КАПІТАН ФРАКАС – ТЕОФІЛЬ ГОТЬЄ – Хрестоматія з зарубіжної літератури
(Уривки)
Барон де Сігоньяк, володар запущеного замку, був молодий чоловік років двадцяти п’яти чи двадцяти шести. Відчуття безсилля, цей вічний супутник бідності, зігнало з його лиця веселість. Під його стомленими очима темніли коричнюваті мішки, щоки позападали, вуса, що могли б бути хвацько підкручені вгору, звисали над скорботно стуленим ротом униз, мовби плакали – юнак, якого можна було б назвати вродливим, був дуже далекий від усякого кокетування. Невідступний затаєний смуток страдницькими рисами ліг на його лице – воно було б дуже гарним, коли б хоч трошки щастя.
Господар сумного замку звик до похмурих симфоній старих рам. Тільки Вельзевул із спокоєм, природним для тварин його породи, почувши новий звук, щоразу нашорошував рештки обрізаних вух і пильно вдивлявся в темні кутки, немов бачив там своїми видющими в темряві очима щось неприступне для людського зору. Цей химерний кіт з диявольськими іменем і зовнішністю налякав би кожного менш хороброго, ніж барон; судячи з вигляду, кіт знав багато чого, що відкрилося йому під час нічних прогулянок по горищах та нежилих кімнатах замку; у нього, либонь, не раз були десь у кінці коридору зустрічі, від яких людина посивіла б.
У молодого барона справді було чимало підстав журитися. Мого предки розорялися по-різному – ті програвали, тих розоряли війни, а деяких – марнославне прагнення пишноти, так що кожне покоління передавало наступному менше й менше добра.
Три сильних удари в двері пролунали з рівними проміжками.
Хто шукав притулку в цьому обійсті великого посту, в цій оселі злиднів і убозтва?
Барон відсунув засув. У хисткому світлі темряви виступила досить чудна голова, яка вилискувала під дощем великою лисиною кольору старого, згірклого масла. Сиве волосся, розквітчаний прищами, пурпуровий од вина ніс випинався, наче цибулина, поміж двома очицями різного кольору, товстогубий рот п’яниці і сатира – все це утворювало личину, гідну того, щоб її помістити серед масок під карнизом Нового мосту. Ця голова блазня увінчувала закритий у чорній обвислій халамиді тулуб, зігнутий дугою в перебільшено шанобливому поклоні.
– Якщо я вас правильно зрозумів, ви – мандрівні актори і збилися з дороги? Можу запропонувати вам тільки посуд, а попоїсти чогось у мене й для миші не знайдеться. Достатку в моєму домі немає.
– Не турбуйтесь,- мовив Педант. – У театрі нас частують курчатами, зробленими з картону, і вином у пляшках, виточених з дерева, але для буденного життя ми завбачливо добуваємо поживніші страви.
Сігоньяк, якому вся ця несподівана пригода спочатку була неприємна, тепер відчував незнане доти блаженство. Життя ніби знову повернулося в цю мертву оселю, де знову було світло, тепло і гомін.
Ізабелла мала приємне, ще майже дитяче личко, гарні шовковисті коси, очі, затінені довгими віями, невеличкий рот бантиком і в усьому відрізнялася дівочою скромністю, скоріше природною, ніж удаваною. Її врода не засліплювала, вона причаровувала, а в цьому є свої неабиякі переваги.
– Ну ж бо, сміливіше,- зауважила Ізабелла. – Їдьмо з нами, і, може, через кілька років вежі вашого замку матимуть інший вигляд, такий же величний, як нині жалюгідний. І потім, мені й справді не хотілося б залишати вас у цьому совиному замку.
Лагідне світло з очей Ізабелли здолало опір барона…
Розбійник і дівчинка зайшли в лісок; діставшись до найглухішого закутка, жваво почали відкидати каміння та хмиз, аж поки не показалося п’ять чи шість присипаних землею дощок. Коли відкрилася чорна яма, Агостен витягнув людську фігуру, тверду, мертву, випростався й безцеремонно швиргонув її на край ями. Чікіта, не відчуваючи, здавалося, ніякого страху, схопила покійника за ноги і досить легко відтягнула його трохи далі. Агостен витягнув з тої усипальні ще п’ять трупів, і мала поклала їх поряд з першим, посміхаючись, як молодий упир, що готується до бенкету на цвинтарі.
– Ох, до чого довели мене скрутні часи! – важко зітхнув Агостен. – Замість ватаги одчайдушних забіяк мені зосталися тепер тільки солом’яники, одягнені в дрантя, опудала для за-лякування подорожніх.
Закінчивши роботу, бандит вийшов на дорогу побачити, яке враження справляє його ватага. Вигляд у солом’яних розбійників був доволі страшний і лютий.
Від пострілу й рвучкого сіпання вся трупа враз прокинулась; молоді жінки злякано заверещали. Актори силкувалися вилізти з халабуди, з перед возом раптом став Агостен і голосно закричав:
– Гаманець або життя! Не опиратися. Найменша непокора і моя ватага постріляє вас!
Поки розбійник ставив свої звичайні для великої дороги умови, барон, благородне серце якого не могло стерпіти нахабства, спокійно витяг із піхов шпагу і кинувся на бандита. Агостен пошпурнув ножа, цілячись в живіт Сігоньякові, який трошки відхилився і смертоносний клинок пролетів мимо. Агостен зблід – він лишився без зброї. Чікіта непомітно підняла ніж і оддала його бандитові. Сігоньяка виручив Тиран – підступивши ззаду, він перешкодив Агостенові. Раптом актор закричав:
– Сто чортів! Мене, певно, вкусила гадюка!
То Чікіта, наче собака, вкусила здорованя за литку, але Тиран, не розтискуючи пальців, струсонув дівчисько так, що воно відкотилося кроків на десять по дорозі.
Поки все це діялося, сонце поволі виринало з-за обрію, і опудала при ясному світлі більше й більше втрачали людську подобу…
– Як це сталося,- говорив Сігоньяк, ідучи разом з Ізабеллою,- що ви, дівчина високого роду, опинилися в цій мандрівній трупі?
– Мене привели сюди не удари долі, не якісь страшні злигоди чи романтичні пригоди,- я тут народилася, я, так би мовити, дитя театру. Мати моя була акторка і дуже вродлива жінка. В гордості своїй вона вперто відхиляла всі освідчення, благання і клятви тих зальотників, що в’ються біля актрис. Та ось про цю гордість і неприступність, дуже незвичну для актрис, стало відомо одному знатному вельможі, принцу. Становище того вельможі в світі можна було прирівняти до становища королеви в театрі, тож вона й зустріла його лагідніше, як інших. Що вам сказати далі? Цього разу королева не гукнула варти, і в мені ви бачите плід їхнього щирого кохання. На жаль, причини державної ваги перервали цю любов; принцові довелося вирушати в якісь далекі воєнні походи, а сім’я тим часом знайшла йому наречену із знатного роду.
– А як звати того вельможу? – запитав Сігоньяк.
– Не забула, воно закарбувалося в моїй пам’яті, але називати його, мабуть, ризиковано для мого спокою.
– А є якийсь доказ його зв’язку з вашою матір’ю?
– У мене є перстень з його гербом, якщо вас цікавить, я коли-небудь покажу цей перстень…
– Яку ж п’єсу ми гратимемо, коли натрапимо на село? Потрібний якийсь веселий фарс з побоями, штурханами ногою й усякими витівками. Тут чудово підійшла б “Похвальба капітана Матамора”. На жаль, Матамор віддав Богові душу і тепер проголошуватиме свої тиради хіба що хробакам.
– У мене немає такого таланту, як був у бідолашного Матамора, але я візьму його ролі і заступатиму його. Прийміть мене відкрито, як рівного, до свого товариства. Віднині моє ім’я вже не Сігоньяк, а капітан Фракас.
Сігоньяк грав зовсім непогано як для новачка, відчувалося, що цей початківець скоро опанує своє ремесло. Він мав гарний голос і добру пам’ять…
Орест, то пак молодий герцог де Валомбрез, за вечерею майже не їв – з голови йому не йшла та молода красуня, що виглядала з вікна. Шевальє де Відаленк, його повірник, не міг розважити товариша. Після десерту Відаленк сказав Валомбрезові:
– Чим скоріше буває безумство, тим краще, треба тільки скорити ту красуню, і ви перестанете й думати про неї. Піду організую облаву, щоб загнати пташку в ваші тенета.
– Ні,- зупинив його Валомбрез,- я сам піду. Якби мені пощастило натрапити на жорстоку, неприступну красуню, я б усім серцем покохав її, але такої не знайдеш на всій земній кулі.
За кілька хвилин двоє молодиків зайшли до “Герба Франції” і гукнули господаря.
– Багато народу в твоєму заїзді? – спитав Валомбрез. – І що за люди?
Біло тільки хотів одповісти, але молодий герцог вів далі:
– Навіщо лукавити? Що за жінка живе у тебе в кімнаті, котра виходить на вулицю, третє вікно від рогу?
– Ізабелла – актриса.
– Актриса – розчаровано простяг молодий герцог. А видається такою скромною, я сказав би, що це скоріше знатна дама.
– Тут легко помилитися,- знов озвався Біло,- у неї вельми пристойні манери. Гарна дівчина і неприступна у своїй чесноті.
– Що ж, мені це подобається,- пожвавішав Валомбрез. – Я страшенно ненавиджу надмірну доступність і уникаю фортець, які ще до початку штурму визнають себе переможеними й капітулюють.
– Хоч ви й сміливий та доблесний вояк, а цієї фортеці одним штурмом не захопите, тим більше, що її стереже недремний вартовий – непорочне кохання.
– То, виходить, у цієї скромниці Ізабелли є коханець!
– Я сказав “кохання”, а не “коханець”,- наполегливо правив своєї шинкар.
– А що як я пошлю їй сережки з перлами, намисто з кількох золотих ланцюжків, з’єднаних коштовними каменями, браслет у формі змії з рубінами замість очей?
– Вона поверне вам усе це багатство. На діаманти вона дивиться так, ніби вони нічого не варті.
– Це якийсь незвичайний і неймовірний взірець жіночої породи! Напевно, своєю вдаваною скромністю вона хоче примусити оженитися того, видно, багатого гульвісу.
– Мені потрібна Ізабелла,- сказав герцог тихим сухим тоном,- тільки Ізабелла, пане Біло. Це вам за вино, здачі не треба.
Валомбрез, певна річ, не пропустив нагоди побачити Ізабеллу.
Молодий герцог був надзвичайно гарний. Довге чорне волосся дрібними кучерями спадало вздовж лиця. Під елегантними вусиками червоніли, мов гранат, повні губи, поміж густими довгими віями виблискували очі. А проте в усій цій досконалості було щось неприємне. Скидалося на те, що він вважає себе за істоту особливої породи.
Ізабелла впізнала зухвалого молодика. Вона, здавалося, не помічала, що перед нею стоїть один з найвродливіших вельмож.
– Жодна роль ще ніколи не знала кращої виконавиці,- правив своєї Валомбрез.
Герцог удавав, що не помічає Сігоньяка. Для молодого вельможі цей актор і справді був не людина, а тільки нежива річ.
Збентежена Ізабелла відчувала, як мимоволі червоніє під цим нахабно пильним поглядом, тим більше вона бачила, як рука розлюченого Сігоньяка конвульсивно стискає руків’я рапіри.
– Пане герцогу,- мовив Фракас, стискаючи зап’ястя Валомбреза, – панна Ізабелла сама собі приклеює мушки. Вона не потребує нічиїх послуг.
– Мерзотнику, я накажу своїм слугам потрощити тобі кістки!
– Обережніше, чоловіче,- спокійнісінько відповів барон,- у мене тверді кістки. Прочухана мені дають тільки в комедії.
Маючи пильне око, Сігоньяк ще здалеку розрізнив чотирьох лобуряк, які підстерігали їх.
– Бий його! Бий! Це тобі, капітане Фракас, од пана герцога!
Сігоньяк так ударив негідника рапірою в груди, що той упав
Догори ногами в канаву. Коли б рапіра не була затуплена, то вістря проштрикнуло б бандита наскрізь і вийшло б поміж лопатками. Сильно вдарившись головою об камінь, бідолашний виконавець мстивих помислів герцога лишився на бойовиську непритомний, схожий на труп.
Вулиця була вільна, актори здобули перемогу.
– Вас хоча б не поранено? – ніжно мовила Ізабелла. – Яка це необережність – виступити проти герцога заради такої бідної дівчини, як я!
– Я ніколи нікому не дозволю ображати в моїй присутності чарівну Ізабеллу,- відповів Сігоньяк.
– Добре сказано, капітане! Добре сказано, а ще краще зроблено…
Місце, обране для поєдинку, було захищене від вітру високим муром. Сторони обмінялися привітаннями – вклонились один одному з холодною, гордовитою чемністю, як і належить бла-городним, добре вихованим людям, котрі мають битися на смерть. Обличчя молодого герцога світилося цілковитою безтурботністю – він був надзвичайно сміливий і до того ж не сумнівався у своїй вправності. Сігоньяк теж тримався спокійно, хоч це вперше мав битися на дуелі.
– Починайте, панове, і бийтеся хоробро,- сказав маркіз.
Валомбрез був страшенно здивований, побачивши, що у Сігоньяка тверда рука і клинок у ній напрочуд легко відбиває його удари. Герцог зробив кілька обманних рухів, але барон миттю розгадав їх. Бій складався явно не так, як він сподівався. Йому потрібне було все вміння, щоб захиститися.
Під нестримним натиском барона герцог уже відступив на кілька кроків. Він трохи стомився і захекався. Сігоньяк завдавав герцогові удар за ударом, примушуючи його відходити назад.
Шевальє де Віленк пополотнів – він уже боявся за свого друга. Для кожного обізнаного у фехтуванні було ясно, що Сігоньяк перемагає.
Молодий герцог спробував зробити знаменитий прийом і вже приготувався рубонути, але в ту мить Сігоньяк, випередивши супротивника, глибоким, влучним ударом наскрізь проколов його передпліччя. Рана була така болюча, що герцог розціпив пальці і його шпага впала на землю…
Незвичайна поява молодиків дуже збентежила Сігоньяка, а кількість їх нагадала пастку, в яку він потрапив, коли посварився з герцогом де Валомбрезом. Безстрашний від природи, барон не боявся замірів найманих бандитів проти нього самого, але його лякали підлі й хитрі підступи проти молодої актриси. Тому з обережності барон надумав не лягати спати. Годинник на вежі вже відбив другу годину, як почулося легеньке шарудіння, і невдовзі в освітленій рамі на стіні нерішуче промелькнув досить розгублений перший здоровань. Ще троє, ідучи один за одним, вражені яскравим світлом, посеред якого грізно здіймалась постать барона, так рвонули тікати, що останній упустив ломик. Четверо бандитів, зазнавши невдачі, щодуху кинулися навтьоки.
Тривога барона була небезпідставна – вороги його, незважаючи на кілька невдалих спроб, не збиралися відмовлятися від своїх чорних планів. Герцог, який недавно витяг Мерендоля з каторги, тепер пригрозив, що відішле його знову туди ж, коли той не прибере з дороги Сігоньяка, і розбійник надумав попросити допомоги в одного із своїх друзів, котрий не гребував ніяким брудним ділом…
Молодий герцог різким голосом промовив:
– У вас проживає панна Ізабелла. Я хотів би її побачити. Попереджати про мої відвідини не треба.
Ізабелла в домашньому халаті сиділа на стільці біля вікна і вчила роль. Прочитавши кілька разів вісім чи десять віршованих рядків, вона заплющила очі. Подумавши, що в кімнату зайшла покоївка, Ізабелла не підвела очей. Чого було їй боятися – серед білого дня, поряд із своїми товаришами. А про те, що Валамбрез у Парижі, вона не знала.
Нарешті Ізабелла повернула голову й побачила герцога, який стояв, схилившись на коліно, кроків за шість од неї. Смертельна блідість вкрила її щоки, по спині покотився холодний піт.
– Виходить, я викликаю у вас непереборну огиду, якщо навіть мій вигляд справляє на вас таке враження. Африканська потвора з хижо роззявленою пащею, гострими зубами та виставленими па-зурами, вискочивши з печери, мабуть, так не налякала б вас.
– Ради Бога, встаньте, пане герцог,- озвалася молода актриса. – Забудьте цю скороминущу примху і спрямуйте свої помисли на інших жінок. Припиніть ці марні переслідування, і я, хоча й не полюблю вас, але буду вам безмежно вдячна.
– Скажіть краще, що ви до нестями закохалися в Сігоньяка. От чим пояснюється ваша доброчесність. Хіба я не кращий, не з благороднішого роду, не багатший, ніж він, не такий молодий, як він?
– Але у нього є принаймні одна риса, якої немає у вас,- відповіла Ізабелла,- він поважає ту, кого любить.
– До побачення, панно!
Звичайні собі слова, одначе в тоні була страшна погроза. І на обличчі його, щойно такому чарівному, появився вираз диявольської розпутності; Ізабелла мимоволі здригнулася, її охопив страх…
То був неспокійний день. Лампурд, як ви пам’ятаєте, дістав од Мерендоля доручення розправитися з капітаном Фракасом.
Нарешті з’явився Сігоньяк. В поспіху барон не побачив Лампурда, і той стягнув плащ таким різким, раптовим рухом, що порвалися зав’язки.
“Ну що ж,- подумав бандит,- розважимося трішки”.
І клинки схрестилися. Після короткої розвідки з обох сторін Лампурд спробував ударити, проте Сігоньяк миттю відбив удар.
“Добре захищається,- знову мовив собі напасник. Цей молодик дещо тямить”. Майстерність Сігоньяка викликала у Лампурда щораз більшу повагу до нього.
Після кількох нападів Сігоньяк, знаючи всі премудрості фехтування, відчув, що знаменитий удар от-от обрушиться на його груди. Справді – якась блискавка зі свистом рвонула до нього так швидко, що барон насилу встиг відбити її, клинок Лампурда раптом переламався.
– Якщо кінець моєї шпаги не стирчить у вас в животі,- сказав Лампурд,- то ви – велика людина, герой, бог! Дозвольте мені, бароне, віднині бути вашим щирим шанувальником, вашим рабом. Мені заплатили, щоб я убив вас. Дали гроші наперед. І я вже проїв їх. Байдуже! Я вкраду і віддам борг.
Два напади герцога де Валомбреза зазнали невдачі…
Молода актриса, скам’янівши від жаху, хотіла кричати, бігти, шукати на допомогу, але не встигла подати й звуку, як її рвучко підняли над землею. Ізабеллу посадили край сідла. Вершник обкрутив її талію довгим ременем, другим кінцем обперезався сам – а тоді вдарив острогами коня, і той помчав, мов вітер.
Обплутаний сіткою свого супротивника, барон шаленів, думаючи про те, що Ізабелла опинилась у пастці Валомбреза. Двома чи трьома ударами кинджала барон розрізав накидку і вирвався із своєї тюрми… Викрадачі бачили, що відстань між ними та Сігоньяком зменшується, один навіть пальнув з пістолета, але не влучив, бо Сігоньяк біг, стрибаючи в різні боки. Одначе він помітно відставав, а вершник уже досяг лісочка.
– Видно, без Валомбреза тут не обійшлося. Я роздушу його, наче павука. Я роздушу цього отруйного звіра!
Після того як барон упав, Ізабеллу привезли на галявину, зняли з коня, посадили в карету. Вона не сумнівалася, що все це витівка Валомбреза.
“У всякім разі,- подумки мовила вона,- якщо лиходій герцог наважиться мене скривдити, то на грудях у мене є ніж, і я заради честі пожертвую життям”…
Навпроти вікна росло здоровенне вікове дерево, Чікіта й надумала використати його для втечі. Вона дістала з кишені тоненьку й дуже міцну шворку, розмотала її, з другої кишені витягла великий залізний риболовний гачок і прив’язала його до мотузка; потім підійшла до вікна і кинула гачок поміж гілля дерева. Зачеплена гілляка подалася, Чікіта міцно прив’язала кінець шворки до металевої рами, легенько підтягнулась усім своїм тілом, схопилася за шворку, повисла на ній, потім дісталася до дерева, і сіла верхи на гілляці…
“Аби тільки Чікіта встигла повернутися з допомогою!” – подумала Ізабелла.
Її думки перебив короткий стук у вікно. Чікіта на дереві знаками веліла їй відчинити вікно. Кинутий упевненою рукою гак зачепився за віконну раму.
– Я бачила твоїх друзів. Сьогодні ввечері вони спробують визволити тебе. Тут знайдеться діло і для шпаги, і для пістолета. Це буде чудово…
– Негідники, де Ізабелла? – крикнув Сігоньяк. – Я щойно чув її голос.
Стулки дверей не піддавалися.
– А що як підпалити їх? – мовив Сігоньяк у відчаї.
– Це буде дуже довго,- заперечив Лампурд, – дуб погано займається. Ось там таран – здоровенна скриня.
Сказано – зроблено: актори схопили старовинну скриню і з розгону бахнули нею в масивні двері; з одного рогу скрині відлетіла гарна голівка янгола чи амура.
– Коли ми не виламаємо дверей, то опинимось у пастці.
Але якимось дивом двері, що так довго ніяк не піддавались, відчинилися.
Спочатку Сігоньяк не помітив молодої акторки. Герцог прикривав собою майже непритомну дівчину: вона впала на коліна, коси розсипались, плаття було зім’яте.
– Я вб’ю його,- мовив Сігоньяк і рушив до Валомбреза.
– Це ми ще побачимо, капітане Фракасе, лицарю бродячих актрис.
Вельможа в чорному зупинився на площадці. Літа вкрили зморшками його чоло та щоки, пожовтили обличчя й вибілили волосся, а проте в ньому неважко було впізнати чоловіка, зображеного на портреті, до якого Ізабелла зверталась у відчаї як до образу друга. То був принц, батько герцога де Валомбреза.
На підмізинному пальці сніжно-білої руки Ізабелли поблискував перстень з великим аметистом. Старий вельможа побачив його і несподівано розхвилювався.
“Невже це,- подумки питав себе принц,- дочка Корнелії і моя?.. Виходить, цей проклятий розпусник переслідував свою сестру… О, як жорстоко покарала мене доля за мою давню провину!”
І в цю мить на порозі показався Валомбрез. Герцог був страшенно блідий, а рука його судорожно тулила до грудей хустинку.
– Юначе,- озвався принц,- ваші витівки переходять усі межі, а в своїй розбещеності ви дійшли до того, що я муситиму просити у короля для вас тюремного ув’язнення. Чи знаєте ви, недолюдку, хто ця дівчина, на доброчесність якої посягнули? Це ваша сестра.
– Вона замінить вам сина, якого у вас більше не буде. Тільки знайте: я не збезчестив Ізабелли, клянусь Богом, перед судом якого незабаром стану… Я вмираю.
– Ласкавий пане,- з глибокою повагою мовив Сігоньяк. – Ні в чому не виправдовуватимуся перед вами, але, повірте, я зовсім не шукав сутички з герцогом, він сам ставав на моїй дорозі. І цього разу тільки сліпа лють штовхнула його на мою шпагу. Залишаю у ваших руках Ізабеллу, яка мені дорожча за життя, і йду назавжди, пригнічений своєю сумною перемогою, що обернулася для мене сущою поразкою, бо вона розбиває моє щастя!..
Коли Ізабелла ввійшла, принц уже сидів на своєму стільці з високою спинкою.
– Ви – графиня де Лінейль. Так називається маєток, який я дарую вам. Бо ім’я Ізабелла без цього невеличкого супроводу моїй дочці не личить, хоч воно й чудове.
Їхню розмову перервав учень доктора Лорана, який приніс добрі вісті про здоров’я Валомбреза. Його одужання було вже тільки питанням часу…
Минуло п’ять чи шість хвилин, і молодий герцог стрімко ввійшов до вітальні.
– Дорога Ізабелло, я не був дома довше, ніж хотів, але в час подорожі я тільки й думав про вас, і надія зробити вам щось приємне трохи втішала мене. Графине де Лінейль,- вів Валомбрез пишномовно,- дозвольте мені відрекомендувати вам мого доброго друга, якого, сподіваюсь, ви приймете прихильно: барон де Сігоньяк.
Зрозумівши винахідливу добрість Валомбреза, Ізабелла дякувала братові, обнімала його, бо обняти свого коханого не могла.
– Люба сестро, дайте ж нам глянути на ваше чарівне личко, а то цей приятель подумає, що у вас до нього нездорова відраза.
Ізабелла слухняно звела на Сігоньяка свої прекрасні очі, які сяяли неземною радістю; потім вона подала йому білу руку, й барон, нахилившись, ніжно поцілував її.
– Дайте одне одному руку й поцілуйтеся на відзнаку заручин,- весело сказав герцог. – Роман закінчується краще, аніж можна було сподіватися, судячи з його заплутаного початку.
Переклав з французької ПЕТРО ФЕДОСЕНКО
(1 votes, average: 5.00 out of 5)