Із книги “Вігілії” – Емма Андієвська
ВІГІЛІЇ XXXII
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон?
Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.
Й ледь – річище і тінь від тамариска.
Світ – перекотиполе і полин,
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила
Півмісяця, що – помисли – на ряску
(Тлін – чи неіснування гумореска?),
І тиша у пітьмі, як ацитилен.
Як тяжко душу й розум – від оскоми.
Як тісно між проходами вузькими.
Між мурами, де память, як осуга.
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього,
Що досі – забуття і летаргію.
Вбиваючи, смерть – воскришає й гоїть.
ВІГІЛІЇ XXXVIII
Крило метелика – айва, з якої – плед,
Що тягнеться з народжень до народжень.
У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,
Де боржники, які – в обхід – від сплат.
Крило метелика, гіркий і пізній плід,
Що, не торкаючи, промінням ріже.
Кути, які – на лабіринт вітражу,
Що зберігає Пасіфаї блуд.
У лялечці сипке панікадило,
Що оболонки тліну поскидало
Й обвуглені перегортає сльози.
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер,
Розкрив метелик крила, як рояль.
Душа ще зріє, й порожньо в раю.
ВІГІЛІЇ XXXIX
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде,
Без коліщат – у виміри обтічні.
Вже безпредметним стало й нелетюче,
Зник фюзеляж, висить шасі із вати,
Що барвами – подекуди – як осуд.
Звільнився світ від кліток і утончень,
Сплатив борги – і всю на вітер – здачу,
Лиш де-не-де ще тліють мураведи.
Змінилася вага і перспектива.
Все погустішало – на дві, на три октави,
І кожен кадр, як у німому фільмі.
Відпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кіпоть – вимила гроза.
Твердь, скинувши старий комбінезон,
Ключами наближається з низин.
ВІГІЛІЇ XL
Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, –
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих,
На лінії, що ділить світле й темне,
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. –
У снах маячить, хоч ніхто не спить
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
ВІГІЛЇЇ CVIII
На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить
Передчуття, де – ледь земля прочахла.
Всі маяки – ганчір’ям – у панчоху.
Вже інше світло, хоч вогні – й не густо.
В обвід каналом – з кола – як чугайстер.
Ще пам’ять-серп – зітхне і карк почуха
Й не доторкаючися ні до чого,
З ламкого плину – сугестій, –
Коня і вершника надвіює в гітару,
Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить
І кожний вимір – двічі, як папуга:
Життя – тривке. Та найтривкіший пагін,
Що – шальки духа, де буття-хвалій,
Проклавши шлях, на манівці звело.
ВІГІЛЇЇ СХІ
Навколо порожнеча, як нарзан.
Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша,
Яку й не помічалося раніше.
Вже й чути: Зуби – в серці – час-гризун.
Здитинів світ, склади без слів верзе,
Всі береги і пристані минувши
Й нічого не навчившись й не пізнавши
Під місяцем, що, як кривавий зонд.
Намарне в спирт, мов ембріон, в минуле.
Самі нулі – на місці сліз – в анналах.
Й на плівці з’яв ще спалахами юрми:
Одні – скидають, інші – шиї – в ярма.
Мигтить екран, і дійсність, як тепер.
Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)