Ісус Христос – біографія
Народження Ісуса Христа було передбачене ангелами. Архангел Гавриїл сповістив Діві Марії, що вона стане матір’ю Спасителя, який буде чудово зачатий по дії Духа Святого. Інший ангел відкрив цю таємницю Йосифа Обручника, номінальному чоловікові Марії, з’явившись йому уві сні. Ісус Христос народжується у Вифлеємі – легендарному місті Давида, де, згідно старозавітним пророцтвам, має народитися месіанський цар. Поклонитися Немовляті приходять пастухи, а потім і волхви, наведені чудесної зіркою. Рятуючи сина від Ірода, котрий дізнався про народження царя Юди від волхвів, Марія і Йосип тікають з немовлям у Єгипет, а після смерті тетрарха знаходять притулок в галілейському місті Назареті (по Луці, подружжя спочатку проживали в Назареті).
Про роки дитинства і юності Ісуса Христа канонічні Гнаігелія мовчать. Висвітлено тільки один епізод, пов’язаний з моментом досягнення Христом 12 – річчя (вік релігійного повноліття, за єврейським законом). Під час пасхального паломництва до Єрусалиму отрок зникає, а через три дні його знаходять н храмі, де він як рівний розмовляє з рабинами. На закиди матері Ісуса Христа відповідає: “Навіщо ж ви шукали мене? Або ви не знали, що мені має бути в тому, що належить Отцю моєму?”В апокрифах юний Ісус Христос зображується мудрим отроком і чудотворцем. Він здатний одним словом оживити пташок, виліплених з глини, умертвити й оживити які посварилися з ним однолітків і т. д.
Ставши дорослим, Ісус Христос приймає хрещення від Івана Хрестителя, а потім віддаляється в пустелю і після 40 – денного посту зустрічається в духовному поєдинку з дияволом. Він відмовляється дивом перетворити каміння на хліби (“не хлібом єдиним жити буде людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих”) ; відмовляється кинутися вниз з висоти, щоб в повітрі бути підтриманим ангелами і цим довести своє богосинівство (“Не спокушай Господа Бога твого”) ; відмовляється поклонитися сатані, щоб отримати від нього “все царства світу і славу їх”(“Господу Богу твоєму поклоняйся і йому одному служи”).
Закликавши учнів із середовища галилейских рибалок, Ісус Христос ходить з ними по Палестині, проповідуючи Євангеліє і творячи чудеса. Він постійно порушує норми іудейського закону : дозволяє своїм учням збирати колосся в суботу, спілкується з знедоленими грішниками, прощає людям їх гріхи (що в іудаїзмі вважається винятковим правом Бога). У “Нагірній проповіді” Ісус Христос проголошує заповіді нової моралі, що скасовують встановлення Тори. Турбота про завтрашній день, про матеріальне благополуччя засуджується, бо “блаженні вбогі духом” (у більш точному перекладі – “блаженні добровільно жебраки”, або “злиденні за велінням свого духу”). Забороняється розлучення, “крім провини перелюбу”, визнається неприпустимим проголошення будь клятви, відкидається стародавня норма “око за око, і зуб за зуб”, що дає право на особисту помсту і т. д. Ревнителі закону бачать в Ісусі, вихідця з зневажуваної Галілеї, небезпечного сектанта – бунтаря і можливого політичного конкурента. Старійшини синедріону (вищого іудейського суду) приймають рішення судити Ісуса Христа, щоб потім видати його на страту римським властям.
У дні перед паскою Ісус Христос урочисто в’їжджає до Єрусалиму на ослиці (тваринному, символизирующем миролюбність, на противагу бойовому коню) і, прийшовши до храму, виганяє з нього міняв і торговців. Під час обряду пасхального вечері (таємної вечері) Ісус Христос пророкує своїм апостолам, що один з учнів зрадить його, а потім подає учням хліб і вино, містично втілюючи їх у своє тіло і кров.
Він проводить ніч в Гефсиманському саду, “жахається і сумує”, просить трьох із апостолів не спати разом з ним і звертається до бога з молитвою : “Отче! о, якби ти благоволив пронести чашу цю повз мене! втім, не моя воля, а Твоя нехай буде”. Незабаром після цього Юда Іскаріот призводить збройних посібників іудейських старійшин і цілує Ісуса Христа – це знак, кого треба схопити.
Первосвященики судять Ісуса і виносять йому смертний вирок, який має підтвердити римська влада. Однак прокуратор Понтій Пілат, допитавши засудженого, шукає приводу для того, щоб врятувати його. За звичаєм, на честь Великодня можна було помилувати одного злочинця, і Пілат пропонує відпустити Христа, але іудеї вимагають пробачити розбійника Варавву, а Христа розіпнути.
Страдація Ісуса Христа на хресті тривають близько 6 годин. Він доручає турботу про Діву Марію Іоанну Богослову, читає (арамейською) вірш скорботного псалма : “Боже мій! Боже мій! для чого Ти мене залишив”, – і вмирає. У момент його смерті сонце затьмарюється, відбувається землетрус, а в єрусалимському храмі сама собою роздирається завіса. Тіло Ісуса Христа видано друзям, за клопотанням Йосипа Аримафейського, оповите плащаницею і спішно поховано в печері. Однак коли після закінчення суботи Марія Магдалина і ще дві жінки прийшли, щоб намастити пахощами тіло Учителя, печера виявилася порожня. Сидів на її краю “юнак, одягнений у білий одяг” (ангел), сповістив, що Христос воскрес. Воскреслий Спаситель з’явився апостолам і відправив їх проповідувати нове вчення по всій землі.
Такою постає біографія Ісуса Христа в текстах канонічних Євангелій.
Спадщина стародавніх культів
Християнську міфологію ріднить з культами “осілих” цивілізацій ряд схожих елементів :
– Образ вмираючого і вокресающего бога – рятівника (Осіріс, Адоніс, Мітра і ін божества, пов’язані з ідеєю родючості та аграрним циклом) ;
– Сюжети про загибель і відродження світу, про битві зі злом в образі хтонического звіра, про самопожертву бога (Агні, Крішна, Мітра та ін);
– Ряд стійких міфологічних мотивів, таких як непорочне зачаття і чудесне народження, переслідування божественного немовляти і його порятунок та ін (єгипетський міф про Горе і Сеті, ассірійський – про царя Саргоне та ін.)
Свого вмираючого і воскресає бога знала і стародавня Палестина. Це був прекрасний Таммуз (Думузі, Таммуза), коханий Астарти (Инанни, Іштар – східній Венери), що прийшов сюди з Месопотамії задовго до виникнення єврейської державності – в III – II тис. до н. е.. Протягом I тис. до н. е.. шанування Таммуза співіснувало поруч з державною релігією Ізраїлю – культом Яхве. Про суперництві богів з гнівом говорить автор книги пророка Єзекіїля: “І сказав мені: Ти знову побачиш ще більші гидоти, які вони роблять. І привів мене до входу в браму Господнього дому… і ось, там сидять жінки, що оплакували Таммуза…” (Єз. 8, 14)
Плач по передчасно померлому божеству був тільки частиною ритуалу. Похований бог чудесним чином зникав з могили, і печаль змінювалася радістю. Томас Манн у романі “Йосип і його брати” так описує містерію Таммуза : “… скрізь горять миски. Люди приходять до могили і плачуть знову… довго ще після цього плачу у жінок не гояться подряпини на грудях. За опівночі все стихає…. Варто тиша. Та ось із – дали доноситься голос, самотній, дзвінкий і радісний голос : Таммуз живий! Владика воскрес! Він зруйнував житлі смерті і тіні! Слава владиці!”
Часто боги цього ряду б’ються з демоном, драконом чи іншим істотою, які уособлюють руйнівні сили природи (наприклад, Осіріс – з Сетом, Палу – з Муту). Дракон, що символізує світове зло, з’являється і в Новому Завіті. У Одкровенні Іоанна Богослова ми читаємо: “змій стояв перед жінкою, що мала вродити, щоб, коли вона народить, пожерти її немовля… що має пасти всі народи жезлом залізним”.
Як воскрес, божество знаходить колишню велич, іноді стаючи при цьому богом підземного царства (як, наприклад, Осіріс). СР в Одкровенні, гл. 1 : “… і був мертвий, і ось живу по вічні віки, амінь, маю ключі пекла і смерті”.
Міфи про вмираючого і воскресає бога пронизані землеробської семантикою : бог щорічно вмирає і відроджується знову, разом з усією живою природою, і залежимо від руху сонця (або тотожний сонячному божеству). Риси солярна – астрального божества можна побачити і в образі Христа: він народжується 25 грудня (7 січня за ст. Ст.), В день повороту сонця на весну після зимового сонцестояння, мандрує у супроводі 12 апостолів (річний шлях сонця через 12 зодіакальних сузір’їв), вмирає і воскресає на третій день (триденне молодика, коли місяць не видно, а потім знову “воскресає”, і т. д.).
Церква в усі віки підкреслювала єдиність сакральних дат, неповторність священної історії, але в простонародному середовищі, не мудруючи лукаво, співвідносили повертається цикл церковних свят і постів з циклом селянських робіт. В результаті християнський пантеон набував виражену “аграрну” забарвлення. На Русі говорили : “Борис і Гліб сіють хліб”, “На Іоанна Богослова заганяй кобилицю і паші землю під пшеницю”, “Ілія – пророк на поле копиці вважає” і т. п.
Культи умираючих і богів сходять до ще більш древньому культу жіночого божества, що включає чоловічий аспект, представлений більш слабким, залежним і возрождающимся лише на час міфологічним персонажем (часто богиня породжує сина-чоловіка без участі чоловічого божества). Настільки ж давній і міф про вмираючого і воскресающем звірі, наприклад, історія про Феніксі – птахові, яка живе 500 років, а потім згорає, щоб з попелу відродитися знову. Цікаво, що в раннехристианскую епоху відродження фенікса – поширений символ воскресіння Ісуса Христа.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)