Барбула перш за все глянув на берег і полегшено зітхнув: його верба ще трималася корінням за землю. Зате над Омашиним городом, схоже, пролетіла буря чи навіть ураган. Водорості клоччям звисали з даху, валялися перед будинком і на задньому дворі. Навколо перелякано метушилася самовіддана охорона – гнучкі й спритні щипавки з міцними щелепами.
Довгі товсті стебла, котрі служили телефонним дротом, були розірвані на шматки. Проте Бухтик не тужив.
– Тепер я хоч висплюся,- стиха зауважив він. Господар затону підкликав до себе Кусика, найбільшого з щипавок, і суворо запитаив:
– Куди ж це дивилася твоя хоробра охорона? Кусик сором’язливо змахнув хвостом. Звісно, куди дивилася охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
-А що нам лишалося робити?-почав справдовуватися Кусик.- Вони о-он які величезні!
І він показав у той бік, де Сергійко і Вітько все ще воювали з водоростями.
– Так от,- сказав Барбула.- Даю вам останню можливість виправити свою помилку, їх треба покарати!
– Буде покарано! – відкозиряв Кусик. І тут же зів’яв: – А вони здачі не дадуть?
– Вони вас просто не помітять,- заспокоїв ного Барбула.- Ви для них все одно, що нічого…
– Це інша справа,- сказав Кусик.- Охорона, за мною! – вигукнув він. Затим закрутив хвостом, мов пропеллером, і першим кинувся на порушників спокою в затоні. А вони вже захекалися.
– І звідкіля тут стільки водоростей?-дивувався Вітько.-Коли б не вони, я б показав, що то за справжній батерфляй… Ой Мене щось вкусило! Ой-ой-ой!
– Вкусило? – здивувався Сергійко.- Що ж тут може бути? -1 зненацька майже по пояс вискочив із води: – Ох!
– Ай-ай-ай! – не вгавав Вітько.-Давай до берега!
І запрацював руками так швидко, що їх майже непомітно було.
– Слухай, – звернувся до нього Сергійко, коли обидва зупини лися метрів за п’ять від берега.- Я ж маю розряд з плавання. Знак всі стилі і батерфляй теж. Але такого ще не бачив. Як він хоч називається?
Вітько почухав укушені місця, озирнувся на затон і визнав:
– Хто його знає. Можливо це був… рятівний стиль.
– Може бути,-згодився Сергійко.-Дуже швидкий стиль. Найшвидший за тих, які я знаю.
– Так вам і треба! – кричала Омаша услід хлопцям. Тоді повернулася до Бухтика і запитала:
– Можеш відремонтувати свій телефон?
– Так він же не мій,- відказав брат.- Він же твій. Ми тільки-но говорили про це.
– А хто його вигадав – ти чи я?
– Ну, я,- визнав Бухтик.
– От бачиш. Значить, ти його мусиш і ремонтувати. Бухтик зітхнув і почав зв’язувати уривки водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо, коли ця сестра-Омаша.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)