Іван Франко і модернізм – ІВАН ФРАНКО – ТИТАН ДУХУ I ДУМКИ
Нові естетичні принципи неминуче вступали в суперечність з естетикою реалізму, а в Україні ще й із філософією народництва. Народники відстоювали ідею “служіння митця народу”, під яким традиційно розуміли селянство.
У 1901 р. М. Вороний, готуючи до видання альманах “З-над хмар і з долин”, закликав надсилати до нього твори “хоч з маленькою ціхою [рисою. – Авт.] оригінальності, з незалежною свободною ідеєю, з сучасним змістом… де було б хоч трохи філософії, де б хоч клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю….
На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага…
…Наш інтелігент не хоче вже читати нашої книжки, наших поетів. Його естетичний смак вироблений на кращих літературних зразках європейських…”
М. Коцюбинський і М. Чернявський звертаються до українських письменників із закликом “європеїзувати” літературу: розширити жанрово й тематично, поглибити психологічно, ствердити естетичну самодостатність художнього слова.
У листі до побратимів “по перу” вони зазначали: “За сто літ існування новіша література наша… живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія – ото майже й все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника… Вихований на кращих зразках європейської літератури, такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.”.
С. Єфремов назвав заклик М. Вороного маніфестом українського модернізму. Різко виступив проти висунутих тез Панас Мирний.
У відповіді М. Коцюбинському він стверджував, що в Україні немає інтелігенції, відтак література має відображати “лише те, що дає само життя”.
І. Франко не міг залишатися осторонь цих дискусій. Зауважимо, що митець пройшов шлях від переконаного реаліста до чи не першого в українській літературі модерніста (поетична збірка “Зів’яле листя”, поема “Смерть Каїна”, новела “Сойчине крило”).
У пошуках відповіді на питання часу І. Франко переборює вплив народницької теорії, етнографізму й побутописання. Власною творчістю він утверджує принципи, які склали основу “нової” реалістичної школи: психологізму, естетизму, інтелектуалізму, уваги до внутрішнього світу людини.
І. Франко не тільки відгукнувся на появу молодої генерації талановитих письменників, а й дуже точно означив особливість їхнього творчого методу: “Коли старі письменники виходять від малювання верхнього світу природи, економічних та громадських обставин – і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх гербів і нею, мов магічною лампою, освічують все окружения. Властиво, те окружения само собою їм мало цікаве і вони звертають на нього увагу лише тоді й оскільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться змалювати”.
І. Франко акцентує увагу на суспільній ролі літератури, прагне поєднати мистецьке служіння Ідеї і Красі, виховувати українського читача на зразках кращих і найновіших досягнень європейського мистецтва, розмовляти з ним його мовою.
Широко відома “поетична дискусія” І. Франка і М. Вороного. Розпочав її І. Франко у присвяченому М. Вороному вступі до поеми “Лісова ідилія”. Він звернувся до молодшого “друзяки вірного, ідеаліста непоправного” із закликом служити народу своєю поезією:
Слова – полова,
Але огонь в одежі слова –
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
М. Вороний відповів на посвяту віршем “Іванові Франкові”, епіграфом до якого взято слова Ш. Бодлера: “Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”. Обстоюючи свою мистецьку позицію, поет наголошує на двох завданнях, які має виконувати поезія:
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!
Результат палких дискусій сприяв утвердженню в українській поезії можливості співіснування двох начал: громадянського служіння митця народові (в широкому значенні слова), що в умовах бездержавності української нації було неминучим, і самоцінності поетичного слова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)