ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО УКРАЇНИ – ШЛЯХАМИ РЕАЛІСТИЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ
ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: “ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО УКРАЇНИ”
ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ 1838-1918
…З ранніх років об’єктами його естетичного захоплення – не захоплення навіть, а захвату – стала рідна природа, своєрідність патріархального народного побуту і творчості, людська краса…
Олександр Білецький, літературознавець
Колосальним всеобіймаючим оком України” назвав І. Нечуя-Левицького І. Франко. Він мав на увазі найперше те, що прозаїк створив “зорові” картини народного побуту, мальовничої природи, повнокровно зобразив портрети та характери українців. Він творив як художник-реаліст, але використовував не фарби, а слово – багате, самобутнє, барвисте українське слово.
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
Основні віхи життя
Ван Семенович Левицький (Нечуй) народився 25 листопада 1838 р. у містечку Стеблеві Київської губернії (нині Черкаська область) у родині священика. Його батько був людиною освіченою, цікавився українською історією, записував фольклорні твори. Тому в родині майбутнього письменника панувала атмосфера любові до народного слова, народних звичаїв, обрядів, музики. Пізніше він згадував: батько “любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками”.
Іван Семенович, як син священика, пройшов повний курс духовної освіти: бурса – семінарія – академія. Після закінчення навчання він відмовився від духовної кар’єри, обрав професію вчителя. Майбутній письменник працював у гімназіях в Україні й Польщі, Молдавії, викладаючи російську мову та літературу, історію, географію, логіку. Його позиція демократа й прихильника української ідеї не подобалася шкільному керівництву, тому І. Нечую-Левицькому часто доводилося змінювати місце роботи. Про такі епізоди він напише в романі “Над Чорним морем”. У ньому директор гімназії звертається до вчителя Віктора Комашка з неприхованими погрозами: “Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали…
Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море… Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні”.
У 1885 р. І. Нечуй-Левицький вийшов у відставку й оселився в Києві. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом київської “Громади”. Як людина демократичних поглядів, письменник не приховує свого різко негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо мови, літератури, освіти, культури. А творити йому випало в час жорстоких заборон українського слова, та це не вплинуло на його позицію демократа й прихильника національної ідеї. Зокрема, він активно виступав за надання права українській мові звучати в усіх навчальних закладах, за можливість друкувати українські книги та періодику. Цікавий факт: письменник не схвалював киян, які знають українську мову, але з якихось причин не спілкуються нею. Так, він писав в одному з листів: “Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуцництва мають хлібець, ще й добрий, – і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові”.
Письменник спілкується з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, М. Кропивницьким, зустрічається з І. Франком, листується з Панасом Мирним, О. Кобилянською.
Немічна старість, хвороба, Перша світова війна – такими були обставини, у яких жив письменник на початку XX ст. А ще – самотність. Він помер у Києві в будинку для старих людей, похований на Байковому кладовищі.
Родинне коло
Найріднішою людиною для І. Нечуя-Левицького була впродовж усього його життя мати Анна Лук’янівна. Майбутній письменник втратив її в тринадцятирічному віці, але світлий образ цієї жінки зберіг у своєму серці назавжди, як і згадку про українські пісні, які вона чудово співала, про її м’який характер.
Як слушно зауважують науковці, у численних жіночих образах, створених І. Нечуєм-Левицьким, усе найкраще, найчистіше, найдобріше – від матері письменника. Такий своєрідний пам’ятник створив він найдорожчій людині.
У побуті І. Нечуй-Левицький відзначався скромністю, навіть аскетичністю, педантизмом. Легендою стала історія про те, як під час святкування свого літературного ювілею він несподівано зібрався й пішов додому рівно о двадцять другій годині, бо ніяк не міг порушити традиційний розпорядок дня.
І. Нечуй-Левицький – так склалося – не створив сім’ї, жив самотньо. Двічі він хотів стати на весільний рушник, але щоразу хтось його відмовляв. Можливо, не так сильно кохав, що прислухався до порад сторонніх, а не власного серця?
Проте в душі письменника було багато любові до рідних, яким він завжди допомагав матеріально. Але вони, на жаль, забули про нього в найскладніший час – в останні роки життя (пригадайте, це такі страшні для України 1917-1918 рр.). Спогади про них залишила М. Грінченко, дружина відомого українського письменника Б. Грінченка: “Сам собі зашивав одежу, пришивав гудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому.
Скеля над річкою Рось у Стеблеві, що, за переказами, була улюбленим місцем відпочинку Івана Нечуя-Левицького
І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом…”. І все це про не молоду вже людину.
Родичі – сестра й племінник – вирішують віддати Івана Семеновича до притулку, і, хоча родина Грінченків пропонувала йому свою допомогу, письменник відмовився: він не міг не послухатися рідних, такою покірною була його вдача. А родичі навіть ні разу його не відвідали…
Слушно зауважив С. Єфремов про І. Нечуя-Левицького: “Він жив тільки в літературі й літературою, – всі інтереси його були тут і поза літературою не було в нього нічого, не було навіть особистого життя”.
Загальний огляд творчості
Перші літературні спроби І. Левицький зробив ще в духовній академії. У 1868 р. в Галичині надруковано його повість “Дві московки”. Цей твір вперше підписаний ім’ям І. Нечуй. Особливо плідними для письменника стали 80-ті рр. (кишинівський період життя). У цей час створено повісті “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Старосвітські батюшки та матушки”, цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку. У цей же період здійснено першу публікацію роману “Хмари”, над текстом якого прозаїк працював ще й на початку XX ст.
Загалом творчість І. Нечуя-Левицького значна за обсягом. Вона охоплює різні жанри: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драматичні твори. Вони написані в реалістичній манері, тобто з широким узагальненням людських характерів і соціальних обставин. Майстерність і талант письменника-реаліста виявляються в тому, що створені ним типи “ідуть” у народ, стають образними висловами, які характеризують певну людську рису. Так, своєрідною його візитівкою можна вважати образи баби Палажки й баби Параски. До речі, у сучасних словниках крилатих слів зафіксовано їхні імена. А це означає, що образи, створені уявою І. Нечуя-Левицького, переросли своїх героїнь і стали позначенням будь-якої язикатої або сварливої жіночки.
Письменник увійшов в українську літературу як майстер неперевершених українських пейзажів. Ще з дитинства він закохався в казкову природу над річками Россю й Раставицею (Роставицею), яка потім буде відтворена в його прозі яскравими мазками справжнього художника. Пригадаймо хрестоматійні рядки з повісті “Микола Джеря”: “Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече на Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка…. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь”.
І. Нечуй-Левицький, як і належить реалістові, шляхом відтворення правдивих ситуацій, діалогів, промовистих деталей і штрихів розкривав внутрішній світ персонажа. Людський характер у нього завжди залежний від обставин, проте письменник простежував і зворотну дію героя на ті ситуації, у які він потрапляє. Пейзажі й портрети І. Нечуя-Левицького розкривали душу людини, її почуття. Він був переконаний, що реалізм ” потребує, щоб література була одкидом правдивого, реального життя, схожим на одкид берега в воді… дзеркалом, у якому б одсвічувалося правдиве життя, хоч і тонке, схоже на мрію, як самий одсвіт”.
Одним із найкращих його творів є повість “Микола Джеря” (1887). Її називають справжньою перлиною української літератури. У центрі твору – послідовний життєпис нескореної людини, здатної на протест проти узаконеної соціальної несправедливості. Прикметні риси головного героя – правдошукацтво, сміливість, волелюбність, незламність.
Без перебільшення, І. Нечуя-Левицького можна назвати літописцем українського села і за часів кріпацтва, і пореформеного періоду. Як письменник-демократ, він шукав шляхів виходу з віковічної неволі простого народу. Один із них прозаїк вбачав в інтелігенції, яка покликана вивести український люд із темряви, допомогти йому пробудитися до нового життя. Так з’явилися романи І. Нечуя-Левицького “Хмари” (1871) та “Над Чорним морем” (1888). У них створено образи українських інтелігентів – “нових людей”, здатних служити рідному народові. Промовистим у цьому плані є образ Віктора Комашка з роману “Над Чорним морем”. Його світогляд сформований дитинством, проведеним серед простого люду, гарною освітою, знайомством з європейською філософською, соціологічною, політичною думками, українською ідеєю. Юнак убачає своє покликання в просвіті народу, щасливому майбутті людей. Завдання інтелігенції він формулює так: “Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут краю й народу”. Усвідомлення мети й переконаність молодого інтелігента настільки високі, що часто це виявляється в афористичних фразах, які нагадують ідеологічні гасла: “Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне”; “…література – це теж сила, що піднімає народ…”; “…мені здається смішний той, хто зовсім в голові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й просяться в архів”; “добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей”.
Герой роману І. Нечуя-Левицького “Хмари” Павло Радюк – свідомий українець, який не цурається рідної мови, цікавиться народною творчістю і свою “українськість” підкреслює навіть свитою.
Отже, це типові герої, які представляли покоління української інтелігенції 80-х рр. XIX ст. Водночас письменник невипадково “населяє” сторінки роману “Над Чорним морем”, дія якого відбувається на півдні, де проживають люди різних національностей, греками, молдаванами, євреями, українцями, росіянами, людьми з “мішаною” кров’ю. Саме через усвідомлення своєї національності вони можуть піднятись до вирішення проблем загальнолюдських, загальногуманістичних.
До того ж, національна визначеність, на думку автора, – це важливе підгрунтя морального здоров’я.
У сферу уваги автора вперше потрапляє й жіноче питання (“Хмари”, “Над Чорним морем”). Він роздумував над проблемами жіночої освіти й виховання, духовного розвитку жінки, її рівноправності з чоловіком. Пізніше така тематика більш повно постане в українській літературі, зокрема, у творчості О. Кобилянської, Лесі Українки. Вона дістане назву феміністичної, як і відповідний рух у кінці XIX ст.
Зацікавлення І. Нечуя-Левицького минулим знайшло свій вияв у низці художніх творів – казці “Запорожці” (1873), драмі “Маруся Бо – гуславка” (1875), історичних романах “Єремія Вишневецький” (1897), “Гетьман Іван Виговський” (1899).
Зокрема, в останніх двох він звернувся до суперечливих часів – 30-60-х рр.
XVII ст. Автор продовжив вальтерскоттівську традицію художнього відтворення історії, яка передбачає романтичну любовну інтригу на тлі подій минулого. Герої є втіленням високої патріотичної ідеї, вони сильні, мужні, позбавлені дріб’язкових егоїстичних бажань, коли йдеться про відстоювання національної ідеї.
Талант реаліста в І. Нечуя-Левицького позначений і гумористично-сатиричними тональностями. Це, зокрема, виявилося в повісті “Старосвітські батюшки та матушки” (1880). У ній змальовано історію двох попівських родин, у котрих – яке лицемірство, бо забуваються повсякчас християнські заповіді! – панували егоїзм, лукавство, жадоба грошей, жорстокість. Письменник майстерно створив реалістичні типи духовенства, його побут і звичаї в оповіданнях “Афонський пройдисвіт” (1890), “Поміж ворогами” (1893).
І. Нечуй-Левицький відомий і як автор комедій із сучасного йому життя. Одна з них – “На Кожум’яках” (1875) – була доопрацьована та пристосована до сцени М. Старицьким. І нині ця п’єса надзвичайно популярна під назвою “За двома зайцями”. Герой І. Нечуя-Левицького – крутій Гострохвостий – став Голохвостовим у М. Старицького, проте пафос твору – висміювання київських міщан – залишився незмінним.
І. Нечуй-Левицький реалістично зобразив панораму життя українського люду різних суспільних верств – селянства, міщан, інтелігенції, духовенства, поміщиків і підприємців. Він одним із перших звернувся до теми інтелігенції у такому великому форматі, як роман. Письменник не цурався й історичної проблематики. І сьогодні вражають красою мальовничі краєвиди, волелюбні герої, створені талановитим прозаїком.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Поясніть, як ви розумієте епіграф до розділу про Івана Нечуя-Левицького.
2. Чому І. Нечуй-Левицький відмовився від духовної кар’єри й почав учителювати? Обговоріть це питання з однокласниками.
3. Які. Нечуй-Левицький пропагував українську мову протягом усього свого життя? Відповідаючи, зверніться до біографії і творчості письменника.
4. Які твори І. Нечуя-Левицького набули широкого визнання? Чому?
5. Поміркуйте, чому І. Нечуй-Левицький цікавився історичним минулим свого народу. Назвіть твори письменника на цю тему.
6. Чи можна вважати, що річка Рось стала символом творчого життя І. Нечуя-Левицького? Поясніть свою думку.
7. Прочитайте розділ “Весняні ігри” з праці І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”. Що нового ви дізналися про наших предків? Обговоріть це з однокласниками.
8. Чи можна вважати І. Нечуя-Левицького щасливою людиною? Свою думку аргументуйте.
Підготуйте повідомлення про життя і творчість письменника.
Так Google відзначив день народження Івана Нечуя-Левицького
(1 votes, average: 5.00 out of 5)