Інвеститура
Інвеститура – акт введення у володіння землею. Це – передача сеньйором феоду своєму васалу. У застосуванні до єпископів і абатам інвеститура включала не тільки введення нового єпископа або абата в управління землями і залежними людьми відповідного церковної установи (єпископства або абатства), а й утвердження в духовному сані, в знак чого вручалися кільце і посох. Право інвеститури означало, по суті, право призначати і затверджувати на посаді обраних духовенством єпископів і абатів.
Починаючи з Оттона I, імператори здійснювали інвеституру єпископів і абатів і бачили в цьому одну з найважливіших опор своєї влади. Папи, мірівшіеся раніше з таким порядком, у другій половині XI ст., Стали заперечувати право імператора на інвеституру вищих духовних осіб – єпископів і абатів.
Ця боротьба охопила всі частини імперії. У ході протистояння вирішувалося цілий комплекс найважливіших питань. Наприклад, про верховенство в церковних справах імператора чи тата, про долі імперії в Німеччині, про основи подальшого політичного розвитку німецького суспільства, про взаємовідносини Німеччини та італійських областей імперії, про подальший розвиток міст Північної і Середньої Італії.
В 1059 на Латеранському церковному соборі (в Римі) був встановлений новий порядок вибору пап. За рішенням собору тата повинні були обирати без жодного втручання ззовні кардинали – вищі сановники церкви, які одержували свій титул від тата. Це рішення було направлено проти прагнення імператора втручатися у вибори пап. Латеранський собор висловився також проти світської інвеститури єпископів і абатів.
Зміцнивши свої володіння в Саксонії і придушивши тут повстання (1070-1075 рр.), Імператор був готовий вступити в сутичку з папою Римським. Папство бачило вихід у згуртуванні церковних сил. Воно зробило ставку на підтримку руху, що зародився ще в X ст. в монастирі Клюні (Французька Бургундія). Метою цього руху було всебічне посилення церкви, підняття її морального авторитету і викорінення всіх негативних моментів, широко розповсюдилися в її середовищі до того часу. Це і продаж церковних посад, “обмірщеніе” церковників, підпорядкування світської влади та ін.
Принципи Клюнійского руху знайшли гарячий відгук в монастирях Німеччини, що сприяло поширенню відцентрових тенденцій всередині країни. Через 14 років після Латеранського собору, у 1073 р, чернець Гільдебранд, ревний прихильник клюнійських вимог, був обраний папою під ім’ям Григорія VII і почав здійснювати на практиці свою програму зміцнення церкви, змістивши кількох німецьких єпископів, призначених, на його думку, неправильно.
Генріх IV рішуче виступив проти прагнення Григорія VII підпорядкувати собі німецьке духовенство і послабити його зв’язок з королівською владою. У 1076 на зборах вищого німецького духовенства він оголосив про скинення Григорія VII. У відповідь на це тато застосував небачене раніше засіб: відлучив Генріха IV від церкви і позбавив його королівського сану, а підданих короля звільнив від присяги своєму государю. Тут же світська знати, багато єпископів і абати виступили проти короля.
Генріх IV змушений був капітулювати перед Григорієм VII. У січні 1077 з невеликою свитою він відправився на побачення з татом в Італію. Після важкого переходу через Альпи Генріх став домагатися зустрічі з Григорієм VII, перебували в замку Каносса (у Північній Італії). За повідомленнями хроністів, Генріх IV, знявши всі знаки королівського гідності, босий і голодний стояв три дні з ранку до вечора перед замком. Нарешті він був допущений до тата і на колінах вимолив у нього прощення.
Однак покірність Генріха була тільки маневром. Кілька зміцнивши після зняття з нього татом відлучення своє становище в Німеччині, він знову виступив проти Григорія VII. Йшла ще довгий час після цього з перемінним успіхом боротьба імперії і папства завершилася підписанням так званого Вормсского конкордату (1122) – угоди, укладеної сином і наступником Генріха IV Генріхом V і папою Римським Калікстом II. Воно регулювало порядок виборів єпископів, встановлюючи різну систему виборів єпископів в різних областях імперії.
У Німеччині єпископи повинні були надалі обиратися духовенством в присутності імператора, якому належало вирішальне слово при наявності декількох кандидатур. Імператор здійснював світську інвеституру – передачу скіпетра, який символізував владу над землями єпископства. Після світської інвеститури слідувала духовна, що здійснювалася татом або його легатом, – передача кільця і посоха, що символізували духовну владу єпископа.
В Італії та в Бургундії вибори єпископів повинні були відбуватися без участі імператора або його представників. Тільки через шість місяців після виборів і затвердження нового єпископа татом імператор виробляв інвеституру скіпетром, яка таким чином перетворювалася на чисто формальний акт.
Вормсский конкордат руйнував систему імперської церкви в Італії та Бургундії. У Німеччині ж встановлювався компромісний порядок, є порушенням корінних принципів оттоновской церковної політики. Він зміцнював становище німецьких князів. І це знижувало можливості центральної влади.
У XII в. центральна державна влада в Німеччині слабшає, починається тривалий період політичної роздробленості.
Таким чином, протягом кількох століть у середньовічній Європі відбувалися найважливіші процеси. За її просторам переміщалися величезні маси німецьких, слов’янських і кочових племен, їх розміщення подальшим формувало кордону майбутніх державних утворень. Ці утворення на перших порах були неміцні, короткочасні по періоду існування. Під ударами кочівників, потужних сусідів вони йшли в небуття.
Першими з виниклих були німецькі варварські королівства, створені ще на території Стародавнього Риму. До кінця I тис. Н. е. держави складалися у слов’ян, і на півночі Європи. Вони цементувати християнською релігією. Історичну перспективу з варварських королівств мало сильне – Франкське королівство. Саме тут представником династії Каролінгів Карлом Великим з’явилася можливість силою зброї за підтримки католицької церкви в 800 р об’єднати Європу майже в кордонах Римської імперії.
Однак імперія Карла Великого була внутрішньо слабким освітою, соединившим абсолютно різні за своїм рівнем території. Якщо в колишньому франкском королівстві повним ходом йшло зміцнення феодальних відносин, заснованих на володінні земельною власністю із залежним населенням, то на сході на німецьких і слов’янських територіях тривалий час існувала потужна прошарок вільних хліборобів.
Розпад імперії Карла Великого був справою часу. Не минуло й півстоліття з її виникнення, як нащадки імператора поділили її між собою. На руїнах імперії утворюються майбутні Франція, Німеччина, Італія. Але перш королями Восточнофранкськоє королівства (Німеччини) була зроблена ще одна спроба об’єднання Європи.
Виникла в 962 р завдяки зусиллям Оттона I Священна Римська імперія, мала масу проблем. Італійські землі жадали вирватися з-під влади імператора, і багато десятиліть на шкоду зміцненню німецьких територій правитель концентрував свою увагу на їх підпорядкуванні. Німецькі князі всіляко прагнули бути самостійними. Потужний вплив імператора на папство і церкву входило в протиріччя з їх інтересами. Принцип імперської церкви, який, як і при Каролингах, використовувала саксонська династія, заважав претензіям папства на здійснення світської влади.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)