ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА – ВІКТОР САВЧЕНКО

Ділянка землі в дві тисячі п’ятсот акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи найкращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли – мішанини старовини й модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не доклала рук людина; він ніби виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, моя бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера – двометровий здоровань із м’ясистим смаглявим лицем і гривою густого чорного волосся – обвів поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло зди-вувашія. Струганий стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще цероз-корковапі пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба і таця з прянощами.

– Сідайте, Джюрс, перекусіть із дороги,- сказав сухий чоловік років на тридцять п’ять у сірому лабораторному халаті.- Потім про справи.

– Це ви називаєте перекусити? – Перера кивнув масивним підборіддям па стіл; на його широкому виді заграла глузлива посмішка. Проте він умостився в крісло на покуті, в яке сідав тільки хазяїн вілли, коли тут бував.

Чоловік у халаті теж сів до столу.

– Даруйте за одноманітність,- сказав перегодя сухорлявий.- Сем, хоч і природжений гурман, але фантазія його випаровується, якщо самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

– Пусте,- мовив Джюр Перера з повним ротом.- Зате щедро. Такого достатку я вже давно не бачив.

Спочатку гість їв з ножем, відрізаючи невеличкі кавалки, а потім відклав його і, настромивши ескалоп на виделку, відкушував од цілого шматка. М’ясо було м’яке й соковите, по бороді в Джюра стікав смалець, губи від гірчиці й перцю аж понабрякали.

Худорлявий жував знехотя, аби тільки підтримати компанію. Вся його увага була на гостеві, з якого він не зводив пильних очей. Гора ескалопів тим часом танула. Джюр розстебнув піджак, показавши чималий живіт. Аналітичний погляд чоловіка в лабораторному халаті поступово теплішав;

У сірих очах навіть заіскрилися веселі бісики, коли Джюр почав ялозити шматком хліба по пустому тарелю. Саме в цю мить з’явився Сем із новою горою паруючих шматків м’яса.

– Хай вам чорт! – добродушно лайнувся Джюр.- Ви з мене каліку зробите.

Проте з не меншим апетитом заходився біля нової порції. Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвос глад-шим, ніж був. Булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту пляшку вина, голосно гикнув.

– Хай вам чорт,- промовив невідомо до кого.- Ну, розповідайте.

– Гадаю, Джюре, що це краще показати,- відповів, підводячись, худорлявий.- Ходімо.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. У підвалі смерділо. Джюр морщився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло запахом стайні, свинарника й азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, нерішуче спинився. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у сірому халаті так само мовчки зачерпнув із ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, коли його вжалить гедзь, узялася брижами і за мить заволоклася смердючим газом, який со-чився із пор у шкірі. Худорлявий клацнув пускачем – загула витяжка. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Повітря очистилось. Джюр, полегшено зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на шкіру свині, і тільки перистішою і лисішою. Гостеві здалося, що по тому, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера переконався в цьому, коли гриб, з’ївши друге відро корму, значно погладшав. Іще він помітив, що шкіра “дощовика”, крім газу, виділяє якийсь пил. Він не погидувнв тицьнути у кулясте тіло, і коли б зробив це потемки, то напевно подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Трете відро худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до берегів конуса.

– Ви цяпнули разом із дертю живу мишу,- голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.

– Висипайте, висипайте,- так само голосно відгукнувся чоловік у халаті.- Для Діка байдуже, що перетравлювати:

Цурупалки ліан, хітин комах чи живих ссавці)?. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок – складна “біофабрика”, на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у новій якості й співвідношеннях надходять на м’ясоутворення.- Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню, і з неї на кахляну підлогу посипався порох.

– Що це з нього сиплеться? – поцікавився Джюр.

– Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини. По-нашому – шлак.

Худорлявий взяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба – раз, другий, ніби кавун краяв. Вирізав скибку кілограмів на двадцять і, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Очі Джюра сповнилися жахом, побачивши метрову рану. То була справжня рана, з якої сочилася сукровиця і збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона і зовсім зникла; па шкірі якийсь час зберігався рубець, а потім і він розсмоктався. Після “операції” гриб зменшився в об’ємі.

– Регенерація,- пояснив чоловік у сірому.- Цей геп завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору,- він кивнув на гриб,- було простіше, ніж падати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема – а він на тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж на кулінарії,- пощастило внести зміни в ті ділянки молекул, м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

– Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра!? – в голосі велетня забриніла погроза.

– Не нагодували, Джюре,- незворушно відповів чоловік у сірому,- а пригостили. М’ясо Діка за своїми смаковими якостями і поживністю перевершує найкращі сорти свинини, яловичини та й узагалі м’ясо будь-якої свійської чи дикої тварини. Ходімо, покажу висновки провідних фахівців, до яких ми зверталися по експертизу.

Сусідню із “сажем” кімнату було заставлено найновішим біохімічним обладнанням; кругом виблискувало скло, хром, емаль. Чоловік у халаті витяг із шухляди столу товсту теку, клацнув защіпками й поклав перед Джюром купу грамот, актів експертиз, висновків. На деяких із них стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.

– Тут грамоти па м’ясо свині нової породи,- не розуміючи, зауважив Джюр.

– А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехнічну документацію? – глузливо мовив чоловік.

– То що передати Мартелю Таппінгеру? – запитав Пе-рера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки, що стояла навпроти дверей у “саж”, і витяг звідти загорнутий у целофан здоровенний шмат мерзлого м’яса.

– Оцей гостинець,- відказав він і додав: – Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що нам із Семом, а не йому, належить ця вілла і дві тисячі п’ятсот акрів землі.

– Жартуєте!? – лупаті очі Перери раптом неприязно спалахнули.

– Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього, поки що експериментального м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від нього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не сказав іще про морально-етичний бік питання. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їхнім м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється од бідолашних жертв тим, що має злість, пиху і зажерливість. Ми врятуємо людство від цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи, я вже не кажу про притаманний тваринам глузд. У Діка нема голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, смакові якості якого у вас, Джюре, здається, не викликають сумніву.- Чоловік з усміхом глипнув на товстий живіт Перери.

Трава лежала похилена при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й’подиху. Траву прибило до землі вчорашнім мусоном, який дув з океану цілу добу. Ступаючи в полеглу зелень, Перера спитав:

– Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

– Нам не до прогулянок,- відповів чоловік, перекладаючи пакунок із м’ясом на друге плече й підводячи вгору очі.- Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчастими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа, вкривали синю яснину неба.

– То Дікова робота,- пояснив чоловік.- Ото й усі відходи виробництва… Хоч, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф – гама азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводії…

Підійшовши до літака, Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застебнути на собі піджак. Але хоч як він утягував живота, це йому так і не вдалося. Ніяково всміхаючись, він сказав:

– Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, але коли поцікавиться моєю думкою, я пораджу вдовольнити її. І знаєте, з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свою кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина; кінь не відчував мосї ваги. Так от тоді я дізнався, якими розумними й відданими можуть бути тварини.- Перера взяв у чоловіка шмат м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під ним.

Наступного дня тишу підземелля розітнув телефонний дзвінок. Біолог, що сидів за столом і складав технічну документацію її.) “нову біологічну систему”, хоч і чекав дзвінка, проте аж здригнувся.

– Це вілла Таппінгера? – почувся у трубці жіночий голос.

– Поки що його,- мовив з усміхом біолог.

– З вами говоритиме президент компанії. І одразу ж прозвучав деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартоля Таппінгера:

– Алло, це ти, розбійнику?

На мить збентежившись, біолог відповів:

– Я, мій отамане.

– Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, зарплату вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше…- Скотопромисловець говорив швидко й уривчасто, ніби випускав черги з автомата.

– Досі ви платили за шанс,- спокійно відповів біолог.- А зараз треба платити за предмет, який щонайдовше через півтора року зробить вас наймогутнішою людиною у світі.

– Це солодкі слова… Послухайте, Спільмане, в угоді, яку ми з вами уклали, йдеться про створення біологічної системи чи істоти, яка мала б сама знаходити собі корм. А ваш м’ясний гриб, як сказав Перера, вимагає, щоб його годували. Отже, коли формально, ви не виконали зобов’язань.

– Коли підходити формально, Таппінгере, то до завершення теми лишається ще п’ять років. Отже, вам доведеться зачекати, поки в нашого м’ясного гриба виростуть ноги.

– І зачекаю,- сердито відповів Таппінгер і поклав трубку.

Сельва дихала випарами болота, густим від вологи і гниття повітрям. Пасат ліниво котив важкі хвилі того повітря до затоки, і двом чоловікам, які лежали аж біля води ца прохолодному піску, воно здавалося віддихом ситого звіра. Вряди-годи із сельви долинало вуркотіння, зітханпя, а часом і рикання. Була ще рання година. Лементували голодні чайки і білими блискавицями падали в каламутну воду.

– Габрієлю, навіщо тобі той замок? – обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям. Він дивився вперед на стрімкий кам’янистий берег.

– По-перше, не тільки мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається і місцевість гарна,- відповів його худорлявий товариш.

– Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.

– Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Сім’я наша ледве зводила кінці з кінцями. Економили па всьому. Правда, багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в коледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Я розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких, як сам, попав на холодильник скотопромислової компанії – складувати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове клеймо компанії. Ліфти качали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи. Ко-кен поверх завдовжки як вулиця. Якось, може, від холоду – температура там увесь час була мінус п’ятнадцять – я, вдягнений у ватяний комбінезон і вушанку, раптом відчув, що стою серед трупів замордованих тварин.

Отоді в мене й виникла думка створити штучну істоту: безглузду, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом – їсти. Ця істота мала б розмножуватись вегетативне, як рослина або низькоорганізована тварина, а рости – в багато разів швидше за дощовика. Півроку я віддав бібліотекам, щоб переконатися: думка, яка так міцно засіла мені в голову, не ідея фікс. І тоді я зважився виступити.

– Я пам’ятаю той виступ,- промовив індіанець.- Але, слухаючи твої пристрасні тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містечко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких був сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” ще більше натовче собі калитку на тому винаході,- а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже – неминучому зниженню ціп на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який дав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі.- На вилицюватому обличчі індіанця блукала глузлива посмішка.

– Саме тоді, на засіданні наукового товариства, серед слухачів була ще одна людина…

– Знаю. Ота руда з економічного факультету. Марієтта, здається.

– Так. На останніх двох курсах у мене з пою був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише здібності у навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони також скромно називали віллою. То був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами, її батько пишався тим замком, а вона – батьком. Треба сказати, старий був таки чоловіком компанійським і мужнім. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене з собою брав. До того ж він не належав до тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасли-вішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти – все одно, що відмовіитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.

– Ніколи не помічав у тобі мрійника,- з усміхом завважив гладкий індіанець, не зводячи очей із гранітного схилу.- Але ж, Габрієлю, випустивши ту потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.

– Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу збагне, чим це пахне.

– Що ж, хай буде по-твоєму.- Сем підвівся і, обтрусивши з грудей і живота пісок, почав одягатись.- Час уже йти. Скоро з’явиться літак.

Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у вкриту густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Немов бризки, над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Сандалії двох чоловіків лунко хляпали по бетону злітної смуги, на другому кінці якої здіймалися в небо гострі вежі рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, в тишу ввірвалося туркотіння, а за мить з-над океану з’явився літак.

Сухий, зігнутий дід у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поряд з огрядним Перерою. Шкіра на його обличчі, коричнева, без жодної зморшки, нагадувала хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапку комахи – тверду й холодну. І ще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.

Президент компанії знав ціну часові.

– Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосисте-му? – запитав він, окинувши байдужим поглядом двох біологів у зелених шортах. Спільман завважив, що губи Тап-пінгера, коли він говорив, були нерухомі – слова вискакували ніби аж із горлянки.

– Тут, на полі,- відповів Спільман.

– То й почнемо,- коротко продеренчав Таппінгер. Сем пішов до замку і скоро вернувся з блискучим мачете й колбою, на дні якої рухалася невеличка, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і відразу ж та дала про себе знати бурим газом, який заструмував із того місця, куди вона впала. Через чверть години кулька вже нагадувала добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося стати з навітряного боку. Куля рухалася по спіралі, виїдаючи довкола траву аж до корінців. Ділянка, яку вона об’їдала, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Тим часом апетит у неї зростав, вона, мов шалена, жадібно накочувалася по колу ротовим отвором на кущі соковитої трави. Спільман занепокоєно поглядав на Таппінгера. Але той як зачарований дивився на кулясту істоту; в зіницях його немигаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі став завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:

– Містере Таппінгере, може, годі… Гадаю, усе й так ясно.

– Ні,- відказав президент, і в його голосі Спільмап відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки.- Я повинен знати всі можливості нової біосистеми.

Вони вже давно стояли на бетоні злітної смуги. Поблизу все було об’їдене. Вітер підхоплював пилюку з сірого “ли-шая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, залишалися переритими хом’ячі нори й мурашники. Спостерігаючи, як чорні величезні зуби потвори викрешують іскри з бетону злітної смуги – м’ясний гриб, мабуть, відчув запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку,- Спільмап сказав:

– ІІослухайте, Таппінгере, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.

– Пусте,- заперечив керівник компанії. В його зіницях зблиснули лихі вогники.

“Дощовик” тим часом швидко гладшав і під власною вагою аж розпливався, нагадував велетенську краплю, яка от-от лусне. Коли ставало затишно, гриб, обкутаний димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.

– Та й смердить же! – скривився президент, колії закрут вітру швиргонув на них хмару газу, в його деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки.- А м’ясо в нього не отруйне?

– За смаковими якостями та калорійністю м’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка,- відповів Спільман.

– Перевіримо, перевіримо… Джюре! – Таппіпгер значуще кивнув у бік літака.

Перера швидко, як на нього, збігав до літака і повернувся з автоматом.

– Гадаю, час заколоти кабана,- сказав президент компанії.

Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власноі ваги: він репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Ті дві частини нагадували половинки розколотої дині з чорними зубами на тому місці, де в дині мала бути зав’язь. Президент, обіпершись на ціпок, дивився на кількатонні гори добірного м’яса, і в його немигаючих очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.

– Чого він побіг туди? – запитав Таппінгер.

– Коли не відрізати решток рота, через кілька хвилин обидві половини стануть самостійними м’ясними грибами, і все почнеться спочатку.

– О гідра! – В голосі президента компанії чулося схвалення і подив.- Семе, не займайте! Сем спинився від раптового окрику.

– Не займайте! – голосно повторив Таппінгер. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки, здіймаючи куряву.

Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:

– Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!

– Вашу, таки вашу…- примирливо відказав президент. Він витяг із внутрішньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і дві тисячі п’ятсот акрів землі, засвідчена столичним нотаріусом.- Я ж повинен знати до кінця можливості нової системи.

– Ваша допитливість нам дорого обходиться,- зауважив Сем, відхекуючись.- Та й вам це теж може коштувати…

Але для Таппіпгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не зводив очей із гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер подужчав. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в пебо уп’явся стовп пилюки й газів. По тому стовпу, як по трубі, перекочувалися в небесну блакить порох і руда пара. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко догнали розмірами гриба, з якого утворились. Один із них перекотився через завузьку вже для нього злітну смугу, заходився оголювати місцевість з другого боку.

Спільман і його друг стояли як на голках. Першим не витримав Спільман. Вхопивши президента за барки, він прокричав у хітинове лице:

– Таппінгере, кінчайте випробування!

І, як на підтвердження його слів, обидві кулі луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не чекаючи команди Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.

– По зубах, Джюре, по зубах! – кричав Спільман, але здоровань не чув за тріскотом автомата.

Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Автомат мав чималий магазин, і Перера не шкодував набоїв, затято полосуючи довгими чергами вздовж і поперек. Але рани враз позатягувало, і половинки заворушилися, розгойдуючись із боку в бік. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся й збив з ніг здорованя. Тієї ж миті кількатонний тягар притиснув бідолаху до землі. Над курною рівниною розлігся зойк розпачу й болю, “дощовик” почав сильно газувати.

Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи за ним. Дихати було важко. Над землею стелилися хмари пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібне було повітря. Він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками. Поли смокінга тріпотіли, як чорні крила. Коли біологи наблизилися до літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:

– Негаііно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негаііно!

Тим часом “дощовики” нищили все довкола. Один добирався вже до сельви. Над ним кружляли сполохані птахи, тривожні крики яких разом із газом і пилюкою доносив вітер. Другий і третій котилися до затоки й океану. Раптом “дощовик”, що був на березі затоки, зник. Його привабили чаїні гнізда у скелях, і він зірвався. Другий об’їдав зелень неподалік від океану.

Троє чоловіків дибали злітною смугою до затоки. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Тапііінгер підібрав по дорозі ціпок і, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився.

З гори урвпща було видно, як бурупить під берегом вода і як па її поверхні розпливаються руді Плями. Часом із бурунів виривалися стовпи газу – їх підхоплював пасат і гнав до океану. Плесо затоки поволі бралося легким сірим порохом, який хвилі збивали в клубки брудного шумовиння.

Невідомо й звідки з’явилися вертольоти. Вони приземлилися неподалік на вузенькій злітній смузі, звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. Двоє в цивільному підійшли до Таппінгера, і він пояснив їм ситуацію.

– Все зрозуміло, пане президент,- гаркнув один із пілотів.- По розривному снаряду на чудовисько. Гадаю, вистачить.

– Не раджу,- втрутився Сем.- Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового отвору, виросте повий гриб.

– Тоді підсмажте вогнем! – Таппінгер показав рукою в бік сельви, де на узліссі серед дерев диміли два темні стовпи.

– Спалите ліс,- зауважив Спільман.- В його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, були зневага й цікавість.- Не вистачить усіх ваших мільйонів, Тап-пінгере, щоб відшкодувати збитки.

І враз на коричневому обличчі Мартеля Таппінгера від незворушності не лишилося й сліду. Воно зблідло, і зда-палося, на ньому тріскається хітин. Дрібні шпарини з’явилися спочатку в куточках рота, потім під маленькими блискучими очима, в чорних зіницях яких засвітилася запопадливість, губи розтяглися у винуватій посмішці, від чого у президента ворухнулись вуха. Чорний смокінг, біла сорочка, добре вже закіптюжена, і краватка-метелик видалися Спільманові театральним реквізитом, який ще зовсім недавно він бачив на видатному акторові, що блискуче грав роль володаря, президента крупної компанії, і в який убрався зараз театральний сторож.

– Що ж робити, хлопці?! – спитав він тремтячим голосом.

Біологи мовчали. На узліссі захиталася крона і впало велике дерево, за ним ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент. Зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою.

А плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водовертями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

– Заждіть! Габріелю, благаю, придумайте щось! – Від лискучої хітинової маски не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалася, відкривши лице пойнятої розпачем людини.- Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки Ось.- Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і вивів у ній суму з п’ятьма нулями.- Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, будь ласка, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!

Спільман здригнувся. Таппінгерові слова викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого, неначе щойно з ранкової купелі. Та блискавка враз згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо затоки, у вухах досі лунав розпачливий крик Перери.

– Не нагадуйте мені про це,- холодно мовив Спільман. Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.

Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя було спокійне, і тільки в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.

– Ходімо, бо буде пізно,- сказав Сем.

Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям, що згори скидалося па дивний город, на якому росли рухливі гарбузи. “Дощовики” – їх було вже більше сотні – жадібно обгризали кору з повалених дерев. Оббіловані стовбури нагадували кістки велетенських тварин. Спільман натис на курок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Це на неї не подіяло. У череві “Молоха” зникали нові й нові кущі та дерева. Лише перегодя з вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, наситився. Він уже не крутився дзигою, лише спроквола накочувався ротом на їжу, а тоді й зовсім спинився і став схожий на справжнього велетенського гриба-дощовика.

– Чим стріляє ваш колега? – поцікавився пілот у Сема, який сидів поруч.

– Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.

– А-а,- мовив пілот і повів вертоліт на схід. Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав від материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю :іід водою – жодної водорості, жодної істоти. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів – решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.

– Хоч раз прислужилися людині, розбійниці,- пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер сліпило очі призахідне сонце. Від його близького жару, здавалося, от-от займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, затулившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби. Вони аж кишіли довкола.

– Тут наші кулі зайві,- мовив Спільман.- Піраньї. Вертоліт узяв напрям па бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пролетіли над самотнім згорбленим Таппіпгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать нагадувала пам’ятник цвіркунові.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)