Інфекція. Форми інфекційного процесу
Поняття “інфекція” і “інфекційна хвороба” не є синонімами.
Розуміючи під інфекцією взаємодія патогенного (хвороботворного) мікроорганізму і сприйнятливого (чутливого) хазяїна в певних умовах зовнішнього середовища, слід зауважити, що інфекційна хвороба – це крайній ступінь прояву інфекційного процесу, коли утворюється патологічний осередок і з’являється специфічна клінічна симптоматика.
В основі інфекції лежить феномен паразитизму, що визначає антагоністичні взаємини симбіонтів.
Класифікують різні форми інфекційного процесу (інфекції) залежно від природи патогена, походження, умов виникнення інфекції, характеру і тривалості її перебігу і т. д.
Залежно від природи патогена, приналежності до певного таксону існує класифікація інфекцій за етіологічним принципом: бактеріальні (дизентерія, сальмонельоз, дифтерія, туберкульоз, гонорея тощо), вірусні (грип, ВІЛінфекція, віспа, енцефаліт, сказ і т. д.), грибкові (кандидоз, аспергільоз, трихофітія та ін.), протозойні (малярія, токсоплазмоз, лямбліоз), пріонні (куру, хвороба Крейтцфельда-Якоба, скрепі).
Якщо геном збудника інтегрується (вбудовується) в геном хромосоми господаря, то виник інфекційний процес може передаватися у спадок через генетичний матеріал з покоління в покоління господаря. Це інтегративна форма інфекції. Прикладом інтегративної форми інфекції є інфекції вірусної етіології (лізогенія в мікробному світі, концерогенез – ракові лінії мишей). Більшість інфекцій, якими хворіє людина, у спадок не передаються (туберкульоз, холера, грип і т. д.) і називаються неінтегратівнимі. Не можна плутати інтегративну форму інфекції з вродженою, коли збудник передається від матері плоду через плаценту (сифіліс, ВІЛінфекція і т. д.), або новонароджений під час пологів інфікується при проходженні через родові шляхи матері (бленнорея).
За походженням інфекції ділять на екзогенні та ендогенні.
Екзогенна інфекція виникає при попаданні збудника в організм ззовні. Для екзогенної інфекції обов’язкова наявність трьох елементів епідемічного процесу: джерело інфекції, механізм передачі патогена, сприйнятливий організм. Наприклад, для сифілісу: джерело інфекції – хвора людина, механізм передачі патогена статевий, сприйнятливий організм – людина. Ендогенна (опортуністична) інфекція викликається представниками нормальної мікрофлори при зниженні захисних сил організму (імунодефіцитні стани). Збудники ендогенної інфекції відносяться до умовно-патогенних видів мікроорганізмів. Приклад ендогенної інфекції – фурункул носа стафілококової етіології (Staphylococcus epidermidis). Інфекція виникла при переохолодженні організму і розвитку місцевого імунодефіциту слизової оболонки носа. Ендогенна інфекція може розвинутися і при переміщенні мікроорганізмів з одного біотопу людини в інший за рахунок штучного перенесення руками, інструментами або природного переходу мікроорганізму – його транслокації (міграції). Приклад такої форми – ешеріхіозной цистит, збудник Escherichia coli, яка потрапила на слизову оболонку сечостатевої системи з кишечника.
За локалізацією патогена в організмі розрізняють місцеву і генералізовану форми інфекції. Місцева або вогнищева інфекція має місце, коли збудник локалізується в певному органі або тканині і не поширюється по організму. Наприклад, при ангіні збудник (найчастіше Streptococcus pyogenes) знаходиться на слизовій оболонці мигдаликів; при фурункульозі збудник Staphylococcus aureus – у волосяному фолікулі.
При генералізованої інфекції патоген поширюється по організму, долаючи різні захисні бар’єри: лімфоід-
Ву тканину, гематоенцефалічний бар’єр, фасції м’язової тканини, сполучну тканину і т. д. Кров є одним із частих шляхів поширення патогена – гематогенний шлях. Якщо збудник, поширюючись по крові, не розмножується в ній, то таке явище називають бактериемией або вірусемія (залежно від приналежності патогена до тієї чи іншої таксономічної групі). У випадку, коли бактерії розмножуються в крові, розвивається одна з важких форм генералізованої інфекції – сепсис. Сепсис може перейти в септикопиемию, коли патоген розмножується у внутрішніх органах, викликаючи в них утворення гнійних вогнищ запалення. При високій концентрації бактерій і їх токсинів у крові може розвинутися токсико-септичний шок за рахунок масивного надходження токсинів. Внаслідок генералізації інфекції уражаються різні органи і тканини організму (менінгококовий менінгіт, туберкульоз хребта).
Інфекційний процес класифікується залежно від числа проникли в організм видів патогена і динаміки їх дії. Моноінфекція викликається патогеном одного виду (туберкульоз, дифтерія). Змішана (мікст) інфекція – одночасне зараження двома видами збудників і більше та розвиток відразу декількох захворювань (ВІЛ-інфекція та гепатит В при зараженні через шприц у наркоманів; сифіліс, гонорея і хламідіоз при статевому зараженні). Реінфекція – повторне зараження тим же видом збудника після одужання. Реінфекція можлива при захворюваннях, після яких не залишається стійкий імунітет: після гонореї, сифілісу, дизентерії. Якщо повторне зараження відбувається тим же збудником до одужання, то виникає суперінфекція (сифіліс). Вторинна інфекція виникає на тлі розвиненого первинного захворювання і викликається іншим видом збудника. Вторинна інфекція може бути екзогенної або ендогенної. Найчастіше вторинна інфекція розвивається як ендогенна, коли внаслідок ослаблення організму первинним захворюванням представники нормальної мікрофлори тіла людини викликають вторинне захворювання як ускладнення первинного, наприклад, при грипі розвивається стафілококова пневмонія, при СНІДі – пневмоцистна пневмонія.
За тривалістю перебігу розрізняють гострі і хронічні інфекції. Гострі інфекції протікають нетривалий час, їх термін обчислюється днями, тижнями (грип, кір, холера, чума).
Хронічні інфекції протікають протягом декількох місяців, років (бруцельоз, туберкульоз, сифіліс). За певних умов (неефективне лікування) гострі інфекції можуть переходити у хронічні (гонорея, дизентерія). Хронічні інфекції протікають у вигляді ремісії і рецидиву, які змінюють один одного. При ремісії хворий може відчувати себе задовільно, клінічні симптоми хвороби можуть не проявлятися або виявляються в незначній мірі. При рецидив мають місце загострення патологічного процесу, вираженість клінічної картини. При хронічному інфекційному процесі збудник персистує в організмі господаря, тобто тривало паразитує в його тканинах і клітинах.
Особливості епідеміології інфекційного процесу дозволяють класифікувати кілька форм інфекції. Епідемічної називається інфекція, коли нею охоплено населення великих територій (однієї або декількох країн), наприклад грип, холера.
Ендемічна інфекція локалізується в певній географічній місцевості, де збудник циркулює між певними видами тварин в даній географічній місцевості (чума, бруцельоз, туляремія).
Залежно від джерел зараження людини розрізняють антропонозние, зоонозні і сапронознимі інфекції. При антропонозних інфекціях єдиним джерелом зараження є людина (ВІЛ-інфекція, сифіліс). При зоонозних інфекціях основним джерелом зараження є тварини (сказ, сибірка, бруцельоз). Збудниками сапронознимі інфекцій є сапрофіти, що живуть у зовнішньому середовищі (легеонеллези, лістеріоз). Отже, джерелами зараження сапронозов є об’єкти зовнішнього середовища: грунт (правець, газова гангрена), вода (лептоспірози).
В даний час велике поширення набула госпітальна (внутрілікарняна) інфекція, яка виникає в лікувально-профілактичних установах (стаціонарах, пологових будинках і т. д.). Джерелом виникнення госпітальної інфекції часто є медичний персонал: бактеріоносії стафілококів, ентеробактерій та інших умовно-патогенних або патогенних мікроорганізмів.
Типове інфекційне захворювання найчастіше протікає в маніфестной формі і характеризується певними клінічними проявами (симптомокомплексом) і циклічним перебігом. Наприклад, при типовому перебігу черевного тифу спостерігається тифозний статус, розвивається розеольозний висип на 8-10-й день хвороби і т. д. Хвороба протікає стадийно і триває 3-4 тижні.
Можливо атиповий (стерте) перебіг хвороби без характерного симптомокомплексу. При стерто перебігу черевного тифу висип з’являється рано (на 4-6-й день), убога; тифозний статус не виражений. У ряді випадків хвороба може протікати взагалі без прояву будь-яких симптомів, і результат розвиненого патологічного процесу може проявитися лише у вигляді смертельно небезпечних ускладнень (легенева кровотеча при безсимптомно протікає туберкульозі легенів, перитоніт як наслідок перфорації кишечника черевнотифозними виразками, порок серця як наслідок ревматичного ендокардиту ).
Інфекційний процес може протікати у формі безсимптомною інфекції: латентної (прихованої) або бактеріоносійства (вирусоносительства). При латентній формі інфекції збудник тривалий час перебуває в організмі (персистує), але не проявляє свого патогенної дії. Наприклад, туберкульозна паличка може персистувати багато років в тканини легені здорової людини, вірус герпесу довічно персистує в чутливих гангліях трійчастого нерва, збудник бруцельозу персистують у мезентеріальних лімфатичних вузлах. При латентної інфекції збудник не виділяється в зовнішнє середовище, латентна інфекція може переходити в маніфестну форму (хвороба) при зниженні імунітету.
Бактеріоносійство – тривале або короткочасне перебування збудника в організмі здорової людини. На відміну від латентної інфекції, бактеріоносії виділяють збудника в навколишнє середовище і є джерелами поширення інфекції (черевний тиф, дифтерія, стафілококова інфекція). Повільна інфекція характеризується персистенцією патогена, при якій має місце багатомісячний або багаторічний інкубаційний період, після якого повільно, але неухильно розвиваються симптоми захворювання, завжди закінчується летально (ВІЛ-інфекція, сказ, проказа).
У розвитку інфекційної хвороби виділяють 4 основні періоди: інкубаційний, продромальний, розпал хвороби і реконвалесцентное (одужання).
Інкубаційний період – період адгезії збудника на чутливі клітини організму в місці вхідних воріт. Це можуть бути мигдалики, верхні дихальні шляхи, слизова оболонка шлунково-кишкового, репродуктивного тракту та ін. В навколишнє середовище збудник не виділяється. Тривалість періоду від декількох годин (грип), днів (чума, туляремія, дифтерія) до кількох місяців (сказ) і навіть років (СНІД, проказа, губчаста енцефалопатія).
У продромальний період має місце колонізація чутливих клітин, ділянок організму збудником. Здійснюється розселення мікроорганізмів в біотопі господаря і починають з’являтися неспецифічні (загальні) симптоми хвороби (підвищується температура, виникають головний біль, потовиділення, слабкість та ін.). У цей період збудник також, як правило, не виділяється в навколишнє середовище.
Подальше інтенсивне розмноження збудника в організмі господаря знаменує розпал хвороби з появою специфічної симптоматики (висипання на шкірі при тифах, паралічі нижніх кінцівок при поліомієліті, плівчасті нальоти на слизових оболонках носа, зіву, гортані при дифтерії та ін.). У цей період хворий заразний, оскільки збудник виділяється в зовнішнє середовище. Нарешті, після припинення розмноження збудника і в міру виведення його з організму наступає період реконвалесценції (одужання). До цього моменту починається відновлення порушених функцій. Як правило, припиняється виділення мікроорганізмів, але в деяких випадках можливе формування реконвалесцентного бактерионосительства з тривалим перебуванням збудника в організмі господаря, який переніс інфекцію.
Особливе місце при характеристиці інфекції мають шляхи її передачі, що важливо для епідеміологічних цілей. Існують три основні варіанти передачі збудника людині: горизонтальний, вертикальний і артіфіціальной (штучний).
Горизонтальний варіант включає повітряно-крапельну передачу збудника від хворого здоровому (грип, дифтерія); фекально-оральний (холера, черевний тиф), контактний (сифіліс, гонорея) і трансмісивний (чума, енцефаліти) шляху.
Для вертикального варіанти типовий трансплацентарний шлях передачі збудника від матері плоду (сифіліс, краснуха) або в пологах від матері новонародженому (бленнорея).
Артафіціальний (рукотворний, штучний) варіант передбачає передачу збудника при інструментальному обстеженні хворого, введенні ін’єкцій, при оперативних втручаннях (гепатити, СНІД).
Розрізняють 4 рівня інфекційного процесу: популяційний, організменний, клітинний і молекулярний.
Популяційний рівень визначає взаємодію збудника з сприйнятливими особинами популяції. Для организменного рівня важливий комплекс (система) реакцій сприйнятливого господаря на інфекцію. Клітинний або тканинної-органний рівень – це вибір збудником відповідних клітин-мішеней макроорганізму. На молекулярному рівні розглядається конкурентну взаємодію біомолекул патогена і господаря в умовах інфекції.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)