Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918)
Іван Семенович Левицький (Нечуй) народився 15 листопада 1838 р. в м. Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині) в родині сільського священика. Змалку він добре знав українські народні пісні, приказки, старовинні легенди та комічні казки й анекдоти, придивлявся до звичаїв і побуту селянства. Рано виникло у хлопця і тяжіння до книги, до історії і поезії рідного краю. В батьковій бібліотеці він знаходив історичні праці М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменського, твори давньої та перші ластівки нової української літератури. Особливо полонив уяву Івана Левицького “Кобзар” Шевченка своєю народністю і високою поетичністю. Вірші поета, розмови про нього були поширені в народі, особливо в тій місцевості, де минали дитячі літа письменника. Враження від поезії Шевченка, як і від усної народної творчості, глибоко западали у свідомість і згодом знайшли гучний віголос в оригінальній прозі І. Нечуя-Левицького.
Початкову освіту він здобув вдома, а потім у духовному училищі при Богуславськім манастирі. Задушливу атмосферу старої “бурси” письменник згодом відтворить в мемуарному творі (“Уривки в моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі”). Зі сторінок спогадів І. Нечуя-Левицького рельєфно постають “вихователі” беззахистних дітей: жорстокий наглядач отець Федір, п’яний самодур інспектор Страхов та інші, схожі на них… Навчання перетворювалось на безглузде зубріння схоластичних “премудрощів”, моральне виховання – на знущання з учнів і немилосердні кари за найменші провини. Лише потайки від учителів можна було читати “світську” літературу (коли до школярів попав “Золотий осел” Апулея, вони вивчили його майже напам’ять). З вдячністю згадує автор мемуарів про молодих освічених учителів, які подекуди траплялися серед п’яних деспотів і злих аскетів-“наставників”.
По закінченні Богуславського духовного училища (1852 р) І. Левицький наступного року вступив до Київської духовної семінарії, де почував себе трохи вільніше. Тут юнак захоплено читає Пушкіна, Гоголя, Щедріна, знайомиться з творами Сервантеса, Лесажа, Шатобріана, Данте, студіює французьку мову.
Після закінчення семінарії І. Левицький через хворобу цілий рік перебуває вдома у батьків, а потім викладає географію, арифметику та старослов’янську мову в Богуславському духовному училищі. 1861 р. він вступає до Київської духовної академії (йому, як синові священика, доступною була лише духовна освіта).
60-ті роки – це час пожвавлення суспільного руху, коли посилюються народні заворушення, поширюється ідеологія революційних демократів. У цих умовах на Україні зростає прогресивна національна культура. Ще наприкінці минулого десятиріччя виходять друком антикріпосницькі “Народні оповідання” Марка Вовчка, в 1860 р. опублікований “Кобзар” Шевченка, у 1861-1862 рр. видається журнал “Основа”. Все це пожвавлює духовні запити студентської молоді, звертає їхню увагу на актуальні суспільні й зокрема культурні питання. Передові настрої епохи проникають навіть через глухі мури духовної академії. Разом з іншими, найбільш мислячими студентами Левицький наполегливо займається самоосвітою, передплачує тогочасні російські журнали (“Современник”, “Русское слово”, “Русский вестник” та ін.) й “Основу”. Його хвилюють проблеми зближення інтелігенції з народом, шляхи дальшого розвитку національної культури та мови. Серед студентів духовної академії, як згадує письменник, “половина були великоруси, але було чимало сербів, були й болгари, модлавани, греки й грузини”. Молодь гаряче сперечалася з соціальних та національних питань, дебатувала літературні новини. Особливо палкі суперечки викликали роман І. Тургенева “Батьки й діти” та присвячені цьому творові пристрасні статті Д. Писарєва. З цих років І. Левицький виніс посилену увагу до образів “нових людей”, зокрема до тургенєвського Базарова, якого він не раз згадує пізніше у своїх статтях і до якого “приміряє” свої образи молодих українських інтелігентів.
Закінчивши в 1865 р. духовну академію, молодий різночинець порушує сімейну традицію, відмовляється від духовної кар’єри і йде вчителювати в світські учбові заклади. І. Левицький спочатку викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, потім бачимо його як гімназичного вчителя російської мови, літератури, історії та географії в Каліші (1866-1867) і в Седлеці (1867-1872), з 1873 р. він учителює в Кишиневі. Навколо нього гуртуютсья прогресивно настроєні вчителі. Обговорення суспільних та літературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на захист народу та його культури, його зв’язки з М. Драгомановим та київськими “громадівцями”-українофілами викликали пильну увагу департаменту поліції. За молодим вчителем встановлено жандармський нагляд, і, можливо, передчасний вихід Левицького у відставку (у 1885 р.) пов’язаний саме з цими несприятливими обставинами.
Ще наприкінці 60-х років учитель І. Левицький потай від свого оточення друкував власні твори під псевдонімом “І. Нечуй” у львівському журналі “Правда” (“Дві московки”, “Рибалка Панас Круть”, “Причепа”, “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”). Незабаром його перші художні твори вийшли окремим виданням у Львові (Повісті Івана Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту українських письменників” і порівнюючи його повісті й оповідання з кращими творами тогочасних російських письменників.
У другій половині 70-х – на початку 80-х років талант художника-реаліста досягає найбільшого розквіту. В цей час він створює класичні повісті й оповідання з народного життя (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”, “Баба Параска та баба Палажка”), розгорнуту повість-хроніку з життя духовенства (“Старосвітські батюшки й матушки”), перший український роман про національну інтелігенцію, її настрої та змагання (“Хмари”),
З 1885 р. письменник живе в Києві. Влітку звичайно виїджає на Черкащину – до Стеблева, Білої Церкви, навколишніх сіл. Серед знайомих і друзів І. Нечуя-Левицького бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його відвідує в Києві І. Франко, а потім автор “Миколи Джері” зустрічається з І. Франком, I. Белеем та іншими демократичними літераторами Західної України у Львові, по дорозі до Щавниці (Карпати), куди він їздив на лікування.
Суспільні зрушення, динаміка людської психології відбиваються в художніх творах письменника 90-900-й років (“Афонський пройдисвіт”, “Поміж ворогами”, “Над Чорним морем”, “Скривджені й нескривджені”, “Старі гультяї”, “Київські прохачі”, “Сільська старшина бенкетує”, “На гостролях в Микитянах” та ін.).
У цих творах І. Нечуй-Левицький сатирично висміює попів та ченців, відбиває соціальне розшарування на селі, виявляє моральний розклад пануючих класів, змальовує нові в українській літературі картини з побуту українських авторів, подає цікаві типи київських “прохачів” – людей міського “дна”.
У творчій спадщині славетного прозаїка зустрічаються окремі казково-утопічні твори. В 1892 р. він написав казку “Скривджені й нескривджені”, де у фантастичних образах, спираючись на давню індійську міфологію та український фольклор, відбив непримиренні суперечності між народом та деспотичним самодержавством. Алегорична блискавка спалює царський палац і знаменує в творі перемогу повсталих мас. Утопічний ідеал світлого, заможного і просвіченого суспільства, позбавленого жахливих війн і соціальних конфликтів, письменник змалював у художньому етюді “Бідний думкою багатіє”. Це підтверджує органічність демократизму письменника, хоч іноді він і відчував на собі вплив ліберальних ілюзій та національних пересудів.
Уже на початку своєї діяльності І. Нечуй-Левицький звертався до історичної тематики (романтична казка “Запорожці” 1873, драми “Маруся Богу славка”, 1875, “В диму та полум’ї”, 1875), пізніше написав науково-популярні нариси з давніх часів України та повість “Гетьман Іван Виговський” (1899).
Залишився надрукованим за життя письменника його найбільший художній твір такого плану – історичний роман “Князь Єремія Вишневецький” (написаний у 1897 р., вперше надрукований 1932 р.). У творі відбилися концепції українських ліберально-буржуазних істориків, хоча художник часом іде далі, виялвяючи соціальне підгрунтя подій. Основну увагу в романі звернено на процес полонізації та покатоличення українських просвічених кіл XVII ст., на боротьбу козацтва і селянських мас Правобережної України проти національно-релігійних утисків з боку польської шляхти. Проте зустрічаємо й епізоди, що свідчать про наявність не лише національної, а й соціальної незгоди між селянами та панством. Саме зображення поневолення і знущань з боку феодалів та розмаху народних рухів надає творові рис реалістичної змістовності. В романі селянські ватажки Кривонос і Вовгура гуртують повстанські сили, нищать панські замки й фортеці. Врешті під керівництвом Богдана Хмельницького повстанці здобувають перемогу над ворогом. З художнього боку історичний роман І. Нечуя-Левицького поступається перед його класичними творами на сучасні теми: зустрічається надмірна публіцистичність, одноманітність образних засобів, розтягненість описів. Проте й тут читач знаходить чимало яскравих, живописних сцен, вдалих портретних і психологічних характеристик.
Здобувши визначних успіхів на терені художньої прози, письменник виявив себе і в галузі драматургії. Крім згаданих історичних драм, він написав комедії з сучасного міського побуту “На Кожум’яках” (1871) та “Голодному й опеньки м’ясо” (1877), в яких змалював оригінальні типи міщан, торговців, дрібних урядовців, влучно охарактеризував їхні звичаї, мораль і психологію. Найбільш вдалою є комедія “На Кожум’яках”. У переробці М. Старицького вона набула більшої сценічності й досі (під назвою “За двома зайцями”) живе в українському театрі.
Слід відзначити, що доля українського театрального мистецтва, музики, живопису, можливості й шляхи їхнього розвитку привертали пильну увагу І. Нечуя-Левицького і не раз ставали предметом його публічних роздумів. Про це свідчать його статті та рецензії “Україна в артизмі” (1881), “З Кишинева” (1885), “В концерті” (1887), “Марія Занковецька, українська артистка” (1893) та ін. Найціннішими прикметами українського театру автор цих розвідок вважає сценічну правдивість і звернення до демократичного глядача, прагне до розширення репертуару п’єсами реалістичного напряму.
Інтерес І. Нечуя до витворів народної фантазії, мотивів та образів українського фольклору знаходить вияв у його великій праці “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”. Спираючись на книгу О. Афанасьева “Поэтические воззрения славян на природу” та інші фольклористичні дослідження, письменник створює ескіз української народної міфології. На підставі аналізу народних вірувань та звичаїв, змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Нечуй прагне схарактеризувати самий процес творення народом поетичних образів світлих богів – Сонця, Зорі, Хмари, Вітру, Весни та цілої низки інших фантастичних істот: русалок, мавок, полісунів, польовиків, упирів, вовкулак тощо. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів і тропів, якими він щедро користується в творчості.
За півсторіччя невтомної праці І. С. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят творів. Своєю творчістю він сприяв розвиткові реалізму в українській літературі, поширив її тематичні межі й образні можливості. Найсильнішою стороною його таланту було вміння вихопити з плину життя виразні людські типи, втілити їх у рельєфні й яскраві художні образи.
З особливим співчуттям письменник-гуманіст ставився до простих людей, правдиво й майстерно малював героїв з народу. Микола Джеря, Василина, Кайдаші, баба Параска і баба Палажка – це класичні художні постаті, що міцно ввійшли в свідомість поколінь читачів.
Реалізм І. Нечуя-Левицького можна визначити як соціально-побутовий. Глибокий знавець життя, письменник вмів неквапно й докладно подати портрети своїх героїв, їх повсякденні думки й розмови, змалювати цілі покоління людей різних соціальних класів і станів. До нього в українській літературі не було такого багатства й різноманітності побутових картин, таких багатобарвних, реалістично точних і захоплено поетичних пейзажів. Замилуваний у природу, Нечуй-Левицький щедро малював своїм письменницьким пером українські села й містечка, дав чудові пейзажі Києва, Одеси, Кишинева, Акермана, відтворив Карпатські гори, Дніпро, Чорне море, широкі степи України. Чимала заслуга Нечуя-Левицького і в розвиткові літературної мови, яку він постійно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови.
Письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних і жанрових меж, яку в інших, на той час більш розвинених літературах здійснювали цілі течії або покоління письменників. Реалістичні художні твори Нечуя-Левицького – автора “Миколи Джерї”, “Бурлачки” та інших надбань української класики – відомі не лише на Україні. Поступово зростає їх популярність серед народів України і за кордоном. Повісті й оповідання видатного українського письменника неодноразово перекладалися на російську мову (збірки вибраних творів, окремі видання), а також на молдавську, білоруську та інші мови народів СРСР. Деякі з них (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, гумористичні твори та ін.) виходили польскою, чеською, угорською, німецькою та іншими мовами.
Основна художня спадщина І. Нечуя-Левицького зберігає й сьогодні свою пізнавальну, виховну й естетичну цінність, впливає на сучасного читача своєю вірністю правді життя і художньою переконливістю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)