Intermezzo – Михайло Коцюбинський – Українська література 10-х років
В основу одного з найкращих творів Коцюбинського – новели “Intermezzo” – лягли автобіографічні факти. Завершивши повість “Fata morgana” страшною картиною селянського самосуду, письменник виснажив нервову систему. До того в Україні час від часу виникали селянські бунти, що криваво придушувалися царатом, відбувалися єврейські погроми, розправи над прогресивною інтелігенцією, що згубно впливало на чутливу душу митця, призводило до депресій.
Для покращення стану здоров’я лікар порадив письменникові тривалий відпочинок на лоні природи. У червні 1908 року Коцюбинський приїхав на Полтавщину, до маєтку відомого мецената Євгена Чикаленка, який фінансував видання творів багатьох українських митців, забезпечував їх коштами на лікування та інші потреби, адже своїм життєвим принципом мав тезу: “Треба любити свій народ до глибини власної кишені”. Очевидно, задум новели у Коцюбинського виник під час відпочинку саме тут, у селі Кононівка, хоч завершено твір у вересні 1908 року в Чернігові.
Новелу “Intermezzo” вважають вершиною імпресіоністичного письма Коцюбинського. Французькі письменники, брати Едмон і Жуль Гонкури, про найважливіші особливості імпресіонізму писали: “Бачити, відчувати, виражати – у цьому все мистецтво”. І Коцюбинський робив це влучно, вишукано, красиво, проте не відкидаючи правди життя. Новелу “Intermezzo” називають ще й поезією у прозі. Жанр поезії у прозі став виявом поетичної свободи автора. Ще однією особливістю цього твору є те, що він написаний у монологічній манері й, на перший погляд, здається пейзажем у всіх його змінностях. Проте образи рослин, птахів, тварин у новелі – це тільки символи тих явищ і процесів, що нуртують у душі героя. На тлі пейзажу – ліричний герой, не ідентифікований ні за соціальним станом, ні за професією. Про нього читачі довідуються єдине: йдеться про митця. Взагалі, Коцюбинський глибоко цікавився психологією творчості, що виразно виявилося в багатьох його художніх творах. Наприклад, з оповідання “Павутиння” дізнаємося, що Коцюбинський надавав особі митця особливого значення й стверджував, що художник пензля чи слова “мас трохи інші очі, ніж інші люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку”.
Слово “інтермецо” з італійської перекладається як перепочинок, пауза. У музиці так називають інструментальну п’єсу довільної будови або окремий оркестровий епізод в опері, що сприймається як музичний антракт між актами опери. Отже, в переносному значенні це слово можна розуміти як перерву в творчості, насолоду природою, відпочинок.
Новела “Intermezzo” є взірцем імпресіонізму. Характерним для цього стилю є прийом переходу ліричного героя через усі стадії від крайнього виснаження, мало не вмирання, до поступового зцілення й повного одужання. Як зазначає сучасний літературознавець Григорій Логвин, імпресіонізм “дозволяв видобувати із буденних і звичайних предметів несподівані властивості та риси”. Це повною мірою стосується і твору Коцюбинського.
Хоч новела “Intermezzo” – твір прозовий, вона має ознаки драматичного жанру, наприклад, перелік дійових осіб на початку новели. Що цікаво, більшість цих персонажів – образи символічні: моя утома, ниви у червні, сонце, три білі вівчарки, зозуля, жайворонки, залізна рука городи, людське горе. Дійові особи стають засобом художньої умовності й ключем до образної мови новели. Центром сценічного дійства стає душа ліричного героя, а конфліктом твору – внутрішня боротьба персонажа з самим собою. Хоча ліричний герой і не названий у дійових особах, його відчуття передані утомою та людським горем. Ці символічні позначення певних станів, настроїв, переживань людини допомагають читачам сприймати ліричного героя як людину з притаманним їй поєднанням позитивних і негативних рис, якій властиві сумніви, переживання, зміни в оцінках оточення тощо. Сучасний літературознавець Віра Агесва зауважила: “В імпресіонізмі, власне, принципово неможливий автор, який володіє остаточною, абсолютною істиною. Авторський інтерес спрямований не на типове, узагальнене, а на фіксацію безпосередньо сприйнятого, мінливого, одиничного… Якраз на цьому зіткненні відмінних оцінок, полярних точок зору й виникає могутній емоційний ефект новел та повістей Коцюбинського. Найцікавіші в цьому аспекті, зокрема, ті твори, де зіткнення полярних оцінок відбуваються в свідомості одного персонажа”.
Домінуючу роль у новелі “Intermezzo” відіграють колористика й звукове наповнення твору. За допомогою вдало дібраних і постійно змінних барв автор передає дивовижну красу природи: Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками звуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі – киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочется сісти на човен і поплисти… Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо”. Коцюбинський дуже докладно передав постійну динаміку краєвиду, його часткові й повні зміни. Митець також майстерно фіксує найтонші, майже миттєві порухи психіки героя, його враження, переживання, багаторазові перепади настрою. Все це, звичайно, було притаманним для імпресіоністичного письма.
Образи-символи в новелі, підсилені звуками, створюють справжню симфонію. Недаремно Микола Лисенко зізнавався, що новела “Intermezzo” настільки переповнена звуками, що хочеться її покласти на музику. Дехто порівнює цю багатоголосну новелу з фугою – поліфонічним твором, основаним на послідовному проведенні в усіх голосах однієї або кількох тем. Літературознавець Валентина Гребньова зазначила: “Ритмомелодика “Intermezzo” досягається своєрідною звуковою “оркестровкою” твору. Опинившись серед чарівно: природи, ліричний герой вслухаєтся в її “велику тишу”, яка озивається безліччю незвичайних чарівних звуків: співом зозулі й жайворонка, ухканням сонної води криниці, прибоєм колосистого моря, співучою арфою нив: “повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна”. Персоніфікований образ звуку увиразнюють характерні для творчої палітри Коцюбинського алітерації, асонанси, метафоричність образного слова”. Проте колористика все-таки суттєво домінує над звуковим наповненням новели. Кольори – то похмурі, зловісні, то світлі, акварельні, заспокійливі – завжди доречні, вдало гармонують із настроєм героїв новели. Сюжет розгортається синхронно з переходом темних барв у світлі, сонячні, небесні.
Клод Моне. Водяні лілеї
Письменник творить літературний шедевр із елементами живопису і музики. Водночас новела “Intermezzo” демонструє, наскільки імпресіонізм близький до символізму, наскільки характерним для нього є звернення до сумісних мистецтв” (Надія Калениченко). Образи-символи у творі мають величезне змістове навантаження. Наприклад, моторошний образ білих мішків символізує повішених на шибениці, яким перед стратою, щоб не видно було мук, накидали на голову порожні лантухи. Автор наголошує, що не може змиритися з фактом, що нещасних жертв були не одиниці, а тисячі. Проте душа митця вже настільки пересичена муками, що відбувається захисне гальмування нервової системи й відсторонення від страждань. Та своє збайдужіння до людського лиха письменник сприймає за злочин. Епізод зі сливами, з позіханням виводить автора з рівноваги. Він болісно реагує на найменші факти своєї, як йому здається, неадекватної поведінки, втрату свого звичного больового порога. Символічний зміст у новелі має залізна рука міста – потяг, який везе митця, котрий з острахом очікує, що в дорозі станеться щось непередбачуване й доведеться повертатися назад, в підступне місто-монстр. Символічними постають також образи трьох вівчарок, хоч вони мали прототипів реальних собак, яких панська економка давала у супровід митцеві, побоюючись, що з ним може статися серцевий напад серед безлюдних полів. Самозакохана Пава – уособлення дворянства, безжалісний Трепов – сукупний образ жандармерії. До того ж кличкою цього собаки стало прізвище міністра внутрішніх справ Тре – пова, який підписував смертні вироки селянам. Пес, названий “дурним Оверком”, уособлює принижене і втомлене селянство, якому навіть якщо дати волю, воно залишиться бездіяльним, хоч досі шаленіло від болю, що його завдавав ланцюг, який натер на шиї величезні виразки.
Суто народне трактування надано в новелі образові зозулі. Віща птаха пророкує до краю втомленому митцеві ще багато літ життя, вселяючи надію на одужання. Образом натхнення виступає жайворонок. Як не можна повторити написане талановитою рукою, так не вдалося ліричному героєві звуконаслідувати жайворонка, який так виспівував, ніби віртуозно грав на арфі, що “єднала небо з землею”. Сонце у творі виступає образом вічності й космічної енергії, сили. Ліричний герой збирає сонячне життєдайне тепло “з квіток, зі сміху дитини, з очей коханої”. До речі, друзі називали Коцюбинського “великим сонцепоклонником”. В останні дні свого життя, що видалися дуже похмурими, письменник постійно перепитував, чи не змінилася погода за вікном, чи не визирнуло сонце. Надзвичайно добре вдався авторові образ ночі. Це символ краси, одухотвореності, присутності Бога:”Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому і дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось і темніло, склепляла над ними зоряну баню”.
Велику роль у новелі відіграють не лише кольори, а й відтінки, нюанси освітлення, поєднання барв. Валентина Гребньова підкреслює:”Намагаючись літературними засобами відтворити живописно відчутні картини, письменник шукає найтонших відтінків кольору, увиразнюючи його назву допоміжними словами “весела зелень”, “бліді невиразні люди”, метафоризованими зворотами “киплять срібноволосі вівса”, “тихо пливе блакитними річками льон”. Часом колір поєднується з дотиковими, нюховими чи смаковими відчуттями: “Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл”. Є в новелі також назви кольорів, утворені за допомогою асоціацій: “срібне марево”, позолочені сонцем хребти нив”. Колір іноді межує із звуком: “Срібна струна цвіркуна”, “яскравий згук впав червоним куколем”.
Художньою особливістю новели є вдале поєднання різноманітних прийомів зображення – ліричної розповіді, елегійних мотивів – з тонкою іронією та гострою сатирою.
Кульмінацією новели стає зустріч митця з селянином. Здається, від цього обірваного, розчарованого, нещасного чоловіка письменник мав би тікати. Адже він чує страшну розповідь мужика, який заздрить сусідові, котрий втратив дітей і вже не мусить хвилюватися, чим їх годувати. Розповідь селянина передано не повністю, а болючими імпульсами, що вражають серце митця: “П’ятеро діток голодних чомусь не забрила гарячка”, “Раз на тиждень б’ють людину в лице”, “Найближча людина готова продати”, “Між людьми, як між вовками”. Проте така страхітлива інформація внаслідок благодатного впливу на психіку ліричного героя прекрасної природи вже не лякає письменника. Він видужав, поборов депресію, і “душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає”. Це означає, що митець знову спроможний працювати над новими творами, в основу яких ляжуть розповіді реальних людей про пережиті страждання. Адже творче кредо письменника полягає в тому, щоб налагодити “пошарпані грубими пучками струни душі, йти між люди”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)