Григір Тютюнник (1931 – 1980) – Літературний процес 60 – 90-х років XX ст
Григір Михайлович Тютюнник належить до тих письменників-новелістів, які у звичайних буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів. Він увів в українську літературу цілий ряд нових художніх типажів, плідно продовжив стефаниківську лінію в прозі (глибокого психологічного аналізу) і багато в чому оновив жанр новели, розширивши її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічних станів і настроїв людини.
Біографічні відомості
– 5 грудня 1931 р. – народився у с. Шилівка на Полтавщині.
– Батька майбутнього письменника заарештували як ворога народу (це позначилося на долі сім’ї).
– Значний вплив на формування письменницького таланту Григора відіграв його старший брат Григорій (також письменник).
– 1951 – 1954 рр. – служба в морфлоті.
– 1961 р. – перше оповідання російською мовою “В сумерках”, яке підписав псевдонімом Ташанський.
– 1962 р. – Григір Тютюнник закінчив філологічний факультет Харківського університету.
– 3 1963 р. – живе у Києві, працює в редакції газети “Літературна Україна”, згодом – у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах художньої літератури “Дніпро”, “Молодь”, “Веселка”, “Радянський письменник”.
– 1966 р. – вихід першої збірки оповідань “Зав’язь”, яка продовжувала кращі традиції В. Стефаника і Г. Косинки.
– 1969 р. – збірка прози “Деревій”.
– 1972 р. – “Батьківські пороги”.
– 1975 р. – “Крайнебо”.
– 1978 р. – “Коріння”.
– 1975 р. – повість “Климко”.
– 1978 р. – повість “Вогник далеко в степу”.
– 1980 р. – присуджена республіканська премія імені Лесі Українки за твори для дітей (книги “Ласочка”, “Лісова сторожка”, “Степова казка”).
7 березня 1980 р. – покінчив життя самогубством (у листі до свого товариша Григір Михайлович писав: “Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око…”). Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Огляд творчості
Перу письменника належать чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, рецензій, кіносценарій за романом “Вир”, твори для дітей.
Особливості творчості Григора Тютюнника:
– у невеликому за обсягом творі (оповіданні, новелі) уміло розкривав внутрішній світ героїв;
– проза сповнена багатством асоціацій, живих народних типів, психологічним, філософським змістом;
– улюблений жанр письменника – оповідання; тематика торкається проблем українського села (“Перед грозою”, “На згарищі”), процесів міграції сільських жителів до міста (“Син приїхав”, “Оддавали Катрю”);
– головні герої – прості люди, непомітні, з особливою душевною структурою, відчуттям світу, його багатобарвності; у творах для дітей – діти, обпалені війною (повість “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”);
– наскрізно проходить проблема бездуховності, споживацтва, відступництва від рідного, проблема людського існування на землі;
– у творах майже немає відступів, одразу подаються яскраві життєві діалоги, подія, що зав’язкою твору;
– автор не моралізатор: він дає право читачеві самому оцінювати героїв; особливу увагу автор звертає на мову героїв;
– “млявість” сюжету та ін.
“Три зозулі з поклоном”
Жанр: новела. У певній мірі автобіографічний твір (згадка про репресованого у 1937 р. Батька).
Присвята
“Присвячено Любові Всевишній”
Написано під впливом почутої пісні “Летіла зозуля через мою хату” у виконанні сліпого бандуриста.
Пояснення назви:
1) щоб позбавити мук людину, якій не могли відповісти взаємністю у коханні, через старця чи малу дитину передавали “три зозулі з поклоном”, що означає: “Забудь, покинь, залиш, відпусти”;
2) зозуля гнізда не мостить, тобто людина має розуміти: кохання приречене.
Сюжетна основа
У творі представлена життєва ситуація – любовний трикутник (Марфа Яркова – Михайло (батько оповідача) – Соня).
Новела містить яскраві деталі – “татова сосна” як пам’ять про батька, людину, невинно загублену (для родичів та односельців), символ рідного дому, трепетна надія на повернення (для Михайла).
Щоб глибше, багатогранніше змалювати постаті головних героїв, автор вдається до портретних деталей, наприклад, образ матері: “мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи”.
Особливості композиції:
– три сюжетні лінії, пов’язані одним почуттям людини;
– є обрамлення;
– у кожному фрагменті є інший головний герой, але центр – Марфа.
Стислий переказ твору
Оповідач виходить з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (“три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив”) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, – хата Карпа Яркового. А перед нею – рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ганку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина… Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, “ті, що твій тато садив, як у селі говорять”. Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи. Він розказує куці студентські новини й питає, чого це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться. Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить: “Вона любила твого тата. А ти на нього схожий… Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою”) серцем чула, коли від тата приходить лист”. Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку – тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині – і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в’язала. Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко, – височенний, худющий, – Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: “Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?” Поштар відповідав, що нема.
“- Не брешіть, дядечку, є…
– Ну – є! Є… так не тобі, а Софії.
– Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу…”
Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна. Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.
“- Ні-ні-ні, дядечку! – аж похлинається від щирості Марфа” і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.
“- Чорнила слізьми не розмаж, – каже Левко й одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йому листа; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:
– Ну от бачите, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії… Спасибі, дядечку, рідненький…” І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров’я Мишка. Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить – не висушить сльози у її очах. Хлопець питає у матері, хто це їй розказував – чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
“- І ви на неї сердилися?
– У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.
– А як же то – вона вгадувала, а ви – ні?
– Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове”.
Марфа набагато молодшою була за тата хлопця. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Коханий же її якось і не старів. “Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, – просто гляне і все, а в грудях так і потерпне”. А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. “Дивиться ними – як з туману”. Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало, втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама – другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме – розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) – їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять – наче дві свічечки голубі. До тата… Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів’я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько. “Ти, Михайле, – кажу, – хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться “.
А він: “Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться”. Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам’яніли від болю. Останній лист від тата:
“Софіє! Соню!
Глянув оце на себе в дзеркальце – увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі. їжа смачна, “вдягачка” звичайна, селянська. Сю ніч снилася мені моя сосна… а за нею річки сине крило…
Соню!
Не суди мене гірко. Але я нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: “Сибір неісходиму”.) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…” Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного – Марфа і тато? А ще думається йому: “Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?”
“Тоді не було б тебе…” – шумить велика “татова сосна”.
“Зав’язь”
Жанр: новела.
Особливості твору:
– розповідь про перше кохання, ніжне й тремтливе;
– письменник вихоплює з життя одну мить – побачення коханих, відтворює психологічний стан героїв (Миколки і Соні);
– наявність художніх психологічних деталей, які створюють картину зародження першого кохання (зав’язь на деревах, сніг у проваллі тощо);
– розповідь від першої особи – прийом, що допомагає автору “оголити” переживання юнака від зустрічі з дівчиною;
– лексичне багатство (використання синонімів);
– символічна назва новели: йдеться не тільки про зав’язь на деревах, а народжуване весняне світле почуття, про “вічну загадку любові”;
– утверджується думка про необхідність захищати від усілякого лиха і зав’язь плоду – основу нового врожаю, і перше кохання – символ вічності життя.
Стислий переказ твору
Дід Лаврін питає онука, куди той налагодився (сорочку нову одягнув).
Картопля біліє – попускала паростки, в землю проситься.
Дід розповідає, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка – альтом. “А тепер – минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок…” Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: “Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!”
“- Просто в неї міцний характер, – кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
– Еге ж, – бубонять, – і тюрма міцна, та чорт їй рад…” Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг. Надворі пахне молодим листям, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками. Десь далеко в степу тремтить червона заграва – видно, трактористи палять стару солому. Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То – Соня. Жде… Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось-ось підлетить. А от голосу – нема…
“- Соню, – белькочу шепеляво й противно, – це ти?
– Ні, це не я, – озивається вона й потихеньку сміється. – Це – мара…” Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде. Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: “Бач, крига… а ти не вірив”. Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. “У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться… “А що, – думаю, – як я її поцілую, а вона мене – в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують… – і шия перестає гнутися, дубіє”. А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. “Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
– Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
– Ого, коли б ні! – вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і’обербенимось у грязюку”. А Соня сердито пручається з рук і ошпарює злим поглядом: “Пусти! Силач…”.
“Підсковзнувся, – мимрю, – хіба ж я винен, що тут слизько?” Соня норовисто відвертається і мовчить. А в Миколки перед очима з’являється насмішкувате лице діда Лавріна. Може, він і правду казав, що – кислички снитимуться.. Згадка про діда робить хлопця сміливішим. Він рішуче починає видиратися з провалля.
“- Миколко, а я? – жалібно шепоче Соня. І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
– Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… – видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. – Ходім уже, бо тут холодно”. Миколка не допомагає дівчині, а майже виносить її вгору на руках. І почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається і говорить, що як чудно – кругом садки цвітуть, а там, у проваллі, сніг… “Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.
– Ти не змерз? – питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
– Та н-наче ні…”
У степу вже майже розжеврілось, а в борознах, наче сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. “Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь. Соня мріє: якби їй таке намисто – вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов’язково купить. Дівчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці продають. “Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:
– В сто раз кращі… милий… в тисячу! А далі вже нічого не бачу і нічого не чую..”
Потім вони довго ще сидять на лавочці, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо мчать ранні машини на базар і шофери кричать з кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне. Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи “солодку пекучу спрагу”. На порозі хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом і причиняє двері. І раптом із-за садка вивертається дід “у кухвайці й з вилами”. А над деревами клубочиться дим. “Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде… зав’язь”, – наказує дід. Миколка прожогом кидається у садок, нагрібає сякого-такого палива і розкладає вогонь аж на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок.
“- Та не там, ближче до сада розкладай! – сердито гукають дід.
– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас…
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…”.
Тест № 47
1. Григір Тютюнник відомий в українській літературі як:
А майстер психологічної новели; В байкар;
Б поет-пісняр; Г автор історичних романів.
2. Яким псевдонімом Григір Тютюнник підписав свою першу новелу російською мовою “В сумерках” (1961)?
А Григір; В Михайло;
Б Ташанський; Г Саксаганський.
3. Укажіть рік виходу першої збірки оповідань “Зав’язь”, яка продовжувала кращі традиції В. Стефаника і Г. Косинки.
А 1961 р.; В 1969 р.;
Б 1966 р.; Г 1976 р.
4. Для дітей призначені всі наведені книги Григора Тютюнника, крім:
А “Лісова сторожка”; В “Деревій”;
Б “Степова казка”; Г “Ласочка”.
5. Чому (кому) присвячено твір Григора Тютюнника “Три зозулі з поклоном”?
А “Моїй матері”;
Б “Цвітові яблуні”;
В “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 – 1933 рр.”;
Г “Любові Всевишній”.
6. Який факт біографії Григора Тютюнника покладено в основу новели “Три зозулі з поклоном”?
А Виховання в родині рідного дядька;
Б двотижневий перехід Григора окупованою територією до Полтавщини;
В навчання в Харківському університеті;
Г смерть рідного брата Григорія;
Д батько письменника був репресованим.
7. Яка художня деталь у новелі Г. Тютюнника “Три зозулі з поклоном” несе символічний зміст?
А Зозуля; Г поштарська сумка;
Б сосна; Д хата.
В сині губи матері;
8. Назва новели “Зав’язь” є:
А алегоричною;
Б метафоричною;
В символічною;
Г іронічною;
Д саркастичною.
9. Темою новели Гр. Тютюнника “Зав’язь” є:
А приїзд сина до рідного села;
Б показ трагічних подій Великої Вітчизняної війни;
В весілля молодої селянської пари;
Г зародження кохання;
Д зраджене кохання.
10. У якому творі Григора Тютюнника порушено проблему занепаду села, відмирання традицій?
А “Син приїхав”; Г “Деревій”;
Б “Зав’язь”; Д “Три плачі над Степаном”.
В “Три зозулі з поклоном”;
11. Установіть відповідність між цитатами із творів Григора Тютюнника і засобами образності, ужитими в них.
1. “Спасибі, дядечку, рідненький” А метафора
2. “Сокіл був, ставний такий, смуглий…” Б гіпербола
3. “- В сто разів кращі… милий… в тисячу!” В пестливі слова
4 “Очі так і печуть” Г епітети
12. Установіть відповідність між твором Г. Тютюнника і його персонажами.
1. “Син приїхав” А Марфа Яркова, Михайло, Соня
2. “Три зозулі з поклоном” Б дід Лаврін, Миколка, Соня
3. “Зав’язь” В Никифор Дзякун, Параска, Павло
4. “Оддавали Катрю” Г Федір, Катря, Степан Безверхий
(1 votes, average: 5.00 out of 5)