Історичні передумови виникнення християнства

Християнство – найпоширеніша світова релігія. На планеті зараз проживає близько 2 млрд людей, які вважають себе християнами. Правда, вони розділені на безліч течій, між якими існують значні відмінності. У нашій країні християни рішуче переважають серед віруючих, а основна маса атеїстів пам’ятає про християнської приналежності своїх не настільки далеких предків.

Історія християнства налічує вже 2 тисячі років. Літочислення, звична для більшої частини людства, ведеться якраз з моменту народження того самого Ісуса Христа, по імені якого називають себе християнами. Правда, сам цей момент був неточно визначений у VI ст. ченцем Діонісієм Малим, записавши його на 754 р. від заснування Риму. Насправді Ісус повинен був би народитися на кілька років раніше свого офіційного різдва.

Втім, про реальність існування цього історичного персонажа все ще точаться суперечки між дослідниками. І хоча у них перемагають прихильники історичної школи, які доводять, що у біблійного Ісуса був реальний прототип, але наполегливо множать контраргументи і прихильники міфологічної школи, для яких Ісус Христос – повністю вигаданий образ, плід творчої переробки ряду стародавніх міфів. Однак не підлягає сумніву, що саме християнство як релігія людей, віруючих в Христа як Бога і Спасителя, з’явилося в I ст. н. е. (інакше кажучи, від різдва Христового).

Християнство виникло на території Палестини, що входила тоді до складу Римської імперії. Це найбільша держава давнину розкинулось на величезних просторах Європи, Азії та Африки – факт, який відіграватиме важливу роль у справі швидкого перетворення нової віри у світову релігію. Римська імперія заслужено пишалася силою своєї армії, продуманістю політико-правової системи, впорядкованістю міст і шляхів сполучення; вона проголошувала себе вічною, між тим життя в ній характеризувалася високим рівнем соціальної напруженості. Десятки підкорених Римом народів час від часу намагалися повстати, хвилювалися численні й жорстоко експлуатовані раби, а також розорені селяни, які не витримали конкуренції з крупними рабовласницькими латифундіями. Римські влади придушували повстання з винятковою жорстокістю, часом руйнуючи цілі міста і сотнями распиная переможених вздовж доріг. Щоб підтримати в собі бойовий дух і налякати ворогів, римляни влаштовували на аренах цирків гладіаторські бої та показові виступи звірів-людожерів. Але кровожерливість – це ще не хоробрість, а знущання над людьми – не запорука самоповаги. Масові садистські забави стали симптомом і каталізатором моральної деградації римського суспільства, яка торкнулася і “верхи” і “низи”. Адюльтер і проституція, суїцид і гомосексуалізм, плазування перед вищестоящими і презирство до продуктивної праці перетворилися в звичні деталі римського способу життя.

Можна сміливо говорити про важку духовну кризу, що уразила Римську імперію на початку нашої ери. Традиційно поширені на її території релігійні та філософські системи виявилися неспроможними запропонувати такі світоглядні орієнтири, такі соціально-моральні ідеали, які об’єднали б різнорідне у класовому і етнічному сенсі населення, втішили принижених і пригноблених, надихнули розчарованих і втомлених від життя. Вихід намагалися знайти на шляху релігійного синкретизму (грец. synkretismos – з’єднання), запозичуючи і змішуючи елементи багатьох релігій. Європейці почали поклонятися східним богам, наприклад, єгипетської Ісіди, іранському Митрі, фригійської Кібеле та ін. В Римі у II ст. н. е. був навіть збудований Пантеон – храм усіх богів, де розміщувалися сотні їх зображень. Повсюдно поширилося захоплення окультизмом, так що і при імператорському дворі, і в глухій провінції люди вдавалися до послуг астрологів і займалися магією. На цьому тлі і відбувся вихід на історичну арену християнства, нової віри з великої майбуттям.

Християнство сформувалася в лоні давньоєврейської релігії стародавнього іудаїзму), яку і слід вважати її основним ідейним джерелом. Перші християни були євреями, які ділили месіанські очікування свого народу. Ці очікування були особливо напруженими на рубежі нової ери в умовах, коли Іудея позбулася останніх слідів політичної самостійності і опинилася під управлінням римського намісника (прокуратора). У той час як одні євреї чекали Месію – політичного вождя, здатного очолити збройну боротьбу проти Риму, інші пов’язували з ним надії передусім на духовне оновлення співвітчизників. Остання позиція була характерна для містико-аскетичного руху єсеїв (эссенов), в якому деякі історики бачать безпосереднього попередника або навіть початкову форму християнства. Швидше за все, єсеям належали рукописи, знайдені у печерах поблизу древнього поселення Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря (перші знахідки були зроблені в 1947 р.). Ті, хто залишив їх, кумраниты, самі називали себе “жебраками”, “синами світла” і “людьми нового завіту”. Вони мали спільне майно, спільно працювали і чекали швидкої сутички з “синами пітьми”. У кумранської громади існував культ Вчителя праведності, який загинув з вини якогось нечестивого жерця, але повинен прийти в кінці часів разом з месією. Ряд дослідників вважають, що цей Учитель праведності, який жив приблизно в II ст. до н. е. і був реальним прототипом біблійного Ісуса Христа. І все ж не можна не помітити, що між кумранською общиною і раннім християнством, описаним у Біблії, існують суттєві розбіжності. Для кумранитов характерні ізоляціонізм, як написано в статуті громади, “вічна ненависть до синів погибелі”, жорстка ієрархічна дисципліна, суворе дотримання безлічі ритуалів. Ісус же, судячи з канонічним новозаветным текстів, не передбачав нічого подібного. Його біблійне життєпис у багатьох деталях не збігається з відомою нам біографією Вчителя праведності, який, до речі, не претендував на божественний статус. Таким чином, у нас немає достатніх підстав для того, щоб констатувати пряму зв’язок між кумранською общиною і давньохристиянської Церквою. Тим не менш, вивчення рукописів Мертвого моря важливо для розуміння тієї духовної атмосфери, в якій формувалося християнство.

Окремі вчені говорять про вплив на процес становлення християнства інших східних релігій, наприклад, зороастризму і буддизму. Деякі положення зороастрійського вчення (очікування месії-рятівника, віра у воскресіння мертвих, акцент на моральній чистоті) дійсно перегукуються з Біблією, але нам точно невідомо, коли вони сформувалися, і тому ми не можемо виразно судити про те, з чийого боку і на кого тут йшло вплив. Що стосується подібних моментів у розповідях про життя Христа і Будди (обидва зачаті дивовижним чином, при народженні обох лунало небесне спів, обом немовлятам принесли подарунки царі і т. д.), то буддійські тексти, повідомляють про таких чудових деталях біографії Сіддхартхи Гаутами, з’явилися після того, як християнами була записана історія Ісуса. Так що знову постає питання, чий вплив був більш істотним – буддизму на християнство або християнства на буддизм. І навіть, якщо буддійське вплив мало місце, воно все одно не приховало принципова відмінність між цими двома релігіями, яке богослови висловлюють короткою формулою: “Христос прийшов рятувати людей від смерті, а Будда – від життя”.

Ще одним джерелом біблійної історії про Ісуса Христа прихильники міфологічної школи вважають стародавні оповіді про вмираючих і що воскресають богів (Осіріса, тамуза-бога, Адонісі, Аттісі, Діоніса), які отримали широку популярність на землях Римської імперії. Однак ця точка зору може бути прийнята лише з дуже великими застереженнями. Що, наприклад, ми дізнаємося з міфу про Осіріса? Цей бог спочатку був царем Єгипту, але потім його зрадницьки вбив рідний брат Сет. Дружина Осіріса Ісіда змогла від мертвого чоловіка зачати сина Гора, який надалі переміг Сета й оживив батька, давши йому проковтнути свій очей. Воскреслий Осіріс залишив царський трон Гору, а сам відправився управляти загробним світом. Одночасно єгиптяни вважали Осіріса богом родючості, який, подібно рослинному світу, щорічно вмирає і відроджується до нового життя. Якщо порівняти цей та інші міфи з біблійною версією життя Ісуса, то між ними будуть помітні істотні відмінності. Страждання і смерть Осириса, Адоніса і інших перерахованих вище божественних істот, що не мають характеру добровільної жертви, свідомо отриманого для порятунку людей; у народній свідомості і смерть, і воскресіння цих богів явно пов’язуються з тими сезонними змінами, які спостерігаються в живій природі. Крім того, в цих міфах немає ніякої прив’язки до реальної історії, ні навіть претензії на це – на відміну від біблійного оповідання про Ісуса. Але з іншого боку, не будемо заперечувати, що знайомство з цими міфами могло підготувати антична свідомість до сприйняття новини про чудесне воскресіння Христа.

Крім власне релігійних вчені вказують і на філософських попередників християнства, найчастіше, згадуючи в цьому зв’язку Сенеку і Філона. Римський філософ-стоїк Сенека (біля 4 до н. е.. – 65 рр.) у своїх творах міркував про нікчемності земних благ і уподобань, про необхідність очистити свою душу від пристрастей, про право кожної людини на повагу і співчуття. Єврейський філософ Філон Александрійський (ок. 20 до н. е. – ок. 54 рр..), истолковывавший Біблію в категоріях грецької філософії, розробив учення про Логос як про посередника між Богом і створеним ним світом, що певною мірою передбачає християнську віру в боголюдини Ісуса (хоча і не цілком їй відповідає: все ж Логос у творах Філона не є ні Богом, ні людиною).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Історичні передумови виникнення християнства