“Історія людської душі” – Вивчення роману Валер’яна Підмогильного “Мiсто” в руслі екзистенціальної парадигми

О. Лілік,

Викладач української літератури Чернігів

Більша частина історії українського народу – це життя під владою Росії, Польщі чи Австро-Угорщини, коли не можна було вільно висловлювати свої політичні та громадські ідеї; тому виникла необхідність прикривати їх літературною формою. Історія української політичної і філософської думки XIX-XX ст. на дві третини збігається з історією української літератури. Але більшість з цих творів за часів Радянського Союзу або були невідомі читачам, або інтерпретувались з класових позицій. Тому, наприклад, ми й не знаємо, що саме Леся Українка започаткувала “драму ідей”, а не Бертольт Брехт, як прийнято вважати; а Валер’ян Підмогильний і Віктор Домонтович були творцями інтелектуального роману, а Валер’ян Підмогильний став предтечею французьких Альбера Камю і Жана-Поля Сартра [4; 142].

В неінторпретованих, “нечитаних” творах, до яких і належить значна частина робіт українських авторів, як вважає Оксана Забужко, жива думка завмирає, а сам твір чекає на “співрозмовника”.

До таких “непрочитаних” творів ми можемо віднести і роман Валер’яна Підмогильного “Місто”. Творчість цього письменника за програмою для 12-річної школи вивчається в 11 класі. За останні роки твори Валер’яна Підмогильного були достатньо проаналізовані з позицій екзистенціалізму, але це майже ніяк не вплинуло на методику їх вивчення в школі. Широким загалом ці твори все ще залишились “непрочитані”, тобто головні ідеї роману не були донесені до читача. Тому має бути розроблений спеціальний підхід до вивчення екзистенціальної прози в школі, щоб учні стали “справжніми співрозмовниками” цього роману, щоб почали інтерпретували твір не з точки зору відносин “місто-село” чи кар’єризму головного героя, а намагались дослідити таємниці внутрішнього світу Степана Радченка і проблеми його взаємовідносин з зовнішнім світом. Метою цієї статті є моделювання процесу вивчення роману Валер’яна Підмогильного “Місто” в руслі екзистенціальної парадигми, оптимальний добір форм, методів і методичних прийомів; які б забезпечили ефективність засвоєння учнями цього літературного твору.

Роман “Місто” побачив світ в 1927 році. 20-ті роки XX століття – період утвердження радянської влади: ще існує певний опір з боку народу, якому не до вподоби політика “воєнного комунізму”, тому більшовики йдуть на тимчасові поступки у вигляді НЕПу та українізації, а водночас ведуть жорстоку боротьбу з загонами повстанців по всій Україні і розробляють плани індустріалізації та колективізації. В повітрі вже відчувається передчуття чогось грандіозного і трагічного… Починають розбудовуватися міста, їх розвиток відбувається за рахунок поповнення свіжою молодою силою, яка потрапляє сюди з сіл. Валер’ян Підмогильний у своєму романі “Місто” зображує типову для 20-х років картину: головний герой роману Степан Радченко приїздить з села в місто “з комплексом ненависті до нього і бажанням завоювати його”. Спочатку він прагне отримати освіту для того, щоб потім повернутись додому і здобуті знання використати на практиці для реформування села. Критик А. Ніковський зазначає, що Степан Радченко став “гарматним м’ясом міста, бо нічого в ньому не змінив, не упокорив ні собі, ні ідеї міста-села чи міста-саду, сам же віддався владі міста, як воно є, та підбив випадкам і метушні свою долю й переживання” [8; 314]. Хлопець вступає до ВУЗу, не закінчує його, стає письменником, працівником журналу, бере участь у київському літературному житті. Валер’ян Підмогильний послідовно змальовує психологічне і матеріальне утвердження свого героя в місті через зміну роботи, житла, стосунки з жінками, захоплення творчістю. Дія твору немовби відбувається у внутрішньому світі Степана Радченка, автор подає нам розвиток подій через їх сприйняття головним героєм. Валерій Шевчук зазначає, що роман “Місто” написано як психологічний твір – це історія людської душі, можливо, з автобіографічними елементами, але застерігає від ототожнення автора з його героєм [9; 359]. Тому дуже важливо, щоб під час вивчення твору Валер’яна Підмогильного ці та інші важливі аспекти не пройшли повз увагу учнів.

Тема: Духовний світ людини в “Місті” Валер’яна Підмогильного.

Мета: дати учням уявлення про екзистенціалізм як художню систему; сформувати уявлення про розвиток української літератури як частину світового літературного процесу; проаналізувати роман Валеряна Підмогильного “Місто” з позицій екзистенціалізму; розкрити новаторський характер його творчості, що проявився в його філософсько-психологічній прозі;

Формувати вміння роботи з текстом, додатковими джерелами, самостійно шукати інформацію, робити висновки та узагальнення. Удосконалювати вміння аналізувати текст з точки зору певної філософської системи.

Формувати в учнів інтерес до творчості українських письменників періоду розстріляного відродження, заохочувати до самостійної дослідницької та аналітичної діяльності.

Форма уроку: семінар – розгорнута бесіда з елементами коментованого читання та дискусії.

Вивчення творів з екзистенціальними рисами має бути побудоване на діалогічній взаємодії учня та вчителя, твору та учня, твору та письменника, твору та епохи. У одинадцятому класі учні вже мають великий досвід аналізу художніх творів, але екзистенціальна проза має свою специфіку, яка потребує від учнів і вчителя наявності значного запасу знань з історії, основ філософії, української та зарубіжної літератур. Необхідно активізовувати знання, отримані на попередніх уроках та з інших курсів; активно використовувати вже сформовані навички та вміння: аналізувати текст; працювати з додатковою літературою; робити узагальнення; відстоювати свою думку; давати характеристику літературному персонажеві та епосі, в яку жив та творив письменник; визначати, як вона вплинула на його світогляд і формування мистецької позиції. Перед першим самостійним читанням роману вчитель має зорієнтувати учнів, на яких аспектах твору треба зосередитись, щоб важливі моменти не залишились поза увагою читачів. Тому варто поставити перед одинадцятикласниками наступні завдання:

– Зверніть увагу на те, які почуття переживає Степан Радченко одразу по приїзді до міста? Яке його ставлення до міських жителів? Як воно змінюється з часом?

– Як ви розумієте епіграф роману? Як ця боротьба між тваринним та янгольським відбувається в Стеанові?

– Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які почуття переживає Степан до кожної з жінок?

І. Опорний конспект.

Учні досить важко сприймають і засвоюють інформацію про літературні напрямки та художні системи. А ці знання необхідні для правильного розуміння специфіки твору, для визначення місця і значення твору та творчості письменника в світовому літературному процесі. Як правило, учні не мають чіткого уявлення про розвиток літературного процесу, особливо періоду кінця XIX – початку XX століття: для них українська чи зарубіжна література – це калейдоскоп постатей письменників та їхніх творів, а всі “ізми” переплутались. Тому робота з ознайомлення з художніми системами повинна мати систематичний характер, і кожна система має в учнів асоціюватись з певними творами та письменниками в українській та зарубіжній літературі.

У творчості Валер’яна Підмогильного екзистенціальні риси виявилися більшою мірою, ніж в творчості інших українських письменників, тому інформацію про екзистеціалізм як про художню систему варто подати саме в контексті аналізу творчості цього митця. Навіть якщо учні вже знайомі з цим поняттям з попередніх; тем чи з курсу зарубіжної літератури опорний конспект лише активізує і систематизує їхні знання. Пропонуємо орієнтовний текст конспекту про екзистенціалізм як художню систему.

Екзистенціалізм – філософський напрямок, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX століття. Його основоположником вважають датського філософа Серена К’єркегора (кінець XVIII ст), який вважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сформувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локальних конфліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929-33 років. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднайдення себе в екстремальних ситуаціях. Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; нема людини, в чиїх сокровенних надрах не приховувалась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимсь таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити і загострити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуальність, своє “я”, свою екзистенцію.

Філософія екзистенціалізму – це філософія людського існування. Людина знаходиться в ворожому світі і, щоб досягнути справжнього буття, їй треба звернутись до свого внутрішнього існування. Людина постійно перебуває в межових ситуаціях, в яких вона постає перед вибором. До межових ситуацій належать ті, які людина не може вирішити або подолати, ці ситуації постають перед нею як стіна, що відкидає її назад, до себе, до екзистенції. Розбиваючись об цю стіну і терплячи поразку, людина, на думку екзистенціалістів, нарешті усвідомлює себе, свою екзистенцію. Такими ситуаціями є, на думку Карла Ясперса, смерть, страждання, боротьба, яку неможливо вивести з зовнішніх передумов, тобто з об’єктивно існуючої дійсності. Одна з основних категорій екзистенціалізму – свобода. Свобода – це як визначальний фактор людського існування, як єдине його обгрунтування. Людина – це і є свобода, вона безмежна і нічим не визначена. Свобода визначається можливістю вибору, цей вибір має моральний, поведінковий характер, і навіть коли відмова від вибору – це вже вибір.

Французький екзистенціалізм – це перехрестя філософії та літератури, іншими словами, екзистенціалізм – це літературно-філософська течія, яка з’явилась на базі синтезу літератури і філософії. Філософи-екзистенціалісти вважали, що “література – це одна з форм вираження філософських ідей”.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широкого розповсюдження не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині. Після утвердження радянської влади і створення Радянського Союзу контакти українських письменників з Заходом були обмежені, тому екзистенціалізм у творчість українських письменників не міг потрапити з західноєвропейських філософських трактатів. Але присутність екзистенціальних мотивів в українській прозі пояснюється особливостями української ментальності, а також тим, що екзистенціалізм був явищем, обумовленим загальними світовими тенденціями, його ідеї “витали” у повітрі, це був процес, непідвладний владі. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості українських письменників на межі XIX-XX століть у п’єсах Лесі Українки та Володимира Винниченка, новелах Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника, а в середині XX століття – в романах Івана Багряного та Василя Барки. Але коли ми говоримо про екзистенціалізм, то перше ім’я, що спадає на думку – це Валер’ян Підмогильний.

II. Бесіда.

Бесіда допоможе звернути увагу учнів на ті аспекти твору, які під час першого прочитання були ними сприйняті поверхово. Через систему запитань можна з’ясувати, яке уявлення вони мають про головні категорії екзистенціалізму і чи вміють знаходити екзистенціальні риси в художніх творах. Бажано, щоб старшокласники, відповідаючи на запитання, активно використовували цитати з твору для підтвердження своїх думок. Ми не ставимо перед собою мету розвинути дискусію між учнями, але якщо в процесі роботи виникне така ситуація, то це лише сприятиме кращому засвоєнню матеріалу

– Як ви розумієте поняття абсурд? Які слова-синоніми ви б дібрали до нього?

Учні доходять висновку, що абсурд – це безглуздя, нісенітниця, нелогічність, невідповідність, яку людина бачить у реальному світі; це коли реальний світ не відповідає її очікуванням. Учитель має розширити розуміння учнями цього поняття: абсурд – це конфлікт між суб’єктом і об’єктом. Людина шукає порятунку і значимості в своєму довкіллі, але світ її не задовольняє. Ця розбіжність між сподіваннями і очікуваннями людини та світом, що її оточує, – абсурд. Абсурд не є прикметою матеріального світу, фізичної дійсності. Матеріальний світ може бути зовсім упорядкованим і логічним, але коли він відстає від людського сприйняття його, ми маємо екзистенціальну абсурдність.

– Чи є місто в романі Підмогильного “абсурдним світом” для Степана Радченка? А для читачів? Поясніть свою думку.

– Світ в уявленні екзистенціалістів є ворожим для людини. Вона відчуває себе самотньою, покинутою, “загубленою”. Тривога, неспокій, турбота, пригніченість – ось що відчуває людина у стосунках з оточуючим світом. Чи характерні подібні відчуття для головного героя роману “Місто”? Доведіть свою думку цитатами з тексту.

– Як Степан Радченко реагує на абсурдність світу? Чи прагне він подолати її?

Варто нагадати учням, що філософи-екзистенціалісти називали кілька шляхів порятунку від абсурду: смерть (самогубство), бунт (боротьба) і творчість. Щоб дати відповідь на це запитання, старшокласники мають простежити шлях головного героя від часу приїзду з села до Києва. Спочатку хлопець вороже налаштований до міста, воно для нього є уособленням ворожого і чужого, він бунтує, намагається боротися з ним, прагне змінити, вважає, що саме він покликаний побороти місто з його абсурдними законами життя. Ці твердження бажано доводити уривками з твору, наприклад: “От вони, ці горожани! Все це – старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний. Ось вони – горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! їх треба вимести геть, розчавити…, і на місце їх прийдуть інші” [1;45]. Абсурдний світ оточує і проймає хлопця, подолати його неможливо, а коли людина не може подолати трагічну абсурдність буття, то вона повинна “зануритись”, “розчинитись” в ній. Поступово місто змінює його, змінює його внутрішній світ, його переконання та прагнення, і вже в другій частині роману Степан Радченко сам стає частиною міста, частиною цього абсурду, він сприймає його таким, яким воно є [1; 260].

– Чи можна вважати літературні спроби Степана формою боротьби з абсурдністю цього світу? Чи є це покликом душі, прагненням висловити душевні переживання? Для відповіді на це запитання знайдіть у тексті твору уривки, в яких йдеться про рішення Степана Радченка стати письменником. “Степан вертався додому, охоплений єдиною думкою, віддаючись їй до решти, до останньої клітини свого мозку. Бажання, виникнувши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собі на користь всі його сили, заступало весь світ, роблячи його самого подібним на тетерю, що тільки власний спів чує. Молода пружина його думки, що допіру ще кволо ворушилась, напружилась і почала розтягатись, даючи рух сотням коліщат і підойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нічого ні страшного, ні незвичайного він не почував у цьому жаданні. Він зріднився з ним за кілька годин так, ніби викохував роки, а в хвилюванні своєму вбачав ознаку хисту, прояв натхнення для творчості”[1;67]. “…перечитати не зважився, почуваючи ніяковість перед собою за написане. Та чи й варто було його писати? Адже ж писавши, не тямив, ні навіщо, ні чому він пише! Яка ж може бути ціна такій несвідомій праці?” [2; 161].

– Якою є тематика його творів? Як виникла в Степана думка написати твір про людину?

Після вечірки, на якій відбулось знайомство з Ритою, він почав перечитувати збірку своїх оповідань і помітив, що “Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини – того, що мучиться і прагне, що божевільні пориви зароджує в болі, того, що нидіє і буяє, плазує й підноситься на верховині. Він не знайшов у тих сторінках сумного карлика з велетенським розумом, дрібного звіра, що тягне на щуплих раменах вічний тягар свідомості; не знайшов чарівної дитини, що так мило плаче й сміється серед барвистих цяцьок існування, жорстокого войовника, що вміє вбивати й умирати за свої мрії, суворого поборника за далекі дні, невтомного гінця в майбутнє. І ця відсутність вразила його: навіщо ж ці твори, коли людське серце в них не б’ється?” [2; 212].

Можна зацитувати лист Валеряна Підмогильного від 6.07.1935 р. до дружини: “З літературною роботою питання виявилось складнішим, ніж мені здавалося відразу. Річ у тому, що я надто довго був відірваний від життя, і тепер у своїх планах весь час наштовхуюсь на цей величезний і ганебний гандж. Мені потрібні люди, люди… [ 3; 411]. Отже, це була позиція самого автора: Підмогильний вважав, що головним у творі є людина.

– Хто ще з героїв роману обирає творчість як порятунок?

Учні мають згадати Риту і поета Вигорського. “Він (Вигорський) жваво налив склянки.

– За літературу! Мусимо поважати те, що дає нам заробіток. Але скажіть – тільки щиро! – чому ви почали писати?

– З заздрощів, – відповів хлопець (Степан Радченко) червоніючи.

– А я – від почуття кволості. Це те саме” [2; 166].

– Чи можна вважати Зоську Голубовську абсурдним героєм? Як дівчина бореться з абсурдністю цього світу?

Зоська – це втілення нездійсненних сподівань, її самовбивство-розв’язка проблеми абсурду. Хоча спочатку вона зневажає світ, в якому живе, він здається їй нудним, вона сміється з усього, що її оточує, прагнучи побороти цю нудоту. її дуже хвилює проблема смерті, і врешті решт Зоська вирішує проблему абсурду свого життя самогубством.

– Відомий іспанський філософ-екзистенціаліст Хосе Ортега-і-Гассет зазначав: “…нас вабить не сюжет та подальші події. Доказом цього є те, що сюжет будь-якого роману переповідається кількома словами. Тож не він нам цікавий. Побіжна оповідь нам не потрібна, нам треба, щоб автор загаявся і докладно ознайомив нас із персонажами. Лише заглибившись у життя героїв та їхнє оточення, сприйнявши їх як своїх давніх знайомих, про котрих ми знаємо все і котрі щиро діляться з нами всіма своїми таємницями, ми зазнаємо втіхи…Нас розважають Дон Кіхот і Санчо, а не те, що з ними відбувається” [10; 280]. Чи згодні ви з цим твердженням? Що більше приваблює вас в романі “Місто”: сюжет твору чи образ головного героя?

– Схарактеризуйте образ Степана Радченка. Як ставиться автор до свого героя?

– Валер’ян Підмогильний подає розвиток подій у творі через призму їх сприйняття Степаном Радченком. Дія немовби відбувається у внутрішньому світі головного героя. Чим це можна пояснити?

– Дайте характеристику образові Міста, використовуючи текст роману. Якими є засоби творення образу Міста?

– Прокоментуйте думку Соломії Павличко:

“”Місто” – це свого роду шифр, текст сповнений недомовлень і натяків…вимагає специфічного прочитання, враховуючи подвійність дискурсу”.

III. Коментоване читання. Вчитель або учні зачитують окремі уривки твору, а інші коментують їх.

Учитель для цієї форми роботи обирає ті епізоди твору, які, на його думку, краще відображають душевний стан героїв твору, або на прикладі яких можна пояснити сутність екзистенціальних категорій. Можна підготувати запитання до уривків, щоб скерувати їх тлумачення учнями в правильному напрямку. Ми пропонуємо для цього етапу уроку наступні уривки з роману:

“Чудне враження справляла на нього ця маса томів, що серед них він побачив тільки одну читану книжку. В них немов зосередилось все те чуже, що мимоволі лякало його, всі небезпеки, що він мусив побороти в місті. Наперекір розумові й усім попереднім розрахункам, безнадійні думки, спочатку ніби питання почали опановувати хлопця.”[1; 28]

“Природа не обдарувала Степана співучою здібністю його народу, і він знову був чужий серед Цієї громади. Він почував безглуздість свого становища тут, де він був мовчазним йолопом, що за весь вечір тільки раз розтулив рота, та й то невдало. Але піти теж не міг…” [2; 47]. “Відбувалась лекція. Він дивився на лави, густо обсаджені молодцю, на лектора, добре знаного йому, спостерігав там і там знайомі рухи уваги, недбалості, нерозуміння. І жодного хвилювання чи болю в ньому не прокинулось, і те каяття, що допіру ще мучило його, зів’яло від подиху чужини, що віяв з усієї, колись жаданої такої обстави. Хлопець здивовано відійшов і озирнувся навкруги оком бурлаки, що до рідного краю прибився після блукань і нічого не знайшов того, що був полишив, побачив усе зміненим і таким від спогадів далеким, що навіть жалю ця спотворена дійсність не варта. Тут, діткнувшись покинутого, зрозумів, що вернутись до нього не зможе, ці стіни для нього навіки чужі й гомін цей його не покличе і не пробудить”[1; 163].

“Тяжкий сум опановував його, бо ця руїна наочно нагадувала йому безглуздя його власного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де гамузом лежали розгорнуті книжки та клапті паперу, він з жалем засудженого згадував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці… Осінь відчув у собі, сльоту й туман.”[1; 142].

– Чому Валер’ян Підмогильний дуже часто в своєму творі вживає для позначення стану свого героя слова “чужий”, “нудота”, “нудьга”?

IV. Доповідь – самостійне дослідження учня.

У XXI столітті перед системою освіти стоїть завдання не стільки дати учням знання, скільки навчити їх здобувати, тому дуже важливим є привчити учнів до самостійної роботи. В старших класах вони вже мають досвід такої роботи, але особливого значення набуває самостійна робота дослідницького, творчого характеру: вона сприятиме виробленню навичок роботи з текстом твору; здобуттю інформації з різних джерел (критична література, щоденники, спогади, автобіографії, художні твори цього автора або інших письменників, які творили в цей же період або в межах тієї ж художньої системи); навчити порівнювати художні твори, образи, робити власні висновки та узагальнення, виступати перед аудиторією і відстоювати свою думку, використовуючи різні аргументи.

Ми пропонуємо самостійне дослідження як засіб поглибленої роботи над твором, як спосіб привернути увагу учнів до одного з суттєвих моментів у романі, який може бути не помічений ними під час читання. Рекомендуємо підготувати доповідь на тему: “Боротьба тваринного і янгольського в людині на матеріалі роману Валер’яна Підмогильного “Місто”. Зважаючи на складність теми, учень працює під керівництвом учителя. Пропонуємо дослідження, які варто використати: текст роману “Місто”, а особливо ті уривки, де викладена концепція поета Вигорського про розум і щастя [2; 167, 195]; статтю Олександра Ковальчука “Ідеологізоване тіло як фактор буття” //Слово і час. – 1997. – №7-8. – С198-200; статтю Максима Тарнавського “Невтомний гонець в майбутнє (Екзистенціальне прочитання “Міста” Валер’яна Підмогильного)” // Слово і час. – 1991.- №5. – С.56-64; дослідження Юрія Шереха “Білок і його забурення” і Соломії Павличко “Інтелектуальна проза Петрова і Підмогильного”. Пропонуємо орієнтовний текст доповіді.

У другій половині XVIII століття як філософський напрям оформилось Просвітництво. Філософи-просвітники витворили культ Розуму, він проголошувався всесильним, його можливості – безмежними, перед ним схилялись, його звеличували. Але в XX столітті люди зрозуміли, що людський розум може не тільки допомогти, а й зашкодити: всі страшні винаходи, всі війни відбувались завдяки розуму. Віра у всездатність людського розуму похитнулась, науковці зрозуміли, що не все можна зрозуміти і пояснити за допомогою розуму, що не тільки він визначає поведінку людини: філософи звернули свою увагу на ірраціональне в людині.

Мозок – це вища форма організації матерії. Розум в процесі еволюції переміг тіло, саме він вирізняє людину з-поміж тварин, ставить її найвище в ієрархії живих істот. Можливо, розум нам дав Бог, коли вирішив створити людину по своїй подобі, тобто таким чином наблизив людину до себе. Вважається, що саме керуючись розумом, ми вирішуємо, як нам чинити в тій чи іншій ситуації, але ж коли людину мучить голод, спрага чи сексуальна жага, то тіло дуже часто не слухає розуму і може “йти напролом”, робити непередбачувані вчинки. В людині постійно відбувається двобій тіла і розуму (тіло – як тваринне, а розум – як ознака виокремлення з тваринного світу). Екзистенціалісти були одними з перших, хто звернувся до людини, до її сутності, до її переживань, страждань, емоцій, тобто не до розуму, а до почуттів.

Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману “Місто” взяв такі слова з Талмуду: “Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина – людина їсть і п’є: як тварина-вона множиться і як тварина – викидає; як янгол – вона має розум, як янгол – ходить просто і як янгол-священною мовою розмовляє”. Соломія Павличко з цього приводу зазначала: “Він (автор) зробив тіло головним героєм “Міста” й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива. Відтак сексуальність у Підмогильного виключає любов і полягає в насолоді для тіла” [7; 376].

Роздуми стосовно розуму і почуттів письменник вкладає в уста поетові Вигорському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами “Недуга”, друг Підмогильного Євген Плужник. Поет Вигорський – абсурдний герой твору: про це свідчать його роздуми, спосіб життя, навіть те, що справжнє прізвище поета – Ланський, але він вважає, що підписувати твори своїм ім’ям – це велика відповідальність. Юрій Шерех назвав поета Вигорського речником скептицизму [5; 337].

Які ж позиції Вигорського стосовно розуму і чуттєвого? Спочатку він у розмові зі Степаном стверджує: “Відколи людський розум почав абстрагувати, людина безнадійно шлях природності покинула, і навернути її знову на цей шлях можна тільки відтявши їй голову. Самі міркуйте: як може людина руйнувати природу поза собою, не руйнуючи природності в собі? Кожне дерево, зрубане на землі, показує, що щось природне підтято вже і в людській душі. Тому всякий поступ є поступ від природи в оточенні, мисленні й почуттях” [2; 167]. Тобто чи не є ця ідея абсурдною: розум – це вершина розвитку живої істоти, одночасно – це ознака занепаду, крок у безодню? Природа дала нам розум, а ми його використовуємо проти творця: творіння природи знищує Гі ж. “Людина є reductio ad absurdum природи. В нас природа сама себе нищить. В нас докінчується одна з галузей земної еволюції, і ніхто після нас не йде, ніякі надлюди. Ми – останнє кільце в ланцюгу, що розгортатиметься, може, ще не раз на землі, але іншими путями і в інших напрямах. Мозок – ось найголовніший ворог людини”. Щодо щастя, то спочатку Вигорський вважає, що щастя – це просто цілковите задоволення (фізичне), воно неможливе, бо сьогодні з’їв, а завтра голодний… Щастя – це найтваринніша з людських ілюзій, саме тому, що вона найприродніша [2; 167].

Уже пізніше Вигорський говорить: “Друже, я не сказав вам ще своєї останньої, радісної новини? Щастя на землі можливе!… Щастя нічого спільного з задоволенням не має. Коли б інакше було, ми не могли б зрозуміти людей…. Щастя від свідомості, що душа впорядкована принципом розуму й підпорядкована йому, є найвище щастя…На варті життя ми мусимо поставити розум. Він добрий, він усе приймає і прощає. Він уміє спиратись на причини, а чуття нищить їх” [2; 195]. Тобто його позиції змінились корінним чином: все життя і почуття мають бути підпорядковані розуму.

Позиції Степана Радченка щодо розумового і чуттєвого дещо інші; відразу по приїзду до міста він вірить у те, що все можна змінити за допомогою розуму. Всіма його діями керує розум, але інколи прокидається тварина (сексуальна енергія). Розвиток стосунків з жінками – це теж конфлікт між розумом і тілом. Він починає вважати, що людей пізнати (за допомогою розуму?) не можна [2; 183]. І коли Вигорський говорить про щастя, про відношення розум-почуття, Степан обирає чуттєве щастя, чуттєве задоволення, хоч воно й обмежене [2; 195].

Соломія Павличко вважає, що розчарування в силі розуму – провідна філософська тема Валер’яна Підмогильного [7; 373]. Головне питання, яке його хвилює: чи життя раціональне, побудоване за законами логіки й доцільності…, чи воно ірраціональне, непідвладне людині, яка не здатна контролювати не тільки буття, а й свої власні вчинки і почуття. Письменник продовжує тему раціонального та ірраціонального в інших своїх творах, таких як “Невеличка драма” та “Повість без назви”.

Кімната” (простора, світла й окрема кімната в великому будинкові десь в новому районі)

Міста. Він впевнений у собі. Прагне насолоджуватись всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. “Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав”. В стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору.

Простежити етапи фізичного і морального утвердження Степана Радченка в місті.

Жінки Помешкання Внутрішній світ. Ставлення до міста і села.

Надійка, що мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови. Надійка – це символ села. Степан відчував себе чужим у місті [1,22]. Навіть в книжках зосереджувалось все чуже, всі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він – це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутись до села.

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), що мешкає в кухні Гнідих. Починає знайомитись з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан “непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком”. Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

Зоська Голубовська, мешкає в кімната на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська – це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті.

Рита мешкає в “Справжній кімнаті” (простора, світла й окрема кімната в великому будинкові десь в новому районі) Степан відчуває себе вже частиною міста. Він впевнений у собі. Прагне насолоджуватись всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. “Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав”. В стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору.

Учнів треба підвести до висновку, що кімната символізувала фізичне, утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки – це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, “вона була від села, що зблякло в ньому”. А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас – це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Павличко писала: “Жінки для Степана Радченка – талісман його успіху, по суті його жертва… жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя… Для чоловіків це пошук самоствердження, а не кохання” [7; 376].

– З чим пов’язане повернення Степана до Надійки?

Самогубство Зоськи, яке змушує Степана переглянути все своє життя; творча криза, що полягала в нездатності написати “повість про людей” – Степан знаходиться у межовій ситуації, він знову відчуває ворожість міста, він вирішує залишити його і поїхати на село, стати там простим робітником. А Надійка в його спогадах була тією ниточкою, тим спогадом, що єднав його з селом, як “кличний дзвін із далечини”: “… назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз’їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч” [2; 234].

V. Висновок. Слово вчителя.

XX століття принесло людству багато війн, революцій, катаклізмів. У цей вік технологій, прогресу і тоталітаризму людина почувалась занедбаною і покинутою. Філософська система екзистенціалізму мала на меті звернення до людини, до її суті. Письменники-екзистенціалісти в центр своєї творчості поставили почуття і переживання людини в межових ситуаціях. Зв’язки української літератури з західною були обмежені, але ідеї екзистенціалізму знайшли відображення в художніх творах українських письменників. Екзистенціальні мотиви найбільше помітні в прозі Валер’яна Підмогильного – оповідання “Собака”, “Проблема хліба”,”Третя революція”, “Військовий літун”, “В епідеміологічному бараці”, повість “Остап Шептала” – мають яскраві риси екзистенціалізму, а у своєму романі “Місто” письменник здійснив справжню спробу “розтину людської душі”. “Місто” – це візитна картка творчості Валер’яна Підмогильного, порушені в цьому романі проблеми раціонального і чуттєвого в людині, психологічного аналізу людської душі в межових ситуаціях, проблеми статі автор продовжив розвивати в пізніших своїх творах “Невеличка драма” та “Повість без назви”.

VI. Домашнє завдання.

Написати твір-роздум на одну з тем: “Еволюція внутрішнього світу Степана Радченка”; “Чи підкорив Степан Радченко місто?”; “Мої власні відчуття у новому незнайомому місті”.

Твір-роздум допоможе вчителю з’ясувати, чи відбувся діалог учень-твір, чи стали одинадцятикласники справжніми “співрозмовниками” роману, чи розуміють вони основні категорії філософської системи екзистенціалізму, чи вміють ними оперувати, чи зрозуміли основні проблеми твору. Вибір останньої із запропонованих тем допоможе учневі уявити себе на місці головного героя твору, відчути себе “екзистеціальною людиною”.

За умови правильного добору форм, методів і прийомів вивчення роману Валер’яна Підмогильного “Місто” учні поглиблять свої знання про розвиток світового літературного процесу, про українську літературу як складову його частину, про 20-30-ті роки XX ст. як особливий період в історії української літератури, про автора твору як про майстра зображення людської душі, а твір ширше “відкриється” перед читачами.

Література

1. Підмогильний В. Місто: Роман та оповідання: Для ст. шк. віку. – К.: Веселка, 1993.

2. Підмогильний В. Місто: Роман, оповідання / Упоряд. Р. Мовчан та В. Шевчука; Вст. ст. В. Шевчука; Приміт. Р. Мов-чан.-К.: Молодь, 1989. – 448с.

3. Підмогильний В. Листи з Соловків // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О. Галета. – К.: Факт, 2003. – С407-427.

4. Забужко О. Філософія і культурна притомність нації // Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. – К.: Факт, 2001.- С.136-148.

5. Шерех Ю. Білок і його забурення //Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О. Галета. – К.: Факт, 2003. – С.331-341.

6. Ковальчук О. “Ідеологізоване тіло як фактор буття” // Слово і час. – 1997. – №7-8. – С198-200.

7. Павличко С Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного//Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О. Галета. – К.: Факт, 2003. – С.367-383.

8. Бойко Ю. “Невеличка драма” В. Підмогильного на тлі дійсності 20-х років // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій /Упоряд. О. Галета. – К.: Факт, 2003. – С.313-331.

9. Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер’яна Підмогильного //Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд.

О. Галета. – К.: факт, 2003. – С.353-367.

10. Ортега-і-Гассет. Думки про роман // Ортега-І-Гассет. Вибрані твори / Перекл. з іспанської В. Бургардта, В. Сахна, О. Товстенко. – К.: Основи, 1994. – С.273-306.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)