Іван Багряний – митець і особистість (Матеріали до вивчення життя і творчості підрадянського періоду)

В. Гриневич,

Кандидат педагогічних наук Глухів

У часи важкого відродження повертаються в Україну імена її славних синів, одним з яких був Іван Багряний – поет, прозаїк, драматург, художник, публіцист, політичний діяч. Він – одна з найодіозніших постатей української культури, цікавих перш за все своєю суперечливістю й небажанням укладатися у звичні схеми. Що ми знали про І. Багряного в радянські часи? Тільки те, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої війни, до повалення соціалізму.

Юрій Смолич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20-30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявляв теж категорично: “І вже справді зовсім інша річ – Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду – так званий “уряд УНР у екзилі, останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку” [17, 85].

Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, коли ще у першому томі “Української літературної енциклопедії” (1988) вказувалося, що всі твори, видані письменником за кордоном, “позначені антирадянським спрямуванням”.

Донедавна пересічному читачеві його ім’я було майже невідоме, бо тоталітарна система робила все можливе й неможливе, щоб голос патріота не був почутий на Батьківщині. Тільки після проголошення незалежності України літературну спадщину письменника “розсекретили”. За той період, коли вітчизняний читач отримав змогу ознайомитися з творами Багряного, в Україні вийшла друком більшість його художніх текстів, а “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло” і низка поетичних збірок уже витримали кілька видань; за біографією митця був знятий документальний фільм, за романами “Тигролови” і “Сад Гетсиманський” – художній. Окремі його твори було включено до навчальних програм з української літератури у ВНЗ та в загальноосвітніх школах.

З нагоди 95-ої річниці з дня народження Івана Багряного Постановою Кабінету Міністрів України письменникові присуджується Державна премія ім. Т. Г. Шевченка 1992 року (посмертно) за романи “Сад Гетсиманський” та “Тигролови”. Здавалося, що буде гідно вшановано і 100-ліття відомого митця, однак на сучасному вітчизняному політичному “олімпі” переважили старі заангажовані погляди про те, що Іван Багряний – “ворог народу”. Уже цей факт є яскравим свідченням того, що Іван Багряний – це та постать в історії українського народу, об яку ще довго ламатимуться списи політиків і критиків літератури.

Нині Україні, яка перебуває на новому етапі розвитку, особливо потрібний високий моральний потенціал народу. На нашу думку, саме високоідейна художня творчість І. Багряного є особливо цінним засобом формування й становлення молодого покоління, людей нової генерації 3 огляду на це, у нашій публікації ми б хотіли зупинитись на світоглядних витоках та морально-етичних проблемах творчості І. Багряного часів його безпосереднього зіткнення з тоталітаризмом, дослідити чинники формування національної свідомості письменника, систематизувати дещо розрізнені факти з його біографії.

Творчий шлях Івана Багряного дослідники поділяють “на чотири, хоч і нерівномірних, періоди. Перший – з 1926 до 1932 року, тобто від початку його літературної праці до дня першого арешту. Хоча Багряний більше відомий як прозаїк, починав він як поет. Перша збірка “До меж заказаних” (1929) розкриває різні стилі поетичного таланту Івана Багряного. У цей період було написано маловідому збірку “В поті чола”, поеми “Ave Maria” (1929), “Батіг” (1929), “Вандея” (1929), “Собачий бенкет”, “Гутенберг”, епопею “Комета”, роман у віршах “Скелька” (1930), збірку оповідань “Крокви над табором”.

Другий період – з 1932 до 1940 року; доба в’язниць і концтаборів. Невеликий доробок цього часу розподіляється на два напрямки: активно-наступальні – “Мечоносці” (1932) і “З камери смертників” (1939), у яких автор кидає виклик усім формам пригноблення й насильства, та ліричні – “Золотий бумеранг”‘ (1932), “Матері” (1933), поезії з цикл “Аргонавти” (1936), “Рідна мова” (1937), де помітне зрозуміле бажання утекти в світ спогадів і фантазії.

Третій період триває з 1941 до 1945 року це доба Другої світової війни й окупації України. Багато творів цього періоду втрачено. У цей час було написано п’єсу-антиутопію “Генерал” (1942), роман “Тигролов” (1944, найбільш популярний твір) та поему Гуляй-поле”(1944).

Четвертий період охоплює 1945-1963рр. – повоєнну добу та еміграцію. Письменник друкує такі різнорівневі речі, як памфлет “Чому я не хочу вертатись в СРСР?” (1946), відновлену з пам’яті збірку “Золотий бумеранг”, п’єси “Морітурі” (1947) та “Розгром” (1948), романи “Сад Гетсиманський” (950) Марія Богуславка” (1957 p., перша частина трилогії “Буйний вітер”, яку так і не закінчив), повість “Огненне коло” (1953), поему “Антон Біда – герой труда”; твори для дітей “Казка про лелек та Павлика-мандрівника” (1947), “Телефон” (1960) та інші. Після смерті автора виходить роман “Людина біжить над прірвою” (1965 р.)

Деякі дослідники вважають його найпопулярнішим письменником української еміграції. Кожен його твір викликав гарячі дискусії, бо митець, вочевидь, заторкав актуальні теми. П’єси “Морітурі” (1947) і “Розгром” (1948) ставилися в Австралії. Низка поезій Багряного була покладена на музику композиторами діаспори – Г. Китастим, М. Фоменком, В. Вит-вицьким. Романи “Тигролови” (1944) та “Сад Гетсиманський” (1950) перекладені багатьма європейськими мовами (загальний наклад “Тигроловів” іноземними мовами перевищив мільйон примірників, здобувши прихильні рецензії в десятках іноземних видань, серед яких такі, як “Нью-Йорк Таймз”, “Фігаро Літерер” та ін.

За той період, коли вітчизняний читач отримав змогу знову ознайомитися з творами Багряного, в Україні вийшла друком більшість його художніх текстів, а “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло” і низка поетичних збірок уже витримали кілька видань; за біографією митця був знятий документальний фільм, за романами “Тигролови” і “Сад Гетсиманський” – художній.

Аналіз літературних джерел дає привід до висновку, що ранній період творчості Багряного був негативно оцінений новою пролетарською критикою у 1920-1930-их роках. Так, у публікаціях [7; 12; 14; 21] йшлося про психологічну “розкиданість”, неврівноваженість настроїв письменника, егоцентричність тематики його творів, декласованість; пасеїзм, самоспоглядання, “безхребетне революційне фразмайстерство”, політичну неграмотність; тенденційність, епігонство, появу комплексу вождя, “халтуру”; “ворожий виступ проти нашої дійсности”.

У 1931 році О. Правдюк дотримується зазначених поглядів і називає Багряного “співцем куркульської ідеології” [19, 65]. “Загальний тон збірки (“До меж заказаних”) доводиться розцінювати як занепадницький, але разом із тим і активно ворожий нашій дійсності. Поет незадоволений із сучасності, вона йому осоружна, – тому він або глузує з неї, або шукає способів змінити її, чи принаймні тікає в романтику минулого” [19, 54]. Пізніші незаангажовані дослідження [8; 11; 15; 18] та інші визнають І. Багряного найпопулярнішим письменником української еміграції, адже кожен його твір викликав гарячі дискусії, бо митець торкався актуальних тем.

Останнім часом, незважаючи на значну кількість літературознавчих матеріалів, в яких аналізується життєвий і творчий шлях письменника, є певні розбіжності щодо окремих фактів його біографії, зокрема дати і місця народження, перебування в концтаборах, зв’язків з ОУН-УПА. Так, в сучасних публікаціях та в навчальній літературі [1; 3; 5; 10; 16; 18; 20] називаються різні місця і дати народження письменника, зокрема: 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Полтавщині; 2 жовтня 1907 року в селі Куземин на Сумщині; 19 вересня 1906 року в м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області тощо.

Одразу слід зазначити, що до суперечностей життєпису Багряний доклав руку і сам. Сьогодні важко відповісти, якими мотивами керувався письменник, але навіть дату свого народження у документах указував різну: 1906, 1907 роки. Так, в “Автобіографії”, написаній 11 січня 1944 року під час перебування в Львові, він зазначає, що народився 19 вересня 1906 року в місті Охтирці, а в одному з листів до відомого літературного діяча з Австралії Дмитра Нитченка та в документі “Моя коротка біографія” засвідчив, що народився 1907 року 19 вересня (2 жовтня за новим стилем) в селі Куземин на Полтавщині, Зіньківського повіту. Неоднаково він писав і про своє перебування в ув’язненні та на засланні.

Тут хотілося б відмітити, що основною причиною неточностей у життєписі письменника була мала кількість достовірної інформації на початку 90-х років XX століття.

Нині точна дата і місце народження Івана Багряного не викликають сумнівів. Метрична книга Покровського собору м. Охтирки (нині Сумської області) за 1906 рік, що була віднайдена в середині 90-х років, актовим записом № 104 свідчить, що Лозов’ягін Іван Павлович народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем, це 2 жовтня 1906 року за новим), у місті Охтирці. Був охрещений 20 вересня 1906 року.

Батько майбутнього письменника Павло Петрович Лозов’ягін був художником. Мати Кривуша Євдокія Іванівна походила з заможного селянського роду з села Куземин, що біля Охтирки (Цим, можливо, пояснюється те, що сам І. Багряний називав місцем свого народження Куземин). У родині Лозов’ягіних було 8 дітей, четверо з них померли ще маленькими. До зрілого віку, крім Івана, дожили – старший брат Федір (1905 р. н.) та сестри – Неоніла (1910 р. н.) і Єлизавета (1924 р. н.). Всі вони як родичі “запеклого ворога народу” у своєму житті зазнали переслідувань та утисків з боку радянської влади.

Дитячі роки І. Багряного пройшли в м. Охтирці та с Куземин тодішньої Полтавської губернії (нині Сумщина). Дитинство майбутнього письменника не відзначалося нічим особливим, а в сім’ї Павла Лозов’яги частенько гостювали злидні, особливо після революції. Початкову освіту Іван здобув у церковній школі (1912-1914 pp.), куди пішов ще шестирічним. На цей час припадають перші “літературні проби”, що проявилися з дитячого протесту проти учительського свавілля. Так, в одному з листів до Дмитра Нитченка Багряний писав: “Літературою почав займатися дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене звісно називали “мазепинцем”, бо я лічив в арифметиці не так, як вони веліли, а так як навчила мати: один, два, три, чотири… Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та “Катерини” Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям, в 1915 році” [9, 9]. Уже сам цей факт засвідчує досить свідоме визначення національної приналежності родини Лозов’ягіних.

З 1916 по 1919 рік І. Багряний навчався у вищепочатковій школі м’. Охтирки, де був редактором шкільного журналу “Надія”. Складним і досить умовним було це навчання, адже то були роки української національної революції, коли знесилена світовою війною Україна виборювала собі державність. Окрім цього, доводилося самотужки заробляти на хліб насущний. В анкеті, датованій 7 червня 1927 p., майбутній письменник зазначає, що з власної праці почав жити з 1916 року. Можна припустити, що Багряний-підліток ще не замислювався над змістом політичних подій, які відбувалися в країні. Однак у 1920 році, коли відходили останні загони Української Армії за Збруч, Іван Багряний на власні очі бачив заграви українсько-російської війни і терор московських більшовиків. На все життя в його пам’яті залишилася трагічна ніч, в яку більшовицьким “істреботрядом” було замордовано 92-річного діда, рідного дядька, багатьох односельчан. Ця ніч стала для майбутнього письменника “прелюдією” всього його радянського життя і “символом долі” рідного народу.

Саме ці події мали великий вплив на формування життєвого світогляду майбутнього письменника – він не сприйняв нову владу і потрапив до рангу “ворогів народу”. Тож і не дивно, що уже в ранніх творах І. Багряного не знаходимо панегіриків новітнім можновладцям, натомість перед нами постає бунтар: “Ударившись об мур підлості, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте, я не шкодую – так мусіло бути. Це наука”, – так про свій вибір напише пізніше І. Багряний у вступі до поеми “Ave Maria”.

З того ж таки 1920 року вивчає слюсарну справу в Охтирській технічній школі, проте навчання не закінчив, бо перейшов до Краснопільської художньо-керамічної профшколи, яку закінчив, за власними свідченнями у “Автобіографії”, в 1923 році (окремі джерела подають 1922 р.). У школі здобув фах муляра та гончара. Існує версія [4], що в цей час Багряний також працював на шахтах Донбасу (рятував родину від голоду 1921 року), де і. алежав до “робітничої опозиції” (1920-1922). І нібито за це він був переслідуваний новою владою, а не засудили його лише як неповнолітнього. Проте ніякого документального підтвердження немає і досі.

Попри все, саме після закінчення художньо-керамічної школи починається новий період активної трудової й громадсько-політичної діяльності письменника: він то завполіт на тростянецькій цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних та сиріт у Матвія Довгополюка (з 1924 року Багряний належав до спілки робітників освіти “Робос”, членський квиток № 134048), то працював складачем у друкарні. Зазначене свідчить, що Багряний мав змогу пізнати складність тогочасного життя, зрозуміти його та позбавитись можливих ілюзій.

Уже в цей час І. Багряний багато писав. Він входив до охтирського товариства “Селянський будинок”, де випускав стінну газету “Радянське око”. Став членом бюро Охтирської філії угруповання “Плуг”, де керував роботою художнього гуртка. Щоб “збагатитись враженнями” (вислів І. Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

В окремих біографічних розвідках про Багряного зазначається, що він, працюючи у 1925 році в Кам’янець-Подільській газеті “Червоний кордон” ілюстратором, надрукував своїперші вірші. У цьому ж році виходить з комсомолу. Деякі дослідники [16, 21] вказують, що в цьому ж році під впливом творів В. Винниченка та власних вражень від мандрів письменник видав в’ Охтирці невеличку збірку “Чорні силуети” (за псевдонімом (І. Полярний). На жаль, у нас немає більш повних відомостей з інших джерел про ці події із життя І. Багряного, тому поки що вважатимемо їх за достовірні факти. Однак постають логічні запитання: які саме поезії було надруковано в Кам’янці-Подільському? Що змусило Багряного вступити до комсомолу і згодом покинути цю організацію? Чому сам письменник ніде не згадував про збірку “Чорні силуети”?

Можливо, це були справді перші поетичні спроби, адже пізніше в листі до Д. Нитченка Багряний писав, що “Друкуватися по-справжньому почав в 1926 році, в Києві, в “Глобусі”…” [9, 9]. Що ж до виходу з комсомолу (якщо справді був членом цієї організації?), то ймовірно, що він був спричинений розвіюванням ілюзій про нову суспільну систему та місця в ній українського народу. Щодо збірки “Чорні силуети”, то думки літературознавців розходяться. Дехто вважає, що зазначена збірка зовсім не належала Багряному, інші говорять про те, що на час її написання письменник ще не мав “доброго літературного вишколу” і тому пізніше не згадував про неї, бо соромився.

Як бачимо, це був досить насичений на події період в житті 19-річного юнака, саме він приводить його на малярський факультет Київського художнього інституту (документи для вступу подає 2 серпня 1926 року). Матеріальна скрута та нестатки в цей час особливо гостро давалися взнаки, що позначилось і:а його освіті. На одне із запитань студентської анкети від 25 жовтня 1926 року Багряний відповідає, що “на даний момент безробітний і живе” в холерних бараках на Батиєвій горі”. Постійні “пошуки шматка хліба” призвели до того, що Багряного мало не відрахували з першого курсу. “Протягом усього академічного року мої учбові справи безнадійно, абсолютно запущені. Перебуваючи без матеріального грунту, я замість лекцій ходив за шматком хліба (поведінка, очевидно, непохвально)… Допомоги я не мав нізвідкіль ніякої – сім’я сама потребує підтримки, стипендії я не одержав, хоч мав на те наче всі дані… Не нате я спалив буя стільки огніп і потратив стільки енергії, вступаючи, щоб, вступивши, лишитися за бортом, як якийсь дегенерат” [6], – пише він у листі до ректора І. Ворони від 10 серпня 1927 року.

Очевидно, що це був остаточний період прозріння і зневіри в соціальній справедливості держави для трудящих саме таких, як він, адже Багряний був найбільш “правильного” тоді походження – робітничо-селянського. Це підтверджується і значно пізнішим “Свідченням про свою контрреволюційну діяльність”, яке Багряний написав під час першого свого арешту від 25 квітня 1932 року [13]. У цьому “Свідченні…”, як вказує Н. Миронець, відзначається, що “… його “розклад” почався з осені 1926 року, після вступу до Київського художнього інституту. До факторів, які вплинули на формування його світогляду, національного самовизначення, відносить: матеріальну округу, через що під час розквіту непу “почував себе пригнобленим в усіх відношеннях – матеріально і морально” [13, 66]. Серед інших чинників впливу письменник називає тогочасну “занепадницьку” літературу, зокрема “Вальдшнепи” М. Хвильового, п’єси М. Куліша, твори поетів-неокласиків, замасковану сатиру Б. Антоненка-Давидовича, Є. Плужника, В. Сосюри; прилюдні диспути і літературні виступи у Всеукраїнській Академії Наук, де він ловив кожний наголос на слові “Україна”, “український”.

Зазначене дає підстави зробити висновок, що здебільшого на формування світогляду І. Багряного цього періоду мали вплив ті письменники і культурно-мистецькі події, які в цілому сформували епоху “Розстріляного відродження”. Отже, нехай словосполучення “занепадницька література”, вжите Багряним у цих “Свідченнях…”, не вводить нікого в оману, оскільки така оцінка в тих умовах була вимушеною.

Як уже зазначалося, серйозну літературну працю письменник розпочав з 1926 р. у м. Києві. У тому ж таки році вперше виринає псевдонім “Іван Багряний”. (Вважається, що він був свого часу навіяний захопленням творчістю М. Хвильового). Так підписався автор під добіркою віршів у київському журналі “Глобус”, серед яких “Біля Дніпрових порогів”, “Вечір зимовий”, “Слобода”, “Туман”, “Люблю” та інші. Саме ці та інші твори склали його першу збірку “До меж заказаних” (1929). У ній представлені різні жанри творчості Багряного: ліричний (“Люблю” – 1926, “Вечір зимовий” – 1927, “Дівчині” – 1929), поетичні й громадянські маніфести “Канів” – 1927, “Газават” – 1927, “Товаришам” – 1929), майстерність езопової мови, натяку (“Монголія” – 1926, “Туман” – 1927).

Сам І. Багряний за цей період творчо еволюціонує від соцреалістичних (членство у “Плузі” 1924-27 років) до “активно-романтичних” і націоцентричних позицій (перехід до МАРСу 1927 p.). і зближується з В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Т Осьмачкою та іншими. Поет бачить те, що сподівання людей на покращання життя поступово виявляються марними, що приходить нове, жорстокіше гноблення більшості людей меншістю – учорашніми революціонерами-крикунами. Нав’язані в кривавій бійні Україні більшовизм і інтернаціоналізм виявились нічим іншим, як новою формою її колонізації та імперського гноблення:

О краю мій! О мій народе сірий!

Уперший раз (за скільки це віків?)

Підвів ти голову, затуркану без міри,

І знов хотять зіпхнуть тебе у прірву,

У прірву рабства, в царство батогів”.

(“Газават”, 1927 р.)

Схожі мотиви звучать у віршах “Монголія”, “Туман”, “Канів” та інших поезіях цих часів. У 1928 році Іван Багряний власну місію в літературі та ідейні переконання сформулював у таких чотирьох тезах: “1). Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національними не тільки формою, а й змістом. Я український письменник. 2). Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага і створено для неї кращі умови за рахунок нашої, російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності. 3). У своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву. 4). Вважаю, що для української культури (головне літератури) створено занадто тісні рямці, щоб вона могла вповні розвиватися. Надавання виключних переваг одним течіям (ВУСПП, “Молодняк”) і відтирання інших, так само як і поодиноких письменників, що стоять не на Вусппівській плятформі, з одного боку і суворість літконтролю з другого – створює важкі умови” [13, 66].

Це ще був період (правда, уже заполітизованої) літературної дискусії між “ваплітянами” та “плужанами” про шляхи та напрями розвитку тогочасного письменства і, як бачимо з вищезазначеного, І. Багряний підтримує погляди М. Хвильового та тих письменників, що досить вимогливо ставилися до літературної праці і орієнтувались на “психологічну Європу”.

Дослідники творчості Івана Багряного вказують, що 1928-1930 роки – то був зоряний час Багряного-поета: з-під його пера вийшли, крім названих творів, ще й поеми “Аве Марія”, “Батіг”, “Вандея”, “Собачий бенкет”, “Гутенберг”, епопея “Комета”, роман у віршах “Скелька”. Та не все збереглося. Від “Комети” залишилися уривки, а поема “Гутенберг” зникла на початку тридцятих. А щоб переконатися, що це була творчість високої проби, досить проаналізувати декілька фрагментів з цих творів.

Поема “Аве Марія” була надрукована нелегально охтирськими друкарями за одну ніч. Це був свідомий вибір, адже Багряний не міг не знати, що чекісти уже допитували своїх перших жертв, фабрикуючи справу СВУ. Вражає громадянська позиція молодого поета:

Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборканим,

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.

Присвята насторожила й налякала партійні кола та редакторів, бо які “раби”, “скривджені” і “зборкані” могли бути в країні, що декларативно проголосила благо людини найвищою своєю ціллю. А коли прочитали передмову до поеми: “Друже мій любий! Прошу не називати мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поет нині – це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантюрник, ледар. Не іменуй мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею…”, – то висновок був однозначний – заборонити.

У поемі Іван Багряний дуже точно показав, чого саме вимагала від митця тоталітарна система, в якій слово “митець” асоціювалося з найстрашнішими гріхами. Самого Багряного уже на останньому курсі інституту не допускають до захисту дипломної роботи з огляду на антирадянські націоналістичні переконання. Цей факт цілком ймовірний, оскільки на той час уже були видані поетичні збірки “До меж заказаних” та “Аве, Марія”.

Проте це його не зупинило. Так, у поемі “Батіг” він відверто і відчайдушно сміливо говорить про батіг більшовицької диктатури. Попри зміну суспільного ладу для його народу нічого не змінилось:

Батіг, батіг – він бог на цій планеті…

Тож він звідтіль, з країни каски й волі,

Де конституція – святиня над усе, –

Тож він туди, де люди голі ходять, туди

Цивілізацію несе.

Це вже був духовний бунт проти насилля і знущання над свободою людини. Майже одразу І. Багряний заговорив не лише від свого власного імені, а від імені свого народу, сотень закатованих.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Іван Багряний – митець і особистість (Матеріали до вивчення життя і творчості підрадянського періоду)