Іван Франко – ДО ВСІХ НАРОДІВ І ДО ВСІХ ВІКІВ
(27 серпня 1856 – 28 травня 1916)
Революційного 1905 року Іван Франко написав сонет “Моєму читачеві”, яким благословляє свого читача на все життя зберегти “серце чисте й щиру душу”, не зазнати духовного сирітства, в якому поет скоротав свій вік. Але це благословення читач дістане за умови, якщо із поетичних рядків йому відкриється історія всього народу, народні болі і страждання окремої людини, що змусять живіше битися серце, викличуть грім у душі і сльозу в очах, бажання активної праці.
Вже більше ста років живе ім’я Івана Яковича Франка – геніального сина українського народу, що залишив по собі безсмертну художню і наукову спадщину. Із року в рік вона все міцніше входить у свідомість народів незалежної України і всього світу. Його твори багатотомними виданнями і величезними тиражами розходяться серед читачів різного віку, різних занять, різних держав.
Найбільшою любов’ю поета, за висловом академіка А. Кримського, зітканою і найніжніших людських почуттів, була любов до дітей. “Життя, – говорив Франко,- мені всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце”. Поет вмів не тільки ніколи не заважати дітворі своєю присутністю, а п непомітно входити в їхні ігри, брати жваву участь у них.
Власне, саме І. Франко перший в українському письменстві звертається у своїх творах до дітей. Сьогодні найменші читачі знають його як автора “Лиса Микити” і оповідача про ті часи, “Коли ще звірі говорили”, захоплюються казкою “Абу Касимові капці”.
Серця школярів полонять овіяні героїчною романтикою боротьби образи “Захара Беркута” і “Каменярів”. Вже десятки поколінь читають його “Грицеву шкільну науку”, “Малого Мирона”, “Олівець”, “Бориславські оповідання” й багато інших творів, що плекають щирий гуманізм, глибокий патріотизм, любов до іскрометного слова, його прометеївського вогню.
Читачі Франка ніколи не перестають замислюватися над ідеями “Вічного рєволюцьонера” і “Мойсея”, над глибоко символічним смислом і долею українського письменника-полеміста і мислителя Івана Вишенського, що став героєм однойменної поеми.
Вчені – філософи, історики, фольклористи, етнографи,- літературні критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових і літературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмірну глибину його поетичного таланту.
Весь народ співає як свої власні пісні на слова Франка “Безмежнеє поле”, “Місяцю-князю”, “Розвійтеся з вітром, листочки дрібненькі” та інші. Його називають титаном праці, що, подібно біблійному Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Він плекав нових борців, вів молодих митців до вершин світової культури. Щоб сучасний читач зміг конкретно уявити собі титанічність праці Франка, досить назвати кілька цифр. За все життя він написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. “Зібрання творів у 50-ти томах”, що побачили світ,- ледве чи охоплюють половину спадщини І. Я. Франка! Подібну працездатність до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження у світовій практиці відшукати важко.
Непримиренний ворог австрійської цісарської влади і польської шляхти, через яку австро-угорська корона здійснювала панування над українським населенням Галичини, цькований власними псевдопатріотами і клерикалами із “народовського” і “москвофільського” таборів, він жив у крайній бідності, заробляючи на хліб часом коректурою чужих праць і перекладів. Але Іван Франко виявив таку цільність світогляду, характеру, переконань, безкомпромісність в досягненні життєвої мети, яку ще мали Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, а з молодших його сучасників – Павло Грабовський та Леся Українка.
Разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Іван Франко – один із трьох найвизначніших поетів нової української літератури. “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…” – сказав він про революційну музу Лесі Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче і поетичне слово після Шевченка Україна почула раніше, ще із Франкової збірки “З вершин і низин” (1887, 1893) – другої після “Кобзаря” книжки революційної поезії в українській літературі.
Його поетична творчість зростала на революційних традиціях Шевченка, її мотиви і образи живило реальне життя і соціальна боротьба в Галичині останньої чверті XIX століття. А крила і безсмертя поезії Франка – це від власного генія, якому посильно було осягнути все: економічні закони суспільного розвитку, скарбницю світової культури, секрети поетики, причини трагічного життя народу і його мудрість, виражену в думах, піснях, прислів’ях, приказках.
Понад століття тому, 1878 року, зі сторінок першого революційно-демократичного журналу “Громадський друг” зійшли рядки його “Каменярів”. Ще через чотири роки в першій у Львові українсько-польській робітничій газеті “Ргаса” було видрукувано “Гімн”. Ці твори поклали межу, за якою лишились роки учнівства, пошуків, ідейного гарту, а попереду стелились десятиліття титанічної праці, боротьби, нових пошуків, сягання мистецьких висот, удари злої долі і важкі, знесилюючі перемоги.
Все життя Франкові світив вогонь батьківської кузні в рідних Нагуєвичах, де поет побачив світ 27 серпня 1856 року. Село він любив усе життя. У найскрутніші дні воно давало йому притулок, годувало, плекало моральне здоров’я і силу, чарувало красою природи, звичаями, піснями. Місто – давало поживу розуму, відкривало вселюдські обрії, простилало дороги, які через “золоті мости” вели до інших народів і, перш за все, до слов’янських братів. Саме в місті він став першим робітничим кореспондентом, “показував нових людей при роботі”, активно пропагував серед народу революційно-демократичні ідеї.
Він допомагає формувати нову українську радикальну інтелігенцію, за якою пішов трудовий народ, всупереч цькуванню “народовців” та “москвофілів”, польської шляхти та австро-угорських чиновників. Поет у Франка – борець, революціонер, піонер на шляху поступу і змагань за волю. Завдання поетичного слова Франко бачив в обов’язку співця віддати всього себе громадському служінню народові:
Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.
Виконувати цей обов’язок було надзвичайно важко, бо в середовищі галицької інтелігенції відчувався брак “правдивих характерів”, панували “дріб’язковість, тісний матеріальний егоїзм, дволичність і пиха”. На поета, живу людину із вразливим серцем і нервами, із обмеженими можливостями, сипались удари і прокльони, і він, подібно Антеєві, молитовно благав:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти.
Дай і мені!
Поета-борця живить безмежна любов до людей, слово його налите вогнем, бо служить правді, воно ламає пута, бореться проти кривди, поет працює до скону.
Декларації, мистецьке і політичне кредо, революційні гімни і маніфести, подані в енергійних поетичних образах, сповнюють збірку “З вершин і низин” публіцистичним пафосом, “що тіло рве до бою”. Це схвильовані експресивні промови поета-трибуна, та їхня публіцистичність найкращого, найвищого гатунку, бо вона зігріта емоціями, кров’ю поетового серця, а не огорнута сніговою ковдрою політичних розумувань, за якими, як правило, маскуються демагогія, лицемірство, дворушництво. Такими були в часи Франка твори “народовського” і “москвофільського” напряму. Поезія ж Франка пропагувала революційно-демократичні ідеї, що передували революційній соціал-демократії. Це найцінніші, найвищі здобутки всієї дожовтневої української поезії. їх успадкують і розвинуть прийдешні поетичні сили, бо вся Франкова поезія спрямована в майбутнє.
В особі Франка український народ дійсно мав
Товариша у боротьбі за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю.
Будівника, що клав величний храм
Будущини…
Ліричний герой Франкової поезії весь час у бою, в тяжких переходах. Його гуманізм не абстрактний, а революційний. Він усвідомлює неминучість кровопролиття, жертв для здійснення гуманістичних ідеалів, бо шлях до щастя не устелений квітами. І коли “війна кривава понадобиться”,- вина буде в тім не пролетарія. Такого висновку поет дійшов уже наприкінці 70-х років, цю переконаність утверджує його герой. У творчості Франка, зокрема в його поезії, український пролетар вперше стає героєм літератури. В ім’я свободи його, добробуту і щастя працював Великий Каменяр.
І в час боротьби та праці, і короткого спочинку, у тяжких роздумах на вустах ліричного героя Івана Франка звучить пісня – інтимна, часом тужлива, але без сльозливості, зневіри або відчуття безвиході.
Окремі “листочки” і цілі “жмутки” відгорілих, але сповнених вулканного жару переживань в’яжуться мистецькою рукою Франка у збірку високого поетичного звучання “Зів’яле листя”(189б). Поезії “Зів’ялого листя” – це жмутки ліричних шедеврів, вирізьблених поетичним різцем на рівні Петрарки чи Дайте. “Чого важкий свій молот каменярський міняєш на тонкий різець Петрарки?” – запитує себе поет. Але він не міняв, а одночасно і вправно володів обома, бо поезія революційного звучання й інтимна пісня серця – завжди йдуть у парі.
Секрет поетичної сили Франка в умінні інтимізувати громадянську, революційну тему, а ліричним поезіям, силою вираженого в них узагальнення, надавати громадянського звучання. Пізніше видатний майстер слова М. М. Коцюбинський скаже про збірку “Зів’яле листя”: “У Франка є прекрасна річ – лірична драма “Зів’яле листя”. Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою тамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи ЇХ, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв?”
Більшість поезій Франка підкреслюють видиму суб’єктивність висловлених у них рефлексій і настроїв. Наведемо лише одне саморозкриття, саморецензування Франка: “В поетичній формі я бажав подати сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших проявів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в’язались би в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму”. Це про збірку “Мій Ізмарагд” (1898). Але через “спільний діапазон морального чуття і темпераменту” пройшли всі Франкові “діти страждання” – збірки поезій “Із днів журби” (1900), “Sempег tіго” (1906), “Давнє й нове” (1911), “Із літ моєї молодості” (1914):
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга,-
Це лиш тому, що склалось так життя.
Це одне з найсильніших і найвідвертіших висловлювань Франка про свою поетичну творчість. У ньому виявилось уміння виходити за межі своєї особистості і досягати широких емоційно-естетичних, ідейно-публіцистичних узагальнень, стверджувати духовне здоров’я революційно-демократичних літературних сил:
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Були у Франка свої “дні журби” і спогади із літ молодості, давне й нове, що відкрили йому секрет суспільної значимості поетичного слова, його естетичного відношення до дійсності, – роеtа sempег tіго (поет – завжди учень). Вчитися у життя – було вимогою естетичного кодексу Франка, і це забезпечує його поезії неминущу ідейно-художню цінність.
Нас і сьогодні полонять ідеї й думки поета в їх нерозривній єдності із словом, поетичним образом. Саме завдяки цьому вони продовжують жити і хвилювати нас, сьогоднішніх читачів. Це тому, що у віршах Франка публіцистичність, авторська думка не тяжіють над особистим настроєм, над мистецьким словом, а живуть у них. Досить з цього погляду вслухатися і вдуматись у поезії “Безмежнее поле”, “Весняна елегія”, “Якби знав я чари”, “Каменярі”, “Вічний революцьонер”, в його сонети, в безсмертного “Мойсея”, щоб побачити в них класичну єдність змісту і форми. Франко винятковий майстер форми. Кожний настрій відбивається лише у властивому йому ритмі, у різних формах вільного вірша (“Чого являєшся мені у сні”), він майстер білих п’ятистопних ямбів, анапестів в хореях і чистих хореїв, творить власні ритмічні форми в “Мойсеї”, збагачуючи скарбницю інтонаційного фонду української мови. Цьому сприяє творення оригінальних рим і освоєння розмаїтої строфіки, невичерпна різноманітність канонічних і оригінальних форм – сонети, на рівні витончених зразків Петрарки, дантівської сили терцини в “Мойсеї”, елегійні дистихи, оздоблені музикою внутрішніх рим, чудові октави, тріолети, пісні. Не вдаючись до зовнішньої афектації, не зловживаючи звукописом, поезії Франка розкривають нам багатство української поетичної евфоніки. Це неоцінима школа поезії.
Максим Рильський вважав труд автора “Мойсея”-поеми – Франка – подібним до труда автора “Мойсея”-скульптури – Мікеланджело. Ідеали гуманізму, висока майстерність їх розкриття в монументальних образах ставлять творчість Івана Франка поряд із творчістю представників епохи Відродження, підносять українську поетичну класику до рівня світових зразків.
Поезія І. Я. Франка загострює в читача почуття громадянськості, почуття обов’язку перед народом, врешті – перед людством. Це почуття самого поета, а тому ми й віримо їм і мимоволі піддаємося їх магічній силі. Він горів до всього, що працювало на майбутнє народу: видобував з архівних сховищ середньовічні манускрипти і писав революційні гімни, друкував томи апокрифів і писав підручник з політичної економії, записував і аналізував народні пісні і творив поезії, що ставали народними піснями, вивчав і узагальнював спадщину класиків і ретельно рецензував будь-яку художню чи наукову спробу свого молодого сучасника. Він одночасно був співробітником близько 50-ти різних європейських періодичних видань, до яких подавав численні праці, написані різними мовами, і постійно боровся за власну трибуну. Франко не міг прожити й дня без газети чи журналу, в яких би ідеологічний тон не був його. А ще треба було утримувати сім’ю, працювати, щоб заробити шматок хліба. І тоді йшов у найми “до своїх”, як називав співпрацю з народовцями, чи “до чужих”, як говорив про роботу в польській пресі.
Майже шістдесятирічного І. Я. Франка часто бачили на вулицях Львова у вечірні години. Він ішов з похиленою під вагою праці спиною, з перемученими, почервонілими очима, в подертій одежі, без комірця та краватки, і ніс буханець хліба під пахвою.
Засуджений долею жити тільки зі своєї каторжної праці, платив за всі життєві дрібниці чистим золотом власного мозку, що завдавало йому нестерпних страждань, аж поки 28 травня 1916 року о 16 годині вимучений, уже знесилений поет промовив останнє в житті благання до товариша: “Е, прийдіть скорше, бо я готов ще вмерти”.
Близько сорока років свого життя віддав Великий Каменяр служінню поневоленому народові. Він підтримував усе передове і мисляче в галицько-українській суспільності, спопеляв ретроградне, віджиле, вороже. Але доживав геній свої останні дні буквально на милостиню, похоронений був у чужому одязі, в чужій гробниці. А незадовго перед цим галицький сейм ухвалив сплачувати досмертну пенсію одному звичайному сивоголовому чоловікові. Ухвалив і записав на свій карб гуманістичний вчинок…
Та не поржавіли золоті розсипища творів Івана Франка. Золото розуму залишається не підвладним руїні. Воно вічне. Сяє воно для всіх народів і для всіх віків. І щонайперше для духовного вжитку свого народу, який поет любив до самозреченості.
Іван Франко мав повне право устами свого Мойсея сказати українському народові:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю,-
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Іде наш народ у мандрівку століть, несучи з собою печать духу Великого Каменяра. Бо саме Франко вніс у літературу новий революційний зміст, помножив духовні скарби свого народу і підніс його до вершин світової величі.
Василь ЯРЕМЕНКО
(1 votes, average: 5.00 out of 5)