Інформаційний процес
Інформаційна складова – ознака живої системи, здатність індивіда перетворювати впливу ззовні в ідеї і поняття. Інформаційна здатність є здатність перетворювати зовнішні впливи реального світу в інформацію (дані) про його стан. Від неї залежить вже картина реальності, можливість співвіднести з нею свою поведінку. Відмінність живої системи від неживої полягає, отже, в здатності перетворювати впливу реального світу в уявлення про його властивості. Це перетворення визначається як інформаційний процес, а його результатом стає продукт перетворення інформації – трансформації впливів реального світу в уявлення про властивості цього світу. Чим більш повна і надійна ця інформація, тим більше система виявляється захищена і життєздатна [14]. Інформаційний вплив відбувається через інтелектуальні продукти (вироби), які безпосередньо виконують функцію інформаційного обміну та інформаційного управління (Н. Вінер) [15]. Психічні параметри інформаційно-комунікативного процесу визначаються такими поняттями, як інформаційна адекватність (міра можливості системи розпізнавати в динаміці довкілля явища, зміни та процеси, небайдужі для функціонування самої системи), інформаційна енергетика (підйом психічної енергії, що виникає при зіткненні реального світу і пізнавальних рецепторів живої системи, який ініціює появу ідей і уявлень) і інформаційний магнетизм (здатність індивіда випробувати енергетичний підйом в ситуації перетворення інформаційного ресурсу, матеріалізованої в інтелектуальному продукті людської діяльності).
У юридичних актах знаходимо критерії, за допомогою яких можна визначити валідність норми з формальної та матеріальної точок зору, але в них немає критеріїв, що дозволяють розглядати юридичне заяву як норму. Встановлення таких критеріїв є справа теорії права. Крім того, важливо розрізнення оригінального і похідного (деривативного) виробництва норм. Слідуючи Г. Л. Харту, можливо розрізнення первинних і вторинних норм [16]. Первинними є ті норми, які надають права або накладають обов’язки на членів суспільства. Вторинні – встановлюють, хто і яким чином може створювати, визнавати, змінювати або скасовувати первинні норми. Тільки після того як суспільство виробляє фундаментальну вторинну норму, яка встановлює, як визначити власне правові норми, виникає ідея особливого безлічі правових норм і, отже, ідея права. Слідуючи Харту і Остину, правові норми не мають чітких меж застосування (або, навпаки, мають так звану “відкриту текстуру”) і, отже, можливо припущення, що в проблемних випадках судді мають право приймати і приймають рішення на свій розсуд, здійснюючи тим самим функцію законотворення.
Проблема виробництва права є тому не тільки проблема легальності, а й легітимності. З цих позицій можливо розгляд провадження норм як частини когнітивно-інформаційного освоєння соціальної реальності: хто і як компетентний виробляти норми; які процедури створення; які межі цієї діяльності. Різниться влада створення норм (відповідний орган); нормативний акт (в якому регулюється процес виробництва норм); нормативний документ (фіксуючий лінгвістичне висловлювання, що має прескриптивних функцію); нарешті, норма у вузькому сенсі (значення нормативного заяви). Відповідно інформаційний обмін та управління у найбільш загальній формі виражаються у соціальних і юридичних нормах і фіксуючих їх продуктах інтелектуальної діяльності – кодексах моральних і правових норм, законах, записаних судових прецедентах.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)