І. Серебряков. Про Океан сказань та його автора – БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Фрагменти

Цей твір народився в XI столітті на північному заході Індії, в Кашмірі. Її творець, що належить до класиків світової літератури не менше, ніж Чосер чи Боккаччо, – поет Сомадева, який на жаль, не залишив ані жодних інших творів, ані більш-менш грунтовних відомостей про своє життя. Що ж це за книга? Автор дав їй назву “Катхасарітсагара”, що дослівно означає “Океан, утворений потоками сказань”. Така назва одразу ж створює враження чогось єдиного й грандіозного й водночас різноманітного. Ця назва дуже точно характеризує внутрішню структуру цього величезного твору на 21388 дворядкових віршів – у ньому є кілька потужних потоків, самостійних сюжетних ліній і незалежних сюжетів. Вони, в свою чергу, немовби утворюються багатьма більш або менш значними сюжетними річками, притоками й струмками, що у вибагливій течії породжують староріччя, озера, ставки.

Жанр “Океану сказань” можна б схарактеризувати як махакав’я, тобто “велика поема”, головним героєм якої повинен бути бог, цар або доблесний воїн, – і це так, оскільки головний герой, царевич Нараваханадатта, поєднує в собі ці три риси. Проте характерної для махакав’ї певної послідовності в описах кохання, природи, розлуки, битв, пір року, частин доби тут немає. Та й сам масштаб розповіді такий, що в нього входять оповіді найрізноманітніших жанрів – від найкоротших до дуже складних за своєю структурою оповістей. Перед нами – специфічний жанр, що синтезує величезне багатство фольклору й літератури Стародавньої Індії.

Найзагальнішим визначенням цього твору міг би бути термін “обрамлена повість”. І справді, після історії про те, як виник “Океан сказань”, іде розлога розповідь про царевича Нараваханадатту, його численні пригоди. Проте це тільки стрижень, навколо якого розвиваються складні, багатопланові й багатогранні оповіді.

Увесь велетенський твір поділений на вісімнадцять книг різного обсягу. Всього в “Океані сказань” розроблено близько чотирьохсот самостійних сюжетів. Усі сюжети, що їх використовує Самадева, розподіляються на три групи. В першу входять сюжети, пов’язані з певними літературними пам’ятками, починаючи від великих епопей – “Махабгарати” й “Рамаяни”, в другу – фольклорні сюжети, в третю – сюжети, не простежувані ні в фольклорі, ні в попередніх літературних пам’ятках і які, поза сумнівом, є власною творчістю Сомадеви.

В “Океані сказань” не раз трапляються різноманітні фольклорні й літературні жанри, серед них і таки, про існування яких у давній індійській літературі дослівники навіть не підозрювали, наприклад з “ранковою піснею”, своєрідною паралеллю провансальській альбе. Поряд із літературою в цьому творі відбилися й інші різновиди мистецтва, як театр у різних його видозмінах – і музичні вистави з танцями й піснями, і ляльковий театр, у тому числі театр маріонеток, і живопис – фресковий, портретний, мініатюра, скульптурні твори, які не тільки фігурують як тло, але й беруть участь у розвитку сюжету. Усякий вид мистецтва не лише активно включається в тканину розповіді, а й дістає певні характеристики, з яких випливає, що вже тоді й у образотворчому мистецтві, і в мистецтві слова існувало поняття індивідуального стилю митця.

“Океан сказань” Сомадеви – твір світський, передусім художній і настільки всебічний, що повинен стати окремим об’єктом для вивчення як пам’ятка культури Індії доби раннього середньовіччя. Герої Сомадеви не історичні, а літературні, так само як літературні у нього і час, і простір. Та попри це твір Сомадеви має величезне значення для вивчення соціальної історії, оскільки в ньому узагальнені численні соціальні й економічні явища того часу. Бо чи не найважливішим джерелом для Сомадеви була історична дійсність, реальне життя Кашміру та інших держав Північно-Західної Індії, яке визначало й мету оповіді, і образ центрального персонажу “Океану сказань”. Воно ставило з усією неминучістю таке необхідне для суспільного прогресу тієї доби завдання, як подолання феодальної роздрібненості й створення централізованої держави. Завдання такого типу знаходило стихійний вияв у народній мрії про справедливого царя, яка втілилась у одному з найулюбленіших образів індійського фольклору – царі Вікрамадітьї.

Сомадева

Океан сказань, або незвичайні пригоди царевича Нараваханадатти

Книга про Вішамашілу

Хвиля перша. Сказання про царя Вікрамадітью

Стоїть у країні Аванті преславне місто, справжня обитель бога Шіви – гордий Уджайні, зведений божественним майстром Вішвакарманом на початку світу. Місто, яке, мов цнотлива жінка, не скоряється чужинцям, мов квітка лотоса, служить житлом богині щастя Лакшмі, мов серце праведника, багате на чесноти і, мов земля, складається з безлічі захопливих картин. У ньому жив і правив, наче Індра в своїй небесній столиці Амараваті, нищитель ворожих полчищ цар Махендрадітья, що скорив увесь світ. Не було зброї, якою б він не ВОлодів, а щодо вроди, то він був справжнім утіленням бога на землі, що носить, як бог кохання Кама, сплетений із квітів лук, і рука його завжди була відкритою для щедрих дарів, хоч і твердо стискалася, коли треба було взятися за руків’я меча. Мав він дружину Саум’ядаршану, яка була для нього що Шачі – для Індри, Деві – для Шіви, Лакшмі – для Вішну. І служили йому досвідчений та великомудрий міністр Суматі й спадковий привратник біля царських покоїв – Ваджраюдга; разом із ними цар керував державою, поклонявся Шіві і брав на себе різні обітниці, мріючи, аби боги послали йому сина.

У той час Шіва та його дружина Парваті перебували на могутній горі Кайласі, священні схили якої відвідують сонми богів, прекрасної від любої усмішки, що нею сяє Північ, гордої тим, що перевершила всі інші гори. І от настав день, коли всі боги на чолі з Індрою, ображені утисками неправедних млечхів, прийшли до могутнього Шіви, схилилися до його стіп і піднесли йому хвалу. Запитав Махеша, що примусило їх прийти до нього, і тоді вони заблагали: “О великий і всемогутній, ті самісінькі демони-асури, яких колись ти винищив разом із Вішну, знову відродилися на землі в подобі млечхів – вони вбивають брахманів, не приносять пожертв, не дотримуються обрядів і звичаїв, викрадають дочок праведників. Яких тільки злочинів не коять ці лиходії! Тобі відомо, господи, що світ богів одвіку живиться світом земним – адже тільки жертовне виливання розтопленого масла у вогонь на вівтарі, яке здійснюють брахмани-жерці, живить небожителів. А відколи млечхи розсіялися по землі, вже ніде не промовляють слів подяки над жертвоприношеннями, і світ богів підупадає, бо нічого не дістається йому ані від пожертв, ані від інших доброчесних дійств. Подаруй якийсь спосіб позбавитися цього: нехай народиться на землі герой, здатний перемогти млечхів!”

І коли боги скінчили казати це, Шіва мовив їм: “Ідіть і не тривожтеся більше, буде прохання ваше сповнене. Незабаром я подарую такий засіб – можете не сумніватися в тому!” І з цими словами відпустив їх, і вони повернулися до своїх небесних осель. Коли ж боги розійшлися, Шіва покликав Мальявана, божество зі свого почту, і при своїй дружині Парваті звелів йому: “Народися, сину мій, у подобі смертного мужнім сином царя Махендрадітьї у славному місті Уджайні. Він – часточка мене самого, а дружина його – часточка моєї дружини. Тож народися в його родині й прислужися богам: знищи до ноги млечхів, які руйнують троїсту віру, – і тоді з моєї ласки зробишся володарем усіх семи материків і будуть під твоєю владою і ракшаси-демони, і якші – охоронці скарбів, і ветали, що вселються в мерців, а коли скуштуєш усіх людських радощів, повернешся до нас!”

Мовив так Руйнівник Тріпури – міста асурів, але так заперечив йому Мульяван: “Не можу я порушити твого й богининого повеління, та про які людські радощі ти мовиш? Про нескінченні чвари між родичами й друзями та сварки зі слугами? Про страждання від злиднів, старості та недуг? На ці слова відповів Увінчаний півмісяцем: “Іди, і не торкнеться тебе, довершений, жодне з цих лих. З моєї волі, скільки житимеш ти на землі, стільки й будеш щасливий”.

І ледве промовив Шіва ці слова, як Мальяван умить щез з-перед його очей. Вирушив він в Уджайні, і коли минув належний строк, був цей найкращий із молодших богів зачатий у лоні дружини Махендрадітьї. І тоді ж з’явився цареві уві сні бог, увінчаний окрасою Ночі – вічно сяючим місячним серпом – і провістив йому: “Задоволений я тобою, царю, а тому народиться в тебе син, завоює своєю мужністю всі сім материків, і коритимуться йому якші, ракшаси, ветали та всі ті, хто ширяє попід небесами і хто живе в підземних світах, і винищить він орди млечхів, і зватиметься він Вікрамадітьєю, Сонцем доблесті, бо буде цей герой непереможний для ворогів”.

І Шіва зник, ніч скінчилася, а вранці радісний Махендрадітья розповів міністрам про свій віщий сон. Усі вони й собі по черзі повідомили царя про бачені ними сновидіння, у яких Шіва провіщав і їм про народження синів. І цар так само зрадів цьому, як і міністри – звістці про те, що в нього народиться спадкоємець. Поки вони втішалися цим, прийшла служниця з жіночої половини палацу і, показавши якийсь плід, сказала: “Ось що Шіва подарував цариці під час сну”. Ще більша радість охопила царя та його міністрів, і Махендрадітья раз у раз повторював: “Воістину Шіва подарував мені сина!”. А міністри щиро вітали його.

Завагітніла цариця, ніби небосхил на сході, де вранці має зійти сонце в блискові тисяч своїх променів; потемніли в неї пиптики грудей, мов печатки, що оберігають молоко для верховного повелителя, який ріс у її лоні; і наснилося їй, що перетнула вона сім морів, і схилилися перед нею якші, ветали й ракшаси. У належний час народила вона славного сина, який осяяв її супокій так само, як сонце осяває небо. І в мить його появи на світ зраділи небеса й на радощах вибухнули дощем із квітів, і громом озвалися небесні барабани, а саме незрівнянне місто спалахнуло таким небувало радісним святом, немов опосів його демон хмільної втіхи або ж підхопив його буряний вихор. А сам цар так щедро сипав золотом, що тільки шанувальники Будди лишилися без зображення царя на монетах, і за велінням Шіви нарік сина свого Вікрамадітьєю.

Минуло після того кілька днів, і в міністра Суматі теж народився син, якого назвали Махаматі, у полководця Ваджраюдги – син Бгадраюдга, у жерця Махідгари – син Шрідпара. І царевич ріс разом із синами міністрів, і зростали його мужність, відвага й сила, і в які б науки не посвячували його навчителі, всі опановував він без зусиль; з цієї причини до якої науки чи мистецтва він не вдавався б, досвідчені в них люди визнавали його незрівнянну досконалість. Бачачи, з яким хистом царевич користується різною божественною зброєю, люди навіть почали забувати сказання про Раму та інших вправних стрільців з лука. Батько ж подарував йому багатьох красунь, що їх прислали підкорені й залежні царі.

Коли ж побачив Махендрадітья, що син його досяг юності і що він безмежно мужній, а народ любить його, то призначив сина за всіма припасами й звичаями своїм спадкоємцем на троні, а потім, відчувши себе старим і немічним, вирушив разом із дружиною та міністрами до святого міста Баранасі на поклоніння Шіві. А цар Вікрамадітья, діставши в спадок заповідане батьком царство, засяяв ще яскравіше, ніби сонце, що зійшло в небі. Навіть найгордовитіші царі, ледь побачивши, що він збирається зігнути тятивою свій могутній лук, квапилися схилити перед ним свої покірні голови.

З божественною величчю підкорив він своїй державі навіть ветал, ракшасів та інших і навернув на праведний шлях тих, хто йшов, не знаючи праведної дороги. Незліченне військо Вікрамадітьї – цього сонця доблесті – розлетілося по світу, ніби промені сонця, заливаючи кожну країну сяйвом справедливого ладу. І хоча був він могутньо-милостивим героєм на землі, одначе наганяв страху на інший світ. Був він мужній у бою, але не мстивим у мирі; хоч і рідко бачився зі своїми дружинами, проте вони любили його; був він батьком для всіх сиріт і покровителем для всіх, хто не мав захистку й опіки. Ким він тільки не був для своїх підданих! Поза сумнівом, що його непорочно чиста слава й послужила Творцеві тим, із чого Творець зумів створити Білий острів, Молочний океан, гору Кайласу та увінчані снігами вічні Гімалаї!

Хвиля третя. Про царівну Малаяваті, яка ненавиділа чоловіків

Був у царя Вікрамадітьї художник Нагарасвамін – такий удатний у своєму ремеслі, що перевершив самого Вішвакармана – майстра-бога, і володів він стома селами. Кожні два дні малював він якусь дівчину, щоразу прагнучи створити новий образ краси, і підносив малюнок Вікрамадітьї. Та якось, захопившися святом, забув митець намалювати чергову дівчину для царя. Коли ж настав день, у який він повинен був підносити дарунок, згадав він про це й украй занепокоївся: “Що ж я подарую цареві?” Та саме тоді прийшов до нього випадковий подорожній, дав йому в руки книжку, принесену з собою, і зник. Художник з цікавості розгорнув її і побачив, що в неї закладена картинка на полотні, що зображала дівчину, а дівчина та була безмежно вродлива. Отож і підніс він картинку цареві, радіючи, що нічого в нього не було готового, а він усе-таки зумів подарувати таку довершеність. Але цар, побачивши її, з великим подивом мовив: “Ні, любий, це не твій пензель, а пензель самого Вішвакармана. Звідки знати смертному, як малювати таку небачену красу?” І тоді художник признався, яким чином потрапила до нього картина.

Після цього нічим іншим цар уже не займався, а тільки милувався красунею. Та якось уві сні він побачив, що точнісінько така ж дівчина живе на іншому кінці світу, і привидилося йому, ніби вона полинула до нього, а він – до неї, але саме цієї миті він прокинувся, бо ніч добігла кінця і пролунав крик нічного сторожа, який сповістив про це. Прокинувшись, цар відчув себе вкрай нещасливим, оскільки не довелося йому уві сні зазнати розкошів в обіймах красуні, і в гніві вигнав він із міста нічного сторожа. “Що це за подорожній? І що воно за книга? І звідки ця картинка з дівчиною у ній? Та й чого це раптом побачив я її уві сні як живу? Ні, мабуть, це судилося мені долею: недаремно ж мовить мені внутрішній голос, що вона справді жива, тільки не знаю я, у яких краях її шукати і як саме її здобути?” Поринувши в такі роздуми, ні в чому не знаходив собі втіхи цар, і охопила його така любовна лихоманка, що всі придворні стривожилися.

Занепокоївся і Бгадраюдга-привратник біля царських покоїв – і якось запитав царя, в чому річ, і той відповів йому: “Що ж, друже, розповім я тобі усе по правді. Ти вже знаєш, що живописець подарував мені картинку з красунею. Думаючи про неї, довелося мені якось уві сні вирушити в мандрівку по океану. Отож перетнув я його і, коли висадився на іншому березі, дійшов незабаром до чудового міста, вступив у нього і побачив, що в ньому повно озброєних дівчат, які, помітивши мене, здійняли страшенний лемент, загукали: “Смерть йому! Смерть!” Потім з’явилася там якась подвижниця і, швидко повівши мене в свій дім, ось що повідомила: “Оселилася в нашому місті царівна, яка ненавидить чоловіків, звуть її Малаяваті, і живе вона так, як їй заманеться. Ледве побачить царівна якогось чоловіка, як відразу посилає своїх дівчат убити його. Тому й привела я тебе до себе додому, щоб урятувати”. Розповівши це, подвижниця перевдягла мене в жіноче вбрання і сказала, щоб я не мстився тим дівчатам. Після того побачив я, що в дім заходить царівна зі своїм дівочим військом і що вона – оце так диво! – і є та красуня, намальована на подарованій картинці. “Ото щасливець я: бачив її раніше намальованою, а тепер зустрів живу-живісіньку!” – промайнула в мене думка.

Царівна ж, яка увірвалася до оселі разом із дівчатами, вигукнула: “Ми бачили, що соди зайшов якийсь чоловік-де він?” Проте подвижниця заперечила їй: “Звідки б тут узятися чоловікові? Це небога зазирнула до мене в пості!” – і показала в мій бік. Глянувши на мене, вбраного в жіночу одежу, царівна вмить забула про ненависть до чоловіків, бо переміг її бог кохання, і завмерла, а всі волосинки в неї на тілі стали сторч, немов пообтикував його бог кохання Кама своїми стрілами. І, не гаючи й хвилини, мовила вона подвижниці: “Чому б, люба моя, не побути твоїй небозі моєю гостею? Хай завітає вона до мене в палац, а по тому я з шанобою одішлю її додому”. З цими словами взяла вона мене за руку й повела до себе в палац. Збагнув я її наміри й не став опиратися, а подвижниця, стара й мудра жінка, погодилася відпустити мене.

Отак і лишився я з царівною, яка розважалася тим, що влаштовувала весілля дівчини з дівчиною та інші подібні розваги. І я весь цей час був із нею, її ж очі завжди були звернуті на мене, і жодна справа не тішила її, якщо я не брав у ній участі. Якось задля розваги дівчата зробили нареченою царівну, а мене – женихом і влаштували нам весілля. Коли звершили над нами весільний обряд і завели нас уночі в спочивальню, царівна безстрашно обійняла мене, і я відразу ж відкрив свою справжню сутність і теж обійняв її. Вона ж, радіючи знайденому щастю, на мить зніяковіло опустила очі. І саме тієї миті негідник-сторож розбудив мене своїми зойками! Оце й усе, Бгадраюдго. Тепер не жити мені без Малаяваті, яку побачив і на картині, і вві сні!”

Коли цар скінчив розповідати свій правдивий сон, Бгадраюдга заспокоїв його, мовивши: “Якщо божественний цар так добре все пам’ятає, то чи не зобразить він на полотні те місто? А тоді ми вже щось придумаємо, аби дізнатися, що це за місто”. Цар одразу ж намалював на шматку полотна це найкраще з міст і все, що там було. Узяв Бгадраюдга те полотно й звелів звести новий храм і там на стіні повісити цю картину. А сам храм улаштував так, щоб мандрівним співцям і оповідачам казок давали в ньому їжу на шість смаків, дві зміни одягу й золоту монету – якщо тільки хто-небудь знає зображене на картині місто. Й звелів усім служникам того храму негайно оповіщати його про такі випадки.

А тим часом на змучений спекою ліс, де блукали вітри, напоєні пахощами ясмину, де подорожні знаходили в холодку розраду від спеки й де квітло червоногарячими плодами дерево лодгра, накинувся, ревучи перекотами грому, чорний, як грозова хмара, з бивнями, схожими на гірлянди з цвіту кетаки, скажений слон дощової пори, і тоді ще дужче розгорівся в серці Вікрамадітьї вогонь пристрасті, що його в захваті роздмухував вітер; той вогонь палахкотів, мов лісова пожежа, і в палаці щоразу лунали голоси мешканок жіночої половини: “Подай льоду, Харалато!”- “Чітрані, побризкай сандаловою водичкою!” – “Кандарпасено, остуди ложе лотосовим листям!” – “Патралекхо, повій над володарем листом банана!”. Нарешті пора похмурих хмар, що люто сипали блискавками, почала потроху минатися, але не минали в царя ані буйне полум’я розлуки, ані полум’я пристрасті.

І от настала люба осінь з обличчям, як розквітлий лотос, з усмішкою пуп’янків, готових розкритися, яка ніби промовляла курликанням журавлів: “Нехай мандрівники вирушають у дорогу! Нехай радісні звістки від закоханих долинають до тих, кого вони люблять, і нехай будуть щасливі їхні зустрічі!” Саме тоді, почувши про славу храму, збудованого Бгадраюдгою, прийшов підживитися в ньому один співець із далеких країв на ім’я Шамбарасідгі. Скуштував він у храмі наїдків, дістав у дарунок дві одежини, а коли побачив картину на полотні й роздивився місто на ній, то всміхнувся і мовив: “Хто намалював це місто? Адже тільки я побував у ньому, і тільки я міг би його намалювати. Присягаюся, ніхто інший туди не ходив!”

Про це доповіли Бгадраюдзі, і той сам прийшов до мандрівного співця, потім провів його до царя. Коли ж Вікрамадітья запитав: “Ти справді бачив те місто?”, відповів йому Шамбарасідгі: “Так, я бачив те велике місто, яке зветься Малаяпурам. Мандруючи по різних землях, я перетнув океан, що поділяє материки, і прибув у те місто. Править у ньому великий цар Мадаясімха, і є в нього небаченої краси донька, яку звуть Малаяваті. Ненавиділа вона чоловіків, але трапилося їй одного разу побачити уві сні якогось славного мужа, і тоді від одного погляду на нього одразу ж, немов від переляку, втік з її душі дух зненависті до чоловіків. Уві сні вона відвела того мужа в свої покої, і відбулося у них весілля; зайшли вони до спочивальні, вже мало початися в них свято жаги, коли раптом служниця, приставлена стежити за часом, загукала, що ніч минула. Вигнала вона тоді, розгнівана, ту служницю, але мужа, баченого уві сні, так і не може забути, і палить її немилосердний вогонь розлуки. Не знаючи, як забути його, долана пристрастю царівна то зіскакує з ліжка, то знову падає на нього й довго лежить, ні з ким не розмовляючи, мов німа; зробилася вона наче сама не своя, і про що б не питали її служниці, нічого не відповідала! Почули про це батько й мати, стали допитуватися, що трапилось, і ледве-ледве дізналися від її найкращої подруги про пригоду уві сні. Батько почав втішати доньку, але вона присяглася: “Якщо не буде він мій протягом шести місяців, зійду на вогнище!” Відтоді минуло вже п’ять місяців, і ніхто не знає, що буде далі. От і все, що я чув і бачив”.

Цар вислухав розповідь мандрівного співця і зрадів, передчуваючи, що може досягти своєї мети. Звернувся до нього Бгадраюдга: “Успіх у цій справі безперечний, бо й країна, і її правитель перебувають під твоєю верховною владою, великий царю! Треба рушати, поки не збіг шостий місяць”. І тоді розповів мандрівному співцеві про всі обставини й щедро його нагородив.

Віддавши свій жар променям сонця, білість – хмарам, виснаженість – річкам, Вікрамадітья, позбувшися страждань, вирушив із невеличким загоном до своєї коханої, і по дорозі довелося йому перетнути океан, після чого досягнув він того міста й побачив, що всі жителі його в неабиякій тривозі. А причиною було те, що шостий місяць добігав кінця, царівна, яка так і не знайшла судженого, збиралася зійти на вогонь, – от що почув цар, коли розпитав людей; отож поспішив він до того місця, де було розкладене багаття, а народ, дивлячися на нього, давав йому дорогу. І коли царівна побачила Вікрамадітью, стала його несподівана поява для її очей амрітою – животворним трунком. “Ось, ось він – велитель життя мого, з яким я обвінчана уві сні!” – вигукнула Малаяваті й звеліла служницям: “Мерщій повідомте мого батечка!” Служниці побігли й сказали цареві, той перестав журитися, невимовно зрадів і поспішив вклонитися володареві. Мандрівний співець тим часом прославляв віршем Вікрамадітью, а цар, батько Малаяваті, упізнав свого володаря, впав йому до ніг, а тоді, виявляючи гостинність, увійшов разом із ним та дочкою, яка врятувалася від смерті, у палац, видав Малаяваті заміж за Вікрамадітью й відчув себе щасливим, маючи такого зятя. І аж тоді нарешті побачив закоханий цар у своїх обіймах любу йому Малаяваті, таку ж чарівну наяву, як і вві сні. І вирішим, що це – дивовижна винагорода, яка дісталася йому від райського дерева, сповнювана всіх бажань.

Забрав він свою дружину Малаяваті, прекрасну, як найвища утіха, досягнута в нірвані, переправився через океан, мовби через безконечну прірву довгої розлуки; скрізь шанобливо вітали його царі з подарунками в руках. Зрештою досяг він своєї столиці Уджайні, а там, бачачи його велич, здатну досхочу наситити будь-чию цікавість, – хто тільки не радів, хто тільки не захоплювався і хто тільки не святкував у цьому славетному місті!

Хвиля п’ята

…Тоді звернувся до царя Вікрамадітьї шахрай Муладева, присутній теж: “От послухай, що приключилося зі мною одного разу”.

Розповідь про те, як дружина Муладеви перехитрувала його

Якось зі своїм приятелем Шашіном вирядився я в Паталіпутру, знаючи, що в ній живе чимало спритних пройдисвітів, бажаючи подивитися, на що вони здатні. Неподалік міста, на невеличкому озерці, побачив я жінку, що прала одежу, й запитав у неї: “Де тут спиняються подорожні?” – але вона відповіла ухильно та хитромудро: “Качки гніздяться по берегах, риба плаває у водних глибинах, бджоли ховаються в лотосах, а от де спиняються подорожні, того я не відаю”. І хоча здивувала мене така відповідь, рушив я з Шашіном у місто.

Там побачили ми хлопчика, що, заливаючися гіркими сльозами, стояв на порозі якогось будинку перед великим пальмовим листом, на якому парував пречудовий рис… Шашін сказав: “Ну й безголовий хлопчисько: перед ним стільки чудового рису, а він отак голосить!” Та цієї миті хлопчак раптом утер сльози і, сміючися, мовив до нас: “Самі ви дурні, не знаєте, чого я рюмсаю: адже поки я плачу, рис прочахає і стає смачніший; до того ж над парою усяка мокрота й хвороба з мене виходить. От чому я плачу, а зовсім не через дурість. Ви, певно, затуркані селюки, якщо цього не знаєте”.

Присоромлені хлопчаком, який поглузував над нашою кмітливістю, і неабияк здивовані, пішли ми далі містом і побачили, як гарненька дівчина, залізши на мангову гілку, зриває плоди й кидає людям, що зібралися біля дерева. “Кинь-но кілька стиглих манго і нам!” – попрохали ми її, а вона й питає: “А яких вам – тепленьких чи холодненьких?” Здивувався я з такого запитання і, бажаючи взнати, що за цим криється, відповів: “Спершу покуштуємо тепленьких, а тоді й холодненьких, красунечко!” Тоді кинула вона на землю кілька плодів. Здмухнули ми з них пилюку й з’їли, а дівчина й усі, хто був там, сміялися. Потім вона мовила крізь сміх: “Кинула я вам, добродії, манго тепленькі, а ви подмухали на них, остудили й спожили. Тепер тримайте ці – на них дмухати не треба!” І з цими словами шпурнула нам у пелени ще кілька плодів. Узяли ми їх і подалися звідти з іще більшою гіркотою в серці.

Мовив я тоді Шашіну та іншим, хто з нами був: “Повинен я одружитися з цією пронозою і віддячити їй за кпини, бо який же я тоді пройдисвіт?!” Розшукали вони оселю її батька, і наступного дня, перевдягнувшись, ми рушили туди. От сидимо ми там, веди читаємо, коли виходить до нас брахман Яджнясвамін, батечко тієї кралі, й питає, звідкіль ми прибули та що тут поробляємо. А ми йому, що родом із Маяпурі, а сюди прийшли, мовляв, задовольнити жадобу знань. Тоді цей наймудріший із брахманів запрошує нас: “Лишайтеся в моїй оселі на чотири місяці – зробіть таку ласку, подорожні з далеких країв!” А ми у відповідь: “Що ж, зважимо на ваше прохання, вельмишановний, якщо пообіцяєте через чотири місяці віддати те, що ми попросимо!” А він: “Якщо буде моя спромога віддати те, що просите, – неодмінно віддам!”

Отож погодився він, і ми лишилися в його оселі, а коли минуло чотири місяці, як і було домовлено, пішли до нього й сказали: “Тепер віддавай те, про що була мова!” – “Що саме?” – питає він, а ІІІашін, показуючи на мене, пояснює: “Та от, шановний, видай дочку за нашого старшого”. Замислився зв’язаний обіцянкою брахман: “Бач, ошукали мене! Та нічого не поробиш. їхній старший – людина доброчесна”. Ось так він віддав мені свою дочку, як і годилося за законом і звичаєм.

А як настала ніч, засміявся я і кажу своїй дружині: “Чи не забула ти ще про тепленькі та холодненькі Манго?” Вона одразу пригадала все й собі засміялась: “Та це ж так міські глузують над селюками”. Я аж розсердився: “Що ж, радій, тішся, городяночко! А от я, селюк, присягаюся, що кину тебе й подамся у далекі краї!” А вона мені на те: “А я присягаюся, що твій син, який народиться в мене, рано чи пізно поверне свого батька назад!” Отак ми присягнулися одне одному, й вона заснула, одвернувшися від мене. А я, поки вона спала, надів їй на палець свій перстень, вислизнув із дому і, щоб випробувати її хитрощі, з Шашіном та іншими приятелями подався у рідний Уджайні.

Прокинулася вранці брахманська дочка, бачить – мене немає, але на пальці – перстень з моїм ім’ям. “Що ж, – мовила вона, – чоловік пішов, покинув мене і клятву свою виконав. Так мені й треба, тепер я мушу не побиватися, не нарікати, а здійснити й свою клятву. На персні вирізано ім’я Муладеви – отже, це і є той славнозвісний дурисвіт, а живе він, як кажуть добрі люди, в Уджайні. Треба потрапити туди, а вже там якимось чином я зроблю те, що намислила!” Розміркувавши так, пішла вона до батька і, вдаючи, що дуже журиться, сказала йому: “Ой батечку, зненацька залишив мене мій чоловік! Як жити мені без нього? Ой нещасна я! Подамся-но я в прощу по святих місцях, помучу подвижництвом своє ненависне тіло!” І хоч розраджував її батько, та всупереч його волі залишила брахманівна оселю і, забравши свої гроші та своїх служниць, дісталася невдовзі до Уджайні. Там купила вона спершу вбрання, яке належить мати багатій гетері, і вступила до міста красунею, якої ще в світі ніхто не бачив, після чого порадилася з усіма своїми слугами, що і як треба робити, й прибрала собі ймення – Сумангала.

Роздзвонили по всіх усюдах її слуги, що завітала в Уджайні славетна гетера Сумангала з країни Камарупи, але ласку її здобуде той, хто зі щирим серцем готовий позбутися свого багатства. Найголовніша з міських гетер – Девадатта відвідала її і запросила пожити в одному з її палаців, гідному царів, а коли Сумангала влаштувалася в ньому, прийшов туди мій приятель Шашін і через служника передав їй: “Прийми платню від мене, гідну твоєї великої слави”, – але через того ж таки слугу вона відповіла йому: “Тільки той, спраглий кохання, увійде сюди, хто беззаперечно скориться моїй волі, і не потрібні мені ані платня, ані грубі селюки”. – “Що ж, хай так і буде”, – відповів Шашін, і коли спустилася ніч, вдруге прийшов у палац Сумангали.

Спинився він біля вхідних дверей і назвав себе; тоді вартівник, що стояв при вході, звелів: “Слухайся наказів нашої пані! Навіть якщо ти зробив омивання, обмийся знову, інакше не буде тобі ходу сюди”. Шашін послухався і ще раз зробив омивання, але поки служниці розтирали й змащували, обливали й осушували його тіло, минула перша варта ночі. Після того як усе скінчилося, він опинився перед другими дверима і вже інший вартівник, що стояв там, мовив йому: “Ти добре помитий, тож уберися тепер у шати, гідні такої нагоди”. Пристав Шашін і на це, та поки служниці вдягали й чепурили його, минула й друга варта ночі. Став тоді Шашін перед третіми ворітьми, і сторожа, що була при них, звеліла: “Вгамуй голод, перш ніж зайдеш усередину!” – “Чудово!” – відповів їм Шашін, але поки служниці довго й турботливо частували його різними смачними наїдками, промайнула і третя варта ночі. Нарешті дістався він до четвертих дверей, до спочивальні Сумангали, проте вартівник при них, тільки вилаяв його:” Іди геть! Ти сільське мурмило, а не коханець! Не накликай на себе біди! Який це ти час вибрав для любовного побачення? Хто приходить до коханої в останню варту ночі?!”

І з цими словами, немов справжнє втілення Повелителя часу Махакали, випровадив звідти Шашіна, і той пішов, згубивши свою тінь. Таким самим робом брахманська дочка, що прибрала подоби гетери Сумангали, випроваджувала й усіх інших, хто прагнув її кохання.

Прочувши про таке й страшенно зацікавлений, послав я сам до неї вісника і, коли той повернувся з відповіддю, убрався як слід, і на початку ночі вирушив до гетери. Щедро винагородивши кожного вартівника при дверях, я безперешкодно дійшов до порогу спочивальні, і, оскільки прибув у належний час, сторожа пропустила мене в її покої. Не пізнав я своєї дружини в шатах гетери, проте вона одразу ж признала мене, звелася зі стільчика, щоб привітати, й запросила сісти, – взагалі поводилася зі мною, як найдосвідченіша з гетер. Провів я з цією незрівнянною красунею ніч, і настільки прикувала мене до неї пристрасть, що не міг я залишити її дім. Та і її так прив’язали до мене почуття, що ні на крок не відходила вона від мене, аж поки минуло чимало днів і брахманська дочка понесла під серцем, про що сповістили потемнілі соски її грудей.

Тоді ця хитруха дає мені підроблений лист і каже: “Зроби ласку, прочитай листа, якого надіслав мені мій цар”. І я, розгорнувши його, ось що прочитав у ньому: “Із благородної Камарупи благородний володар землі велить Сумангалі: чому ти так довго гостюєш? Годі тобі чужими краями милуватися, пора вертати додому!” Коли ж скінчив я читати, каже вона мені, ніби сумовито: “От і їду я. Не сердься, адже наді мною – чужа воля”. І під таким приводом повернулася до себе в Паталіпутру. А я, хоч і був закоханий у неї, все ж не подався слідом, бо думав, що вона ж собі не господиня.

А брахманівна через належний час народила в Паталіпутрі сина, і він іще дитиною, ростучи, опанував усі науки. Коли минуло йому дванадцять літ, якось пустував хлопчик з однолітками й стьобнув сина служниці ліаною, а побитий розплакався і спересердя бовкнув: “Мене лупцюєш, а хто твій батько – так нікому й не відомо! Тинялася твоя мати на чужині, от і привела тебе!” Від сорому побіг хлопчик до матері й спитав її: “Скажи, мамо, хто мій батько і де він тепер?” Не довго думаючи, відповіла вона: “Батька твого звуть Муладева, він мене покинув і подався в Уджайні”, – і розповіла геть-чисто все від самого початку. Тоді син вирішив: “Приведу я його до тебе, матусю, зв’язаним, виконаю твою присягу!” – і подався в дорогу. А коли прибув в Уджайні, легко розшукав мене, пам’ятаючи з описів матері. Знайшов він мене у гральному домі, коли я саме грав у кості. Прийшов він туди надвечір і обіграв усіх, хто там був, і люди дивувалися: “Таке мале хлоп’я, а так грає!” Проте хлопчик увесь свій виграш пороздавав тим, хто був у скруті.

Коли ж настала ніч і я ліг спати, примудрився він якось витягти з-під мене чарпай – плетене ліжко, а самого обережно поклав на купу бавовни. Вранці прокидаюсь я і бачу: лежу на бавовні, чарпая піді мною нема і його самого ніде не видно. І коли зрозумів я, що сталося, охопили мене і сором, і сміх, і здивування. Поспішив я, великий царю, на базар, і, тиняючися між людьми, побачив хлопчиська, який продавав мій чарпай. Підійшов я до нього й питаю: “За скільки віддаси?”, а він: “Цей чарпай за гроші не продається. Але можеш дістати його, о діаманте серед пройдисвітів, якщо розповіси що-небудь дивовижне й небувале”.

Мовив я тоді: “Гаразд, розповім тобі дивовижну історія. Якщо визнаєш, що розповідь моя правдива, то підеш собі з богом, та якщо скажеш, що це неправда, тоді ти – байстрюк, а чарпай – мій. Отака моя умова. Тож слухай! Колись у давні часи у володіннях одного царя настав голод, і сам цар узявся орати спину коханці кнура, оросивши її колісницями, повними шиплячих змій. Виріс від того багатий урожай, і тоді цар знищив голод і заслужив шани народної”.

Скінчив я розповідати, а хлопчисько зареготав і каже: “Колісниці, повні змій, – це хмари дощові, коханка кнура – земля, той кнур – сам бог Вішну. А що після дощів там урожай добрий виріс – яке ж це диво?” Потім знову усміхнувся малий проноза і каже: “Тепер я розповім тобі про одне диво. Якщо погодишся, що мовлене мною – щира правда, тоді чарпай твій, якщо ж ні – ти мій раб!” І коли відповів я: “Гаразд, домовились!” – ось що розповів малий: “Знай, о велителю шахраїв, що колись народився тут один хлопчик, від чиїх кроків задвигтіла земля, а коли виріс, то ступив у інший світ”. Не зрозумівши цих слів, я заперечив: “Дурниці! Такого не буває. Де ж тут правда?” Але він пояснив мені: “Хіба ж Вішну в подобі карлика не примусив землю задвигтіти під своїми кроками? І хіба, вирісши, не поставив він ногу свою в світ небесний? Отже переміг я, і ти – мій раб, і всі, хто на базарі, – мої свідки в цьому. Тепер куди я піду, туди й ти підеш слідом за мною”. По цих словах схопив мене хлопчак за руку, і всі люди на базарі підтвердили те, що він сказав. Отак, зробивши зі свого батька виграного раба, повів він мене до матері в місто Паталіпутру.

Побачила нас мати й звернулася до мене: “Оце і я сповнила своє присягання, достоповажний, бо привів тебе додому твій рідний син”. Після цього розповіла вона, що було з нами від самого початку, і всі родичі поздоровили її з тим, що завдяки своєму розуму досягла вона мети: врятував її син від неслави. Влаштували вони велике святу, і я, щасливий, оселився отут, в Уджайні, і став жити разом із дружиною та сином.

Так що сам бачиш, достославний царю, що благородні жінки віддані своїм чоловікам і не завжди, й не скрізь вони – лиходійки!”

Вислухав цю оповідь з уст Муладеви верховний повелитель Вікрамадітья, а разом із ним і його міністри, і був неабияк задоволений нею.

Ось так – слухаючи, спостерігаючи і творячи дива – правив усією землею, покоривши всі її материки, великомогутній цар Вікрамадітья.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)