ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (1778-1843) – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА(КІНЕЦЬ ХVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ ст.)

“Творець людової повісті” (Іван Франко)

Народився Григорій Федорович Квітка 29 листопада 1778 р. в козацькій старшинській родині, яка вже отримала дворянські права і мала у власності село Основу. Дід майбутнього письменника з боку батька був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим. Високодуховна атмосфера у батьківській сім’ї сприяла розвитку здібностей і патріотичних переконань майбутнього письменника.

Хлопчик ріс добрим, скромним, співчутливим, однак дуже хворобливим. У 5-річному віці втратив здатність бачити (ускладнення від золотухи). За рік його відвезли до Озерянського монастиря, після відвідування якого до Григорія повернувся зір. Цей життєвий випадок вплинув на світосприйняття чуйного хлопчика, тому й не дивно, що значно пізніше він вирішив присвятити своє життя Богові.

Початкову освіту Григорій Квітка здобув удома. У 15-річному віці став на службу в лейб-гвардійському кінному полку. Після відставки майже 10 місяців був послушником Курязького монастиря, але дуже швидко розчарувався в монастирському житті й утік додому.

Згодом Григорій Федорович проявив себе талановитим громадським діячем. Він особисто доклав чимало зусиль і жертвував неабиякі власні кошти для відкриття постійного міського театру, танцювального клубу, публічної бібліотеки. У 1806-1807 рр. служив комісаром у народному ополченні. Чотири рази Григорія Федоровича обирали повітовим предводителем дворянства, пізніше – суддею та головою Харківської палати кримінального суду. Жодного разу не заплямував Григорій Квітка свого імені несправедливим судовим рішенням. У 1812 р. Г. Квітка ініціював відкриття Інституту шляхетних дівчат у Харкові. За його сприяння у 1821 р. на сцені Харківського театру було поставлено “Наталку Полтавку” І. Котляревського за участю геніального актора Михайла Щепкіна.

Цікаво знати!

Однією із викладачок у Харківському інституті шляхетних дівчат була Ганна Вульф, яка приїхала з Петербурга. З нею Г. Квітка й одружився. Саме вона помітила в чоловіка великий талант до літератури і спонукала його до писання повістей і п’єс. Ганна Григорівна, вихована на французьких сентиментальних романах, була першим критиком повістей Григорія Федоровича. З подяки за таку щирість письменник присвятив дружині дві найкращі свої повісті – “Марусю” й “Сердешну Оксану”.

У 1830 р. зі столиці до Харкова надіслали циркуляр “О заведении в губерниях публичных библиотек для чтения”. Комітет попечителів очолив брат письменника Андрій Квітка. Григорій Квітка допоміг Андрієві зібрати 400 книг і 7 тисяч карбованців. Щоб підняти соціальний статус свого улюбленця – старшого сина (для чого треба було забезпечити йому матеріальний ценз, тобто певну кількість кріпаків, землі, іншого майна), мати вмовила доброго і щедрого Григорія відмовитися від його частки спадщини, що молодший син і зробив, не замислюючись про наслідки такого вчинку. На жаль, після того, як старший брат повдовів, а тоді вдруге одружився зі своєю колишньою кріпачкою, жадібною і тяжкою характером людиною, він відмовився утримувати молодшого, і до кінця своїх днів Григорій Квітка змушений був жити на межі бідності.

“Це був дідусь середнього зросту, з лисою головою, одним оком (друге, ще замолоду, він випік феєрверком), завжди в темному убранні або халаті; він приймав одвідувачів у вітальні на кшталт кабінету, де, звичайно, й писав. Спочатку він жив у двох верстах від міста, на Основі, в низенькому будиночкові з кам’яною огорожею, на неосяжному й майже порожньому дворі. Майже навпроти його помешкання височів дерев’яний величезний будинок, що належав його братові, власникові Основи…”.

Микола Костомаров

Цікаво знати!

Улюбленим місцем Г. Квітки був хутір Основа – родинне гніздо. Жив він тут скромно й розважно, хоча господарювати не любив. Писав здебільшого після обіду, а ввечері читав написане дружині Ганні. Не маючи власних дітей, Квітка спілкувався з малечею селян, часто розповідав їм казки, грався з ними надворі у різні забавки, через що діти горнулися до нього, наче до батька.

Хоча Григорій Квітка заявив про себе на літературній ниві ще в 1816-1825 рр. гумористичними віршами, байками і фейлетонами, писав російською мовою “Письма к издателю”, під якими підписувався як Фалалей Повинухін і друкував їх в “Украинском вестнике”, художня вартість літературного доробку першого періоду творчості була невисокою. Зате як істинно український митець, Григорій Квітка, за назвою рідного села прибравши псевдонім Основ’яненко, формувався на благодатному грунті творчості Г. Сковороди й І. Котляревського. Від першого він перейняв і все життя сповідував ідею “сродної праці” і “чесної бідності”. Другий безсмертною “Енеїдою” наштовхнув уже літнього митця на сумлінну працю на ниві рідної літератури.

У 1827 р. Г. Квітка-Основ’яненко пише п’єсу “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”. Сюжет і персонажі цього твору дуже близькі до зображених М. Гоголем у комедії “Ревізор” (1837). Перша книжка “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком” (“Маруся”, “Салдацький патрет”, “Мертвецький Великдень”) вийшла у 1834-му, а в 1837 р. з’явилася друга.

До письменницької праці Г. Квітка-Основ’яненко ставився дуже відповідально. Він прагнув довести кожен твір до досконалості, тому довго правив тексти, перекомпоновував епізоди; скрізь у будинку стояли каламарі, щоб письменник відразу міг занотувати потрібну думку.

“… Як почув, яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв”.

Григорій Квітка-Основ’яненко

Прозовий доробок Г. Квітки-Основ’яненка складається з:

– бурлескно-реалістичних творів (“Салдацький патрет”, “Мертвецький Великдень”, “Конотопська відьма”, “Пархімове снідання”, “Підбрехач”, “Малоросійська биль” (“Купований розум”), “От тобі й скарб”);

– сентиментально-реалістичних творів (“Маруся”, “Щира любов”, “Сердешна Оксана”, “Добре роби, добре й буде”, “Перекотиполе”, “Козир-дівка”, “Божі діти”).

Загалом Г. Квітка-Основ’яненко продовжував і розвивав традиції етико-гуманістичного напряму українського Просвітництва ХVІІІ ст., серед головних інтересів та ідей якого було духовне життя людини, морально-етичне виховання, “сродна праця”. На думку письменника, суспільні вади й моральна зіпсованість людей можуть бути усунені шляхом реформ, освіти та інших державних заходів. Літературознавці вважають, що основним підгрунтям цього напряму слугувала “філософія серця”, тобто прагнення жити за законами моралі, робити добро.

У російських журналах “Телескоп”, “Современник”, “Московитянин”, альманасі “Утренняя заря” українські повісті Г. Квітки-Основ’яненка радо публікувалися в блискучих перекладах російською мовою. Саме з цих часописів повісті українського письменника потрапляли у царські палати й над їх прочитанням лило сльози імператорське сімейство. Журнал “Отечественные записки” творів другого періоду творчості письменника не друкував: редактор вважав за приниження для свого дітища користуватися перекладами “с местного наречия”, тому наполегливо старався переконати Г. Квітку-Основ’яненка писати лише російською мовою. Зате передові люди того часу всіляко сприяли українському митцеві. Творчий доробок був високо поцінований майбутнім українським літературознавцем Осипом Бодянським, який ще в студентському віці виконував усю технічну роботу для видання творів Г. Квітки-Основ’яненка у двох томах (1834-1837).

“Взяв він найнижчу матерію до оповідання з усіх, що були в нього перед очима: покинув дворян, покинув суди, інститути, монастирі, взяв неписьменного, темного, найпростішого собі хлібороба і оповідав його ж мовою, що в його господарстві, в сільській околиці і в хаті між жіноцтвом діється”.

Пантелеймон Куліш

Цікаво знати!

З Григорієм Квіткою листувався молодий Шевченко і навіть висловлював бажання намалювати портрети його героїнь: Марусю з однойменної повісті, Оксану з “Сердешної Оксани”. До речі, літературознавці досі сперечаються, який твір – “Катерина” Т. Шевченка” чи “Сердешна Оксана” Г. Квітки-Основ’яненка – написаний раніше, адже про ці твори свого часу довго гудів Петербург, а російські художники ілюстрували трагедію підмовленої на гріх офіцером української дівчини на всі лади.

Варто зауважити, що Квітка-Основ’яненко своїми читачами вважав не лише простий народ. Навпаки, він писав про нього для широкої публіки, зокрема для дворянства і тих вихідців із низів, які спрагло тягнулися до освіти, культури і прогресу: “І між черню, для якої, на жаль, не стараються навіть і написати щось, багато письменних, багато читців і жадібних слухачів, що розуміють читане”.

“Квітка.., бажаючи задовольнити ідейно-естетичні запити українського народу, свідомо взявся за творення української розповідної літератури на близькі народові теми з селянського життя”.

Олександр Дорошкевич

Найкращим своїм твором Григорій Квітка-Основ’яненко вважав повість “Маруся”. Уже сама робота над текстом цього твору принесла авторові величезне задоволення, а хвиля слави підняла його під саме небо: “Пишучи “Марусю”, я взнав.., що можу так писати… Мені не треба іншої епітафії1, ніж: “Він написав “Марусю””.

Оскільки Григорій Квітка-Основ’яненко жив в основному на письменницьких хлібах, тобто з гонорарів, а при цьому ще й значну частину зароблених грошей віддавав на потреби добродійних установ, то, звісно, в таких умовах про видання творів власним коштом не могло бути й мови. З цієї причини за життя автора побачило світ далеко не все ним створене, хоч талант митця був плідним і багатогранним: він писав ліричні та жартівливі вірші, акровірші, епіграми (автор їх називав шпигачками), байки, фейлетони, художні й історичні нариси, оповідання, повісті, романи, спогади, водевілі, драми, комедії, полемічні листи. Більшість із перелічених жанрів в українську літературу Г. Квітка-Основ’яненко ввів уперше.

Важливо, що в 1830-х рр. Квітка свідомо не пішов шляхом висміювання і пародіювання українського побуту та історії. Винятком є хіба що повість “Конотопська відьма”. В усіх інших, навіть таких виразно сатиричних творах, як повість “Пан Халявський” і комедіях “Шельменко волосний писар” та “Шельменко-денщик”, митець філігранно володіє почуттям міри і такту. Остання із перелічених п’єс до появи “Ста тисяч” і “Хазяїна” Івана Карпенка-Карого була чи не єдиним високохудожнім комедійним твором, призначеним для постановки на сцені.

Сучасним шанувальникам театру Г. Квітка-Основ’яненко також відомий п’єсою “Сватання на Гончарівці”, в якій лірична атмосфера домінує над сміховими засобами комедійного жанру.

Помер Григорій Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 р. Увесь Харків проводжав в останню дорогу свого улюбленця, починаючи від губернатора й закінчуючи братовими кріпаками з рідної Основи. Поховали митця на Холодногірському кладовищі.

Значення творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, на думку літературознавця Олександра Дорошкевича, полягає насамперед у тому, що саме цей митець став основоположником української прози і “зробив дальший, надзвичайно важливий крок – він перейшов свідомо на українську мову”, а Микола Костомаров справедливо відзначав, що і його власні твори, і “Чорна рада” Пантелеймона Куліша могли з’явитися тільки після повістей Григорія Квітки.

1Епітафія – напис на могилі.

Сцени з вистави “Сватання на Гончарівці”. Рівненський академічний музично-драматичний театр

“Морально-етична мета, багатство почуття без сентиментальності, невимушений комізм без претензій на мистецтво смішити і цікавість розповіді поставили його в очах освіченої публіки в числі відмінних письменників, а правдиве зображення народного побуту, жвавість і природність характерів принесли йому любов співвітчизників”.

Микола Костомаров

Вони ж стали міцним підмурівком для літературних вершин прози Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка.

Доля людини як непередбачувана фатальність. “Маруся”

Г. Квітка-Основ’яненко згадував, що працював над цим твором найдовше, оскільки переживав, як його оцінить читач. Основою сентиментально-реалістичної повісті стали реалії життя українського села ХVІІІ – початку ХІХ ст., народні балади, пісні, похоронні голосіння. Хоча в повісті немає звичного поділу на розділи, критики виділяють три композиційні частини: вступ, сюжетні перипетії, моралізаторські висновки. Доля людини в повісті “Маруся” трактується як непередбачувана фатальність. Саме так підходили до людських нещасть і життєвих випробувань письменники-сентименталісти.

Сентименталізм (від фр. “чуття”) – це напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., який характеризується прагненням письменників відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до неї. Назва напряму походить від назви роману англійського письменника Лоренса Стерна “Сентиментальна подорож Францією та Італією”.

Основні ознаки сентименталізму:

· культ високих почуттів;

· підвищена емоційність зображення подій, їх нетиповість;

· позитивні герої – представники середніх і нижчих верств суспільства;

· домінування морально-етичних цінностей;

· пейзажі, найчастіше сільські;

· використання пестливих слів, що допомагає передати почуття і настрої героїв.

У зображенні сім’ї Наума Дрота проявилося прагнення Г. Квітки-Основ’яненка подати образ селянина, який будує своє життя на основі релігійних та моральних норм. Між Наумом і Настею ніколи не було чвар. Чоловік дбає про дружину і доньку, а вони поважають і слухають його як очільника родини. Настя говорить: “Він мені закон, а не я йому”.

Маруся ж вирізняється спокійною вдачею з раннього дитинства: “На все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна”. Дитячі пустощі і розваги не для неї, подруг у дівчинки немає, час цієї дитини минає в молитвах і відвідинах із батьком церкви.

Костянтин Маковський. Українська дівчина (1879)

Відповідно до сентиментальних традицій письменник змальовує закоханих Марусю й Василя надзвичайно чутливими й вразливими, вводить у повість тривожні передчуття-віщування про те, що неминучою розв’язкою стане смерть закоханої пари. Зате автор наче зумисно випускає зі свого поля зору факти, які не може не помітити сучасний читач. Наприклад, рятується від війська Василь сам, хоч має заможних дядьків. Коли ж із заробітків повертається зі значною сумою грошей, щоб замість себе найняти людину, якій подобається солдатська служба, і виявляється, що грошей ще трохи бракує, чесний і добрий Наум Дрот не квапиться допомогти своєму майбутньому зятеві грошима, щоб молодята нарешті щасливо поєдналися. Такі недоліки сюжету притаманні всім творам, які написані в річищі сентименталізму, адже письменникам цього літературного напряму йдеться насамперед про те, щоб розчулити читача, викликати в нього жаль і сльози, а не показувати, якими шляхами можна вийти зі складної ситуації. Найтрагічнішим епізодом повісті стає смерть Марусі й повернення Василя в день похорону коханої.

Важливими позасюжетними елементами стають описи природи, народних свят, обрядів. У зображенні народних звичаїв Г. Квітка-Основ’яненко дотримувався принципу “списування з натури”, тож не випадково Іван Франко називав Г. Квітку-Основ’яненка “творцем людової повісті”.

Остання, моралістична, частина повісті, на думку літературознавців, за змістом нагадує жанр житія: головний герой постригається в ченці Києво-Печерського монастиря, щоб не відчувати душевних страждань, морить своє тіло постами. Вчорашній сирота Василь стає отцем Венедиктом, проте, як і Маруся, помирає. Так вимагав канон сентименталізму і навіть звичайна логіка: ідеальні герої не для світу цього.

Повістю “Маруся” Г. Квітка-Основ’яненко розв’язував художньо-мистецьке завдання: довести, що українська мова та література спроможні таки творити “і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне”, виявити найтонші порухи людської душі. Письменник першим в українській літературі утвердив оповідну манеру письма, за що Т. Шевченко назвав його “батьком української прози”.

“Хай спробують передати всю силу, усю велич, вишуканість іншою мовою! Тепер про малоросійську літературу. Вона розвивається і буде жити”.

Григорій Квітка-Основ’яненко

Діалог із текстом

1. Стисло розкажіть про життєвий і творчий шлях Г. Квітки-Основ’яненка. Поясніть походження псевдоніма цього письменника.

2. На основі біографії письменника поясніть вплив Г. Сковороди на становлення Г. Квітки як яскравої особистості свого часу.

3. Які життєві труднощі випали на долю цього митця? Як ви розцінюєте ставлення до нього рідного брата?

4. На які дві великі групи поділяють твори Г. Квітки-Основ’яненка і чому саме?

5. Доведіть, що повість Г. Квітки-Основ’яненка “Маруся” має ознаки сентименталізму.

6. Над чим розмірковує Г. Квітка-Основ’яненко на початку повісті “Маруся”?

7. За якими принципами жила сім’я Наума Дрота? Чи можливе таке в наш час? Чи варто кожній людині сповідувати необхідність соціально активної життєвої позиції? Чому?

8. Як саме Олена Кубраківна схарактеризувала Василя Марусі?

9. Чим був викликаний сум головної героїні, коли вона повернулася додому з весілля?

10. З якої причини дівчина вимушена була приховати від батьків своє побачення з коханим?

11. За яких обставин Василь познайомився з Наумом Дротом?

12. Знайдіть у тексті повісті опис обряду сватання, весілля. Що для них характерно? Чи варто зберігати ці обряди в наш час?

13. Прочитайте (на власний вибір) ще одну повість цього ж автора – “Щира любов”, “Козир-дівка” або “Сердешна Оксана” – і поділіться з однокласниками враженнями про ці твори.

Діалоги текстів

– Як ви розцінюєте той факт, що приблизно в один час Григорій Квітка-Основ’яненко (повість “Сердешна Оксана”) і Тарас Шевченко (поема “Катерина”) взялися за тему зведення української дівчини офіцером російської армії й однозначно осудили не покритку за моральний переступ, а розпусного, безвідповідального винуватця жіночої трагедії?

Діалог із науковцем

Сергій Ефремов

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

… Українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. У світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, “героїв і героїнь у квітках і запасках”, показавши, що і під простим сіряком людське серце б’ється. З цього погляду українське письменство першим промовило слово в оборону селянських мас і веде перед щодо народницьких симпатій між усіма письменствами світу. Французька й німецька література в особах Жорж Занд та Ауербаха опізнились проти нашого автора десяток літ; російська з Тургенєвим іще більше. З Основ’яненком у світову літературу вступив мужик – та потріпувана1 й зганьблена маса простолюддя, що незабаром займе своє місце в письменстві на покуті2 й зовсім змінить його колись салонове обличчя.

Та з Квітки не сентиментальний був письменник. Його “чувствительность” не з вимагань літературної моди випливала, а з серця, повного гарячої любові до людей; це не штучна манірність, а притаманна манера, непідроблене чуття, не позичена щирість. Через те й за наших часів не так-то вже зрідка стрічаєш людей, що можуть плакати над Квітчиною “Марусею”.

1Потріпувана – всіма зневажена, висміяна, виставлена на глум.

2На покуті – під іконами, на тому місці у світлиці, куди запрошували сідати найпочесніших гостей.

Куліш дуже добре підгледів ті ідеальні риси дівочої чистоти і юної свіжості, якими сяє Квітчина Маруся, цей справді високо-принадний образ української дівчини, наділений од автора усіма прикметами національної краси, фізичної і духовної. До якої міри може занестися в своїй любові українська жінка, показує Квітка в Галочці (“Щира любов”), яка справді усе своє життя занехаяла задля милого, себе забула, аби йому було добре, і цей подвиг життя донесла аж до гробової дошки. Та Квітка не тільки в таких “неземних”, кажучи виразом одного критика, ідеальної вдачі істотах кохався, не тільки малював жінок пасивної натури. Ївга (“Козир-дівка”) теж жертвує собою задля коханого, але жертвує активно, кохання дає їй і крила орлині, надихає енергією без краю, водить нею по всіх митарствах соціально-державного пекла, – проте незаплямованим проносить вона крізь них своє почуття, щоб віддати його визволеному її заходами обранцеві. Це вже такої жінки тип, що в старовину бралась до зброї, щоб оборонити родинне вогнище, була не тільки товаришем і помічницею чоловікові, а частіше навіть перед вела, головувала в родині. Нову цьому типу варіацію бачимо в Оксані (“Сердешна Оксана”), в цьому традиційному образі українського письменства, навіки-вічні вирізьбленому в Шевченковій Катерині. Та ж таки природна енергія й мужність дала Оксані сили витерпіти наругу і не тільки з праведної путі не звихнутись, а й інших на добру стежку напутити. Чотири жіночі постаті Квітчині являють собою різні сторони у вдачі української жінки взагалі. Маруся й Галочка з одного боку, Ївга та Оксана з другого – з перевагою у перших ідеальних мотивів і з твердою практичністю цих двох – добре єднають чисту вдачу української жінки, її велику силу любові й самопожертви з її ж таки енергією та незламністю – ті риси, що роблять з неї самостійну особу і в індивідуальному, і в громадському житті. Запашними квітками розцвіли ці благоуханні жіночі постаті в творах батька української повісті, і маючи велику ціну самі по собі, служать разом і тій загальній ідеї, якою перейнято всі Квітчині твори.

1. Якими темами в літературі Г. Квітка-Основ’яненко суттєво випередив європейських і російських письменників?

2. Чому Сергій Єфремов не вважає Г. Квітку-Основ’яненка письменником-сентименталістом?

3. Як розцінює художні жіночі образи Г. Квітки-Основ’яненка літературознавець? Чи погоджуєтеся ви з таким трактуванням і чому саме?



(1 votes, average: 5.00 out of 5)