Італія на порозі новітнього часу
До початку новітнього часу Італія являла собою єдину державу (процес об’єднання завершився в 60-70-і рр. XIX ст.), З монархічною формою правління (Свійські династія) і наявністю конституції (Альбертинский статут 1848). З ліквідацією політичної роздробленості в країні прискорився розвиток капіталізму, почався промисловий переворот. Однак до початку ХХ століття Італія раніше залишалася аграрною країною і відносилася до групи держав “другого ешелону” економічного розвитку.
Розвиток італійської економіки відрізнялося нерівномірністю. Відчутне просування вперед щодо промислового розвитку демонстрував Північ Італії (велика промисловість цього регіону за темпами зростання до початку ХХ століття вийшла на одне з перших місць у Європі), а от південні провінції з островами Сицилія і Сардинія представляли собою патріархальні аграрні райони.
Серйозні зрушення в економічному розвитку країни відбулися з приходом до влади в Італії ліберально налаштованих кіл на чолі з Джованні Джолітті, який багаторазово очолював кабінет міністрів, у тому числі тричі – за період з 1903 р до кінця Першої світової війни.
Ліберальні реформи уряду Дж. Джолітті зумовили економічний бум італійської економіки. Найбільш вражаючі успіхи були досягнуті в нових, нещодавно виникли галузях: – в автомобілебудуванні Італія вже успішно конкурувала з іншими країнами; – Виробництво електроенергії за рахунок гідроресурсів виросло за 1900-1908 рр. о сьомій! раз (італійські електростанції вважалися найпотужнішими і кращими в Європі).
Поступальне зростання національної промисловості супроводжувався розвитком банківської справи, в тому числі і за активної участі іноземного капіталу (німецький і французький). В області фінансів лідируюче положення займали Комерційний банк, Римський банк, Обліковий банк та ін. Все це сприяло появі в країні перших монополістичних об’єднань: “ФІАТ” в автомобілебудуванні, “Едісон” в електроенергетиці, “Ільва” у чорній металургії та ін. Держава в роки “ліберальної ери” активно заохочував процес монополізації за допомогою протекціоністських тарифів, надання провідним компаніям пільгових умов видобутку сировини або вигідних урядових замовлень.
У політиці Джолітті знайшло характерний вираз проявилося до початку ХХ ст. посилення лібералізму в його соціально орієнтованою, демократичної різновиди. Він виступав за визнання законного характеру діяльності профспілок і свободи страйків, проголосивши принцип невтручання держави в трудові конфлікти між робітниками і підприємцями.
Протягом 1901-1904 рр. з ініціативи Джолітті почалося проведення реформ у соціальній сфері:
– Був підвищений віковий мінімум для працюючих дітей (з 12 років в промисловості і з 14 років на шахтах);
– Для жінок-робітниць був обмежений робочий день, передбачалися пільги по вагітності, а жіноча праця в шахтах заборонявся повністю;
– Неділя оголошувалося вихідним днем;
– Було введено обов’язкове страхування робітників на випадок виробничої травми;
– Для скорочення безробіття використовувалися громадські роботи;
– Заохочувалося і субсидировалось кооперативний рух;
– Створювалися при уряді спеціальні органи з контролю за виробничою сферою – Бюро праці, Вища рада праці та ін.
У цілому дані заходи були спрямовані на загальне зниження соціальної напруженості в суспільстві, і, насамперед, на забезпечення класового миру в промисловості, в якому були зацікавлені як працівники, так і роботодавці.
Проте соціально стабілізуючі заходи уряд Джолітті на жаль отримували зворотний результат. Ліберальний підхід до страйків і до діяльності профспілок стимулював швидке зростання профспілкового руху, число страйків і їх учасників зросла в кілька разів порівняно з попереднім десятиліттям.
У вересні 1904 року в Італії сталася загальний політичний страйк. Реакцією на неї стало посилення в суспільстві консервативних настроїв. Наприкінці першого десятиліття ХХ століття “ера лібералізму” Джолітті почала хилитися до заходу. Невдачі ліберальних соціально-економічних перетворень було вирішено компенсувати “сильною і сміливою” зовнішньою політикою.
У 1910-1911 рр. активізувалося націоналістичний рух, яке пропагувало війну як засіб “відродження” єдності нації. Великодержавна націоналістична агітація і підштовхнула правлячі кола Італії до нових кроків з реалізації колоніальної політики – війні 1911-1912 рр. з Туреччиною. Мета – північноафриканські володіння (Тріполітанія і Кіренаїка). Підсумком війни стала передача Італії Лівії як колонії. Таким чином, Італія як представник агресивного блоку держав (Троїстого союзу) чітко визначилася в питаннях “переділу світу”.
Однак саме в цей час дали про себе знати серйозні тертя між Італією та Австро-Угорщиною – двома членами Троїстого союзу, чиї відносини були досить напруженими через питання про прикордонних територіях (Трієст і Південний Тіроль), де значний відсоток населення становили італійці. Давня ворожнеча Італії з імперією Габсбургів посилилася через їх суперництва в економічному проникненні на Балкани, а потім – внаслідок досконалої Австро-Угорщиною в 1908 р анексії Боснії і Герцеговини, різко порушила статус-кво в цьому регіоні. Це стало вагомою причиною поступово відходу Італії від Троїстого союзу.
Одночасно з охолодженням відносин всередині пронімецького блоку намітилося зближення Італії з протилежною стороною назріваючого світового конфлікту:
– Ще на початку 1900-х рр. була досягнута таємна домовленість про нейтралітет Італії у випадку франко-німецького конфлікту;
– В 1903 р англійський король Едуард VII відвідав Італію з державним візитом;
– В 1909 р – після боснійського кризи – відбулася зустріч російського імператора Миколи II і італійського короля Віктора Еммануїла III, в ході якої сторони домовилися про спільну протидію австрійської експансії на Балканах.
Таким чином, до початку війни з Туреччиною Італія вже пройшла значний шлях у напрямку зміни своєї зовнішньополітичної орієнтації. А російсько-італійське секретну угоду в Ракконіджі (літня резиденція італійського короля де і проходила зустріч двох монархів) стало однією з підстав можливості виходу Італії з Троїстого союзу.
Лівійська війна мала для Італії істотні наслідки. З одного боку, вона викликала небувалу ейфорію націоналізму, але з іншого – погіршила економічну та соціально-політичну ситуацію в країні. Протистояння “сил подальшої експансії” і набирає популярність антимілітаристського руху сягнули критичної точки і вилилися у збройні сутички (червень 1914 г.).
У результаті до початку Першої світової війни Італія підійшла в умовах глибокої політичної кризи, проявами якого були як вибух масового руху, так і наступив незадовго до того кінець “ліберальної ери” Джолітті.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)