Італія і Перша світова війна
Початок світової війни, в якій зіткнулися два склалися в Європі блоку, застало Італію на роздоріжжі. Формально вона залишалася членом Троїстого союзу і була зобов’язана вступити у війну разом зі своїми союзниками. Але передвоєнний зближення з країнами Антанти ставило її у вельми педантичне становище. У результаті 3 серпня 1914 Італія оголосила про свій нейтралітет.
Слід зауважити, що вибір на користь нейтралітету пояснювався не тільки погіршенням відносин Італії з Німеччиною і Австро-Угорщиною, а також наявністю ряду секретних договір з країнами Антанти. Після Лівійської війни Італія ні у військовому, ні в економічному відношенні не була готова до великої війни. Посилювало становище і набирають силу в країні антивоєнні настрої.
Втім, в питанні про ставлення до війни всередині правлячого табору існували розбіжності. Погоджуючись із необхідністю “короткостроковій перепочинку” (так багато в Італії називали рішення про нейтралітет), різні кола італійського політичного бомонду представляли своє бачення місця Італії в набирає обертів світовій війні. Частина прихильників нейтралітету займала прогерманские позиції (у тому числі і відсторонений від влади Джолітті), правда каменем спотикання постійно виступала Австро-Угорщина. Інші ж бачили вирішенням питання майбутній вступ Італії у війну на боці Антанти.
Вже з серпня 1914 ідею вступу Італії у війну стали активно пропагувати так звані інтервентісти (intervento – втручання, участь). Інтервентістское рух увібрало в себе різнорідні сили: республіканців і радикалів, соціал-реформістів і синдикалістів. Згодом до руху приєдналися націоналісти і частина соціалістів на чолі з Беніто Муссоліні.
Інтервентістское рух мав щедрих і впливових “спонсорів” (найбільші компанії “Едісон”, “ФІАТ”, об’єднання цукрозаводчиків та ін.), Схиляло великими можливостями щодо впливу на пресу.
В урядових колах коливання між збереженням нейтралітету і приєднанням до Антанти брали той чи інший оборот в залежності від подій на фронтах і закулісних переговорів з обома воюючими коаліціями. Головним предметом загравання з Італією стали територіальні володіння.
З боку Німеччини йшли пропозиції про територіальні придбання за рахунок Франції (Савойя, Ніцца, Корсика і Туніс), якщо Італії вступить у війну на боці Троїстого союзу, або ж можливий тиск на Австро-Угорщину з метою територіальних поступок в якості плати за збереження нейтралітету.
Країни Антанти припускали за участь Італії у військових діях винагородити її з володінь Австро-Угорщини та Туреччини. Однак апетити Італії були набагато більше (півострів Істрія, Далмація узбережжя Адріатики, протекторат над Албанією, Анталія і Ізмір, а також Додеканесские острови). Зрештою, країни Антанти уклали з Італією Лондонська угода (квітень 1915), за яким обіцяли їй майже все, що вона вимагала, за винятком узбережжя Адріатики з Югослов’янська населенням.
23 травня 1915 (правда після жорстких протистоянь з парламентом) Італія оголосила війну Австро-Угорщини та стала ще однією країною-учасницею Першої світової війни.
Відкрився італо-австрійський фронт в масштабах всієї війни не ставився до головним. Однак Лондонська угода зобов’язувало Італію вступити у війну не тільки з Австро-Угорщиною, а й “з усіма ворогами Антанти”. Але Італія страшилася військової потужності Німеччини, та й економічно мала місце велика залежність від німецького капіталу. Питання про оголошення війни Німеччині викликав чергова урядова криза в країні. У червні 1916 кабінет Антоніо Саландра (раніше сместившего на посту прем’єр-міністра Джолітті) пішов у відставку. Новий уряд Паоло Бозеллі, в якому переважали “крайні” інтервентісти в серпні 1916 оголосив війну Німеччині.
У перший рік війни у військах сильно відчувалася нестача озброєння і обмундирування. Та й у цілому боєздатність італійський військ була низькою, солдати билися неохоче і часто відмовлялися йти в атаку, їх утримували на позиціях за допомогою драконівських каральних заходів (наприклад, розстріл за жеребом кожного десятого).
Моральний стан армії було відображенням того, як сприймалася війна всередині країни. Нав’язана Італії тими, хто упивався ідеєю національної величі або розраховував на високі прибутки, ця війна прирекла більшість італійців на безглузді жертви і страждання.
Негативні наслідки війни дали про себе знати і в економічній сфері. Викликаний війною розрив торговельних зв’язків завдав шкоди італійської промисловості. Багато підприємств закрилися, скоротилося ввезення зерна. Все це призвело до зростання безробіття, нестачі і дорожнечу продуктів харчування. Сільське господарство було знекровлене масової мобілізацією селян. Характерні для Італійської економіки диспропорції під впливом війни посилилися. Правда війна стимулювала прискорений розвиток важкої промисловості, пов’язаної з військовими постачаннями (машинобудування, металургія), хімічної та енергетичної галузей, але це відбувалося одночасно з занепадом суто цивільних галузей економіки.
Очевидна зв’язок між війною і новими економічними тяготами стимулювала зростання антивоєнних настроїв у суспільстві, на грунті безробіття і дорожнечі. До літа 1917 року по всій Італії відбувалося безліч народних виступів, головним змістом яких був протест проти війни. Їх кульмінацією стали події в Турині (найбільший промисловий центр Італії), де заворушення, що почалися через брак хліба, переросли в загальний страйк і повстання з яскраво вираженою антивоєнної спрямованістю – перше в Західній Європі за весь період війни.
Антивоєнні настрої росли і в армії. За даними командування, до кінця вересня 1917 загальна чисельність дезертирували з військових частин і ухилились від призову перевищувала 114 тис. Чоловік. Саме втома від війни привела в жовтні 1917 р до розвалу італійського фронту під Капоретто (у верхів’ях р. Ізонцо): солдати почали масово здаватися в полон або відходити в тил, складаючи зброю по узбіччях доріг.
Звістка про те, що фронт на Ізонцо звалився, і австро-німецькі війська просуваються в глиб італійській території, повалило правлячі кола і населення в паніку. Серйозно стала обговорюватися ідея сепаратного миру з Австро-Угорщиною. Одним з наслідків воєнної катастрофи стала відставка уряду Бозеллі. Так само Італія, на відміну від інших країн Антанти, з цікавістю відгукнулася на заклик більшовиків, що прийшли до влади в Росії, почати загальні мирні переговори.
Виходу Росії з війни в березні 1918 р посилило в Італії страх перед можливістю нового розгрому. З боку італійського уряду було таємно передано пропозицію Австро-Угорщини щодо умов сепаратного миру. Правда, подальші події, пов’язані з початок завершальною стадією війни та започаткованим розвалом монархії Габсбургів кілька зміцнили позиції Італії, її війська змогли почати генеральний наступ на р. П’яве і в районі Південного Тіролю.
3 листопада 1918 були зайняті Тренто і Трієст. 4 листопада австро-угорське командування запросило перемир’я і підписало в особняку Вілла Джусті поблизу Падуї акт про капітуляцію.
Після закінчення світової війни Італія опинилася в числі країн-переможниць, хоча і домоглася військових успіхів лише в самому кінці. Не судилося збутися і експансіоністським планам, які стали причиною вступу Італії у війну. На Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. країни Антанти погодилися лише частково виконати умови Лондонського угоди 1915 Італія отримувала Південний Тіроль, Трієст і півострів Істрія, але її домагання на порт Фіуме і протекторат над Албанією не були задоволені. У рішенні балканських проблем були підтримані інтереси Сербії та Королівства СХС (майбутня Югославія). За Севрскому мирним договором з Туреччиною (1920) раніше обіцяний Італії Ізмір відходив Греції. Так Італія стала “переможеною серед переможців”, вона так і не змогла, в силу об’єктивних причин своєї слабкості, домогтися виконання своїх вимог. Підсумком війни для Італії стала “покалічена перемога”.
Війна принесла Італії понад 600 тис. Убитих, більше мільйона поранених і калік, величезний зовнішній борг, спустошені провінції, розгул спекуляції і зловживань, розчарування і спрагу змін.
Загальні військові збитки країни склали 1/3 її національного багатства. Внутрішній державний борг Італії виріс за 1915- 1919 рр. з 15,3 млрд. лір до 49,9 млрд. Зовнішній борг склав більше 19 млрд. лір. Грошовий обіг у країні тільки за два повоєнні роки виросло у вісім разів, реальна заробітна плата знизилася на 40-50%. Росла безробіття, різко знизився рівень життя італійців.
Економічні втрати були вагомі. Країна була змушена закуповувати продовольство, хоча в довоєнний час була його експортером. Італія позбулася стабільних зовнішніх ринків, можливості внутрішнього ринку були мінімальними. Країна опинилася на порозі економічної кризи. Тяготи післявоєнного часу зазнавали практично всі верстви населення: робітники і селяни, дрібні торговці і підприємці, чиновники і службовці, демобілізовані солдати і офіцери.
На цьому фоні в країні розгорілася запекла боротьба за владу. На початковому етапі правлячі еліти прагнули зберегти елементи “минулої демократії”. Ліберали наполягали на подальшій демократизації політичної системи країни. Була введена нова виборча система (пропорційного типу). Але вже перші повоєнні вибори 1919 принесли перемогу не лібералам, а їх опонентам із ІСП (Іспанська соціалістична партія) і Народної партії (утворилася напередодні виборів на базі масового католицького руху). Таким чином, стара еліта вже не забезпечувала міцного контролю над політичним життям країни. А політична система, що склалася в результаті національного об’єднання Італії, виявилася підточеною зсередини.
У таких умовах в 1919- 1920 рр. Італію охопив революційний підйом, який увійшов в історію країни під назвою “червоного дворіччя”. У цей час активно розгорнулася шовіністична пропаганда. Виникали різні організації та рухи, що піднімали на щит ідею “національної величі”. Дух непокори проникав і в армію, почалися хвилювання у військових частинах. Країну захлеснуло потужне страйковий руху робітників (число страйкуючих в 1919 р перевалило за 1 млн.) І масові хвилювання серед селян. Все це означало початок кризи італійського ліберальної держави.
Підйом активності і бойових настроїв у масах одержав вираження в їхній тязі до організації. Чисельність профспілок, що входили у Загальну конфедерацію праці (ЗКП) До 1920 р зросла в шість разів. А Іспанська соціалістична партія збільшила число своїх членів більш ніж уп’ятеро.
Уряду та імущим класам довелося піти на значні поступки масовому руху в соціально-економічній галузі. Було підписано угоду між профспілками і підприємцями про встановлення 8-годинного робочого дня, робітники добилися ряду надбавок до заробітної плати. Батрацькі ліги змусили аграріїв погодитися на більш м’які умови найму землі, а парламент частково легалізував захвати поміщицьких земель.
Однак наприкінці 1920 р в Італії стався корінний зрушення в співвідношенні класових сил. Страйковий рух пішли на спад. В умовах охопила країну економічної кризи підприємці зуміли здійснити масові звільнення, що спричинило подальше зниження життєвого рівня трудящих. На цьому тлі склався комплекс конкретно-історичних умов, сприяючий воз-никновение фашистської ідеології.
Фашистські організації, які називали себе “бойовими спілками” (fasci di combattimento, звідки й виник термін “фашизм”), стали з’являтися в Італії з навесні 1919 р Лідером цього руху став Беніто Муссоліні, колишній соціаліст, виключений з партії в 1914 р за незгоду з її антивоєнної платформою.
Беніто Муссоліні народився в 1883 р в сім’ї коваля, учасника соціалістичного руху і запеклого безбожника. Беніто в школі вчився добре, але був відрахований за бійку і диплом про середню освіту отримав екстерном. Якийсь час він працював викладачем у школі, але потім поїхав до Швейцарії. Тут він яскраво проявив в себе серед емігрантів, виступаючи на мітингах і публікуючись в пресі. Поверхнево ознайомившись з працями європейських філософів, у тому числі і марксистів, він вступає в соціалістичну партію. Після повернення в Італії Муссоліні успішно займався журналістикою і став головним редактором соціалістичної газети “Аванті!”. Розчарувавшись у Соціалістичної партії, Муссоліні залишає її й ставати ініціатором створення фашистських союзів.
Беніто Муссоліні був непересічною людиною, знав іноземні мови, грав на скрипці. Він володів величезним честолюбством і невтомною волею, відрізнявся великою політичною інтуїцією і практичним розумом. Він волів чорний одяг, ефектно говорив і жестикулював, був блискучим оратором з досвідом агітатора і демогогия.
Спочатку у фашистів не було будь-якої спільної програми, і аж до кінця 1921 вони навмисно не перетворювали свій рух у політичну партію. Вони шукали підтримки в різних верствах населення, а тому активно експлуатували ті емоції, які панували тоді в італійському суспільстві, – розчарування і невдоволення. А звідси жага змін, які й обіцяли фашисти.
Центральне місце в ідеологічному арсеналі фашистів займала ідея нації. Вони проголошували себе поборниками “національних інтересів” і борцями за “велич нації”. Фашисти оголошували себе захисниками робітничого класу, його “чистих”, економічних інтересів, але водночас висловлювали симпатії “трудящої буржуазії” як елементу, сприятливому “тріумфу національного благополуччя”. Звертаючись до молоді, вони заявляли, що італійський правлячий клас постарів і країною повинні управляти молоді. Фашисти оспівували бойові заслуги фронтовиків, розпалюючи в цьому середовищі невдоволення їх статусом в наступила мирного життя, вміло грали на ностальгічних спогадах учасників війни про фронтовому братерство. Напередодні парламентських виборів 1919 вони висловлювалися за скликання Установчих зборів, скасування сенату, надання права голосу жінкам, введення прогресивного податку на капітал і т. д. Надалі у них з’явилося гасло, адресований селянам: “Земля тим, хто її обробляє”.
Таким чином, за короткий час фашисти зуміли заручитися підтримкою значної частини італійського суспільства, у тому числі монополістичної буржуазії, банкірів, аграріїв, керівництва армії, широких мас пролетарів, селянства, дрібних службовців. Лише за рік, починаючи з жовтня 1920 число фашистських спілок у країні збільшилася більш ніж в 10 разів. У листопада 1921 на з’їзді фашистських союзів в Римі була утворена “національна фашистська партія”, таким чином, процес політичного оформлення фашистського руху був завершений.
Використовуючи політичну нестабільність, характерну для Італії почала 20-х рр. (з червня 1921 по серпень 1922 в країні змінилося три кабінети), фашисти стали відверто претендувати на владу, стверджуючи, що тільки вони здатні позбавити країну від хаосу.
На початку жовтня 1922 на з’їзді своєї партії в Неаполі, фашисти констатували, що країна переживає чергову політичну кризу, на підставі чого пред’явили уряду країни вимогу про надання їм ряду ключових міністерських постів, і заявили, що у разі відмови почнуть масовий похід своїх прихильників на Рим. Підтвердженням останнього стало оголошення загальної мобілізації фашистських дружин. Ситуація загострилася до краю. Уряд подав у відставку (причина – відмова монарха ввести в країні НС). А король Віктор Еммануїл III запропонував Муссоліні очолити уряд. 30 жовтня 1922 учасники фашистського маршу на Рим вступили до столиці, а Муссоліні очолив уряд. Так в Італії встановилося панування фашизму.
Прихід фашистів до влади був державним переворотом, хоча і обумовленим атрибутами легальності. З цього моменту почалася перебудова політичної системи Італійської держави. Однак на відміну від Німеччини, де цей процес проходив дуже стрімко, в Італії зовні зберігалися значні елементи наступності з минулим. Продовжував функціонувати парламент, жодна з давніх партій не була заборонена, збереглася стара Конституція. Однак це був лише фасад, за яким вибудовувався принципової інший механізм влади.
Уряд Муссоліні (а як заявляв сам фашистський лідер – “уряд – це я”) була коаліційним, де фашисти не мали більшості. З 13 міністрів лише троє належали до фашистської партії. Правда дві головні міністерських портфеля (закордонних і внутрішніх справ), поряд з повноваженнями прем’єр-міністра, залишив за собою сам Муссоліні.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)