Григорій Костюк післямова до роману “Місто” Валер’яна Пiдмогильного
Костюк Г.
Валер’ян Пiдмогильний
“Дар правдивого спостереження життя, умiння заражати читача настроями, тримати його увагу напруженою на протязi всього оповiдання – становлять невiд’ємну властивiсть творчости Валерiяна Пiдмогильного”.
Таку оцiнку ще зовсiм молодого В. Пiдмогильного дав Юрiй Клен (Освальд Бургардт) у 1924 роцi в рецензiї на другу збiрку його оповiдань “Вiйськовий лiтун”. Ця оцiнка не була єдиною чи винятковою. Майже вся тогочасна українська критика, i та, що признавалась, i та, що не признавалась до офiцiйної iдеологiї, зустрiла молодого прозаїка з бiльшим чи меншим подивом i визнанням. Правда, це визнання не було тiльки у формi загального захоплення творами молодого письменника. Часто були i гостро критичнi, сказати б, нещаднi виступи на його адресу. Але при тому треба зазначити, що й серед найгострiших тогочасних критикiв Пiдмогильного не було таких, якi цiлковито нехтували чи заперечували його твори i його талант.
Далеко не прихильний до мистецького свiтогляду В. Пiдмогильного тогочасний поет i критик Михайло Доленго, статтi якого, поза офiцiйним обов’язковим наставленням, завжди були пройнятi холодом сарказму, жовчi i скептицизму, не раз, проте, беззастережно пiдкреслював талановитiсть, своєрiднiсть i високу письменницьку культуру В. Пiдмогильного.
Цiєї ж думки були й iншi критики та лiтературознавцi: Юноша В., Кароль Стефан, Б. Якубський та iншi.
Тогочасна преса й критика української емiграцiї й Галичини також не була байдужою до появи цiєї оригiнальної i талановитої постатi. Вже на початку 1922 року iм’я i твори В. Пiдмогильного в галицькiй, а особливо в емiграцiйнiй пресi мали чималу популярнiсть. Ця популярнiсть письменника поза. межами України спричинила в його бiографiї один цiкавий епiзод. Сам Пiдмогильний назвав цей епiзод “деяким непорозумiнням”. Оскiльки це “непорозумiння” було дуже характерним для того часу i кидає свiтло на тодiшнi лiтературно-громадськi вiдносини, воно варте того, щоб тут згадати про нього докладнiше.
1922 року в “Загальнiй бiблiотецi” ч. 162 вiдомого видавництва Я. Оренштайна в Ляйпцiгу, що видавало українську лiтературу, вийшла збiрка оповiдань В. Пiдмогильного “В епiдемiчному барацi”. Збiрка мала передмову Василя Верниволi (псевдонiм Василя Сiмовича). Рiвночасно, а то й перед виходом збiрки машинописнi копiї цих оповiдань появилися в деяких осередках скупчення української емiграцiї: в таборi iнтернованих українських воякiв у Калiшi (свiдчення Є. Маланюка), у Празi та iн. Окремi оповiдання з цiєї збiрки друкувалися у “Веселцi” i в “Новiй Українi”.
Поява цих творiв В. Пiдмогильного в емiграцiйнiй пресi та в ляйпцiгському виданнi була лiтературною подiєю на емiграцiї. Василь Сiмович (В. Верниволя) писав, що “Пiдмогильний чи не найвизначнiша поява в нашiй белетристицi пiслявоєнної доби”, що автор збiрки “В епiдемiчному барацi” – “тонкий мистець у малюнку”. Стефан Кароль в оглядi: “Художнiй матерiял в “Новiй Українi” писав, що хоч автор iдеалiзує петлюрiвський i повстанський рух, хоч вiн захоплюється петлюрiвською романтикою, проте “Повстанцi” В. Пiдмогильного, мабуть, найкраща рiч iз усiх оповiдань, що вмiщенi в двох книжках “Нової України”.
Природно, виникає питання: яким шляхом початкуючий український прозаїк, що вчителював у Ворзелi пiд Києвом i досить активно, як на той час, друкував свої твори, в тогочасних радянських умовах знайшов контакт з Я. Оренштайном i надiслав йому свої твори?
Щоб докладно вияснити це, бракує потрiбних документiв. Але, як би то не було, сам факт появи творiв Пiдмогильного в закордонному виданнi i в емiграцiйнiй пресi був неабиякою лiтературно-полiтичною сенсацiєю. Певна рiч, що на Пiдмогильного почався вiдповiдний натиск “офiцiйних кiл”. В якiй формi i якої сили, про це годi сказати. Але що натиск був i що автор мусiв був боронитись i вияснювати, як i чому це сталося, свiдчать три документи, що їх тут удалося вiднайти. Це є: 1. Згадувана вище стаття Стефана Кароля, що була делiкатною, але рiшучою реакцiєю з боку редакцiї “Червоного шляху” на “закордоннi” твори Пiдмогильного; 2.
Лист В. Пiдмогильного до редакцiї “Червоного шляху” i 3. Спецiяльна примiтка редакцiї в цiй справi.
Лист Пiдмогильного i примiтка редакцiї до нього є настiльки цiкавi i так вичерпно пояснюють суть цього “непорозумiння”, яке, безсумнiвно, пiзнiше мало вплив на долю Пiдмогильного, що їх варто подати тут дослiвно. Лист В. Пiдмогильного до редакцiї “Червоного шляху” звучить так:
“Вельмишановний Товаришу Редакторе!
З огляду на деякi непорозумiння, що виникли з приводу надрукування мого твору “Повстанцi” в берлiнському журналi “Нова Україна”, вважаю за потрiбне заявити, що в жадному органiзацiйному зв’язку з редакцiєю “Нової України”, а так само i з iншими лiтературно-громадськими групами за кордоном я не стою. Рукопис “Повстанцiв” i ще кiлька творiв я вислав за кордон на адресу гр-на Я. Оренштаина i Є. Вирового з проханням їх надрукувати, мавши на увазi, головним чином, видання окремої збiрки. Але я не заперечив так само i можливости видрукувати їх по журналах, прохаючи зазначити в кожному випадковi незалежнiсть автора. Це треба мати на увазi i надалi, бо може бути, що й iнший висланий мною матерiял буде за кордоном видрукувано.
Мусiв я висилати матерiял за кордон тим, що умови для друку вдома склалися для мене несприятливо. Київське видавництво “Час”, якому я передав ще взимку року 1921 свою збiрку, ще й досi не видало її через фiнансовi труднощi. А офiцiйнi лiтературнi кола виявили до мене надто неприхильне вiдношення, щоб я мiг гадати про видання чогось з своїх творiв за їхньою допомогою.
Приймiть вислiв якнайглибшої пошани i якнайщирiшi побажання успiху у Вашiй справi
В. Пiдмогильний”.
Примiтка редакцiї була лаконiчна, але промовиста:
“Є зв’язок органiзацiйний i є зв’язок органiчний. Охоче мiстимо спростування В. Пiдмогильного й вiримо, що органiзацiйних зв’язкiв у нього не було. Що ж до органiчних – хай читачi самi судять з тої коротенької характеристики “новоукраїнського” твору Пiдмогильного, що її дає в цьому числi “Червоного шляху” тов. Стефан Кароль. Хай це спростує автор “Остапа Шаптали” (видання Всеукрлiта Головполiтосвiти УРСР). Ми гадаємо, що не випадково контрреволюцiйна “Нова Україна” хапається за твори Пiдмогильного.”
Цi документи насамперед вияснюють, яким шляхом рукописи оповiдань В. Пiдмогильного потрапили за кордон. В. Пiдмогильний, бажаючи опублiкувати нову збiрку своїх оповiдань i не знайшовши видавця вдома, вирiшив пошукати щастя в дуже популярного тодi ляйпцiгського видавця української книжки Я. Оренштайна. Контакт з останнiм вiн встановив, можливо, через свого земляка, вiдомого ще до революцiї i пiд час революцiї дiяча i видавця в Катеринославi Євгена Вирового, що жив тодi в Берлiнi.
У своєму листi В. Пiдмогильний не так обороняється, як гiдно вияснює, а навiть нападає на “офiцiйнi кола” та обвинувачує їх в “неприхильностi” до його творчости.
Примiтка редакцiї, як на радянськi умови, – коректна i толерантна. Вона не закидає В. Пiдмогильному самого голого факту – надрукування оповiдань в емiграцiйнiй пресi чи видання окремої збiрки в ляйпцiгському видавництвi. Вона тiльки вказує на iдейну спорiдненiсть “Повстанцiв” з настроями шаповалiвської “Нової України” i застерiгає автора вiд можливих шляхiв його дальшого мистецького розвитку.
В такий спосiб було лiквiдовано оте багатозначуще “деяке непорозумiння” письменника з офiцiйними радянськими колами. Як бачимо, в тi порiвняно лiберальнi часи це було ще можливе. В. Пiдмогильного тодi не iзолювали, не вилучили iз суспiльства, а навпаки, почали бiльше друкувати й уважнiше ставитися до його творiв. I хоч серед офiцiйної критики iнколи вчувався тон небезпечного звучання, проте популярнiсть Пiдмогильного як письменника вiд цього не занепадала, а росла.
Поява “Мiста” була вершком слави i популярности Пiдмогильного як серед читачiв, так i серед критикiв. Не вважаючи на рiзко протилежнi оцiнки – вiд глибоко позитивної (А. Нiковський) до рiзко негативної (М. Могилянський), – нiхто все ж таки не заперечував лiтературно-мистецької сили i таланту В. Пiдмогильного.
Що нового, оригiнального i вартого уваги принiс в українську лiтературу В. Пiдмогильний?
В добу революцiї всi тогочаснi усталенi форми i традицiї розхитувались i руйнувались. Мистецтво, зокрема лiтература, не було винятком. Звiдси – пристрасне, повне туги й патетики шукання молодим поколiнням нових шляхiв, форм, нових мистецьких засобiв. Це виявлялося i в творчостi окремих письменникiв, i в лiтературних деклярацiях i заявах того часу. В українськiй лiтературi з легкої руки Гната Михайличенка (автора “Блакитного роману” та цiлого ряду новель, розстрiляного денiкiнцями) в першi роки пореволюцiйної доби в прозi запановує лiрично-iмпресiонiстичний, безсюжетний жанр. Вплив цiєї етилової манери вiдчувається на багатьох творах тодiшнiх молодих письменникiв.
I ось у цi висхiднi роки орнаментально-лiричної i безсюжетної прози в українську лiтературу приходить юнак, який не тiльки не пiдпадає пiд вплив панiвного лiтературного стилю, а пiдкреслено промовляє своїм стилем, тримає себе незалежно, критично i трохи навiть iронiчно. Це був Валерiян Пiдмогильний.
Його першi твори були принципово сюжетнi, без лiрики i зайвих прикрас, iнколи аж занадто сухi й перенаснаженi розумуванням. (Критика вiдзначала це як надмiрний iнтелектуалiзм.) Але сюжетнiсть В. Пiдмогильного не була традицiйною, в стилi народницької розповiдi. Це була наскрiзь модерна проза з оригiнальними образами i психологiчними колiзiями. Це була проза, де традицiї критичного та психологiчного реалiзму й iмпресiонiзму, як європейського, так i українського, переплiтались в органiчну цiлiсть з власним мистецьким свiтовiдчуванням автора. Ця особливiсть прози Пiдмогильного визначила їй певне мiсце в загальному рiчищi української пореволюцiйної лiтератури.
Українська орнаментально-лiрична проза в другiй половинi 20-х рокiв поступово занепадає, поволi позбавляється надмiрної лiричної патетики i перетворюється в першi прояви нового стилю, що його тогочаснi теоретики називали вiтаїзмом або активним романтизмом.
Коли в першiй половинi 20-х рокiв В. Пiдмогильний сюжетнiстю своїх оповiдань рiзко протиставив себе панiвнiй тодi лiрично-безсюжетнiй прозi, то в другiй половинi 20-х рокiв його творчi i мистецькi особливостi послужили багатим матерiялом для формування згадуваного нами активного романтизму. Своєрiднi риси прози В. Пiдмогильного стають невiд’ємною частиною теоретичних засад i мистецьких засобiв активно-романтичного стилю.
Отже, рiзними шляхами, рiзними методами i засобами, завдяки довгим шуканням, творчим роздумуванням, теоретичним боям, набувши вiдповiдного досвiду, справжнi мистцi пореволюцiйної України прийшли до усвiдомлення нових мистецьких засобiв, нового стилю i форми.
При цьому треба також мати на увазi, що сюжетнiсть i реалiстичнiсть В. Пiдмогильного не були запереченням, а доповненням мистецьких засобiв творцiв активноромантичного стилю – М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Косинки, М. Кулiша та iнших. Це вiдзначив М. Доленго ще в 1924 роцi (див. його “Iмпресiонiстичний лiризм у сучаснiй українськiй прозi”). В роки лiтературних боїв активних романтикiв за право жити (1925-1930) В. Пiдмогильний твердо стояв по їх боцi. Про це говорять не тiльки його твори того часу (збiрка “Проблема хлiба”, роман “Мiсто”), не тiльки позицiя, що її займала у цiй баталiї лiтературна група МАРС, до якої вiн належав, але й безпосереднi висловлювання Пiдмогильного (див. його передмову до збiрки оповiдань “Проблема хлiба”, 1927, в-во “Маса”). Причиною цього була не тiльки особиста симпатiя В. Пiдмогильного до творцiв активного романтизму, але також спiльнiсть мистецького свiтогляду.
Проф. А. Музичка на пiдставi хоч i тенденцiйної, але детальної аналiзи психоаналiтичних (за Фрейдом) елементiв у творчостi Пiдмогильного, стверджує, що “автор виходив не вiд фабули, а в будовi творiв виходив вiд новiтнiших письменникiв-iмпресiонiстiв i психологiв-реалiстiв, що давали злiпки поодиноких шматкiв”. Це трохи боязке i хаотичне визначення проф. А. Музички є спробою окреслити новi елементи мистецького стилю Пiдмогильного, якi виразно пов’язували його прозу з одного боку з останнiм словом європейських реалiстiв-психологiв, а з другого – з українською активно-романтичною поетикою. Це визначення доповнює сказане М. Доленгом про спiльнiсть мистецьких шляхiв В. Пiдмогильного “…з Хвильовим та й трохи чи не з усiєю сучасною лiтературою…”
Все це дає пiдставу зробити такий загальний висновок: творчiсть В. Пiдмогильного, на початку 20-х рокiв нiби осамiтненого автора сюжетних оповiдань i повiстей, у другiй половинi 20-х рокiв у процесi формування нового українського лiтературного стилю стає органiчно-складовою частиною широкого мистецького руху, що вiдомий пiд назвою активного романтизму (вiтаїзму).
Европейська лiтература, зокрема французька, яку В. Пiдмогильний любив, читав в оригiналi й багато перекладав українською мовою, у великiй мiрi вплинула на вироблення його лiтературно-мистецького смаку.
Тогочасна українська критика (В. Коряк, М. Доленго, О. Бургардт, М. Зеров, О. Дорошкевич, Б. Якубський, А. Нiковський, А. Музичка, М. Могилянський), заскочена небуденною появою прози В. Пiдмогильного, вказувала на цiлий ряд мистецьких джерел, що з ними видимими i невидимими нитками пов’язана його творчiсть. Згадувались iмена Бальзака, Вольтера, Гi де Мопассана, Анатоля Франса, Кнута Гамсуна, Джека Лондона, Станiслава Пшибишевського, як також В. Винниченка, О. Плюща, А. Кримського, Л. Андреєва, А. Чехова та iнших.
Що ж спiльного, бодай в загальних рисах, у В. Пiдмогильного з названими iменами?
Сухiсть, а iнколи й протокольнiсть розповiдi, заглиблення в психологiчнi й побутовi деталi, неприховане бажання бути лiтописцем свого часу – все це в якiйсь мiрi пов’язує В. Пiдмогильного з Оноре де Бальзаком. Тон вибачливої iронiї, сатири i скептицизму, засiб холодного наукоподiбного розтину суспiльних явищ i окремих людських характерiв, ошляхетнення людини i вияв зрозумiння до її слабостей – це вiд Анатоля Франса.
Фiлософiчний критицизм, своєрiдний агностицизм, подання певної вiдносностi! i самовистачальности всього – це вже щось вiд Вольтера.
У трактовцi рiзних проблем психологiї молодi, статевого питання, питання вiри, моралi – всiх отих “вiчних” i “тяжких” питань, що є особливо хвилюючi в юнацькi роки, – тут можна вичути Гi де Мопассана, Л. Андреєва i, можливо, Станiслава Пшибишевського.
Зображення соцiяльних, психологiчних i бiологiчних контрастiв у життi суспiльства й окремої людини та неминучих конфлiктiв, що постають на цьому грунтi, – це до певної мiри йде вiд Винниченка, Кнута Гамсуна тощо.
Поруч з цим – велика вiра в мiцну, творчу i непереможну силу людини, що перемагає всi труднощi життя i саму природу, – це вже щось вiд Джека Лондона.
Оце тi загальнi риси й мотиви творчости Пiдмогильного, що давали пiдставу критикам бодай умовно пов’язувати його творчiсть з цiлим рядом видатних майстрiв слова. Але нiхто з них не наважувався твердити, що в трактуваннi цих свiтових проблем В. Пiдмогильний був слiпим наслiдувачем того чи iншого свого попередника. Пiдмогильний не був нiчиїм епiгоном чи наслiдувачем. Це була лише конечна для кожного мистця школа, мистецьке пiдсоння, в якому зростав i формувався власний i незалежний характер українського белетриста. В. Пiдмогильний був яскравою творчою iндивiдуальнiстю, цiлковито український талант, що надзвичайнi подiї i явища пiсля 1917 року умiв спостерiгати i оцiнювати тверезо, всебiчно i критично. Але що головне, так це те, що за багатством суспiльних подiй свого часу вiн не загубив – людини. Вiн бачив її, розумiв i творив її образ в усiй суспiльнiй, психологiчнiй складностi. Вiн не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас i тварина. Вiн знав людську силу, велич її розуму, її здiбностi, але також усвiдомлював всi її слабостi. В цьому – европеїзм Пiдмогильного.
Творам В. Пiдмогильного властива рiзноманiтнiсть тематики, багатство образiв, iдей i способiв трактування.
Зображенню доби української революцiї i громадянської вiйни, боротьби українського народу проти рiзних загарбникiв, повстань, партизанщини, григорiєвських рейдiв i махновської романтики, участи i долi молодi в цих катастрофальних i великих подiях – присвяченi оповiдання “Гайдамаки”, “Вiйськовий лiтун”, повiсть “Остап Шаптала”, “Третя революцiя” i також чимало сторiнок iз бiографiї Степана Радченка в романi “Мiсто”.
Кiлька оповiдань – “Собака”, “Син”, “Проблема хлiба” – В. Пiдмогильний присвятив темi голоду в пореволюцiйнi роки. Ледве чи знайдуться в українськiй лiтературi того часу сильнiшi з мистецького i психологiчного боку речi про голод. Найтрагiчнiшi моменти голоду змальованi з подиву гiдною протокольною точнiстю, спокоєм, простотою, яснiстю малюнку i правдивiстю ситуацiй.
Дуже цiкавою темою перших пореволюцiйних рокiв є доля i становище “колишнiх людей”, колись привiлейованої, але розбитої революцiєю панiвної верстви старого суспiльства. Цiй темi присвячували увагу багато тогочасних письменникiв. Не обминув її i Пiдмогильний. В оповiданнi “Вiйськовий лiтун” змальовано образ старої тiтки, що мiцно вросла в минуле i переповнена вся жадобою помсти i ненависти до нового; роздвоєний i духовно скалiчений лiтун Сергiй Данченко, що не хоче бути цеглиною нової будови. В “Iсторiї панi Ївги” поданий дивно-зворушливий тип старої дiдички, що її чоловiка вбили селяни пiд час революцiї. На схилi вiку вона приймає новий лад, виходячи з давньої, колись-то вкинутої собi в голову iдеалiстичної iстини: “все, що iснує – розумне”.
Проблема одвiчности й незалежности вiд волi людини життя на землi глибоко трактується в оповiданнi “В епiдемiчному барацi”. В епiдемiчному барацi панує смерть. Там умирають приреченi люди. Але поза стiнами барака буяє, цвiте i смiється життя. Такi – жорстокi, але звичайнi й незаперечнi контрасти довкола. В. Пiдмогильний умiє їх тонко i глибоко вiдчути i в мистецьких образах донести до читача.
Дитячий свiт у стилi Винниченкового “Федька-Халамидника” майстерно вiдтворено в одному з раннiх оповiдань Пiдмогильного “Ваня”. Коли до цього додати ще проблему села й мiста, завоювання українською стихiєю мiста – проблему, що так глибоко зачеплена в романi
“Мiсто”, то це завершить в основному той дiяпазон тем i проблем, що їх порушив i вiдтворив мистецьким словом Валерiян Пiдмогильний. “Мiсто” – це перший у пореволюцiйну добу роман європейського рiвня про селянську українську молодь, яка, розбурхана революцiєю, на початку 20-х рокiв тисячами потягнулась у чужi колись їй мiста. I пiшла вона туди, щоб виконати покладену на неї iсторiєю подвiйну мiсiю:
– “вийти в люди”, опанувати колись недосяжну науку, набути певний фах i створити новi загони свiдомої державотворчої української iнтелiгенцiї;
– завоювати i зробити своїм зрусифiковане українське мiсто, влити в нього свiжу селянську кров, злiквiдувати антагонiзм мiж українським мiстом i селом.
Така основна iдея роману й основна духовна сила збiрного типу роману Степана Радченка. Пригадаймо, як пiсля першого вибуху ненависти до незрозумiлих i чужих йому горожан – “безглуздих крамарiв, учителiв, безжурних з дурощiв ляльок у пишних уборах” – вiн приходить до тверезої i холодної думки, що стала його (i його поколiння) гаслом:
“Не ненавидiти треба мiсто, а здобути. Ще мить тому вiн був погноблений, а тепер йому виднiлись безмежнi перспективи. Таких, як вiн, тисячi приходять до мiста, туляться десь по льохах, хлiвах та бурсах, голодують, але працюють i вчаться, непомiтно пiдточують його гнилi пiдвалини, щоб покласти новi i непохитнi. Тисячi Левкiв, Степанiв i Василiв облягають цi непманськi оселi, стискують їх i завалять. В мiсто вливається свiжа кров села, що змiнить його вигляд i iстоту, i вiн один iз цiєї змiни, що їй вiд долi призначено перемогти”.
Це не могло не iмпонувати. Не могло не захоплювати молодь 20-х рокiв. Вона читала “Мiсто” i в iдеях, образах, ситуацiях i конфлiктах знаходила себе, свої почуття, свої iдеї й прагнення. Вона їх носила в собi, вiдчувала, але не могла анi висловити, анi зрозумiти ясно. Iдеї роману “Мiсто” промовляли до її душi, накреслювали перспективу й окрилювали мету. Як висловився один тодiшнiй критик, у цьому iсторичному походi новiтнiх аргонавтiв воскреслої “Степової Еллади” по золоте руно далекої i недосяжної колись Колхiди була велич нової мiсiї поколiння української молодi 20-х рокiв. У цьому була велика i хвилююча сила роману “Мiсто”. В цьому причина його успiху в читачiв i в критикiв.
У романi з надзвичайною уважнiстю зафiксовано в типових рисах культурне, студентське, академiчне й лiтературне життя киян i Києва. Вiдтворенi в легкому iронiчному плянi лiтературнi вечiрки, що їх систематично влаштовувала Культкомiсiя Мiсцевкому ВУАН у малiй залi Нацiональної бiблiотеки, подана характеристика тогочасних лiтературних угруповань i трохи шаржовi образи тогочасних лiтераторiв i критикiв (наприклад, в образi критика Михайла Свiтозарова читач легко пiзнає Миколу Зерова).
Оригiнальний збiрний тип поета Вигорського дає дуже багато для пiзнання думок i настроїв тогочасного київського лiтературного Олiмпу.
Але “Мiсто” – не тiльки роман про киян. Передусiм це роман про Київ. Описи знайомих колись i вже, можливо, призабутих вулиць, завулкiв, паркiв, Днiпра, пляжiв, унiверситету, академiї, багатьох iсторичних та архiтектурних пам’ятникiв промовисто свiдчать про це.
“Це була книжка про мiсто, що засинає, про мiсто, що спить, про мiсто, що живе вночi чудернацьким, таємним життям. На сторiнках її… гострими, пружистими рядками проходили пiзнi засiдання уряду, палкi мрiї закоханого, примарнi настрої злодiїв, спокiй ученого кабiнету, освiтленi ганки театрiв, вулична любов, казино, невпиннi заводи, вокзал, телеграф, лiхтарi й мiлiцiонер на розi”.
Пiдмогильний старанно зафiксував усе чарiвне й огидне, здорове i гниле, моральне й аморальне в життi нашої славної, тодi ще “позаштатної” столицi.
Все це, композицiйне вмотивоване i вставлене в канву роману, творить його реальне тло i цим надає романовi великого iсторико-культурного та пiзнавального значення.
В основi сюжетної схеми роману “Мiсто” лежить iсторiя життя Степана Радченка, що з нiкому не вiдомого сiльською хлопця поступово вибивається на верховини лiтературної слави. Сила цього центрального образу полягає в його типовостi i збiрностi характеру. Цей селюк з жадобою неофiта пiзнав до кiнця всi ступенi безглуздого i розумного, всепоїдаючого i рiвночасно будуючого життя того хвилюючого видива, що зветься мiстом.
Зусилля i митарства Степана Радченка не пропали даремно. Цей сильної волi й характеру завойовник мiста – перемiг. Перемiг бодай у своїй уявi, бодай на мить. В одну з надхненних творчих ночей, вiдчинивши вiкно свого мешкання на високiй київськiй горi i глянувши на величну нiчну панораму мiста, вiн ясно вiдчув, що це колись страшне i вороже йому мiсто тепер “покiрно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, i простягало з пiтьми горбiв гострi кам’янi пальцi. Вiн завмер вiд сласного споглядання цiєї величi нової стихiї i раптом широким рухом зронив униз зачудований поцiлунок”.
“Тодi в тишi лямпи над столом писав свою повiсть про людей”.
Так оптимiстично закiнчує свiй роман В. Пiдмогильний. Кiнчити свою нову “повiсть про людей” цьому героєвi В. Пiдмогильного навряд чи вдалося. У наступнi роки терору вiн, напевно, загинув, висловлюючись образно, в однiй ямi зi своїм творцем. Але глибока вiра в розбудженi сили українського народу, в їх iсторично-переможну мiсiю, що зафiксована в мистецькiй вiзiї автора “Мiста”, є невмируща.
Уже згаданий герой роману “Мiсто” поет Вигорський в розмовi з Степаном Радченком висловився так:
“…На межi двох дiб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на гранi, звiдки видно далеко назад i ще далi вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жадної партiї нiколи не прощають, – на гостроту зору. Найкращi слуги життя заслiпленi й пiдслiпуватi. Вони бадьоро йдуть вперед, бо бачать те, що їм здається”.
В. Пiдмогильний не належав до останнiх. Вiн не був анi “заслiплений”, анi “пiдслiпуватий”. Вiн не хотiв бачити те, що йому здається. Вiн волiв i бачив те, що було. Вiн належав до тих щасливих, що зависли на гранi двох дiб i далеко бачили назад, а ще далi вперед. Вiн хворiв на притаманну великим людям “гостроту зору”. Цього йому не могла простити партiя, що волiла “заслiплених” i “пiдслiпуватих”.
За доби усталення повної диктатури цiєї партiї та її вождя – все гострозоре поколiння 20-х рокiв змушене було вмерти. Умер, розумiємо пiд цим не конечно фiзичну смерть, разом з цим поколiнням i один з найкращих його виразникiв Валерiян Пiдмогильний.
Але те, що написав вiн за своє коротке тридцятирiчне життя, зокрема його найбiльший твiр – роман “Мiсто”, в скарбницi української лiтератури залишиться на довгi часи.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)