ГУЛЯЙ-ПОЛЕ – ІВАН БАГРЯНИЙ – Іван Павлович Лозов’ягін
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах і черепах, В гільзах, В ожугах, В м’язах, В трісках… І навіть не крячуть ворони –
Жахаються круки, минають здаля, – Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом, Паленим м’ясом і динамітом… І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?! Де були очі?! Де ж тут могили?! Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн, В чорних роздзяплених кратерах Від дітей, від дрібних, тільки пил один… І не плаче мати, і не тужить дзвін, І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер – лиш сажа сама. Брат брата не знайде, і сестер нема. І дітям уже матерів не знайти. І навіть не знати, де ж ставить хрести? – Піроксиліновий сморід і пил. Мільйони мерців обійшлись без могил. Розметані кості згниють без хреста…
Гей, ти ж, Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси? І яких не кормила ще круків!? Та і хто не знущався з твоєї краси?! І яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб і кості дідівські піднесли з могил Й перемішали З костями онуків?!
Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивістю й зрадою Юдиною, І лежать його діти – лежать соколи… І ніхто не скаже ніколи-ніколи, Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди – горді орли! Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли, Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра, І рук не ламає матуся стара, – Одплакали доста – не чути ніде. Ні вітер не віє, ні крук не паде. І пташка тужлива тікає також…
Гей, ти. Земле моя! За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька і рідна І мила, як тая дівчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла! Що Волі вітчизною завжди була. Грімлива, співливая Земле моя! –
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде. А стрілка помалу іде та й іде…
Хай іде. Хай стікає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучість присуд веде.’ Хай стрілка до риски йде, –
Аж поки не стане на грані отій, Що стоїть Страшний Суд на ній, Аж поки не крикне хтось в мряці страшній Жаске й невблаганне – “СТІЙ!!!”
Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить… Вже вітер жалобу відбув, і встає, І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин гуде… …Хтось там понурний, мов тінь, іде, – Ступає задумливий і мовчазний В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже, Пряде одним вухом і тоскно ірже, І оком кривавим у ніч позира… То не тінь – то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн, Іде Гуляй-Поле – проходить один. Іде мовчазний і блідий, мов туман, – Грізний, страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь. Ступа на уламках усіх поколінь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи він – І чорний, і жовтий, і білий один: …Прапрадід був, Прадід… І син…
Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! – Як буряне море, кипіло й гуло. Були в нього діти, гей, були соколи! І не було сили такої ніколи, Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі…
Секунди біжать у їдучій імлі – Стрілка іде до своєї мети… Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, – Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить. І полин гуде. І кінь ірже… Та ніхто не йде! Не чує ніхто і не бачить його, Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні, – Нікчемні пророки, і брехуни, Дрібненькі політики й говоруни, І паралітики… – лише вони – Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці, І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий – Благословенний на меч і бої!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, – Ждуть Тебе сироти твої, й каліки, Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди. І поведи! І поведи…
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! – Де ж Ти – Меснику всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний, І безрозсудний, і предковічний. Із всіх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокаліптичний!
Неповинная кров – клятьба Твоя. Ти – єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде…
Іде по кістках він. Іде… Іде!!! (Стрілка доходить своєї межі). – Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, – Дивиться вглиб – і не бачить його, – В муках, в вогні обернулось в такий Камінь Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн. Мов чорний орел, позирає один. Вітер керею йому роздима… – Нема!.. Ще орлят нема…
Ще лежать між розритих дідівських могил. Ще ковтають глину, сльози і пил. Ще їх не окрилив відчай і гнів Для страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрілка До риски своєї іде…
Він пестить ефес і жде:
…Вам мало на світі сиріт і калік?!? Гряде ж М І Й! Р І К!!
І свисне Він так, що туман впаде. Застогне земля і загуде. Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. І – лявіна потече, – Невблаганна. Безодвічна. Страшна. Апокаліптична.
І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі… І встануть каліки… І встануть сліпі… І кинуться юні… Мужні… Старі… І сестри згвалтовані, і матері…
І дитя подаватиме кріс і набій В цей святий, страшносудний бій…
Прокотиться смерч. Й не поможе ні “Боже мій!”, І не врятує “Пробі” повалених ниць… Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою! Загатяться кратери кістками ворожими, Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами гвалтівників і паскуд Довготерпеливі довершать Суд. І розвіють пил. І розвіють прах. І ляжуть самі на чужих кістках. І вітер над ними, як щит, приб’є – Як Меч Правосуддя – ім’я Твоє.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти. Лежатимуть всі. І над всіми – Ти І серце Твоє. І не візьме їх тлінь – Офіруваних В ім’я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого. Цвістиме чебрець. І не буде того, Хто б Тебе осудив за діла Твої, – Такого Нема судії!
А якщо десь є – убий і його! Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. І густиме в віках Твоє ім’я – Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь. Вічний В с е р ц я х п о к о л і н ь!
Січень, 1944 р. Тернопіль.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)