Інститутка – МАРКО ВОВЧОК Марія Олександрівна Вілінська-Маркович (1833-1907) – ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

Т. Г. Шевченку

І

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся… Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї… та треба ж колись і перестати.

За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. “Розволочитесь, було, каже пані гніваючись, – не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати”.

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо. /…/

У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, – у Києві обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… ін-сти-ту-ті… Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!

Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо… Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волі дихнути!

Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

II

Діждали панночки, приїхала… І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.

Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: “Може, тобі того з’їсти? може, того спити?” Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей

Дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? – питає стара. – Ти мені не кажеш нічого.

– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

– От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!

– Голубочко моя!.. Звісно вже – чужі люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти мені зараз сього не прописала?

Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?

– Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас – та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати…

Та нащось же учаться люди, моє золото. От і наші панночки – на що вже бідота, та й ті верещать по-францюзькій.

– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови і до музики добре і я бралась, – до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше – тільки морока… Учись та й забудь! І тим, що учать – нуда, і тим, що вчатьСя біда. Багацько часу пропало марно!

– Так як же оце? Погано вчать?

– Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки и думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

– Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано.

Що ж, як ти далі і все позабуваєш?

– Чи подоба ж се, бабуню? Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!

– А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

– Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, – он як, бабусю!

Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!

І заспівала, затягла, – наче теє срібло пересипається. Стара її цілувати: “Серденько моє! Втіхо моя!” А панночка до неї ласиться та просить:

– Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших.

– Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!

Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

III

– Ходім лишень, голубко, – говорить стара пані, – я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину.

Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.

– Се ваша панночка, – промовляє до нас пані. Цілуйте и в ручку.___

Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.

Стара всіх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

– Боже мій! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши: – Чи зуміє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоїть і руки заложила, і дивиться на нас.

– Чому? – каже стара. – Зуміють, серце. А ні, то навчимо.

– Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панії: – Ся буде мені!

– Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.

Ходім уже, бабуню; годі вже! – перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, – от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають…

– Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.

– Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.

Та й говорять собі, наче про коней, абощо.

– Ой, Устечко! – журяться дівчата, – яково-то буде тобі, що вона така непривітна!

– А що ж, – кажу, – дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде – побачимо.

Та й собі задумалась.

IV

Увечері кличуть: “Іди до панночки – розбирати”. Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.

– Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!

Я розбираю, а вона все покрикує на мене:

– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на ліжко:

Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? – питає.

– Ні, не вмію.

– Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!

Дівчата вже мене дожидають:

– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати? Дурна я, кажу, – дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і, в садку була. Така веселенька.

– Дома я! каже. – Дома! Усе мені вільно!

Цілує стару панію та раз у раз питає:

– Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас на їдуть?

– Та нехай же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

– Та коли ж то вже я діждусь, бабуню! В мене тільки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танці… Бабусенько мила, люба!

– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.

Почалось прибирання теє. /…/

VI

Та й справді перхнуло до нас гостей…

(3 ранку до вечора немає спочинку слугам: слід догоджати паничам, які приїхали “у світі розважитися”, “молодий вік свій скрасити” ).

VII

Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, – життя і господарство./…/

Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чіпчик стрічками рябенькими та й посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості – вона напоготові, привітає їх.

Стара вже світом нудить, а панночка втішається:

– Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII

Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться.

Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє як жар, – засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.

Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знов розплітую та заплітаю, – знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене и щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною.

Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік Великодню. Сіла панночка за, чісуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, і геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: “Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!” Оглянусь я на неї, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, – дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь – дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у роті чорно.

Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибірю зашлю! Я тебе з світу зжену!

А панночку вмовляє:

– Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі. Буде – бо вже, буде! Нащо сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.

А тобі, ледащице (знов свариться на мене), – а тобі буде!..

Та й не-знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мають, того, що вже дуже була я слаба, – так пані тільки ногою мене совманула та зараз і звеліла дівчатам до хати однести.

Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впади коло мене плачучи:

– Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати Божа! За що се над нами таке безголов’ячко?

IX

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи очень – пала.

Лежу сама, – усі на панщині, – лежу та все собі думаю:

“Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!” /…/

Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомлені і варом соняшним, і тяжкою працею; всі мовчать – хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха…

Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку

– Устино! Голубко!

– А що там у вас діється, сестрице? – спитаю її.

– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!

– Про мене нічого?

– Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

X

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбігла Катря.

– Іди, йди, хутенько йди, Усте!

– Куди йти?

– До панночки, до панії! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз ішла. Панночка пожалувалась на тебе старій, що ти вже зовсім одужала, та не хочеш робити, служити. Іди ж бо, йди!

– Як же йти, Катре, не здолію я по землі ступати!

Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб іще гірш тобі не було.

Ходім-бо, ходімо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозі стріла панночка.

– Чого се ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, Боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижіла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик і пані не задлялась прилізти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась і бити. А ми, спасибі Богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тоді в нас карності щоденні, щоденний плач. Чи хто всміхнеться (не часто всміхалися!) – панночка біжить до старої: “Бабуню, мене не шанують!” Чи хто заплаче: “Бабуню, діла не роблять, та ще й плачуть!” Та на всіх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, – молодий вік ізгадала!

XI

Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить по-пташиному, привітна, люба – і що то? – не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї.” Той поруч із нею шиється, а тон з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається. /…/

XII

Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, – і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що який то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, і уста рум’яні, і станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… /…/

XIII

(Не подобався старій пані полковий лікар – “голь нещадима”. Але на вимогу панночки для полкових організували прийом. Лікар не приїхав. Коли гості від’їхали, панночка на слугах зігнала всю злість).

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, – по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку як мальована, – дожидає.

Приїхав він, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – і голівку хилить, і говорить, помісь співає. Побув яку годинку та й прощається: “Завтра навідаюсь”.

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тільки їй на питання головою киває. А як стара спитала: “Що, як лікар? Показався як”, то вона стрепенулась: “Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… І що він собі думає!”

Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, – постерегли одразу що воно є, та й зслизли.

Стара пані тільки що головою в мур не б’ється, та нічого не врадить: “Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете – умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!”

Стара й годі, тільки охає.

XIV

Спустіло панське подвір’я; не тупочуть коні, не торохтять коляси. І панночка тихша: не лає, не б’є, не обскаржує, – все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вікна, гарна та убрана, і рум’яніє, як червона маківка. Він хутенько вбіжить. Яка з нас під той час мигнеться: “Здорова була, дівчино! А що панночка?”

Цілий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не відступає и ступня. А стара пані то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там між собою говорять удвійзі, та вже

Така и досада гризе, що вони вкупці, а розлучити несила: боялася и вона унучечки.

Ото вже и сватає він панночку. Плаче стара і журиться тяжко:

– Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

– Ох, Боже ж мій! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала!

– Та хіба ж таки кращих за його нема? – не сміючи вже одмовляти, а тільки ніби питаючи, озветься знов стара.

– Для мене немає у світі кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла. Стара зовсім скрутилась, – не зна далі, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнів та у плач великий. Хоче втішити: “ось поберетесь”, – унучечка свою долю проклинає:

– Се Господь мені лихо наслав, – каже, – і як тому лихові запобігти, не знаю.

Молодий став помічати, турбується:

– Що таке? Чого смутна?

– Та я не смутная…

– Скажи мені усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цілує.

– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!

– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

– Бач, ти об мені й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: “от живуть-бідують!”

Та й заплаче.

– Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти?

Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху… Що ж я вдію? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

І почнуть отак обоє собі журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусідок, допитуютьс.

– Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Які дари тобі дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи він тебе слухає?

– Вважайте самі, – одказує панночка всміхаючись.

Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

– Слухайте, – каже до його, – їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!

Він зараз їде, купує там, що казано.

– Боже мій! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде він, міняє. Або так. Хоче він води напитись, – вона:

– Не пийте, не пийте!

– Чому?

– Я не хочу! Не пийте!

– Та коли ж я хочу пити!

– А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

І вже так гляне чи всміхнеться, що він послухає. Коли то и розгнівається, одвертається од його, не говорить. Він уже і перепрошує, і благає – трохи не плаче.

Панночки приїжджі дивуються:

Ото! Чи хто сподівавсь од його такого кохання! І що ти робила? Як ти Бога просила?

Наша панночка тільки всміхається.

Питають, що він їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що від старої панії має, та хвалиться:

– Це він мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А він на тих сусідочок важким духом дише: бодай їх слід запав!

Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.

Дитино моя! В його хутір є!

Справді? покрикне панночка, зірвавшись з місця. – Де? Хто казав?

– Та не дуже далеко за містом. Недавно, кажуть, од якоїсь тітки у спадку йому достався. Тітка була бездітна; він на її руках і виріс.

– Ах, Боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!

Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його, – хуторець вітають!

XVI

Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і

Очей з неї не зведе, – аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.

Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарікає:

– Що се Я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на світ породила! Горенько моє! Доля моя сирітська!

Стара тим і заручинам не рада, та втішає унучечку, вмовляє:

– Чого плакати, моя дитино? Годі ж бо, годі!

– Чому Господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так і вмиється слізоньками, по кімнаті бігає, руки заломуючи.

– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх, та и убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:

– Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! Одродили ви мене, рідна матінко!

– Годі вже, годі, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й сміється.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки міркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйствуй. /…/

XVII

Повеселішала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, і сама до всього береться. Навезли з міста шевців, кравців, швачок, крамарів і крамарок. Сама ганяє, жениха турляє,- купує, крає, складує… Як у казані кипіло! Було тоді нам лишко тяжке. Бо таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці смерть! /…/

XVIII

(За клопотами Устина не встигла попрощатися з усіма. Молодий приїхав за панночкою на четверику. Пани попрощалися).

/…/ Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.

– З Богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, – тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною…

XIX

(Приїхали до міста).

/…/ Пан звелів коней зупинити коло заїзного двору і повів свою молоду у кімнати. Візниці грошей дав – пообідай, а про мене и байдуже.

(Візник запрошував Устину пообідати. Дівчина боялася, що пані покарає її, тому відмовилася).

XX

Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли пани. Пан тоді зирк на мене!

– А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обідала ти?

– Гей! крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. – Дайте дівці пообідати! /…/

(Суперечка між панночкою і паном про те, що потрібно зачекати, поки Устина пообідає).

/…/ Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою

Стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.

– Спасибі, спасибі, – дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. – Привіз я вам панію молоду, – чи вподобаєте?

Сам сміється, радіє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А пані як гляне на його, – аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері – стриб! Люди так і шугнули од тих дверей, нічого панові й не одмовили.

Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.

Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики – все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

(Молодій господині не подобається, що люди із паном запанібрата. Вона плаче й вимагає, щоб пан змінив своє ставлення до слугів).

Гляди ж, каже пані, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

– Буду, серденько, буду!

XXII

(Зустріч Устани з високим ставним парубком).

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає що й як.

(Молодій пані не подобається зілля за божничком і те, що слуги порозпускалися ).

XXIV

Увійшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:

– А що вам треба, пане?

Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

_ Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурніше.

– Готова, паночку, – тихо і спокійненько одказує бабуся.

– Серце (до панії), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.

_ То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собі піду. На добраніч вам, паночку!

_ Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! Загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

– Добре, паночку!

Вклонилась і пішла собі.

XXV

Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. “Боже мій! – промовив до себе, – чого вона плаче?” І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпів – пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.

– А вечеряти не хочу, – каже панові. – Я на твої слуги не то що – і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом… родичі та й годі!

XXVI

Сиджу сама у дівочій; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. “Тепереньки, – думаю собі, – наші дівчата наживуться без моєї панії! Веселенько та любенько їм укупці… А мені – чужа сторона, і душі нема живої…”

Коли щось у віконце стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, ніби не чую.

Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули. /…/

(Устина зрозуміла, що це той хлопець, з яким вона спілкувалася. Дівчина боїться, що почує пані, тоді вона буде покарана).

XXVII

(Бабуся просить Устину повечеряти. Дівчина вважає за необхідне запитати у пані дозволу).

XXVIII

Пішла я за бабусею через двір у хату.

– Оце привела вам дівчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.

А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушничком навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м’якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою.

Просимо до гурту! – привітали мене і вклонились.

– Може б, поруч зо мною така краля засідала, га? – каже Назар.

– Хіба ж ви тутечки найкращі, дядьку? – питаю.

Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.

– А то ж ні? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!

Хіба поночі! – одмовила йому весело молодичка.

Славна була то жіночка, – звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! І говорить, і діло робить, і Дитину колише; то коло стола її вишивані рукава мають, то коло печі її перстені блискотять.

– Ну, ну! каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобі одказав!..

Тут-бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.

Назар моргнув на мене.

– Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

XXIX

Катря хоч і говорить, і жартує, а, здається, все чогось сумна і неспокійна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собі думала. Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана На того парубка я вже не дивилась. /…/

(Слуги стурбовані поведінкою молодої пані. Вона хоч і гарна, але, як замітив Назар, “дивиться так, що аж молоко кисне”).

/…/ – Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі…

Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно… І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, – трохи не заплачу.

– Дівчино! Лиха наша пані молода? – вимовить Катря.

– Недобра! – кажу їй.

– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло… Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною. и того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже и оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.

– Не такий чорт страшний, як намальований! каже Назар.

Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справді її дитину пані своїм оком пожерла.

– Годі, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хіба над нами нема Господа милосердного?

– Парубок ані пари з уст; тільки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною:

– На добраніч, дівчино!

– На добраніч вам! – одказала та й ускочила в сіни. /…/

Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб він знову озвався під віконцем, чи щоб не приходив…

XXXI

Минає день, тиждень, місяць, і півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і Бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.

А пани-сусіди нашу панію похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, – добре б нам усім у неї вчитись!

Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсім, – ніщо з його. Опитувавсь він жінку вмовляти, та не така-то вона. Далі вже і намекнути на сю річ боявся, – мов не бачить нічого, не чує. Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: добрий пан – не б’є, не лає, та нічим і не дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: “А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять мені друга!”

– Не буде з його нічого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував… Якби таку жінку та мені – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!

Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.

А що Катря сліз вилила, то де вже тії й сльози брались. Візьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далі й заридає уголос.

І Прокіп дуже зажурився. Усе щось собі думає і зо мною вже не пожартує.

– Оце ж бо які ви смутні! – кажу йому одного разу (се було ввечері, присмерком). – Чого ви такі смутнії?

А він мене за руку, – пригорнув і поцілував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

Усі люди пов’яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була Як не лає, як не кричить на неї пані, – бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матері своєї рідної горнеться.

Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай й усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?

Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, – хіба за ділом, – та так боязко оглядується, так поспинається вже, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться.

Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. “І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!” – думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми! Переймає мене і оббігти не пускає.

– Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає, та все питає: “Чи любиш?” Такий чудний!..

Посідали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: “Що це тобі? – каже. – Чого це так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!”

XXXIII

Боже мій милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. /…/

(Закохані Устина і Прокіп зустрічаються вечорами. Катря передчуває біду, яка нависла над ними. Лише бабуся вважає, що “…Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася”.)

XXXIV

А пані куди далі, то все злісливіша, усе лютіша: аби я трохи спізнилась, забарилась: “Де була?”, та й стріне мене на панському порозі лиха година./…/

Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що и робити, що починати. У Катрі дитинка занедужала: а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, обсій, – та ще пані гримає: “Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!”

Цілу ніч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до роботи. Бабуся тоді пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: “стихла мала!” або “спить мала!” І такеньки, наче благодать Божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.

– Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? – кажу їй.

– Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!

Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на Божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, – воно й переставилось.

І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:

Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком Божим, – лиха не знатиме моє ріднесеньке! – А далі й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!

Назар ніби й нічого, розважає свою Катрю, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом’якшав гучний голос, – потай усіх сумує.

По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:

– Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!

– Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем із’їжте тепер!

Дала ж їй себе знати пані!..

– Прокопе! – кажу я. – Що оце з нами буде!

– Устино-серце! Зв’язала єси мені руки!..

XXXV

Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.

Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, – і заліг там, аж зчорнів, ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.

– Се, певно, ти гроші сієш? – каже на пана. – Ой, Боже мій, Боже мій!

Пан на те нічого не одказав, тільки зчервонів дуже.

А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна.

Пан дуже зажурився; а пані:

Чого тобі смутитись не знать чим? Хіба ж ти не помітив по ній, що вона й здавну навіжена була! І очі якісь страшні, і заговорить, то все не путнє…

І справді, вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було!

Навіжена та й навіжена… Нащо й краще! Порадились поміж собою такеньки та й спокійненькі собі…

XXXVI

Згодили якось москаля з міста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообідає, то ляже на лаві та все свище, та свище, та свище, та раптом як співоне! – дзвінко-тоненько, помісь півень кукурікає. Сьому байдуже було наше лихо… /…/

-Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живії, а ви…

– Не горюй, не горюй, дівко! На те вона служба називається. Он бач, скільки в мене зубів зосталось… На службі втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тільки ухнув.

– А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, Боже!

Зговоривши теє, знов свистіти! А Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.

– Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку

Догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на нові ворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокіп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!/…/

(У Назара, який дуже змінився після смерті Катрі, визріває мрія про втечу).

XXXVII

У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебні правила; свічки перед богами невгасимі палали. Якось дівчинка не допильнувала, та погасла свічечка, – веліла дівчинку ту висікти: “Ти, грішнице, і моєму спасінню шкодиш!”

XXXVIII

Наша пані журилась і плакала за старою дуже.

– Вже тепереньки сама я в світі зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, – каже панові, – яка мені надія? Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам Бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мій друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ – не псуй мені людей. /…/

(Пан за кума майбутньої дитини хотів узяти свого товариша, але пані заперечила, захотіла за кума полковника).

Уранці поїхав пан і полковника завітав у куми.

XXXIX

Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побризкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.

Я рада, що мені трошки вільніше, – вибігла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панією.

– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – сміється.

А Прокіп йому:

– Пане, оддайте за мене дівчину!

Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.

– А пані? – каже Прокіп.

Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:

– Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!

Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.

Любо! сказав пан, – я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?

А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.

Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:

– Що се таке?

Прокіп кланяється, просить.

Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам Господь щастя, – нехай і вони щасливі будуть!

Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:

До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила. Хочеш заміж, дівко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очі заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.

Усі пани за ним підхопили:

Одружіть їх, одружіть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…

Тоді вже й пані:

– Та нехай собі!

Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.

Дуже вона гнівалась на пана:

– Як ти мене підвів! – дорікає. – Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!

– А тобі, – свариться на мене, – тобі буде!

“Нехай уже буде що буде, – думаю, – та вже ми побралися!” Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже – мій!

XL

Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:

_ А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?

Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би – крізь землю пішов. А зійдуся з ним, – весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.

– Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?

Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

– А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.

– О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподіватись щогодинки в Бога – догани тобі та муки!.. А боронити – несила… Важко, Усте!

– Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвічі легш.

– А може, й справді так, рибонько!

Та й усміхнеться і пожалує мене.

Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!

XLI

Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось…

Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, – сіла одпочити.

– От уже й літечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще світить, та вже не гріє.

Сеє кажучи, роздивляється навкруги. /…/

(Бабуся пригощає дітей яблуками. З’являється пані та обзиває бабусю злодійкою. Пані б’є бабусю по обличчі. За бабусю заступаєтьмся Устина, за Устину – Прокіп).

/…/ А пані вже вчепилась у мої коси.

– Годі, пані, годі! – гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. – Цього вже не буде! Годі!

А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:

– Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

– Ні, годі!

Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

– Що се?

Мій чоловік випустив тоді панію з рук. /…/

Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, – такого вже навчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.

– Розбишака!

– Не підходьте, пане, не підходьте! – озвався мій понуро.

– Е, бачу, – каже пан, – тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скільки хотя!

Пані аж верещить:

– У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!

– Візьміть його! – крикнув пан на людей. – Зв’яжіть йому руки!

Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар

Під той гук до мене:

– Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю…

XLII

/…/ Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:

– Нехай вам Мати Божа допомагає, діти! – А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.

Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!

Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…

Під’їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В’їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.

Випустив Прокіп мою руку:

– Усте, не журися.

Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.

– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Біс біду перебуде: одна мине – десять буде.

А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.

Коли виводять мого чоловіка… Боже мій, світе мій! Серце в мене замерло; а він веселий, як на Великдень…

XLIII

Зосталась я з чоловіком у місті. Перебігла година тая швидко, як свята іскра спахнула, та довіку не забуду! /…/

(Прокіп вивчає військову науку. Устина і Прокіп винаймають хатку. Устина вирішує йти працювати на поденщину).

XLIV

Хазяйка наша була удовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід їхній звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі. Зітхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона сліз вилила: як, було, сидимо з чоловіком укупці та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що – ось ми молоденькі, ось ми і хороші – нівроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хіба тоді ущухне, як надійде дядько та гримне на неї: знов баба кисне! /…/

/…/ Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.

Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:

– Чи добре натомилась, Усте?

XLV

От якось сидимо ввечері: москаль на лаві з люлькою, хазяйка коло віконця, а ми з Прокопом оддалік. Сидимо мовчки всі; коли у двері хтось – стук-стук; а далі: – Здорові були! – гукнуло щось за дверима.

Се ж Назар!

Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.

– Хазяйці і всім нехай Бог помагає!

– Спасибі! Милості вашої просимо! – вітає його стара.

– Звідки се ти взявся, Назаре? – питає Прокіп. – От наче з землі вийшов!

– Я звідти, – каже, – звідки добрі люди мандрівки виглядають.

Дядько поворушивсь, – поглядає на двері.

– А чого се крутишся, пане москалю? Однії віри, – не цурайся. /…/

(Назар розповів, що бабуся жива, а панові від пані дісталося на горіхи за втрату двох робітників).

/ …/ – Ну, по сій же мові та будьмо здорові! – каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здоров!

– Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.

– Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші – братерські: ними не зажуришся. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.

Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й бачили.

XLVI

Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то Любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, – нікого не боюся; робитиму чи ні, – ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.

Коли так навесні чутка: москалі виходять у поход!

– Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда.

А тут і наказ: у поход, у поход лагодитись!

Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вільні.

– Так, так! – кажу, – так, мій голубе!

А серце моє болить, сльози ринуть.

Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір’ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну. /…/

/…/ Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє проміняєте сонечко…

XLVII

Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.

– Не суши себе слізьми, серденько! – приказував. – Я вернусь… сподіваюся. Сподівайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селі не була. Перечула через люди, що всі живі. Ведеться так, як і перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копійка? Кров’ю обкипіла! Та інколи й мені так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотіла, – зараз і покинути ту службу вільно. Подумаю такеньки – і року добуду. Якось розважить мене, підможе мене та думка, що вільно мені, що не зв’язані руки мої. “Це лихо дочасне, не вічне!” – думаю.

То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі!

ПОМІРКУЙ

– Як жилося кріпакам у маєтку старої пані?

– Якою уявляли дівчата-кріпачки панночку-інститутку?

– Як відбулася зустріч дівчат з інституткою?

– Чи є в образі панночки гармонія зовнішньої і внутрішньої краси?

– Як позначився деспотизм молодої пані на житті та настроях кріпаків?

– Якими є стосунки кріпаків між собою?

– Чи є позитивним образ лікаря?

– Який момент у розвитку подій є кульмінацією?

– Що і як змінилося у житті героїв повісті наприкінці твору?

ЦІКАВІ ФАКТИ

Над повістю Марко Вовчок працювала в 1859 – 1861 рр. Почали писати в Немирові, продовжувала в Петербурзі, завершила в Парижі. Початкова назва “Панночка”.

ПРОАНАЛІЗУЙ

– Чи любила панночка свою бабусю?

– Хто з героїв повісті і чому найбільше впливає на розвиток подій?

– Яка роль у повісті слів Устини: “Любо на волі дихнути!”

– Чи є герої твору носіями українського народного етикету?

– Носіями яких рис є представники народу?

– Чому панночка не має імені?

– Чому, на вашу думку, письменниця змінила назву твору – з “Панночка” на “Інститутка”?

– Доведіть, що “Інститутка” – реалістична повість.

Перевір себе

ЛІТЕРАТУРНИЙ ДИКТАНТ

– Слова “Чудне панське кохання” належать…

– Хто про кого сказав: ” Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував”?

– Слова “Любо на волі дихнути!” належать…

– Слова ” Мандрівочка – рідна тіточка” належать…

– Про кого сказано: “І що ж то хороша з лиця була! Здається, і не змалювати такої кралі!”?

– Кому належать слова: ” Вітрець шелесне та прихилить у віконце мені пахучий бузок. Опівдні сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу, наче мене жаром обсипле”?

– Кому належать слова: ” Воли в ярмі, та й ті ревуть…”?

СТВОРИ

– Напиши есе “Кого можна вважати освіченою людиною?” (За повістю Марка Вовчка “Інститутка”).



(2 votes, average: 4.50 out of 5)