Інтерпретація біблійних тем і образів поетами-шістдесятниками

Г. Витрикуш,

Аспірантка Кам’янець-Подільський

Переосмислення історії людства часто в художній творчості відбувається через звернення до вічної книги – Біблії. Знаходячи у Святому Письмі суперечності, митці по-різному підходили до тлумачення біблійних оповідей: часто поглиблювали значення образів і сюжетів, проектуючи їх через поширені епітети і метафори, ілюзії та ремінісценції, іронію й сарказм тощо у сьогодення і ще раз увічнюючи. Нерідко з’являлися і заперечення біблійних істин, і протест проти божої волі.

За переконанням українських поетів, характерною рисою нашого народу є його релігійність. Великою духовною поміччю і порятунком виступає віра в Бога та євангельські чесноти і пророцтва. Поняття Бога у творчості Л. Костенко розширює своє значення. Переосмислюючи образ Господа, поетеса змальовує його як в позитивних, так нерідко і в негативних тонах. З одного боку, це Бог, який створив красу світу, з іншого ж – всесильний володар, що цю красу руйнує. Так, Мікеланджело Буонарротті рівний Богові, який створив небо і землю і залишився не до кінця задоволеним, оскільки повністю так і не зміг себе реалізувати;

Він Богом був.

І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано [3, с.225].

Образ Бога як володаря світу, який встановив закони життєдіяльності людини в раю, алегорично проектується на радянську дійсність. Соціалізм і комунізм – це той омріяний рай, який прагнули створити вожді шляхом безкінечних заборон і обмежень. У “Райській елегії” картина раю, де вже нічого, крім заборонених плодів, не родить, і Єва із цих фруктів варить варення, підноситься до образу-символу. Коли Бог запитує першу жінку, чому вона порушує його закон, вона відповідає, останніми словами яскраво натякаючи на сучасність:

– На те ж воно, Господи, й літо, щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?

Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,

А цензура вже є, і є заборонений плід! [З, с 170]

На думку В. Панченка, вірш носить і автобіографічний характер: “Картина раю, в якому “вже нічого не родить”, а якщо якийсь плід і з’являється, то відразу стає “запретним”, змальована Ліною Костенко так, що вся ця старо-нова біблійна історія про “репресовану Єву” видається алегорично-прозорим автокоментарем поетеси до всього, що визначило її власне становище на рубежі 1960-1970 pp.” [З, с.59].

Вигнання із раю перших людей у вірші “Покара” В. Симоненка – це здобуття свободи. У житті у кожнім проклятті можна знайти радість і добре зерно, бо закінчення чогось одного завжди є початком чогось іншого. Але людині притаманний страх перед усім новим і невідомим. Смуток Адама та Єви поет передає порівнянням з хмарою. Вони ще не знали, що таке воля і що, живучи без заборон, зможуть реалізувати самих себе:

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот,

Бо ще не знала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот! [12, с.63]

Цікавою є інтерпретація спокушання Змієм перших людей у “Чорнобильській Мадонні” І. Драча. Чому спокусник обрізає по спіралі шкірку з яблука і вирізає зерно, те, що є найздоровішим і найважливішим у фрукті? Чи не тому, щоб люди не скуштували справжнього пізнання, не пізнали справжньої істини, а довідались тільки якусь частинку?! Поет підкреслює, що Змій “шкірку зрізує по спіралі – Зелений виток з-під ножа його плине, І зветься він пізнанням…” [2, с.267]. Спіраль символізує розвиток світу по колу, де все закономірно повторюється через певні проміжки часу. Людина їсть плід знання, але Змій не дао їй з’їсти плоду справжньої мудрості. Шкірка і ядро яблука залишається у Змія, йому належить остаточне пізнання, а отже він керує тими процесами, які стоять над людською силою, у тому числі й трагедія у Чорнобилі. Людина опанувала і розвинула знання, розвинула настільки, що це знання перевищило реальні можливості її пізнання.

У драматичній поемі Л. Костенко “Сніг у Флоренції” бачимо символічні образи зими, мертвої пори року, та снігу як занепаду. Заборонено грати в шахи. У монастирі два ченці виступають як образи-символи двох світоглядів, що існували і змагалися між собою в усі часи: перший – нонконформістський, той, який ламає заборони; другий – конформістський, той, який боїться, мовчить і пристосовується до зовнішніх умов. Перший монах уособлює прагнення людини до свободи думки і дії, до пошуку, який здійснюється через переступ закону. Єва та Адам порушили заборону Бога. Монахи порушили заборону кардинала, який є свого роду теж “богом”. Епоха за допомогою алюзії спроектована на сучасність. Що поганого у забороненій грі в шахи? Що вона розвиває мислення?! Хтось, як перший чернець, грав і не боявся “богів” партії; хтось, як другий, грав під постійним страхом і мовчав; хтось, як третій, не грав, а слухався наказів старших і міг їм все доносити, хоч і сам був не без гріха (коли ніхто не бачить, уночі ходив у заборонені місця). Митці виступають теж як монахи: дехто реалізує свій талант, а дехто творить лише на замовлення, спочатку не усвідомлюючи втрати свого таланту, як Флорентієць. Сюрреалістичні елементи у зображенні розмови Старого та Флорентійця нагадують, що власні вчинки потрібно розглядати з позицій часу, який не просто минає, а немов переливає минуле в майбутнє.

З іронією і сарказмом змальований Бог та його найближче оточення у поезії “Сьоме небо”. Л. Костенко відтворює і побут неба в деталях: хто сидить з Богом, що вони їдять і п’ють, як поводяться. Усі тремтять перед цим володарем, бо від його одного погляду залежить доля смертної людини. Гості, правда, розуміють, що він такий же, як і всі, син смертних людей, а в боги потрапив випадково. Та ніхто не наважується це сказати у вічі. Цей Бог є антитезою до Саваофа, традиційного Бога. Він є навіть могутнішим за Саваофа, оскільки зробив з людини глину і, підігрівши її, ліпить з неї що хоче. Людина за правління цього Бога уже не має права на вільний вибір:

Що Саваоф? Старий дивак. Із глини сотворив людину. Оце так бог, оце мастак! Перетворив її у глину [4].

По-новому ставляться письменники до інтерпретації біблійних образів та сюжетів. Українські поети-шістдесятники вдаються до змалювання переважно пізнього періоду діяльності Христа, його зради, страждання і смерті. У циклі віршів Б. Олійника “Таємна вечеря”, пише М. Кудрявцев, “поет ставить питання про довговічність і живучість підлоти, генезису відступництва і регенератства, усіх тих факторів, що в сьогоднішню передапокаліптичну добу розбудили і вивільнили найниціші інстинкти в людині” [5, с.200]. На початку циклу йде мова про таємну вечерю, як у Біблії, про внутрішнє страждання Ісуса Христа і його роздуми над своєю місією і над невинністю апостолів і народу:

“Не відають, що… вчиниться!?” –

Обпекло гнівом.

Але спохопився:

“Чи винні, що їм не дано?”

Зітхнув,

Всепрощенно і скорбно [8, с. 348].

Б. Олійник вслід за Лесею Українкою (“На полі крові”) висловлює сумнів у загибелі Іуди, прототипів якого зараз особливо багато. Поет на основі конкретних спостережень робить філософське узагальнення з біблійної історії про жертовність і любов Ісуса Христа до людства, яке досі не кається, а продовжує шлях зрадника. У Б. Олійника, за висловом С. Антонишина, “любов і зрада завжди набувають конкретного соціального сенсу” [9,с.160]. Поет ставить риторичне запитання щодо загибелі Юди:

Що Його розп’яли на покуту усіх, – То тяжка, але – істина, люди. Лиш єдине гризе – хай проститься мій гріх! – А чи й справді повісивсь… Іуда? [8, с.351] В. Симоненко також дотримується традиційного трактування образу Юди. Він стверджує, що кожній людині притаманно помилятися. Помилився навіть сам Ісус у виборі своїх апостолів, бо один із них його зрадив. Тому кожному не слід бути впевненим у власних друзях і у власних вчинках:

Помилялись не тільки люди, Помилялись навіть святі. Згадайте: Ісус від Іуди Мав останній цілунок в житті. Ми не святі, не боги, а значить, Не варто втішати себе дарма. Але, як твій промах Лиш ворог бачить, – Друзів у тебе нема! [12, с.67]

Описуючи творчу діяльність Леонардо да Вінчі, І. Драч плавно переносить читача у сучасність. Постаті Юди і Христа вічні. На картині митця Юда уже дописаний, а Ісус – ще ні. Ця символічна картина показує, що різниця між обома полягає у тому, що сучасники нові предтечі, іще не дійшовши до своєї досконалості ще не розвинувши і не зреалізувавши свій талант, піддані випробовуванням і зрадам. Образ засмученого Ісуса поет показує через метафоризацію:

Губ неповторна леонардівська складка.

Брови збройно нависли,

В очах повні колодязі сивої гіркоти…

Але ж знову той кулемет

Стріляє з очей Іуди

По недовершеному Христу! [2, с.210]

Л. Костенко, пишучи про відречення першим апостолом Христа, наголошує, що Петро, на відміну від Юди, ніколи би не відрікся свого вчителя. Те, що Петро, гріючись при вогні, на запитання рабів і слуг фарисеїв, чи був він учнем, відповідав лаконічно “Ні” і дивився вниз, стало не просто врятуванням апостола, а врятуванням христового вчення. Це твердження виражається як в риторичнім запитанні, хто проголошуватиме вічні істини далі, так і в описі внутрішніх переживань апостола. Все в житті має значення. Конформізм Петра Л. Костенко показує як дію заради майбутнього проголошення вічних істин, проголошених Христом. Можливо, цей момент був найболючішим у житті Петра, тому що саме в цім учинку він постійно розкаювався і в кінці життя за імператора Нерона був розіп’ятий, як бажав, головою вниз:

Він руки грів і зневажав Пілата.

В своєму серці плакав і скорбів.

Але вогонь продовжував палати.

І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме

Святе учення у майбутні дні? [З, с.367]

На думку поетеси, Ісус був зраджений і вмирав не раз, що виражається анафорою “А потім розп’яли”. Його зраджують і катують в усі епохи, починаючи від зображень у мистецтві і закінчуючи реальною дійсністю, цілими народами і конкретною людиною, і будуть далі розпинати, оскільки в гетсиманському саду знову є казарми і всі народи земної кулі піддані стражданню:

А потім розп’яли на полотні,

У мармурі, у гіпсі і в граніті,

А потім розп’яли його в мені,

І розп’яли на цілім білім світі [3, с.366].

Поезія “Біля Мгарського монастиря” Б. Олійника

Нагадує про події штучного голодомору, коли було піддано випробуванням і виморено багато з народу. За допомогою паралелізму поет наголошує, що Ісуса в тридцятитрьохрічному віці розп’яли єдиного невинного, а у 1933 році розп’яли мільйони невинних:

Страшне число у нелюдській напрузі Пропалює світи до глибини: У тридцять три розіп’ято Ісуса. У тридцять третім на земному прузі Розіп’ято мільйони без вини [7, с.78].

Христос, хоч і помер, є живим для народу. І живими у пам’яті навіки залишаються ті, хто загинув чесною і самовідданою смертю в ім’я вищої цілі. У часі протиріч найпершими фізично помирають морально найстійкіші, бо, згідно з давно знайомою теорією, виживає сильніший. А духовно мертві беруть владу у свої брудні від чужої крові руки, подібно як наші сучасники, змальовані з іронією:

Мертві грають в політику, “водять козу” Та дівок заграницею манять. Оббирають, як липку, народ і казну, Обирають себе на гетьманів. [8, с.350]

У поезії “Прокиньсь нарешті” Б. Олійник звертається до кожного громадянина із закликом пробудити власну свідомість і вигнати зі своєї землі чужих пророків, які неправдиво свідчать про сучасне і передбачають ще гірше майбутнє з метою посіяти зневіру серед людей – українців – на користь інших держав. Єдиним порятунком є надія на власні сили. Тільки власною працею народ стане народом. Тому поет звертається із риторичним запитанням: невже Христос має робити ще й найелементарніші речі для людини, виражені метонімією “підмести хату”:

Чи задля того всі гріхи за тебе

Спокутував Розп’ятий на хресті,

Аби чекать, щоб Він зійшов із неба

Ще й хату твою власну підмести?! [8, с.399]

Б. Олійник по-своєму підходить до вчення про місце людини після смерті, відходячи від традиційних християнських уявлень і догматів церкви про існування раю і пекла. Якщо людина боролася за вищі ідеали, сповідувала високі цінності, жила за моральними законами, приймала всі випробування і багато страждала, її автоматично Бог зараховує до неба, як-от Останнього Воїна Великої, Священної війни. Бог говорить Петрові, що ключами відмикає рай:

Він на землі зазнав такого пекла,

Що Я Його простив на всі часи! [7, с.82]

“Замкнений круг” – це розповідь про переставлення вождя на той світ. Хоч його ім’я не вказується, однак з алюзій та контексту ми впізнаємо Сталіна. Поет підтримує версію, що вождь помер не своєю смертю. Його отруять, як в 1947 році. У поемі йдеться, що Сталін заповідав священику поховати його біля батькової могили. Але ніхто не знає, хто є батько і, логічно, як можна знати тоді, де його могила. Коли вождь помер, на думку Б. Олійника, його прах викрали, і де насправді його поховали – досі невідомо. А під кремлем захоронили двійника Сталіна, як це часто робилося і в Радянському Союзі, і в інших країнах. Коли душа виходить з тіла, за православними віруваннями, вона потрапляє у рай або в пекло. Сталіна з його гріхами не приймає ні рай, ні навіть пекло. Автор зображує це через символічний образ замкненого круга:

Він стука в браму дні і ночі поспіль,

Аби уздріти батька хоч з порогу.

Але щораз відповіда Апостол:

– Тобі сюди заказано дорогу. –

І денно й нощно невблаганна карма

Його по колу замкненім ганяє.

І тяжчої нема на світі кари

Тому, кого вже й пекло не приймає [9, с. З].

Стукіт душі вождя у двері раю тривожить лише Одного. Лише Христос зітхає: за кого ж був він розіп’ятий, чи не за гріховну людину? Бог-батько розуміє, що він сам поклав на плечі сина завдання відкупити світ, що він сам визначає і знає наперед долю людини, але гріхи цього чоловіка перевершили межу прощення:

В ту мить Всеблагий відкладе скрижалі,

Де пише долю світу і людини.

І, тепло глянувши на свого Сина,

Який пройшов всі муки і печалі,

По-батьківськи зітхне.

І пише далі… [9, с. З].

Образ Пілата трактується поетами-шістдесятника-ми, як у Біблії, тільки з перенесенням у сучасність, з усіма її ситуаціями і новинками. У “Чорнобильській Мадонні” І. Драча “од радіації Пілат вмиває руки…” [10, с.267]. На тлі епохи, за спостереженнями Л. Костенко, далеко не всі готові принести себе у жертву, зате ж чи не всі готові умити руки, тобто зректися відповідальності і сховатися перед майбутнім судом та істиною. Л. Костенко не вживає відомого висловленого спершу Пілатом фразеологізму, натомість виводить свій власний “рябіти в очах”, вказуючи на поширеність явища:

Христос не знаю може де і є

Зате в очах рябіє од Пилатів [3, с.267]

І. Драч говорить про значення художньої” творчості, показуючи в образі блудного сина заблукану радянську літературу. У вірші “Матері від блудного сина” за епіграф поет бере слова Поля Елюара про суть поезії – повернути словам первинне значення. Ліричний герой – митець, який, подібно до блудного сина, повертається додому. І. Драч вірний національним традиціям. Син повертається не до батька, як у притчі, а до матері. З часів Київської Русі, та й раніше, наші предки вважали матір першоосновою життя. У поезії образ матері підноситься до символу: це велич і непідробність мистецтва, до якого справжній митець іде впродовж усього життя. Чому поет – блудний син? Бо блукає, пишучи не так і не те, не від серця, навіть якщо сам цього не бажає.

Поезія “Блудний син” більш узагальнюючого характеру. Це символ українського народу. У фізичному падінні блудного сина американського варіанту бачимо глибокий духовний занепад. І знову назустріч виходить мати. У пам’яті постають картини природи, які символізують моральне відродження і повернення до дитячої невинності. Паралельно постають два світи, природний і штучний, перетворений людиною XX століття, у якому природне начало може і не вижити: “В Лос-Анджелесі, просто на газоні, Впав чоловік в травицю долілиць. Над ним ревуть такі залізні коні І небо стогне від залізних птиць…” [10, с.226]. Д. Пав-личко вбачає в образі блудного сина українську еміграцію різних років, яка добровільно, чи то через політичні й економічні обставини, емігрувала, поступово вбираючи в себе іноземну культуру: “Здається, нема в сучасній поезії трагічнішого образу, як той американський незнайомець, заблуканий син нашого народу.” [2, с.6]. Поезія ідейно близька до “Камінного хреста” В. Стефаника.

Поети переосмислюють чимало цікавих епізодів і зі Старого Заповіту. Говорячи про всесвітній потоп, причиною якого стали переступи і гріхи людей, варто згадати поему П. Мовчана “Потоп”. А Б. Олійника на роздуми над цією біблійною історією налаштосує дощ. Він звертається із риторичним питанням до людства: невже не можна покаятися без кари, невже потрібно винищити майже всіх, щоб запанували мир і злагода у суспільстві:

…Роде людський, змучений в тяжбі,

Ненавистю загнаний в окопи,

То невже ж для розмиру тобі

Треба ще і другого потопу?! [8. c364]

Подібні цінності уже посіяні і в Україні. І. Андрусяк (“істинно кажу тобі – зима…”) та І. Римарук (“Глосолалії”) у постмодерністському стилі перелицьовують на сучасний лад про нашу дійсність слова Ісуса “Істинно кажу вам…”. Б. Олійник у вірші “Чи то світ ошалів, – най би шлях його трафив…”, порівнюючи різні епохи, через засоби паралелізму та іронії говорить, що колись невільниць брали силоміць в полон і продавали з Кафи, а тепер українки добровільно ідуть у полон; колись Ісус виганяв продавців із храму, а тепер його послідовники заохочують до торгівлі у храмі:

То колись торгашів з їхнім страмом і крамом

Вигнав з храму Ісус, щоб і дух не кишів!

А сьогодні владики віншують у храмах

Під розгублені дзвони нових торгашів. [7, с 131]

Письменники черпають з Біблії не лише окремі сюжети та образи, а й різноманітні жанрові форми. Так, псалми беруть початок від царя Давида і мали місце в творчості багатьох авторів різних епох і народів (Вардесан., Августин, В. Мономах, Д. Заточник, К. Туровський, М. Ломоносов, Г. Державин, Ф. Глинка, А. Хомяков, М. Язиків, мандрівні дяки, Г. Сковорода, П. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич, М. Максимович, Т. Шевченко, П. Тичина, П. Карманський, Б.-І. Антонич, М. Філянський, Є. Маланюк тощо). Л. Костенко у “Давидових псалмах”, зберігаючи традиційний тон і пафос, переспівує перший, шістнадцятий і двадцять другий псалми, натякаючи на сучасність, про що В. Сулима говорить так: “У Псалмі 16-му (поезія Ліни Костенко відбиває приблизно половину біблійного тексту) в афористичній формі повторюється думка, яка висловлювалася і в попередньому Псалмі – про гідні й негідні шляхи людські. За такими рядками і для автора, і для читачів радянської України поставали імена реальних людей – письменників, митців, діячів науки, яким доводилось навіть у післясталінські часи виважувати своє сумління на терезах різних спокус – оспівувати КПРС чи вперто відмовчуватись, дертися щаблями посад і привілеїв чи зоставатися на периферії життя радянського соціуму, але знати, що на землі залишиться твій чесний слід і твоє життя не буде зневажене ні людьми, ні Богом.” [13, с.37].

Надія на краще життя, принаймні у потойбічному житті та житті майбутніх поколінь, сподівання на справедливість як остаточну перемогу істини і добра додають впевненості ліричному героєві Б. Олійника у поезії “Не погасне висока потуга Дніпра…” сказати: погані сили не зможуть виграти у споконвічній боротьбі зі світлим началом:

Сатана, перекинувшись у крамаря, . Наші душі не зманить на діло криве, Доки є на землі хоч зернина добра І надія на Друге Пришестя живе. [8, с.355]

Ліричний герой поета часто бачить апокаліптичні візії. Ще глибше, ніж в поемах, написаних напередодні 1990-х років, Б. Олійник простежує непомітний вплив іноземної культури на людську психіку, мета якого – викорінити в людині історичну пам’ять, відірвати її від традицій, перетворюючи на космополіта, замінити в її свідомості вічні цінності на скороминучі й антигуманістичні, адже тоді така людина буде чудовим знаряддям для досягнення будь-яких цілей. Ліричний герой поета прагне нагадати людині і всьому народу, хто ми є насправді і ким мали би бути. Взагалі, Б. Олійник, як ніхто із сучасних письменників, вірить в ідеал і прагне, щоб народ піднімався по сходинках духовного оновлення. У цьому проявляється неоромантична тенденція мислення поета. У вірші “Знак водолія” митець звертається до всіх українців із закликом до покаяння, яке вже немає на коли відкладати, а також із застереженнями перед духовними спокусами і небезпеками, зокрема, зрадою. Уже надходить час каяття і справедливості, уже наступає інша епоха. Поет закликає омитися у воді, образ якої здавна символізує очищення, і бути пильними – через художнє мовлення, насичене фразеологічними висловами й метафоричністю:

Омивайся, Україно, в хрещеній воді.

Та пильнуй в обидва ока, православний люд,

Щоб тобі під одерную на святім суді

З-під ошуйці не прокралось козлище іуд. [8, с.413]

Сучасний поет І. Римарук підкреслює, що історія у наш час повторюється частково і використовується тільки негативний досвід. У вірші “Різдво” бачимо, що природність ситуації приходу Бога у світ себе віджила, уже ніхто не чекає на його прихід, не вірить в істину і не спішить до дитятка. Релігійність людини-сучасника – це лише показовість, а насправді гріє дитя мінотавр, в образі якого простежується алюзія на страшну і навіть вбивчу психологію сучасника, який керує світом, мов лабіринтом:

Множиться зоря

У твердих снігах у дзеркальних мурах

І з дороги збилися

Тріє царі у маскхалатах […]

Обігрілося немовля

Під боком у мінотавра [13, с.28]

В. Симоненко називає винахідників і володарів атома “варварами з космічної доби” [20, с. 33], які вміють професійно маскуватися і грати роль благородних добродіїв, насправді служачи лише одній меті – мати гроші і панувати. Твір “Кирпатий барометр” – це пересторога. В алегоричній формі розповідається про пітекантропів і генералів XX століття, які втратили всякий страх чи то перед природою, чи то перед Богом, правлять світом, все поїдають і мріють перетворити майбутні покоління на роботів і знищити цілі народи. Ще за 24 роки до трагедії на ЧАЕС поет застерігає сучасників пророчими словами хору генералів:

Здичавілі од крові нації

Будуть щирити ікла, мов звір,

І здихатимуть від радіації.

У роззявлених пащах нір. [12, с 100]

Володарі атома жадають слави Герострата. Вустами Герострата, що є живий і над усіма, і до того ж тримає у жмені атом, виражається погроза все знищити, “щоб обезсмертити своє ім’я” [20, С.70]. Передчасна і неприродна смерть – можливі наслідки винайдення атома, ця ідея виражається у гіркому душевному болі ліричного героя поета у вірші “Невже?”, переповненого риторичними запитаннями:

– Невже?

Знову вмиратимуть неціловані?

Знову гинутимуть не зачаті?

І знову голодні могили

Наситять своє чорне черево? [12, с.78]

За долю людства, на думку В Симоненка, відповідальний кожен з нас, бо кожен хоче жити здоровим повноцінним життям:

Ми винуваті, що міліють ріки

І лисинами світять береги,

Що десь духовні лупляться каліки

І виростають наші вороги. [12, с 102]

Ми маємо право померти самі,

І хочеш не хочеш – колись повмираєм,

Та треба затямить собі на умі,

Що світ зберегти од водневих громів

Ми з вами обов’язок маєм! [12, с.78]

Але чи чують люди голос волаючого поета?! Хіба чують голос матері-землі, переповненої скорботою?! Хіба чують крик XX століття?!

А люди забавляються, мов діти,

Катам співають гімни холуї,

І генерали мріють посадити

На всій планеті атомні гаї.[12, с.71]

Страшна картина аварії на ЧАЕС. У цьому морі смерті від радіації у поезії “Крик Чорнобиля” Мати Божа, яку Б. Олійник впізнає в образі сучасниці, намагається врятувати дитину:

Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко У простудженій церкві собою маля зігріва. [7, с 86]

І. Драч згадує кілька образів Мадонни, починаючи від матері Ісуса, полотен відомих художників до зображення в кількох варіантах Мадонни атомного віку. Найбільша трагедія цієї останньої Мадонни полягає у тому, що вона уже ніколи не зможе народити здорову дитину, а отже людство приречене на загибель. З одного боку, вина у цьому лежить на плечах науки, з іншого ж – жінка через надмірну фемінізацію сама позбулася власної жіночності і найголовнішого свого покликання – дарувати нове життя. Так, трактористка відповідально виконує своє завдання, розорюючи чорнобильський грунт з радіонуклідами. Внуки забули про мораль і чинять акти вандалізму. Скіфська Мадонна не може народити, як і скіфська баба Л. Костенко, а хрещатинська Мадонна “від Ірода себе не вберегла.” [2, с.278].

Поети-шістдесятники часто вдаються до інтерпретації біблійних тем, образів і мотивів, підтверджуючи чи спростовуючи тези Святого Письма і завжди проводячи паралелі з іншими епохами і особливо з сучасністю.

Список використаних джерел

1. Антонишин С Поезія Бориса Олійника на роковій межі // Вітчизна. – 2004. – №5-6. – С158-163.

2. Драч І. Лист до калини. Поезії: Для ст. шк. віку. – К.: Веселка, 1994.- 286 с.

3. Костенко Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559с.

4. Костенко Л. Сьоме небо //www. kostenko. electron. com. ua/menu3_1_1
02.html/20.03.2008/15:50

5. Кудрявцев М. “У гибкий час глобального безплоду…” Роздуми над поезією Бориса Олійника // Щоб не згинули зерна… (Духовні та морально-етичні аспекти літератури: Курс лекцій). – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2003. – С.176-206.

6. Обрії: Збірник худ. творів для позакласного читання у 8-му кл. /Упоряд. Р. І. Вітренко. – К.: Радянська школа, 1991. -319с.

7. Олійник Б. Книга про матір: Поезії / Вступне слово М. Луківа. – К.: Дніпро, 2004. – 192 с

8. Олійник Б. Стою на землі: Вірші та поеми. – К.: Криниця, 2003. – 696 с

9. Олійник Б. У замкненому колі. Поема // Літературна Україна. – 2006. – 14 грудня. – С. З.

10. Павличко Д. На рівні вічних партитур // Драч І. Лист до калини. Поезії: Для ст. шкіл. віку. – К.: Веселка, 1994. – С.5-10.

11. Панченко В. “Народу гілочка тернова…”: Диптих про поезію Ліни Костенко. – К.: Веселка, 2005. – 63 с

12. Симоненко В. У твоєму імені живу: 36.: Для серед, та ст. шк. Віку. – К.: Веселка, 1994. – 350 с

13. Сулима В. Милістю божою // Урок української. – 2000. – №2. – С.36-37.

14. Сучасна українська література кінця XX ст. – початку XXI ст.: [Для ст. шк. віку]: / Упорядкув. Текстів, передм., підготовка навч.-метод, матеріалів І. М. Андрусяка. – К. Школа, 2006. – 464 с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Інтерпретація біблійних тем і образів поетами-шістдесятниками