“І ти колись боролась, мов Ізраїль” – Леся Українка (1871-1913) – Українська література 10-х років

ІВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИМ 1769-1838

…він з великого пожару України

Найбільшу спас народну святість –

Слово…

Іван Франко

На витоптаному пустирі нашої ІСТОРІЇ раптом СМІХ Котляревського. Саме в той час, коли начебто й нічого було сміятися…

Євген Сверстюк, український літературний критик, поет, філософ

Він зачитувався “Дон Кіхотом” Сервантеса. Принаймні так переповідали його сучасники. Він і сам іноді здійснював учинки, яким би міг позаздрити його улюблений літературний герой. Наприклад, через особисті обставини або ідейні переконання рішуче рвав зі звичним способом життя й тим само мовчки висловлював свою незгоду з існуючими порядками, бо жив у країні, де “на всіх язиках все мовчить”.

У тогочасній провінційній Полтаві XVIII ст. він створив модерний твір. Його поему (і це була перша серйозна проба пера автора!) без його відома було надруковано в самій столиці Росії, бо вона вже була настільки популярною, що ходила між читачами в рукописних списках. Кажуть, що нею цікавилися російський цар Микола І, а імператор Наполеон під час російсько-французької війни вивіз один примірник із собою на батьківщину.

Він був дотепником і “лицарем без страху й докору”.

А найголовніше – став зачинателем нової української літератури.

Він – це Іван Петрович Котляревський, український поет, драматург, педагог і громадський діяч кінця XVIII ст. – першої половини ХІХ ст.

Життєвий і творчий шлях письменника

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня) 1769 р. в Полтаві. У цей час в Україні вже скасували гетьманство, але ще діяло Військо Запорозьке й залишалася Запорозька Січ. Полтава в середині XVIII ст. була полковим містом, тобто в ньому розташовувалися військові козацькі загони, що мали автономне самоврядування. Тому дитинство маленького Івася було овіяно романтикою козаччини, спогляданням козацького полкового життя, ознайомленням з розповідями про славні запорозькі походи й подвиги. Тільки з 1796 р., коли Полтава стала повітовим містечком, вона перетворилася на глуху малоросійську провінцію великої Російської імперії.

За деякими дослідженнями, у роду І. Котляревського предки були козаками, але вже його батько належав до цивільних і служив канцеляристом у Полтавському міському магістраті. За свідченнями біографа О. Терещенка, дитинство І. Котляревського проходило в повсякчасних злигоднях: “Нерідко доводилось йому вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях”. Тому батько віддав Іванка на навчання спочатку до місцевого дяка, а в десять років – до семінарії. Незважаючи на зубріння в навчанні, крім богослов’я, юний Котляревський вивчає основи філософії, поетики, риторики, засвоює латинську, німецьку, французьку, російську мови. Самотужки він опановує також польську. Допитливий семінарист не лише читає в оригіналі твори цими мовами, а й перекладає Вергілія, Овідія, Горація, що передбачали уроки риторики. За такими заняттями майбутній автор “Енеїди” вправлявся в мистецтві віршування, сам починав римувати. За свідченнями українського письменника й педагога полтавця Степана Стебліна-Камінського, “ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали “рифмачем””.

Попри успіхи в навчанні, у 1789 р., після батькової смерті, І. Котляревський змушений був залишити семінарію та влаштуватися працювати в канцелярію. Чиновницька кар’єра в провінційному містечку складалася непогано: спочатку підканцелярист, уже через рік – канцелярист, ще через два – губернський реєстратор1. Саме в останній рік служби – у 23 роки – Котляревських внесли до реєстру дворян. Такий статус надавав юнакові право брати участь у роботі шляхетського зібрання2 в Полтаві, а на початку ХІХ ст. – уже відомий на той час як письменник – І. Котляревський виконував у ньому обов’язки церемоніймейстера. Своєю сумлінною працею він намагався служити українському громадянству.

Безбарвне майбутнє в сірій чиновницькій шинельці перестає в цей час приваблювати І. Котляревського. Скоро він пориває зі своєю службою й наприкінці 1893 р. влаштовується працювати домашнім учителем у поміщицьких маєтках на Полтавщині. Маючи можливість спілкуватися із селянами, І. Котляревський, як зазначає С. Стеблін-Камінський, ходив “на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір’я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоросійського наріччя і побуту народного”. Саме на роки вчителювання (1794-1796) припадає початок його роботи над першими трьома частинами геніальної “Енеїди”.

Уже через два роки в долі І. Котляревського – наступний несподіваний поворот. Облишивши працю в поміщицькому маєтку, він записується добровольцем до Сіверського карабінерського полку. Причиною стали “справи сердечні”. Іван Петрович закохався в родичку господаря маєтку і, очевидно, мріяв з нею побратися. Ударом для нього стала звістка, що кохану Марію засватано за багатого сусідського поміщика. Душевна драма була, напевне, такою сильною, що І. Котляревський у подальшому так і не наважився одружитися.

1 Губернський реєстратор – особа, яка вела юридичні справи в державній установі; однією з його функцій був пошук історичних документів для підтвердження шляхетного походження особи й надання їй дворянського звання.

2 У 70-80-х роках XVIII ст. після ліквідації Гетьманату шляхетські зібрання вимагали повернення колишніх прав і вольностей та відновлення гетьманства, ухвалювали рішення з найгостріших тогочасних питань – про неприниження гідності українських чинів, про урівняння їх з російськими військовими й цивільними чинами, про порушення шляхетських привілеїв у краї. На початку XIX ст. ці адміністративні самоврядні органи найбільше впливали на характер місцевого життя. Шляхетські депутати розробляли щорічний кошторис у губернії, втручалися в місцеве управління, утримували громадські магазини, проводили рекрутські набори, засновували освітні та культурні заклади й неодмінно використовували право подання про громадсько-політичні потреби до вищих інстанцій.

(За книгою В. Свербигуз “Старосвітське панство”)

Успішний учень і канцелярист, у війську І. Котляревський протягом десяти років також зробив блискучу кар’єру. З кадета в 1796 р. дослужився в 1808 р. до офіцерського звання капітана. Він “відзначився безстрашністю” в російсько-турецькій війні (1806-1812), як характеризував свого офіцера генерал Мейєндорф. За успішно проведені переговори з буджацькими татарами, яких він схилив перейти на бік Росії, І. Котляревський був нагороджений орденом Анни 3-го ступеня.

Але одночасно з військовим тривало активне творче життя поета. Він продовжує працю над своєю безсмертною “Енеїдою”, хоч про майбутню славу й не здогадувався. Уже перебуваючи на військовій службі, І. Котляревський випадково дізнався про те, що в 1798 р. конотопський поміщик Максим Парпура (1763-1828) в Петербурзі без дозволу надрукував перші три частини його поеми під назвою “Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским”. Запідозрити видавця в зловмисництві – марна справа. Він був меценатом, подарував на доброчинність 100 000 рублів. Від видання твору М. Парпура не мав жодного зиску. Але, знаючи, що поему І. Котляревського може спіткати доля сотень втрачених і забутих творів, не дав пропасти цій перлині української словесності.

У 1898 р. ні читачі, ні автор “Енеїди” навіть не здогадувалися, яке значення ця книжечка, надрукована на сірому папері поганої якості, посяде не тільки в українській літературі, а й у відродженні українського народу. Жартівлива традиція “низького” бароко, у якій були написані перші три частини поеми, не викликали підозри в царської цензури. Твір залюбки читали не тільки українці. Ним зачитувалися в обох російських столицях. Для того щоб пересічний російський читач зрозумів зміст твору, М. Парпура супроводив поему словничком. Але, звісно, свій твір І. Котляревський адресував передусім своїм співвітчизникам-українцям.

Титульний аркуш “Енеїди” (1798 р.)

За зовнішньою легкістю й розважальністю була прихована істинна мета твору – оспівати волелюбний український народ і його прагнення до свободи й державності. Утвердженням цієї ідеї авторові “Енеїди” вдалося подолати прірву між простим народом і тією частиною культурної еліти, яка вже розпочала роботу на ниві українського відродження.

Але тривалий час образі автора на свого першого видавця не було меж! Мало того, що І. Котляревський помістив свавільця в наступних частинах “Енеїди” до пекла, назвавши його “мацапурою”, він навіть через 26 років порушив питання незаконного друку свого твору на засіданні шляхетного зібрання.

А тепер повернімося знову до 1808 р. На злеті військової кар’єри І. Котляревський подає у відставку. Зовні його рішення було нелогічним. Але воно цілком відповідало життєвим принципам письменника-гуманіста. Спостерігаючи за віроломством російського війська щодо задунайських козаків, він не міг із цим змиритися. Останньою крапкою стало жорстоке покарання солдатами повсталих киян-ополченців.

І. Котляревський переїжджає до Петербурга, готує до друку й видає в 1809 р. чотири частини “Енеїди”. Не знайшовши в столиці роботи, він повертається до Полтави. Уся подальша його праця до кінця життя була присвячена справі піднесення рідного народу.

З 1810 р. генерал-губернатор призначає І. Котляревського на посаду наглядача “Будинку для виховання дітей бідних дворян”. Посада була незначною, але вимагала від Івана Петровича цілковитої самовіддачі. Небайдужий педагог виховував у своїх підопічних найкращі якості – людяність і доброту, відповідальність і турботу про ближнього. “Будинок…” готував патріотично налаштованих та освічених випускників. Цікавий факт: учнем І. Котляревського був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської та кількох іноземних академій. Декабрист М. Новиков згадував, що Іван Петрович “у колі вихованців є шанованим і строгим батьком”. За “усердіе вь службі” і за ретельність в управлінні “Будинком для виховання дітей бідних дворян” І. Котляревський отримав титул майора та був нагороджений перснем із діамантом.

Коли почалася російсько-французька війна 1812 р., йому як офіцерові доручили сформувати 5-й український козачий полк. І. Котляревський охоче взявся за цю справу. Він вважав службу у війську почесною, сам був лицарем честі й військового обов’язку. Добираючи полтавців до полку, Іван Петрович наполягав, щоб після війни не розформовували цей козацький загін.

Окрема сторінка біографії письменника – театральна діяльність. Театром він захопився, щойно повернувшись після військової служби з Петербурга. Іван Петрович влаштовував аматорські вистави, та й сам особисто полюбляв грати в них комічних персонажів. Тому нікого в Полтаві не здивувало призначення його в 1818 р. директором театру. Новостворений заклад завдавав чимало клопотів: не було ще професійних акторів, виникали матеріальні проблеми, пов’язані з браком грошей, відсутністю декорацій і костюмів. Але найбільшою проблемою стала відсутність хорошого сучасного репертуару. Щоб привабити на вистави глядачів, у 1819 р. І. Котляревський сам пише два драматичні твори – “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”. У них дійові особи заговорили народною мовою, а глядачі бачили на сцені життя простого народу.

Цими творами І. Котляревський заявив: українські селяни можуть переживати не гірше, ніж панство, вони мають шляхетні почуття і вчинки. Так І. Котляревський п’єсами “Наталка Полтавка” й “Москаль-чарівник” започаткував створення нового драматичного театру.

Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором-кріпаком Михайлом Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі театральної трупи І. Штейна. Гра талановитого кріпака справила на І. Котляревського настільки сильне враження, що він сприяв викупу актора-самородка з неволі.

20-30-ті роки ХІХ ст. були для І. Котляревського ще й часом напруженої праці зі студій української історії, етнографії та фольклору. Добре обізнаний з документами минулого, він допомагає Д. Бантиш-Каменському в підготовці “Істории Малой России”, славістам I. Срезневському та В. Пассеку – у підготовці збірок фольклорних та етнографічних матеріалів. Ураховуючи заслуги перед культурою, “поважаючи відмінні знання його в науках і вітчизняній словесності”, у 1821 р. Івана Петровича було обрано почесним членом Харківського, а потім і Петербурзького “Вільного товариства любителів російської словесності”. У такий спосіб було визнано не тільки науковий внесок І. Котляревського, а й українську мову та культуру, задля яких він працював.

Зважаючи на патріотичні позиції письменника, логічною стала його участь у 1818 р. в масонській ложі1 “Любов до істини”. Її членами були аристократи. І хоч, за влучним висловом російського історика Василя Ключевського, у Росії “більше масонствували, ніж були масонами”, полтавська ложа відіграла суттєву роль у формуванні тогочасної політичної думки. Її члени обстоювали ідею державної самостійності України. У програмному документі цієї організації – “Катехізисі”, за деякими свідченнями, йшлося про необхідність відокремлення України від Росії. Після придушення в Росії декабристського руху в 1825 р. розпочалося розслідування діяльності масонських лож. Серед учасників звучало й ім’я І. Котляревського. Уникнути покарання йому вдалося через брак доказів.

З 1827 р. І. Котляревського призначено на посаду вихователя так званих “богоугодних” закладів Полтави, де він пропрацював майже до кінця свого життя. Іван Котляревський організовував роботу лікувальних і благодійних установ, безкорисливо заступався за скривджених. Один із сучасників згадував про нього: “Під скромною простотою щирого українця в ньому приховувалась натхненна душа, відкрита всім благородним почуттям, і чудове, рідкісне по доброті серце, здатне на всі жертви”.

Свій земний шлях І. Котляревський завершив 10 листопада (29 жовтня) 1838 року. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків. Напевно, так зробив би і його улюблений Дон Кіхот…

На першому скромному пам’ятнику на мідній дошці викарбували слова: “Майор Котляревский, сочинитель малороссийской “Энеиды””.

1 Масонські ложі – морально-етичний рух у вигляді законспірованої організації.

Пам’ятник І. Котляревському в Полтаві, установлений 1903 р., – перший в історії пам’ятник українському письменнику

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть, які донкіхотівські вчинки у своєму житті здійснив І. Котляревський. Яка причина такої його поведінки?

2. Чи згодні ви з думкою, що письменник служив царському уряду й українському народові одночасно? Свою відповідь обгрунтуйте.

3. Розкажіть про перше видання “Енеїди” та її видавця. У чому полягало визначне значення поеми для української літератури?

4. Поясніть, чому Максим Рильський сказав, що “І. Котляревський – Коперник українського слова”.

1. Доберіть матеріал, що висвітлює тему вшанування пам’яті І. Котляревського. Підготуйте повідомлення та виголосіть його в класі. Розшукайте матеріали до статті у Вікіпедії “Історія встановлення і відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві”.

2. Прочитайте частини поеми “Енеїда”, визначені вчителем. Читаючи, позначайте цитати до характеристики Енея і троянців, богів і земного панства.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

“І ти колись боролась, мов Ізраїль” – Леся Українка (1871-1913) – Українська література 10-х років