ГОМЕР. ІЛІАДА – АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

‘Атрид – син Атрея, Агамемнон.

Петра Ніщинського називають ще одним “утраченим талантом” в українській мистецькій спадщині, який через несприятливі обставини не зміг розкритися повною мірою. Широкому загалу він насамперед відомий як автор “Вечорниць” до вистави “Назар Стодоля” за Т. Шевченком, пісні “Закувала та сива зозуля”. Він збирав та здійснював обробку українських народних пісень, писав музику, організовував музичні колективи. Перекладав українською твори античних класиків: “Антігону” Софокла, “Одіссею” Гомера, 6 пісень із “Іліади”, а також на грецьку – “Слово о полку Ігоревім”. Автор підручника з грецької граматики та розвідок про грецьку музику.

ЗАСПІВ

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв,

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив,

Їхні тіла на поживу собакам і птицям покидав.

Так от над ними збувалася Зевсова воля святая.

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’‎янських народів Атрид1 і Ахілл богорідний.

Переклад Петра Ніщинського

ДВОБІЙ АХІЛЛА І ГЕКТОРА

…До нього Ахілл наближався,

Мов Еніалій – Арей войовничий – в шоломі гривастім.

Ясень страшний пеліонський на правім рамені у нього

Злегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистим

Сяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході.

Гектор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів він

Ждать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму.

Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги,

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Й мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом Гектор тікаючи, дужими рухав коліньми.

Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці

Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує

Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ними – просторі, обкладені каменем гладко,

Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили

Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі

В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той – рятуючись, той – здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато

Дужчий від нього, – не бик-бо жертовний, не шкура бичача

Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, –

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода –

Мідний триніг або жінка – на шану померлого мужа, –

Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

“Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих

Він на ущелинах Іди в верхів’‎ях і в високоверхій

Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий

Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен”.

В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:

“Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!

Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні”.

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

“Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом

І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє”.

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, –

Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’‎ях полює,

Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,

Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить

Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути.

Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти

І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину

Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа –

Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, –

Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.

Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,

Коб Аполлон дальносяжний востаннє йому не з’‎явився

На допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?

Воям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлий

Ратищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати,

Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився.

А як обидва вони до джерел учетверте добігли,

Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши,

Кинув на шальки два жереби довгопечальної смерті –

Гектора, коней баских упокірника, й другий – Ахілла,

І посередині взяв. Долі Гектора день похилився,

Вниз, до Аїду пішов, – Аполлон одвернувся од нього.

Афіна сповіщає Ахілла, що Аполлон більше не буде допомагати Гектору, і, прийнявши подобу брата Гектора Деїфоба, переконує троянця прийняти бій з Ахіллом.

Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний:

“Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати.

Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши

Стріти твій напад. А зараз – дух мій мене спонукає

Стати грудьми проти тебе – здолаю чи смертю загину.

Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть

Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.

Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу

Дасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я.

Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле,

Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш”.

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

“Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди!

Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних,

Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,

А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, –

Так і між нами не бути любові, не бути ніяким

Клятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляже

Й крові його Арей не нап’‎ється, боєць войовничий.

Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо

Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим.

Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна

Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш нині

Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!”

Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа

Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,

Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши,

В землю уп’‎явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна

Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу.

Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив:

“Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле,

Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився.

Був балакун ти, словами готовий мене ошукати,

Щоб з переляку я сили позбувся й снаги бойової!

Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину!

Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки

Дасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережися

Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!

Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю

Смертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!”

Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списа

Кинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.

Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсь

Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно.

Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.

Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,

Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько.

Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:

“Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!

Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,

Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!

Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї

Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби

Зевсу й його дальносяжному синові, котрі раніше

Допомагали мені. І от доля уже настигає.

Але нехай уже не без борні, не без слави загину,

Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!”

Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій,

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,

Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний,

Що на рівнину раптово із темної падає хмари

Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, –

Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій.

Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,

Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим

Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий,

Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотиста

Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.

Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі

Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки,

Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла,

Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо

І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.

Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,

Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу.

Там лиш, де кості-ключиці поєднують шию з плечима,

Горло біліло, – найшвидше душі там сягає загибель, –

Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий,

І пройняло його вістря у ніжную шию навиліт.

Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки,

Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами.

В куряву впав він, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:

“Гекторе, вбивши Патрокла, – невже врятуватись самому

Ти сподівався? Й мене не страшився, бо я був далеко?

Дурню ти! На допомогу йому набагато сильніший

Ззаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишався –

Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають

Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї”.

Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

“Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних,

Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв,

Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:

Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,

Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синове

Й жони троянські, вогнем попаливши, його поховали”.

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

“Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.

Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’‎ясо

Рвав би із тебе й сирим пожирав би, – таке ти накоїв!

Нині ніхто вже від псів голови не врятує твоєї,

Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший

Викуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки,

Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити

Син Дарданів Пріам, – і тоді твоя мати шановна,

Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, –

Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!”

Смертю конаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

“Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався

Переконати, бо серце у грудях у тебе залізне!

Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за мене

В день, коли славний Паріс і Феб-Аполлон дальносяжний

Вб’‎ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий”.

Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила,

Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда,

З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу,

А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:

“Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, як

Зевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!”

Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списа

Й набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми,

Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські

І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню Гектора.

Й жоден із них не минув його списом кольнути.

Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:

“Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м’‎якший,

Аніж коли на човни до нас полум’‎я кидав палюче!”

Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти.

Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий,

Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:

“Друзі мої, ахеїв вожді і порадники мудрі!

Нині, коли мені вічні богове дали подолати

Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом,

Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно,

Що у троян тих на думці і що вони мають робити –

Чи покидать по загибелі Гектора місто високе,

Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.

Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання,

Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живими

Перебуваю і поки мене мої носять коліна.

Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,

Свого товариша любого й там пам’‎ятатиму завжди!

Нині ж, пеан заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське,

До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.

Слави сягли ми великої – Гектор поліг богосвітлий,

Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!”

Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:

Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля

В п’‎ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,

До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.

На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши,

Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли.

Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось

Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,

В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу

Зевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.

Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина

Глянувши, стала ридати й, далеко від себе жбурнувши

Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо

Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту.

Переклад Бориса Тена

Пріам просить Ахілла про викуп тіла Гектора. Червонофігурний скіфос. 490-480 рр. до н. е.

Священик і син священика Микола Хомичевський обрав собі псевдонім Борис Тен від давньогрецької назви Дніпра. Після розгрому УАПЦ наприкінці 1920-х його засудили до заслання на Далекому Сході. Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом, потрапив у полон, а потім до табору в Німеччині. Мав дві стихії – літературу і музику. Створив у Житомирі славетний хор “Льонок”, а переклад “Одіссеї” – протягом шести років! – перевіряв із дружиною під музику органа. Загалом перекладам обох Гомерових поем віддав 31 рік. Цей переклад фахівці вважають найкращим з-поміж перекладів на слов’‎янські мови. “Нема для української мови неперекладних ситуацій, бувають лише неспроможні перекладачі”, – був переконаний Борис Тен.

Зображення на скіфосі (давньогрецькій керамічній чаші для пиття) – короткий виклад сцени зустрічі між Ахіллом і Пріамом у 24-й пісні. Пріам входить до намету зі своїм почтом, який несе дари для викупу. Ахілл бенкетує, лежачи на ложі й відвернувши голову, щоб не бачити старого царя. У руках в Ахілла жертовний ніж, котрим він збирається відрізати шматок м’‎яса, що звисає зі столу. А під столом лежить закривавлений труп Гектора.

ПРІАМ У АХІЛЛА

…На землю тоді Пріам з колісниці зіскочив

І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих

Коней і мулів стеріг, подався їздець староденний

Прямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його й друзів, що одаль сиділи.

Лиш двоє – Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, –

Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він –

Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.

В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати

Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши

В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:

“Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють

Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і щоденно плекає надію

Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я

В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

Аж п’‎ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,

З них дев’‎ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту – інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,

Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий –

Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських

Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.

Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, –

Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!”

Мовив це, й пам’‎ять про батька збудив, і викликав сльози.

Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, – той Гектора-мужезвитяжця,

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, – і стогін їх сумно лунав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,

Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

“О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, –

Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,

Повні дарів: нещастя – в одному, а в другому – блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,

Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Так і Пелея боги дарами блискучими зроду

Обдарували; поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,

Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.

Та недолю й йому приділили богове – не мав він

В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині

Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко

В Трої сиджу – і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,

З півночі ж – гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая –

Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.

Та як наслали на тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

Не допоможе нічого печаль за сином убитим, –

Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!”

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

“Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор

Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість

Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло”.

Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

“Не досаджай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я

Гектора тіло вернути, – від Зевса приходила з вістю

Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, –

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,

В стан наш вступити – ні від сторожі б не міг він сховатись,

Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив”.

Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двоє –

Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів

Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.

Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв’‎язавши,

І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадили, і з міцноколісного воза

Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканий,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.

Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.

Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

З товаришами поставив на добре гембльованім возі.

Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:

“О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому

Батькові я, – не нікчемний він дав мені викуп за нього.

Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить”.

Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.

Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

“Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, –

Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі –

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий

В гніві на матір Ніобу, дівчат – Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї – багато.

Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.

Дев’‎ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати

Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,

Де, як розказують, захисток мають для себе божисті

Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, –

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує,

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий

Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина,

В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!”

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий

Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,

М’‎ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти

В кошиках гарних, а м’‎ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,

Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:

“Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб, лігши,

Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима

З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,

В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’‎я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним

Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого”.

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

“Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв

Хтось не ввійшов сюди радитись, – часто до мене заходять

Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить

І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,

Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав”.

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

“Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло,

Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба

Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’‎ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі

І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий – пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий – бій відновити, якщо вже так треба”.

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

“Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

Я припиняю війну на час, що його зажадав ти”.

Переклад Бориса Тена

1. Що ви знаєте про Гомера та його поеми?

2. Що таке героїчний епос та постійний епітет? Де ви зустрічали вже ці поняття?

3. Знайдіть у тексті так звані гомерівські епітети. Яку роль відіграють вони у творі?

4. Який цикл еллінських міфів ліг в основу поем Гомера?

5. Про що йдеться у зачині поеми? Яку роль він відіграє в композиції твору?

6. Порівняйте поведінку Гектора і Ахілла під час двобою. Які умови вони висувають один одному? Чия позиція вам ближча? Чому?

7. Чому Ахілл зміг подолати Гектора? Чи вважаєте ви цей двобій чесним? Відповідь аргументуйте.

8. Кому, еллінам чи троянцям, симпатизує грек Гомер? Яку назву така позиція отримала в літературознавстві?

9. Чому Ахілл, який жорстко відмовив Гектору в тому, щоб віддати його тіло троянцям, урешті-решт не лише повертає його Пріамові, а й зголошується на перемир’‎я для похорону троянського героя?

10. Чому, на вашу думку, поему “Іліада” Гомер закінчив не картиною падіння Трої, а перемир’‎ям греків і троянців?

11. Порівняйте образи Ахілла і Гектора. Свої міркування узагальніть у таблиці.

ПІДСУМОВУЄМО

1. Що ви дізналися з поеми “Іліада” про світосприйняття давніх греків?

2. У чому полягає гуманістичний зміст “Іліади”?

3. Напишіть твір на тему “З Гомера кожен може взяти стільки, скільки спроможний”.

4. Підготуйте коротке повідомлення “Гомер у мистецтві” на прикладі одного твору живопису, скульптури, музики чи літератури.

5. Підготуйте мультимедійну презентацію “Поема Гомера та її герої на теренах України”.

ВІДЛУННЯ

Геніальні поеми Гомера протягом тисячоліть приваблювали митців усього світу. Та, мабуть, найнесподіванішою ілюстрацією до “Іліади” та “Одіссеї” є Національний дендрологічний парк “Софіївка” (1796), що знаходиться у м. Умані Черкаської обл.

Двісті років тому обабіч річки Кам’‎янки на безлісій місцевості, перерізаній ярами та балками, руками українських селян було

Створено це природне диво. Парк нагадує куточок древньої Еллади. Тож ми можемо проплисти підземною річкою Ахеронт (Стікс), побувати в гротах богині Фетіди, матері Ахілла, та німфи Каліпсо, відвідати терасу Муз чи поблукати Єлисейськими полями – прогулянка парком нагадує подорож гомерівським епосом.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)