ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838 – 1918)
Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищить швидко всі національні різниці. Іван Франко Іван Нечуй-Левицький разом з Панасом Мирним та Олександром Кониським започаткували новий етап у розвитку української прози. Полум’яна Шевченкова муза ясно освітлювала їхній творчий шлях, давала силу й натхнення писати про знедолений рідний народ, показувати багатство і красу душі простих людей. Розмаїта в тематичному і жанровому аспектах проза Нечуя-Левицького свідчить, що письменник намагався піднести українське слово до такого рівня, щоб воно цікавило не тільки селянина, який одвіку зберігав його в своєму серці, а й тих, хто, може, втратив рідну мову, але ще міг національно відродитися.
Життевий шлях
Іван Семенович Левицький народився 25 листопада 1838 р. в містечку Стеблеві, тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині, в родині священика. Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи Надросся, у духовному світі краси рідної мови і пісні, поетичних народних звичаїв й обрядів. У батька були книжки відомих українських істориків Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, що теж позитивно вплинуло на формування зацікавлень хлопця, його інтересу до минулого рідного народу. Батько, який навчав грамоти селянських дітей, дав перші знання і своєму синові. А з 1847 р. Іван Левицький навчається у Богуславському духовному училищі, після закінчення якого продовжує освіту в Київській духовній семінарії (1853-1859), а потім і в Київській духовній академії (1861-1865). Багато написано про схоластичне навчання в цих навчальних закладах, про казармені умови життя бурсаків. Це певною мірою справді так, проте і в семінаріях були викладачі, які будили думку своїх вихованців, знайомили їх із досягненнями філософії й естетики. Добре викладалася тут і світова література, семінаристи мали змогу знайомитися з її визначними явищами. Відомо, що Іван Левицький з інтересом читав “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі та “Дон Кіхота” Мігеля Сервантеса де Сааведра, твори Франсуа Рене де Шатобріана, Алена Рене Лесажа, Вальтера Скотта. Навчаючись у духовній академії, Іван Левицький перебував під могутнім впливом Шевченкового “Кобзаря”, публіцистики журналу “Основа”, творів Марка Вовчка, Івана Тургенева, статей Дмитра Писарєва. Звичайно, знайомство з українською літературою відбувалося насамперед через її самостійне студіювання. Відомо, що письменство відігравало важливу роль у формуванні його світогляду. Левицький після закінчення академії обрав шлях учителя російської словесності. Спочатку він працює в Полтавській духовній семінарії (1865-1866), а згодом у гімназіях польських міст Каліша (1866), Сідлеця (1867- 1872) і закінчує своє вчителювання у гімназії в Кишиневі (1873-1885). Педагогічна праця Івана Левицького органічно поєднувалася з його літературною діяльністю. Певна річ, творчість українською мовою не заохочувалася властями, більше того – зазнавала репресивних ударів з боку царизму (пригадаймо хоча б валуєвський циркуляр 1863 р., емсь-кий указ царя 1876 p.), однак Левицький свідомо продовжував трудитися на ниві українського письменства. Під прибраним ім’ям Іван Нечуй він друкує у 1868 – 1869 pp. у львівському журналі “Правда” оповідання “Го-риславська ніч, або Рибалка Панас Круть”, повісті “Дві московки”, “Причепа”. Сприяв публікації цих творів Пантелеймон Куліш, який мав тісні зв’язки з галицькими народовцями. Важливо, що досвідчений літератор, публіцист, фольклорист помітив у прозі початківця ті якості, що засвідчували появу неординарної творчої особистості, й підтримав Нечуя-Левицького. З цього часу письменник інтенсивно працює на літеРатурній ниві. З-під його пера з’являються роман “Хмари” (1874), повісті “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880), “Старосвітські батюшки та матушки” (1884-1885). Письменник передчасно залишив учителювання. Про причини його виходу на скромну пенсію можна здогадатися з однієї ситуації, зображеної в романі “Над Чорним морем” (1890). Усуваючи вчителя Комашка (а за ним вгадується сам автор твору) з роботи, директор гімназії прямо у вічі говорить йому: “Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море”. Справді, Нечуй-Левицький у цей час був одним з організаторів у Кишиневі гуртка національно свідомих українських інтелігентів, очолював його. Начальник Бессарабського жандармського управління повідомляв у Петербург, що на квартирі Івана Левицького “збирається молодь, він сам підтримує зв’язки з державним злочинцем Драгомановим та ін. Друкує свої статті в “Громаді” (український журнал, що видавався в Женеві), пропагує серед молоді Кишинева малоросійську літературу”. Отже, Нечуй-Левицький, напевне, змушений був вийти у відставку. Так у 1885 р. він залишає Молдавію й оселяється в Києві. Продовжує займатися літературною творчістю, підтримує зв’язки з відомими громадськими і культурними діячами – Михайлом Старицький, Миколою Лисенком, Марком Кропивницьким, Пантелеймоном Кулішем. Іван Франко, відвідавши письменника в 1885p., писав, що здивувався, коли побачив “невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим
і щирим, але слабеньким голосом”. Це аж ніяк не в’язалося з пафосом його творів, де відчувався “широкий розмах… руки”, а їхній автор уявлявся “сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії”. Однак саме ця внутрішня цільність і характеризує письменника. Так і в київський період Нечуй-Левицький написав ще понад тридцять творів (“Невинна”, “Афон-ський пройдисвіт”, “Скривджені й нескривджені” та ін.), здійснив упродовж 1899-1914 pp. восьмитомне видання своїх творів. Життя Івана Нечуя-Левицького обірвалося 15 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі в Києві.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)