“ГОЛОСІВКИ” – АРТЮР РЕМБО (1854-1891)
Вірш “Голосівки” (1871), створений шістнадцятирічним поетом, сприймався символістами як своєрідний поетичний маніфест. У цьому сонеті Рембо, як і Бодлер (“Відповідності”), намагається віднайти відповідності між кольором і звуком, низьким і піднесеним, потворним і прекрасним: “Якогось дня я, голосні, розкрию ваші витоки таємні”. Він пропонує новий принцип формування образу, що будується на вільній асоціації між звуком і кольором: А – чорних мух корсет, довкола смітників Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене; E – шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне.
Переклад Г. Кочура
Сприймання голосного звуку за кольором означало, що в поезіях символістів слово повністю втрачає загальновживане лексичне значення і означає те, що хоче поет. Відтак воно має сприйматися за певними звучаннями й асоціаціями, які І. Франко називав “механікою творчого натхнення”. Тому картини, які виникають під впливом такого навіювання, і є метою поетичної творчості. Усе зрозуміле й просте (якщо його розглядати поза межами поетичного зв’язку) у поезіях А. Рембо ставало непізнанним і символічним:
О – найверховніша труба, що проникає скрізь у дивні дива,
Мовчання, у якому Ангели й світи перетинаються стрімливо,
Омега – О, його очей проміння фіолетове прекрасне.
Переклад Ю. Покальчука
Цей вірш також має безліч різноманітних, іноді навіть суперечливих тлумачень. Для одних це простий перелік звуків і кольорів, що виникали в уяві поета від спогадів про звичайну розмальовану абетку, за якою діти навчаються читати, тобто усвідомлювати букви, звуки і значення слів, адже читання – надзвичайно складний розумовий процес. Для інших поєднання змісту “Голосівок” зі стрункою формою класичного італійського сонета стало уособленням символістського пошуку “відповідностей” між різними началами життя, “взаємного зв’язку невидимих законів” Всесвіту. Ліричний герой намагається пізнати світ у всій його повноті. Він не боїться ані його потворності, ані божественності.
Літературне відлуння
У вірші українського поета, перекладача і літературознавця Ігоря Качуровського “З наслідувань французькій” помітне відлуння поезій А. Рембо (“П’яний корабель”) і Ш. Бодлера (“Альбатрос”).
Заплутаним, кривим і ламаним зигзагом
Мандрує корабель з чиїмось гордим стягом
З розбитим корпусом, зі зламаним рулем,
І білий альбатрос висить над кораблем.
Від сонця бронзові, обвітрені та босі
Знічев’я вештаються тут і там матроси
Усе їм байдуже, лиш ром був би огнистим
І сріблом гаманці побрязкували чистим.
У пасажирів – сплін. Нудьга їх пойняла,
Їх мізки мізерні спекота розпекла,
Їм правди не знайти і думки не збагнуть:
“Куди ж ми всі пливем? І де скінчаєм путь?”
Ніхто не відчува тривоги і омани,
Спокійні, як завжди, всі рухи капітана.
Та знає, де маяк, і гавань, і земля,
Лиш білий альбатрос над носом корабля.
Переклад Ю. Ковбасенка
Пам’ятник А. Рембо. м. Париж
Через деякий час Рембо в “Алхімії слова” знову повернеться до цього вірша: “Я винайшов колір голосних! – “А” – чорне, “Е” – біле, “І” – червоне, “О” – синє, “У” – зелене. – Я погодив форму й плин кожної приголосної і тішив себе надією за допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно буде доступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення. Спочатку це було навчання. Я записував безгоміння ночі, я занотовував невимовне. Я фіксував запаморочення”.
У цьому прагненні “занотувати невимовне”, “зафіксувати запаморочення” і полягає таємниця величі поетичного генія Артюра Рембо й витоки його творчої трагедії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)