Григорій Костюк – емігрант, літературознавець, учений

О. Галич,

Доктор філологічних наук

Луганськ

Літературно-критична та наукова діяльність Григорія Костюка після тривалої перерви відновилася 1 943 року, коли він опинився у Львові, став членом Спілки письменників і журналістів, почав працювати у “Наших днях” і “Львівських вістях”. Особливо інтенсивною наукова праця й літературно-критична були в Німеччині, де Костюк став співзасновником Мистецького Українського Руху (МУР), редактором “Літературного зошита” і відділу “Література, мистецтво, критика” при “Сучасній Україні”, що видавалася в Мюнхені.

Під час перебування у США, маючи необхідні мінімальні умови, Костюк систематично займається науковою діяльністю. Англійською мовою виходять його праці “The Fall of Postyshev” (1954), “Stalinist Rule in the Ukraine” (1960), українською – “Теорія і дійсність” (1971), “З літопису українського життя в діяспорі” (1971), “Володимир Винниченко та його останній роман” (1971).

З-поміж іншого слід відзначити винниченкознавчі студії Григорія Костюка, який, врятувавши архів пись-менника, по суті, заклав підвалини справді наукового винниченкознавства, оскільки ні в Радянській Україні, ні в емігрантському середовищі наукових досліджень у цій галузі було обмаль і головну роль у них відігравав не естетичний, а ідеологічний чинник.

Для радянських учених В. Винниченко був буржуазним націоналістом, якого критикував сам В. І. Ленін, а для більшості науковців еміграції та діаспори він був надто лівим, небезпечним комуністом та соціалістом.

Григорій Костюк запропонував чотири аспекти вивчення спадщини Володимира Винниченка: біографічний, історико-літературний, філософсько-етичний, суспільно-політичний. На перший план він висував біографічний аспект, і це не випадково, адже біографія Винниченка зовсім мало розроблена… Точно не встановлено, де народився Винниченко? Хто за соціальним станом був його батько? Який склад родини був у старого Кирила Винниченка? Немилосердно плутається різними авторами дата народження Володимира Винниченка. Майже нічного не знаємо про гімназійні роки Винниченка: не знаємо його вчителів, не вивчено культурно-національне підсоння Єлисаветграду того часу, не знаємо, коли Винниченко вступив до Єлисаветградської гімназії, коли його виключили, коли він екстерном здав іспити в златопільській гімназії і коли вступив до Київського університету?” [З, 81].

На деякі з цих запитань Григорій Костюк дав відповіді у низці своїх праць з винниченкознавства. Зокрема, в книжці “Володимир Винниченко та його останній роман” (Нью-Йорк, 1971), що вийшла окре-мою відбиткою вступної статті до роману “Слово за тобою, Сталіне!”, наводяться дані про батьків письменника, інших членів родини, йдеться про навчання в гімназії та Київському університеті. Уточнено місце народження: “Володимир Кирилович Винниченко народився 27 липня 1880 року, в селі Великий Кут, Витязівської волости, Єлисаветградського повіту Херсонської губернії” [2, 14].

Щоправда в деяких своїх висновках Григорій Костюк не зовсім певен: “Я у своєму нарисі, що друкується як вступне слово до роману “Слово за тобою, Сталіне!”, вперше вказую на місце народження Винниченка село Великий Кут. Але я остаточно не певний у своєму твердженні. Потрібно б було пошукати ще нових документів” [3, 82].

У історико-літературному аспекті Григорій Костюк запропонував дослідити передусім такі проблеми, як “Винниченко і Горький”, “Винниченко і Достоєвський”, “Винниченкова літературна спадщина як мистецтво слова”: “Що нового вніс Винниченко в українську літературу?” На це можна було б об’єктивно відповісти, якби було опрацьовано бодай такі теми: Винниченко як новеліст, Винниченко як романіст, Винниченко – драматург, мова Винниченкових творів, Винниченкова метафора, образ, пейзаж, структура сюжету, характер типів тощо” [3, 84].

У філософсько-етичному плані Григорій Костюк закликав звернути увагу на спеціальні Винниченкові праці “Листи до юнака”, “Щастя”, “Конкордизм”, а також художні твори останнього періоду творчості, які на момент постановки проблеми ще не були навіть надруковані – “Вічний імператив”, “Лепрозорій”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Нова заповідь”, а також щоденникові записи, які велися письменником впродовж останніх сорока років його життя (1911-1951).

Без глибокого вивчення суспільно-політичної діяльності Володимира Винниченка (що становить четвертий аспект вивчення) Костюк не бачив перспективи з’ясування “проблем української політики і суспільного життя перших трьох десятиліть 20 сторіччя” [3, 87]. Особливої уваги, на його думку, потребують взаємини Винниченка і Петлюри: “Відомий конфлікт між цими політичними діячами нашої найновішої історії вже має таку давність, що його можна і треба вияснити спокійно, без гніву й упередження” [3, 87].

Григорію Костюку випало бути літописцем літературного й мистецького життя української еміграції та діаспори. Виступаючи на IV з’їзді Організації українських письменників “Слово” в листопаді 1970 року у Нью-Йорку, він докладно й об’єктивно проаналізував зроблене з 1954 по 1969рр., себто за 15 років існування цієї мистецької організації. Костюк наголосив, що “український літературний процес поза межами рідного краю – факт реально існуючий” [6, 38].

Він підкреслив, що українська література після революції розвивалася як на батьківщині, так і поза її межами: в еміграції, Галичині, Закарпатті. Еміграційна література пройшла чотири періоди розвитку. Перший період охоплює 1921-1940 pp. Центрами письменницької еміграції були Львів, Прага, Париж, Варшава. Літературне життя другого періоду (1941-1945 pp.) в еміграції об’єднується навколо тимчасових центрів, де видаються українські газети чи журнали: Київ (“Літаври”), Харків-Київ-Єлисаветград (“Український засів”), Львів (“Наші дні”), а також Краків, Рівне, Прага, Берлін.

Третій період (1945-1954 pp.) Григорій Костюк пов’язує з Мистецьким Українським Рухом. “Це європейська переходова доба еміграції, доба дії таборів і неозначених перспектив” [4, 40]. Літературними центрами цього часу стали Мюнхен, Аугсбург, Штутгарт, Новий Ульм, Париж, Зальцбург, Інсбрук.

Четвертий період (1954 р. – до наших днів). Саме у цей час виникла і зміцніла письменницька організація “Слово”.

Для сучасних літературознавців великої ваги на-бувають наведені в доповіді Г. Костюка свідчення про історію зародження і розквіту цієї організації, адже пе-реважна більшість її засновників уже пішли з життя (Докія Гуменна, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов).

Відзначаючи досягнення письменників-емігрантів, Григорій Костюк називає їхні найважливіші твори. Серед історичної прози – це повість Юрія Тиса “Останній лицар”, роман Миколи Лазоревського “Степова квітка”, хроніка Фотія Мелешка “Три покоління” та ін. “Людина передреволюційного двадцятиріччя, людина в добу Першої світової війни, а особливо людина в добу революцію 1917 року, вибуху національної свідомості й відновлення української державності, – в тій чи іншій силі зображена в двох книжках Людмили Коваленко “Прорість” та “Її окрадену збудили”, в романі-хроні ці В. Несторовича “Серця і буревії”, в перевиданнях, без цензурних купюр і вимушених пропусків, “Записках полоненого” О. Кобця, мемуарній повісті Олени Василевої “Коли орбіти схрещуються” та в белетризованих нарисах Йосипа Мандзенка-Сірого “Ліс шумить” [4, 53].

Однак найбільше уваги еміграційні письменники приділили радянській добі. Тут, передусім, Костюк називає роман Тодося Осьмачки “Ротонда душогубців”, одним із героїв якого є сам Сталін. Відзначається також ряд творів Докії Гуменної – “Епізод із життя Европи Критськії”, “Великий Цабе”, “Благослови, мати!”, “Золотий плуг”, романи Уласа Самчука “Темнота”, “Чого не гоїть вогонь”, “На твердій землі”, мемуари “На білому коні”, Івана Багряного – “Сад Гетсиманський”, “Маруся Богуславка”, “Вогненне коло”, “Людина біжить над прірвою”, Василя Барки – “Жовтий князь”. А ще Григорій Костюк називає твори А. Гака, В. Гайдарівського, О. Ізарського, П. Маляра, А. Галана, М. Понеділка, І. Керницького, У. Любович.

Окремо Г. Костюк аналізує творчість письменників, що відтворили життя під радянською владою в західноукраїнських землях (М. Струтинська (Марська), С. Парфанович, Я. Острук, І. Смолій), в таборах Ді-Пі (С. Парфанович, Д. Ярославська, М. Струтинська, О. Гай-Головко). Гумор і сатира в еміграції представлені працями І. Керницького, М. Понеділка, С Ломачки, І. Евентуального, С. Вусатого, І. Дончука, Є. Козака тощо.

У другій частині огляду Григорій Костюк полемізує з Галиною Журбою з приводу автобіографічної прози письменників-емігрантів. “Якщо п’ятнадцять чи десять років тому це визначення було правильне, то на сьогодні воно вже значно захитане. За останнє десятиріччя ми є свідками народження в нашій еміграційній літературі саме “вигаданої”, абстрактної, загальнолюдської, сказати б, проблемної прози” [5, 63]. Літературознавець виокремлює три “жанрові видозміни” такої прози: міфологічної візії (твори Д. Гуменної “Епізод з життя Европи Критської”, “Благослови, мати!”, “Золотий плуг”), роман надпочуттєвого, роман парапсихологізму (твори І. Костецького “День Святого”, “Історія ченця Гайнриха”, “Відбулося за вісім хвилин”), роман філософічної тези, філософічного трактату, філософічного памфлета (роман Е. Андієвської “Герострати”).

“Драматургія в еміграції, – на думку Костюка, – найупослідженіший жанр. У нас було донедавна тільки три письменника, що вперто і послідовно пробували творити драму. Це покійна Людмила Коваленко (“Домаха”, “Людина помирає в першім акті”), а з живих і творчо діючих – Ігор Костецький (збірка “Театр перед твоїм порогом”) та Богдан, Бойчук (дві драми: “Голод”, “Приречені”)” [5, 65]. Костюк називає також і тих авторів, які принагідно зверталися до драматургії (У. Самчук, І. Багряний, М. Цуканова).

Небагатим у творчій практиці еміграційних пись-менників є нарис (Д. Гуменна, Г. Черінь, І. Костецький, В. Сафронов-Левицький, І. Книш).

Мемуаристика представлена повістю Галини Журби “Далекий світ”, творами Уласа Самчука “П’ять по дванадцятій”, “На білому коні”, Йосипа Гірняка “Останні дні з Остапом Вишнею” та низкою інших творів. Григорій Костюк відзначає таку рису мемуарної літератури, як стирання межі між спогадами та белетристикою: “Мемуаристика вступає в царину белетристики як повновартісний справжній мистецький твір” [5, 66].

Багато репрезентована поезія емігрантів (Р. Купчинський, О. Стефанович, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, І. Багряний, В. Барка, С Гординськии, Б. Кравців та ін.). Г. Костюк докладно аналізує їхній мистецький доробок.

Особливу увагу він звертає на Нью-Йоркську групу (Е. Андієвська, Ж. Васильківська, Ю. Тарнавський, Б. Бойчук, Б. Рубчак, В. Вовк, П. Килина).

Говорячи про літературну критику, Г. Костюк наголосив, що вона не спромоглася “дати синтетичний огляд нашого літературного процесу на еміграції за 50 років його існування” [5, 76]. “Чимало з наших старших діячів літератури, тих, що уже відійшли від нас, і тих, що ще живуть і працюють, не дочекалися не тільки широкого монографічного огляду своєї творчості, а бодай одної поважної статті” [5, 76].

До досягнень літературознавства та критики Г. Костюк відносить збірку “Не для дітей” Юрія Шереха, антологію “Розстріляне відродження” Юрія Лавріненка, збірник “Легкосиня даль” Юрія Луцького, розвідки Богдана Кравціва, Івана Кошелівця, англомовні праці Юрія Луцького, Івана Фізера, самого Григорія Костюка.

В історії літератури певні досягнення пов’язані з вивченням творчості Шевченка, Франка та Кобилянської, Л. Луцева, “Історією української літератури” Д. Чижевського, працями Ю. Шевельова про Ф. Прокоповича, О. Павловського, Т Шевченка та І. Франка тощо.

Помітною є роль Григорія Костюка у вивченні та публікації творчої спадщини Миколи Хвильового, з яким він був колись знайомий, входив до очолюваного Хвильовим “Пролітфронту”. У травні 1978 року, до 45-ліття від дня трагічної загибелі Миколи Хвильового, Григорій Костюк умістив у “Сучасності” розвідку “Трагічний фінал”, в якій досліджувався останній період життя письменника, з’ясовувалися обставини, що призвели до самогубства одного зі значних діячів українського відродження. Частину фактів Григорій Костюк запозичив зі спогадів Аркадія Любченка “Його таємниця”, які “Сучасність” передрукувала в цьому ж числі з львівського місячника “Наші дні” (1943, №5). Зокрема йдеться про спільну поїздку Любченка і Хвильового до Лохвицького району на Полтавщині голодної весни 1933 року. Микола Хвильовий хотів докладно розібратися з причинами трагедії села. Арешт Михайла Ялового наприкінці квітня 1933 року став чи не найостаннішою краплею, що спричинила трагічний постріл 13 травня 1935 року в будинку “Слово”, де проживав письменник. Спираючись на свідчення очевидців, Григорій Костюк пробує реконструювати атмосферу останнього ранку Хвильового. “13 травня 1933 року, зранку, М. Хвильовий телефоном запросив до себе найближчих друзів: М. Куліша, Ол. Досвітнього, Гр. Епіка, І. Дніпровського, М. Йогансена, І. Сенченка. Можливо був ще хтось” [10, 26]. З різних джерел відомо, що Хвильовий запросив всіх гостей випити чаю. Потім він узяв гітару і став співати пісню на слова О. Пушкіна “Бесы”. Гр. Костюк наводить дві строфи з неї:

“Мчатся тучи, вьются тучи; Невидимкою луна Освещает снег летучий; Мутно небо, ночь мутна. Хбть убей, следа не видно; Сбились мы. Что делать нам? В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам.

І було б в цій старомодній мелодекламації щось трагічно-сучасне. Якесь темне безвихіддя, якась диявольська фатальність і прихований крик душі письменника: що робити? (“Что делать нам?”). Запанувала дивна тиша. У дверях, між кухнею і їдальнею, стояла сумно усміхнена дружина Хвильового Юлія Григорівна. Хвильовий зупинився, кинув гітару. Куліш, щоб розвіяти незручний настрій, мовив: – А тепер – по чарці нам! Налили. Випили. Настрій кращав. Хвильовий розповів якусь анекдоту, натякнув щось про любов до життя. Ініціятиву перехопив Куліш. Зчинився загальний дружній гамір” [10, 27].

А за кілька хвилин пролунав фатальний постріл. На столі виявилися два листи, написані М. Хвильовим. Один адресовано до ЦК КП(б)У, а інший, пише Г. Костюк, до дружини й доньки. “Авторові цих рядків Гр. Епік в той же вечір переповідав докладно зміст цих листів. Довгі й несамовиті роки стерли багато деталів з тієї розповіді. У пам’яті залишилась лише загальна, але, можливо, й найважливіша її суть” [10, 28].

Ці листи, вперше оприлюднені 13 грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю від дня народження Миколи Хвильового академіком Ф. Д. Овчаренком і надруковані Миколою Жулинським в книжці “Із забуття – в безсмертя”, дещо відрізняються від того, як їх зберегла пам’ять Г. Костюка. Зокрема, другий лист адресовано не дружині й доньці, а лише прийомній доньці Любові Уманцевій, яку Микола Хвильовий надзвичайно любив, не даремно у цьому короткому посмертному листі він двічі називає її “золотий мій Любисток” [1, 269]. Гр. Костюкові через роки здалося, що Хвильовий називав доньку “барвінковим цвітом” [10, 28]. “Лист до ЦК партій був довший і нагадував своїм стилем його памфлети. У вступній частині він намалював страшну, реальну картину стану сучасного села – голод і масове нищення селянства. Відповідальність за ці злочини він поклав на ЦК партій. Далі кинув гостре обвинувачення проводові партії в зраді ідеалам революції, з переродженні, в потуранні російському націоналізмові й нищенні елементарних культурних і господарчих прав українського народу. Арешт М. Ялового він оцінував як початок терору термідоріанців проти революційного покоління взагалі, а українських письменників зокрема. За великі ідеали революції 1917 року і за діяльність свого покоління він (Хвильовий) несе відповідальність. Тому протестує як проти народовбивчої політики на селі, так і проти репресій і терору, супроти української революційної інтелігенції. А оскільки всі засоби протесту від нього відібрані, то він протестує останнім, що є в його розпорядженні – своїм життям” [10, 28]. М. Жулинський наводить такий текст цього листа: “Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію ЯЛОВОГО відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. “Отже”, як говорив Семенко…

Ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм!

Хай живе соціалістичне будівництво!

Хай живе комуністична партія!

P. S. Все, в тому числі й авторські права, передано Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй й моїй матері.

13.V. 1933 р.

Микола Хвильовий” [1, 269].

Відсутність прямих звинувачень влади в голодоморі та репресіях, віднесеність цього у підтекст, здравиці на честь партії і соціалістичного будівництва скоріше свідчать про незгоду Миколи Хвильового й кола його однодумців з політикою тогочасного радянського керівництва, з помилковістю курсу на будівництво нового сучасного ладу, за який Хвильовий боровся зі зброєю в руках в роки революції та громадянської війни. Саме тому оприлюднений Миколою Жулинським посмертний лист Хвильового сприймається набагато гостріше, ніж якби він мав прямолінійні звинувачення влади, це лист-сполох, лист-протест, лист-відчай людини, яка використала всі можливості, залишивши останній аргумент – смерть, щоб привернути увагу суспільства до становища в державі.

Недаремно, як пише Г. Костюк, невдовзі після похорону “самогубство Хвильового було відразу скваліфіковано як акт “демонстративно-ворожий”, і вся діяльність його засуджена як націоналістична. Хвильовий стає синонімом “ворога народу”. Всі його твори вилучають з бібліотек, вони потрапляють під поліційний індекс, а саме ім’я Хвильового зникає з офіційної історії літератури” [10, 31].

Готуючи п’ятитомник М. Хвильового, Г. Костюк перечитав усю творчу спадщину цього письменника й дійшов висновку, що йому вдалося відтворити “багатющий людський типаж неповторної революційної і пореволюційної доби” [10, 31]. “Герої та ідеї творів Хвильового, включно з їх автором, органічно переплітаючись і перегукуючись ідейно і психологічно, творять, так би мовити, своєрідну, в мистецькому сенсі єдину сюжетну канву великого соціально-психологічного роману-епопеї. Ця грандіозна панорама, ця уявна сюжетна цілість творчої спадщини М. Хвильового, сподіваюсь, стане для його новітніх дослідників і теоретиків першою вихідною основою дальшого грунтовного вивчення й поглиблення теоретичних принципів так активно пропагованої Хвильовим та його однодумцями романтики вітаїзму, як стилю нової доби відродження” [10, 81-82].

Чимале місце в літературознавчих працях Г. Костюка посідають постаті його сучасників. Зокрема, удвох числах “Сучасності” (1975, №№ 3, 4) надруковано розлогу розвідку до 70-річчя життя і 50-річчя літературної діяльності Докії Гуменної, до війни відомої письменниці, а в повоєнний час аспірантки, забутої на батьківській землі. “Ще на зорі своєї літературної праці вона відчула, що шляхи письменницькі – не тріюмфальна хода, не грім привітних оплесків і музичних фанфар, а тяжкий хресний шлях” [8, 82].

Творчий шлях Докії Гуменної Г. Костюк ділить на два періоди: “від появи її першого оповідання 1924 року до 1941 року, тобто до початку війни СРСР з Німеччиною. Другий – від 1941 року до нашого часу” [8, 53].

Літературознавець відзначає, що перші твори Докії Гуменної – оповідання “В степу”, “Пастухи”, “Савко”, “Іскорки” – “це пейзажно-ліричні нариси про тогочасне село” [8, 55]. Вони позбавлені складних проблем, напружених конфліктів. Ускладнюється її творчість, коли вона поволі освоює студентську тематику (“Сосна чекає чуда”, “Абстрактна вправа”, “Кімната з примусом”). Тут, на думку Г. Костюка, вона перебуває в руслі пошуків Винниченка, Коцюбинського та Хвильового. Тодішнє життя вимагало від письменника більшої оперативності, і Докія Гуменна переходить до нарису. “Беручись до цього нового для неї жанру, молода авторка виходила із свого давно засвоєного творчого принципу, писати тільки правду” [8, 56]. У результаті поїздки селами з’являється цикл нарисів “Листи із Степової України”, що мали значний соціально-політичний резонанс, а тодішній керівник компартії України С Косіор розумів їх як такі, що пропагують нездорові настрої. Саме звідси починається трагічний період життя Докії Гуменної, творчість якої здавалася підозрілою тодішній владі. “Років зо два ще пробувала змагатись. Встигла опублікувати дві повісті: “Де недавно ведмеді ходили” (Життя й революція, чч. 6-7, 1930) і “Кампанія” (ДВОУ. ЛІМ, 1931). Також вийшли окремим виданням її нариси: “Стрілка коливається” (1930) і “Ех, Кубань, ти Кубань, хліборобная…” (1971)” [8, 60]. Однак і ці твори отримали негативні оцінки, авторку звинувачували в різних збоченнях політичного плану, називали куркульською агенткою, що саме собою позбавляло її права друкуватися. її виключаюїо із Спілки селянських письменників “Плуг”.

Позбавлена можливості бачити свої твори надрукованими, Докія Гуменна багато пише. Саме тоді були написані оповідання “Дні”, “На натягненій струні”, “Хвіст павича”, “Дівоча честь”, “Пахощі польових квітів”.

Григорій Костюк називає письменницю “майстром гострої і складної сюжетної розповіді”[8, 63] за повість “Роменці на схилах”. Відзначає він і повість “Жадоба” та два твори з життя туркменського нарду (“Кайтарма” та “Ніяз і Гюллер”). Як тільки 1939 року настала маленька відлига і кілька оповідань Гуменної нарешті побачили світ, її знову спокусила соціяльно-дразлива проблематика. Вона написала повість “Вірус”, варту ширшої уваги. Опубліковано її в поважному журналі, органі Спілки радянських письменників України “Радянська література” (ч. 3. 1940 p.)” [8, 64].

І знову, як і десять років тому, повість “Вірус” потрапила під голобельну критику. Письменницю вкотре звинуватили в наклепах на радянську дійсність. Це вже становило серйозну небезпеку для Докії Гуменної. І лиш війна круто змінила її долю. “Докія Гуменна з німцями не співпрацювала, – свідчить Г. Костюк. – Не надрукувала ні одного рядка в київській пронімецькій пресі” [8, 67].

З осені 1943 року почався другий період її творчості, еміграційний. Г. Костюк зазначав, що письменницею в еміграції створено чимало романів, повістей, оповідань, есе. Літературознавець виокремлює “чотири ідейно-жанрові цикли творів:

1. Жанр побутово-психологічного оповідання, повісті, роману.

2. Жанр соціальної проблематики.

3. Жанр історіософічної та мітологічної візії.

4. Жанр художнього нарису-репортажу, спогаду” [8, 67]

З-поміж інших творів дослідник виділяє чотиритомну епопею Докії Гуменної “Діти Чумацького Шляху” та роман-хроніку “Хрещатий Яр”. “Діти Чумацького Шляху” – це історія в художніх образах українського селянина майже за століття його буття. Це грандіозний задум, де в розлогих картинах соціяльного й побутово-культурного характеру зображене життя кількох поколінь українського села і міста [9, 55]. Г. Костюк докладно аналізує, як три покоління героїв, основу яких складають Іриней Саргола та Пилип Остапенко, з початку XIX ст. і аж до першого десятиріччя XX віку несуть своїм нащадкам історію й звичаї та традиції українського народу, тяжкою працею на землі підтверджуючи гуманізм і людяність. Третє покоління героїв доживає до доби масового терору, стає свідками загибелі цвіту української інтелігенції. “Це перша спроба, – зазначає Григорій Костюк, – в нашій сучасній літературі подати в трагедійно-сатиричних ситуаціях суцільний образ українського літературного життя в добу терору. І в цьому незаперечна вартість епопеї Гуменної” [9, 58-59].

У “Хрещатому Ярі” письменниця відтворює події в Києві доби фашистської окупації. “Про Другу світову війну, ситуацію на окупованій Україні, а зокрема в Києві під час війни, написала чимало творів як у світовій, так і в українській, а особливо в радянській літературі. Але “Хрещатий Яр” виділяється серед цих численних творів своєрідним баченням тих названих подій і настроїв, подиву гідним охопленням деталів, учинків, спонтанних суджень у найрізноманітніших соціяльних і культурних прошарках суспільства. Цим він посідає своє власне, ніким не затуплене місце в численному ряді творів на споріднену тематику” [9, 60].

Останні десятиліття своєї творчої діяльності Григорій Костюк присвятив спогадам. “Я дуже запізнився з писанням своїх спогадів, – зазначав він…- Я намагався нікого не повчати, нічим не хвалитись, ніде не випинати своєї особи” [6, 688].

Г. Костюка дуже турбувало, що в радянські часи мемуарні жанри в літературі були непопулярними і цьому причиною були несприятливі ідеологічні умови, але й на Заході, де цензори “не заглядають і не мають права заглядать в творчі течки письменників: суспільних діячів, а проте багато з них (цих діячів) уже відійшли від нас, а спогадів не написали. Нічого, окрім окремих фрагментів, не залишили нам ні Т. Осьмачка, ні І. Багряний, ні Ю. Клен, ні М. Орест, ні Ю. Стефаник, ні В. Державин, ні М. Шлямкевич, ні Р. Купчинський, ні Ф. Дудко і ще дехто. А це особи, що бачили і знали дуже багато, і могли б залишити цінні свідчення” [6, 691-692].

Отож Григорій Костюк вважає, що його мемуари – це певною мірою компенсація того боргу, який має українська література перед світовим читачем.

Мемуари Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” – це унікальний твір, який передає життєвий і творчий шлях відомого українського вченого, літературознавця, що не з своєї волі опинився далеко за межами рідної землі, спогади розгортаються на тлі буремного XX століття. Якщо в першій частині автор згадує події, що стосуються його дитинства, яке пройшло на подільській землі поблизу міста Кам’янця-Подільського, студентську юність у Києві двадцятих років, входження у світ науки та літератури, що припадає на початок 30-х років, муки та страждання табірних років на Півночі, повернення з ув’язнення і початок війни, що застав його в Слов’янську на Донеччині, то в другій книзі богиня пам’яті, яку стародавні греки нарекли Мнемозіною, переносить його з Донбасу до Києва доби фашистської окупації, потім до Львова, а далі до Німеччини, звідки після років поневірянь у таборах Ді-Пі він потрапив до Сполучених Штатів Америки, брав активну участь у науковому та громадському житті української діаспори, став учасником етапних подій в її житті. Дійсний член УВАН, НТШ, Григорій Костюк став ініціатором створення Об’єднання українських письменників в еміграції “Слово” і понад 20 років його очолював. Його перу належать вагомі наукові праці: “Панас Мирний. Життя і творчість”, “Володимир Винниченко та його доба”, “У світі ідей і образів”, “Теорія і дійсність”, “На магістралях доби”, “The Fall of Postyshev”, “Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror”. За редакцією Григорія Костюка і з його грунтовними науковими коментарями було надруковано щоденник і твори Володимира Винниченка, твори в п’яти томах Миколи Хвильового, книжки М. Куліша, В. Підмогильного, В. Плевака, П. Филиповича, М. Драй-Хмари та ін.

Мемуари – це завжди документ. Дехто вважає, що це документ приватного життя, в даному випадку життя українського літературознавця Григорія Костюка. Однак мемуари – це завжди документ епохи, і розглядати їх треба тільки з таких позицій, інакше за дрібними фактами і, здавалось, незначними подіями можна не помітити й пропустити щось суттєве. І таким суттєвим є те, що доля Григорія Костюка є типовою для цілої генерації українських інтелігентів у першому поколінні, які прийшли в пореволюційну добу чесно служити своєму народові, але насильницьки були вилучені з природного еволюційного процесу й, зазнавши неймовірних переслідувань і страждань, врешті-решт опинилися на маргінесах української історії.

Григорій Костюк не раз нагадує в спогадах про табірні роки, про обстановку підозрінь і страху в CPCR але на найбільшу увагу у нього заслуговують сторінки, де йдеться про життя українців у таборах Ді-Пі, а потім за океаної”. Описуючи безславний кінець Третього Рейху і становлення повоєнної Європи, автор детально розповідає про людей, які йому зустрілися під час поневірянь. Це – український драматург Аркадій Любченко, з яким Григорій Костюк зустрівся в Берліні наприкінці 1944 року за кілька місяців до смерті цього письменника. Інший письменник, про якого цікаві спогади залишив Г. Костюк, – це Освальд Бурггардт – Юрій Клен, один із легендарного п’ятірного грона українських неокласиків, котрий ще 1931 року емігрував на свою етнічну батьківщину.

Не менш цікавими є сторінки, що розповідають про життя української еміграції на Північноамериканському континенті. Деякі епізоди життя в США Григорія Костюка безпосередньо пов’язані з Європою. Ще перебуваючи в Німеччині, він здійснив поїздку до Мужену (Франція), де мешкала вдова видатного українського письменника Володимира Винниченка – Розалія Яківна. Ця зустріч була початком тривалої бо-ротьби Григорія Костюка за збереження архіву її чоловіка, видання його спадщини.

Уже в США Григорій Костюк знайшов можливість переправити архів через океан. Для цього у березні 1958 року він приїхав до Франції. Саме тоді в його свідомості остаточно викристалізувалася мрія, час для реалізації якої, схоже, ще не настав: “…Я вірю, на базі цього архіву, збереженого нами від різних високопоставлених партійних коршаків, при УАН постане Науко-во-дослідний інститут винниченкознавства. І почнеться тоді справді глибоке всебічне прочитання, вивчення і публікація прихованої досі від народу спадщини його талановитого сина. А Закуток… стане культурним заповідником імені Винниченка. До нього злітатимуться українці з усього світу і насамперед з України – злітатимуться, щоб тут духовно й фізично відпочити і на високій муженській горі, де могила Винниченкова, покласти китицю квітів з українських полів. Так буде. Я в це вірю, як у безсмертя нашого народу й нашої держави” [7, 340].

Згадуючи 60-70-ті роки, Григорій Костюк пише про нечасті контакти з представниками Радянської України. А це були письменники Олександр Підсуха і Юрій Збанацький, Дмитро Павличко та Іван Драч, ансамбль Вірського та інші мистецькі колективи. Мемуарист чесно пише про різні підходи до зустрічей з митцями з України, що були в середовищі емігрантів, від уникнення будь-яких контактів до налагодження добрих товариських взаємин. Позиції Григорія Костюка у цих суперечках завжди були виваженими.

Цікавою видається розповідь Григорія Костюка про зустріч за океаном з колишнім своїм дипломником, відомим поетом і літературознавцем радянської доби Степаном Крижанівським, який нещодавно пішов з життя. У щойно надрукованих його мемуарах “Спогад і сповідь з XX століття” Степан Крижанівський теж згадав про неї : “Ще на початку подорожі, у Вашингтоні, де ми поклали квіти до пам’ятника Шевченку, відбулася наша зустріч у хаті Антоновичів з місцевою інтелігенцією, зокрема, моя з моїм колишнім викладачем по ХДУ Григорієм Олександровичем Костюком… Щодо зустрічі з Г. О. Костюком, то вона сердечно і приязно змальована у його книзі спогадів “Зустрічі і прощання” [11, 141].

Спогади Григорія Костюка – це своєрідний підсумок його довгого життя. Він тяжко переживає, що фізично не здатний описати все, що бачив, чув, чи безпосередньо в чому брав участь: “Залишається поза моїм осмисленням незміренна кількість подій та фактів, свідком, а то і діяльним учасником, я був від п’ятдесятих років по сьогодні” [7, 535].

Мемуари “Зустрічі і прощання” – це авторське бачення подій. Комусь може видатися, що в чомусь автор є не правий, щось згадав не так, щось змістилося в часі. Однак – це його право. Адже головною рисою мемуарної літератури є суб’єктивність.

“Моєму поколінню, народженому на порозі XX сторіччя, – зізнавався Григорій Костюк, – доля прирекла пройти виключно величний і одночасно трагічний шлях життя” [6, 687].

Згадуючи свій переїзд до Харкова в 1929 році, а жив Григорій Костюк певний час у свого давнього знайомого письменника Сави Божка, літературознавець наводить цікавий епізод. Харчувався Сава Божко у звичайній “забігайлівці”, але щодня зранку з’їдав фунт сирого м’яса: “З цієї витівки його я був здивований. У Кам’янці такого я за ним не зауважував.

– І це тобі до смаку? – кажу.

– Питаєш! Не тільки до смаку, а й до здоров’я. Раджу тобі пробувати. На такій їжі до ста років доживеш. А на вареному та смаженому навряд чи й до шістдесяти дотягнеш.

Це мене не загітувало. Я не спокусився довголіттям і не споживав сирого м’яса” [6, 83].

Сава Божко прожив ледве 46 років, а Григорію Костюкові судилося досягти високоліття. Прізвище літературознавця походить від латинського constans, що в перекладі означає постійний, стійкий. І, може, оця стійкість, що проніс через усе життя Григорій Олександрович, та міцне селянське коріння дозволили йому дожити до віку патріарха, патріарха українського літературознавства, стати дійсним членом НАН України.

Література

1. Жулинський Микола. Із забуття в безсмертя. – К.,1990.- 447 с.

2. Костюк Григорій. Володимир Винниченко та його останній роман. – Нью-Йорк, 1971. – 67 с.

3. Костюк Григорій. Деякі проблеми наукового вивчення В. Винниченка // Сучасність. – 1971. – № 11. – С 78-87.

4. Костюк Григорій. З літопису літературного життя в діаспорі (І). До 15-річчя діяльности об’єднання українських письменників “Слово”: 1954-1969 // Сучасність. – 1971. – № 9. – С 37-63.

5. Костюк Григорій. З літопису літературного життя діаспори (II). До 15-річчя діяльности об’єднання українських письменників “Слово”: 1954-1969 // Сучасність. – 1971. – №10. – С 63-82.

6. Костюк Григорій. Зустрічі і прощання. Книга перша. – Едмонтон, Торонто: Канад. інст. укр. студій. Альбертський ун-т, 1987.- 743 с.

7. Костюк Григорій. Зустрічі і прощання. Книга друга. – Едмонтон, Торонто: Канад. інст. укр. студій. Альбертський ун-т, – 1998.- 609 с.

8. Костюк Григорій. На перехрестях життя та історії (І). До 70-річчя життя і 50-річчя літературної діяльності Докії Гуменної// Сучасність. – 1975. – №3. – С 52-71.

9. Костюк Григорій. На перехрестях життя та історії (II). До 70-річчя життя і 50-річчя літературної діяльності Докії Гуменної // Сучасність. – 1975. – №4. – С 50-75.

10. Костюк Григорій. Трагічний фінал. До 45-річчя від дня смерти Миколи Хвильового // Сучасність. – 1978. – № 5.- С 19-34.

11. Крижанівський Степан. Спогад і сповідь з XX століття. – К.: Стилос, 2002. – 240 с

(2 votes, average: 2.50 out of 5)