Інтимний світ поезій Василя Стуса – Етичні й естетичні аспекти інтимної лірики поета

О. Мамедова,

Старший викладач кафедри української мови і літератури

Чернігів

Отак і жив: любив – як пив од джерела… В. Стус “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій”( В. Стус). Яким постає В. Стус як людина і як поет у найпотаємнішому світі думок? Учителю й учням глибоко зрозуміти душу поета допоможуть листи, спогади, поезії.

У Євгена Сверстюка є такі рядки з посвяти В. Стусу:

Сплили злоби вали каламутні, Пробивається світло основ, Встає перша, єдина сутність, І та сутність всього – любов.

Велика й глибока душа В. Стуса в любові до Вітчизни, рідних і близьких, природи, музики Моцарта й Бетховена, “густої прози”.

Інтимний світ В. Стуса починався юнацькими поезіями про природу. Інтимний ( фр. – найглибший, таємний ) – глибоко особистий, приязний, дружній, задушевний.

Молодий Стус із любов’ю вслухається в симфонію природи, прагне розгадати її таємниці. Не флегматичним споглядачем, а вдумливим і уважним читачем природи постає поет у пейзажних замальовках: ” Надворі сніг”, ” Ранній березень”, “На розквітлому лузі”, “Весняний етюд”. У поезії “Ранній березень” В. Стус відтворює картину боріння останнього зимового дня з наступаючим березнем, тому автор називає його “раннім”. Утомлений і виснажений, зимовий день востаннє грайливо “скубне за бороди ряди зчорнілих стріх”, бо березневий сніг тривожної умираючої білизни віщує про наближення весни. Колообіг у природі, підмічений Стусом, сприймається на фізіологічному, психологічному, естетичному рівнях.

Читач фізіологічно відчуває перевтому зимової пори, несилу опиратися молодому, дужому березню. Пси-хологічно автор налаштовує на прощальне побачення з останнім днем зими. Хоча в морозному повітрі лунко розливається “іскристий добрий сміх”, проте весна робить непевні кроки по стежках прокляклого снігу. Одухотворені “тополі вибігають аж на гору” по-дивитися на розтанковий березневий шлях. Враження поета від побаченого розкривають чутливий до краси його внутрішній світ. Ліричне осягнення й глибоке осмислення таємниць природи дозволяє читачеві спостерегти й відчути те, що було раніше для його ока непоміченим.

Із образним освоєнням природи пов’язана інтимна лірика поета, здебільшого писана у в’язниці. І. Драч зауважив: “Серед його тюремних творів для мене найдорожчі його інтимні поезії, його відчайдушне вміння знаходити для душі місце всюди – в най-карколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності.”

Теплотою й щирістю, тихою печаллю й любов’ю пройняті Стусові посвяти своїй матері. Світ для кожного починається з матері й сходиться всіма кінцями в ній. Ніхто так не журив нас за нерозумні вчинки, і ніхто так не ділив з нами перемоги й поразки, злети й падіння, успіхи й невдачі, як наші матері. Ми їхні вічні боржники й винуватці материнських страждань.

Стус відчував велику провину перед своєю ненею, і зболений крик душі чуємо з його листа, датованого 1982 роком: “Прошу не покинути напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну, 1900 р. н. її адреса: 340026, Донецьк-26, Чуваська, 19. Потребує мати головне моральної підтримки, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона самотньою в своєму горі, підтримуйте її дух. “(13)

Дух сина система намагалася зламати судами, засланнями, тюрмами. У вірші “Весь обшир мій” поет констатує страшний факт: світ звузився до параметрів 4×4. Лілово-сіра тюрма з’їдає його душу. Метафоричний вислів ” … плетиво заламаних доріг” посилює трагізм понівеченої життєвої дороги В. Стуса. Вириваючись із лабіринтів смерті, автор лине до батьківської оселі:

…рідна батьківщина!

Колодязь, тин і два вікна сумні,

Що тліють у вечірньому вогні.

Печально й сумно дивиться Стусова домівка на світ двома вікнами, де

… в кожній шибі – ніби дві жарини,

Журливі очі вставлено.

Це ти, о пресвята моя зигзице-мати!

До болю милі ще з дитинства материнські очі-“жарини” випромінювали тепло й ласку. Навіть на далекій відстані вони зігрівають душу синові, кличуть до покинутого прихистку домашнього вогнища. Ностальгія за втраченим родинним світом відчувається в кожному зболеному слові. Використовуючи фольклорний образ зигзиці-матері, поет проводить паралель між віками для відтворення трагічної долі українських матерів на шляхах історії. З волі несправедливих обставин ліричний герой позбавлений можливості ступити на материну стежку, уболіває за її безсонні ночі, страждає за спричинений біль, за неможливість утішити найріднішу людину. Чекання й любов матері додають синові сили вистояти, вижити в нестерпних умовах. Нагнітання дієслів наказового способу “жди”, “чекай”, “помолись”, “виглядай” посилює експресію почуттів ліричного героя, вилученого з людського життя. Прирікши матір на вічні страждання, В. Стус невипадково називає її “блаженна”. Блаженна – щаслива, благословенна. “Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені”, – сказав Ісус Христос у Нагірній проповіді. Страждання матері й сина возвеличуються над суєтним, несправедливим, жорстоким. На духовному рівні єдності з матір’ю навіть після смерті сина розкрито не тільки силу синівської любові й спокути, а й силу правди, величі й краси.

Якби в житті кожен відповідав тільки за себе, брав на себе тільки свій біль, було б значно легше й простіше жити. Але людина зі світом пов’язана безліччю зв’язків, і найсильніший у цьому ланцюжку – кровний. Не про себе думав поет в тюремній клітці. Вщерть переповнене болем його серце розривалося від неможливості полегшити страждання своєї родини. Мучився муками рідних не менше, ніж вони – його. Спокутує провину перед дружиною, яка терпить наругу, перед матір’ю, покинутою в біді, перед сестрою, що вистоювала годинами біля неприступних мурів, аби зарадити, допомогти братові, щоб не відчував себе таким одиноким і покинутим. Поезія “Церква святої Ірини” – крик душі ліричного героя. “Таке наповнення образу невипадкове. Приміщення КДБ міста Києва, де перебував поет, боковою частиною виходить на Ірининську вулицю, Тут колись стояв однойменний храм, зруйнований, за розповідями, в 30-х роках. Його образ задає тему несправедливості й насильства”(2; 62). У використаному фольклорному образі сови як віщунки нещасть В. Стус розкриває приховану трагедію для кращих синів українського народу. Власне поневолення нерозривне із поневоленням Вітчизни.

Київ, за гратами Київ,

Весь у квадраті вікна.

Похід почався Батиїв,

А чи орда навісна?

Весна духовного сплеску 60-х закінчилась арештами 72-го року. Задушлива політична атмосфера остаточно загнала за грати тих, хто був невпокорений, хто обрав страсний шлях особистого життя.

Мороком горло огорне –

Ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна,

Здрастуй, страсна моя путь.

В. Стус – майстер відтворення психологічних настроїв не тільки власної душі, він тонкий знавець внутрішнього світу милих і дорогих його серцю людей. Читача вражає не стільки велич страждань і непокори поета, скільки співпереживання тяжких хвилин розпачу коханою дружиною. ” У порожній кімнаті”, стомлена від чекань, зблідла від вболівання за життя свого чоловіка, недужа від невідомості про нього “спить самотня жона”. Лики святих є свідками тієї гнітючої порожнечі, невимовної жіночої печалі, що виливається в плач-голосіння:

Мій соколе обтятий,

В ту гостину, де ти,

Ні пройти, ні спитати,

Ні дороги знайти,

За тобою, коханий, очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

Світ стає дубала.

Першою поетичною пам’яткою, в якій знаходимо відображення народного традиційного голосіння, є “Слово о полку Ігоревім”. В. Стус використовує один із найдавніших жанрів усної народної творчості, щоб увести нас у світ тяжких переживань, у світ невтішного горя його дружини, яка поділила долю свого чоловіка. Народжений для високих злетів, сокіл з обтятими крильми закинутий у віддалену “гостину”, до якої перекриті всі шляхи-дороги. Втрата опертя викликає у жінки передчуття зрушення світу. Однак красивою й величною у своїх стражданнях постає вона у цій поетичній мініатюрі, бо чекання й страждання, вірність, відданість і любов – невід’ємні атрибути жіночності. Саме в любові людина красива в помислах, вчинках, у прагненні до небесних висот.

Із далекої холодної чужини батько говорив із сином у своїх листах про світ благородних людських по-чуттів: “Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дуже любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.”( Лист до сина в день 17-ліття)

“Так було і з мамою-Валею – найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона – од мене. Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама – бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа – у моїх очах – до моєї мами)”(12; 173,175).

Любов до дружини Валентини Попелюх, яка вистояла, зберегла вірність, виховала сина, зігрівала душу опального поета. Про силу людського кохання, про силу людських спогадів про нього, що береже в собі пам’ять, пише В. Стус у вірші “По голубих лугах, мов голуб”.

По голубих лугах, мов голуб, кошлатих сонць шугає спах, волошки в золотих житах і пелехаті маки долу геть оклонили головки, а пам’ять любої руки – тонкої, білої, гінкої – перегортає днів сувої. І золотої й дорогої нам стане думи на віки.

Яка гра кольорів у цій поезії! Голубий луг, голубі волошки, золоте жито, біла рука.

Про колір як елемент культури різних часів і народів сказала філософія, естетика, філологія, археологія. Символіка кольору відігравала важливу роль у житті кожного народу. Автор використовує універсальні ( сакральні) кольори для вираження найтонших і найглибших емоцій.

Голубий – колір неба й моря, асоціація зі світом божественним, високим.

Білий – споконвіку священний для українців колір. Первинне його значення – світлий, блискучий, той, що сяє. Це колір краси, душевності, цнотливості, чистих помислів. Колір добра, очищення, святості.

Золотий – божественний колір, символ сонця, колір достиглих хлібів.

Кольорова гама, повторення голосних звуків у, о, а у рядках поезії надають віршовій мові благозвучності й задушевного ліризму.

Не менш щирим і безпосереднім постає поет у епістолярній і творчій спадщині до друзів.

До В. Стуса побожно ставилась Алла Горська. У колі шістдесятників зі спогадів Р. Корогодського “Алла Горська 1962 року була сформованою масштабною особистістю. Вона геть відкидала всяке хуторянство, загумінкові уявлення про культуру. У центрі уваги виносила проблеми модерної світової культури, на яку має орієнтуватися національна, не втрачаючи свого обличчя, кореневої самобутності, органічності. Алла не сприймала фальшиву радянську класику, протиставляючи їй культуру “розстріляного Відродження”, молодого Тичину. Твердо стояла на тому, що консолідуючим елементом молодої інтелігенції має стати українська мова”.

Душі поета й художниці були рівновеликими. Обоє максималісти, проблема людської гідності, поняття честі – над усе. Тому смерть Алли Горської залишила в серці В. Стуса незгоєну рану. Втративши близьку по духу людину, поет шукає причини й закономірності такого трагічного фіналу. Життя осмислюється у двох вимірах – до й після. Поет розмірковує над цим у поезії, присвяченій кращій представниці української інтелігенції 60-х років.

В. Стус передає пережите потрясіння від страшної звістки про смерть художниці:

Од переляку глек зайшовся гудом

І дрібно зерна яблука тремтять.

І стіл тобі здається страхопудом.

Причина її загибелі – талант: “На вістрі пензля – родива печать”. Смерть Алли Горської спонукає до філософських розмислів про життя й смерть:

Світ збожеволів – місця не знаходить. Він був. Він є. Та далі бути – як.

В отой ірреальний незнаний світ перебиратися “незручно так, нерадісно, невтішно”, але й повертатися в божевільний світ назад “надто грішно”. За Стусом, пришестя на землю кожної людини – це жити повнокровним життям. Сміятись – то сонячно, тужити – то зручно, якщо падати – то радісно й з висоти.

Жити вільно, без страху, без колінкування – таким було шістдесятницьке кредо. Загострене почуття справедливості, усвідомлення власного “Я”, окриленість національною ідеєю, розум, помножений на талант, об’єднували В. Стуса й І. Світличного, який подавав надію блискучого критика. Одержимі земляки-донбасівці світло взаємної приязні й дружби пронесли через усе життя.

Леоніда Світлична згадує: “Дуже любили один одного Іван і Василь Стус. Тому Іван так важко переживав Василеву смерть, так само як Василь сприймав боляче Іванову хворобу. Ще коли Іван міг говорити, він заповідав, щоб його поховали біля Василя в сорочці, яку колись подарував йому Василь”. “Останнім, що почув Іван від мене, був присвячений йому вірш В. Стуса “Не можу я без посмішки Івана”.

У поезії йдеться про переживання В. Стуса за долю друга, арештованого у вересні 1965 року. Поет не мав душевного спокою, важкі думи обсідали його навіть уночі. Несправедливі обвинувачення не могли погасити світло зорі, яка з’явилася на видноколі української культури.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

А друга десь оббріхують старанно,

Склепить очей не можу ні на мить,

Він як зоря проміниться з туману,

Але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Перед “вусатим сонечком”, “доброоким” Іваном, поетові було совісно почуватись на волі. ” В оглухлій кочегарці” В. Стусу уже несила терпіти й мовчати. В ім’я святих ідеалів, в ім’я друга він прагне в “дев’яте коло” Дантового пекла. Непримиренний, гнівний голос поета картає тих трутнів,

… що білий світ мені окрали,

Окравши край, окрали спокій мій,

Лишивши гнів ропавий і кривавий

І право надриватися в ярмі.

Наскрізною проблемою інтимної лірики В. Стуса є одвічна проблема добра й зла, позиція вибору кожної людини або вічного, або тлінного. Поет розвінчує мужів “хоробрих”, тих правдолюбів, котрі “сидять по шпарах”. Байдужість, боягузтво, національна несвідомість, пасивність, недалекоглядність українців є причиною винищення інтелектуалів вищої проби. Як виклик усім “скраюхатцям”, звучать останні рядки вірша:

Чи людська добрість – тільки доти добрість,

Поки без сил, без мужності, без прав

Запомогти, зарадити, вступитись,

Стражденного в нещасті прихистить

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить?…

Справжні сини українського народу в усі часи виборювали право жити вільно на своїй землі. З відстані і в часі, з їхнього безсмертя не одне покоління черпатиме духовну енергію, вчитиметься по-справжньому жити, любити, ненавидіти.

Наскільки глибоко зрозуміли учні життєву позицію В. Стуса з інтимної лірики, можна з’ясувати в ході бесіди:

1. Назвіть моральні, філософсько-естетичні проблеми, які автор порушує в поезіях.

2. Осмисліть у філософському та історико-культурному аспектах духовну атмосферу епохи й місце в ній митця й особистості взагалі.

3. Поміркуйте, хто і за що приречений на самотність? Це кара чи винагорода, спасіння чи приреченість?

4. За зразками інтимної лірики В. Стуса чи можна констатувати, що і в обмеженому просторі кожна людина лишається вільною?

5. Окресліть основні мотиви психологічного стану ліричного героя.

6. Доведіть, що в душі ліричного героя відбувається напружена психологічна боротьба.

7. Чи переборюється трагізм ізольованості автора поезій?

8. Що у віршах В. Стуса є суб’єктом дії?

9. Визначте форму поезій “Наснилося з розлуки, наверзлося”, “Весь обшир мій – чотири на чотири”, “Алея – довга і порожня” , “Оця стежина, що збігає в діл.” Випишіть метафори з поезій “На Колимі запахло чебрецем”, “Ярій, душе, ярій, а не ридай”, “Ти тут, ти тут…”, з’ясуйте їх роль у відтворенні внутрішнього світу ліричного героя.

10. Поміркуйте, чи має кольорова палітра творів певну символіку?

11. Яку роль виконують кольоропис і звукопис у інтимних поезіях В. Стуса?

Отже, інтимна лірика поета сильна, самобутня. У ній напрочуд яскраво розкрилася його творча індивідуальність. Поезія приваблює чистотою й ніжністю почуттів до дружини, матері, сина, рідних та близьких. У таборах і на засланні поет розмислює про сутність людського життя, про вічні проблеми добра і зла, про пошуки шляхів до істини, розкриває такі сфери людського духу, де найвищою цінністю є свобода, правда і любов.

Література

1. Богдан С. “Магічне свічадо” епістолярію Василя Стуса//Дивослово. – 2004.- №1.- С 19-20

2. Бондаренко А. І., Бондаренко Ю. І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі / Посібник. – К.: Академія, 2003. – 232 с

3. “Доброокий”: Спогади про Івана Світличного. – К.: Час, 1998- С.538.

4. Кириченко С. Птах піднебесний: Спогади про В. Стуса//Дніпро. – 1998. -№1-2. – С.64.

5. Коцюбинська М. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і Літера, 2001. – 300 с.

6. Коцюбинська М. Двоє слів про поета // Літературна Україна – 1998. -15 січня. – С.5.

7. Коцюбинська М. Стусове “самособоюнаповнення” // Сучасність. – 1995. – № 6. – С 137.

8. Коцюбинська М. Епістолярна творчість Василя Стуса // Стус В. Листи до друзів і знайомих / Твори у чотирьох томах шести книгах. Т. 6 (додатковий ), Кн.2. – С. 218-239.

9. Макарчик В. ” Від юних літ до юного змужніння”: ( Рання лірика Василя Стуса)//Слово і час. – 1992. – № 8. – С 64-70.

10. Наєнко М. Про поезію Василя Стуса // Слово і час. –

1998. – №6. – С 26.

11. Сверстюк Є. Про поезію Василя Стуса // Слово і час. – 1998.- №6.- С.21.

12. Стус В. Листи до сина. – Івано-Франківськ: Лілея. – НВ. – 2001.

13. Стус В. “З таборового зошита” // Дніпро. – 1991. – №9. – С.72-80.

14. Стус В. Дорога болю: Поезії. – К.,1990.

(2 votes, average: 3.50 out of 5)