ГОГОЛЬ І УКРАЇНА
Савінова Ірада Фаілівна
Учениця 10 класу Львівської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 69
“Для росіян він – Николай Васильевич, для українців – Микола Васильович, римські друзі називали його сеньйор Ніколло, для людства він просто Гоголь, великий чародій слова, ясновидець, який володів даром проникати в найпотаємніші таємниці душі людської…” – це слова ще одного Великого Українця Олеся Гончара про творчість М. Гоголя, геніального українця, святкування 200-річчя з дня народження якого надає нам прекрасну можливість довести, що справжнє мистецтво – безсмертне.
Ми вирішили дізнатися, наскільки відоме ім’я Гоголя учням нашої школи. Було проведено анкетування у 4, 6, 8, 10 та 11 класах. З 63 опитаних ім’я цього письменника відоме 92%, вперше про нього почули в бібліотеці – 21%, від батьків – 22%, на уроці – 46%. У домашній бібліотеці його твори мають 33% опитаних, читали – 90%. Тому ми зробили висновок, що твори Гоголя треба популяризувати. Можна зацікавитися його творами, поставившись до них як до надбання національної культури, а до особи Гоголя – як до свого геніального земляка, оскільки 70% опитаних вважають його Великим Українцем.
Першим нашим кроком була інсценізація повісті “Ніч перед Різдвом” із циклу “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”. Важливою і цікавою виявилася для нас наявність великої кількості українських слів у творі. Гоголь знайомить читача з мовою, якою говорять “поблизу Диканьки”, навіть подає словничок найбільш уживаних слів. На цьому і наголошували наші ведучі у вступному слові, а щоб це не виглядало нудним, вони виступали у різних образах: самого Гоголя, його опонента-панича та італійки, які оцінюють національне та світове значення його творчості.
Гоголь:
Нашему брату хуторянину высунуть нос из своего захолустья в большой свет – батюшки мои! Это все равно как зайдет мужик в покои великого пана: все обступят тебя и пойдут дурачить. “Куда, куда, зачем? Пошел, мужик, пошел!..” Мне легче два раза в год съездить в Миргород, чем показаться в этот великий свет. А показался – плачь не плачь, давай ответ.
Панич:
Так вам і треба! З якої, скажіть мені, біди понесло вас до Петербурга, тільки-но закінчили славну Ніжинську гімназію? Слави шукати? Ну й де вона, та ваша слава? Останні гроші викинули на те, щоб видати поему… Як там вона у вас називалася?
Гоголь:
“Ганц Кюхельгартен”.
Панич:
Язика вломиш! Видали. А далі що? Пам’ятаєте? Викупили і спалили! Це як?
Гоголь:
Я зрозумів, що твір цей претензійний, а тому й не цікавий. Нащо ж було лишати?
Панич (глумливо):
О, так ви і мову рідну згадали? Ще не зовсім обмоскалились у своєму Петербурзі? Ви, даруйте, нагадали мені стару приказку про школяра, що, навчившись у якогось-то дячка грамоти, приїхав до батька та й став таким латинщиком, що забув навіть нашу мову православну. Усі слова звертав на – ус. Лопата в нього – лопатус, баба – бабус.
Ось, сталося раз, пішли вони разом з батьком у поле. Латинщик побачив граблі та й питається: “Як це, батьку, по-вашому зветься?” Та й наступив, роззявивши рота, ногою на зубці. Ручка, розмахнувшись, піднялася та й – як затопить йому по чолі. “Кляті граблі! – закричав школяр, схопившись рукою за чоло й підстрибнувши на аршин, – як же ж вони, чорт би спихнув з мосту батька їх, боляче б’ються!” Ось же ж як! Згадав і ім’я, голубчик!
Гоголь (спокійно):
Це не на мою адресу. Я ніколи не забував ані рідної мови, ані рідної землі. У найважчі дні мої у Петербурзі найкращою розрадою моєю були спогади про Сорочинці, про Миргород, Полтаву, Ніжин, про дідову Диканьку. Я розповів усьому світові про історію, життя, побут, звичаї свого народу. Зі сторінок моїх творів своєю рідною мовою зазвучали українські пісні, прислів’я, приказки, заговорив Котляревський. Завдяки моїм творам російський читач, що так полюбив моїх героїв-українців, із нетерпінням чекає перевидання “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”, повторює дотепи Рудого Панька. Щоб підкреслити національний колорит мови моїх персонажів, я зберіг у ній стільки українських слів, що перед деякими повістями з “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” доводилось уміщати російсько-український словник на півсотні а то й більше слів – інакше б російський читач і не зрозумів, про що йдеться.
Панич:
Ну, добре, добре, Миколо Васильовичу, забираю свої слова назад. Ви – великий українець і, можливо, ваша вірність рідному народові не в останню чергу викликала повагу до вас у росіян. Он скільки ваших пам’ятників стоїть у Росії!
Італійка (виходячи на сцену і звертаючись до панича):
І не тільки у Росії. В моїй країні, у Вічному місті на ім’я Рим, теж стоїть пам’ятник Миколі Гоголю. І прошу зауважити, що ми, італійці, не ставимо пам’ятників іноземцям. Цей великий письменник прожив у нас дев’ять років – але хто в нас тільки не жив! Він блискуче володів нашою мовою – але й багато іноземців нею володіє! Але у творах вашого Гоголя стверджуються вічні, загальнолюдські цінності – настільки вічні і настільки загальнолюдські, що нам він такий самий рідний, як наші Данте, Мандзоні, Гверацці, Джованьолі. Не в останню чергу саме завдяки творам Гоголя і ми, італійці, узнали і полюбили Україну.
Панич:
І які ж саме цінності має на увазі сеньйора?
Італійка:
Кохання. Перш за все – кохання! Таке, яке змушує забути про гордість, обережність, страх, яке долає відстані і спонукає закоханого до абсолютно нестандартних вчинків, яке несе у собі стільки вогню, що цей вогонь здатний розтопити найжорстокіші серця. Досить довгий час ми були впевнені, що найбурхливіші пристрасті здатні буяти тільки в нас – на батьківщині Ромео і Джульєтти, але з’ясувалося, що і у вас теж! І красою вашої рідної природи ви вмієте милуватись так, що аж хотілось би потрапити до вас, особливо взимку, адже в нас зими як такої і немає!
Гоголь:
Ну, сеньйоро, якщо справа тільки за цим, то запрошую вас до нас на Різдво. Ось, дозвольте вас познайомити – пасічник Рудий Панько.
(Виходить Рудий Панько, вклоняється)
Рудий Панько:
Як будете, пані, їхати до нас, то простесенько беріть стовбовою дорогою на Диканьку. Приїхавши ж до Диканьки, спитайтеся першого-ліпшого хлопчину: “А де живе пасічник Рудий Панько?” – “А ось там!” – скаже він, вказавши пальцем, і, якщо забажаєте, доведе вас до самісінького хутора. Прошу, одначе, взяти до уваги, що дороги до хуторів наших не такі гладенькі, як перед вашими палатами. Ну, то як, – до зустрічі?
Італійка:
А що ви зможете мені показати?
Рудий Панько:
А хоч би і ось що!
Але під час складання сценарію самої вистави ми відмовились від постаті автора і віддали його слова чотирьом новим ведучим – чотирьом бабам, що зібралися біля криниці і обговорюють своїх односельців. Роль одної з баб дісталася мені. Ми ділили авторські слова на чотирьох, і це було справді весело: кожна обігравала свою роль по-своєму. В залежності від свого характеру і уподобань. Всі були такі різні!
Ось який це мало вигляд.
Перша:
Останній день перед Різдвом минув. Ось і ніч перед Різдвом настала.
Друга:
Ще й темна, ніби чорт місяць вкрав!
Третя:
Ніби?! Та я на власні очі бачила щойно, як він підкрадався потихеньку до місяця і вже простягнув свою руку, аби схопити його, аж раптом відсмикнув її назад, нібито обпікся, посмоктав пальці, засукав ногою та й забіг з іншого боку, і знов відскочив і відсмикнув руку. Одначе ж, незважаючи на усі невдачі, хитрий чорт не облишив своїх бешкетів. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, блазнюючи та дмухаючи, перекидав його з одної руки до іншої, як мужик, що дістав голими руками вогонь для своєї люльки; нарешті поквапом сховав його до кишені, і… побіг далі.
Друга:
А ти часом по дорозі не зазирнула до шинку? Ніхто у Диканьці не чув, як чорт вкрав місяця. Та й яка причина зважитись чортові на таку беззаконну справу?
Четверта:
А ось яка: він знав, що багатий козак Чуб запрошений дяком на кутю і на все, що до куті подається. А між тим його дочка, красуня на усьому селі, залишиться вдома, а до дочки, напевно, завітає коваль, силач та парубок хоч куди, який чорту огидніший, ніж проповіді отця Кіндрата. Отож він і вирішив вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледащо і не легкий на підйом, а до дяка ж від хати не так близько. Ще у місячну ніч варенуха та горілка, настояна на шафрані, могла б заманити Чуба, але у таку темряву навряд чи вдасться комусь стягнути його з печі та витягнути з хати. А коваль, що вже здавна не в ладах із ним, при ньому ніколи не зважиться піти до доньки, незважаючи на свою силу. Перша:
І чим, скажіть ви мені, не догодив наш коваль Вакула Чубові? Красень, на селі нікому у вус не дме, згинає в руці п’ятаки та підкови, як гречані млинці. Майстер на цілу губернію, волосний старшина завертав до нього коней кувати. А, крім того, який маляр! Сам пан сотник викликав його навмисно до Полтави паркан біля своєї хати фарбувати, і усі миски, з яких козаки сьорбають борщ, ним розмальовані. А який богобоязливий, скільки образів святих написав – згадайте хоч його євангеліста Луку у нашій церкві! А картина, яку намалював він на стіні церковній у правому притворі і де зобразив святого Петра у день Страшного суду, з ключами у руках, що виганяє з пекла злого духа; переляканий чорт кидається на всі боки, а ув’язнені раніше грішники б’ють його і ганяють батогами, дровинами та усім чим не попаде… Якого ще зятя Чубові треба?!
Друга:
Якого завгодно, аби не Вакули. Як же ж інакше він буде ходити до його матері?
Перша, Третя, Четверта (здивовано):
До Солохи?!
Друга (вдоволено):
До Солохи! І не відштовхує його, що ходять до неї і голова, і дяк, і козак Касьян Свербигуз. Як тільки вона, відьма, вміє причарувати до себе найповажніших козаків! Адже їй вже під сорок, важко бути привабливою у такі роки. Але знає, знає, нечиста сила, як вклонитися кожному, щоб кожний думав, що вона вклоняється йому одному. І найбільш привітна вона саме з Чубом.
Третя:
Нема чого дивуватися! Ви ж порахуйте, дорогенькі: вісім скирт хліба перед хатою щороку, дві пари волів у стайні!
Друга:
А козел? А що полотна у скринях, що жупанів та старовинних кунтушів із золотими галунами!
Четверта:
Так, небіжчиця дружина його була чепуруха!
Друга (не маючи сили заспокоїтись):
А на городі, крім маку, капусти та соняшників, засівається ще дві ниви тютюну.
Третя:
Звичайно, що усе це Солоха вважає не зайвим приєднати до свого господарства.
Друга:
А щоб син її Вакула якимсь чином не під’їхав до його дочки і не встиг прибрати усього собі, вона використала звичайний засіб: сварити якомога частіше Чуба із ковалем.
Троє:
Відьма!
Друга (задоволено):
Звісно, відьма. Хочете вірте, хочете – ні, але парубок Кизя-колупенко бачив у неї ззаду хвіст не більш за веретено.
І ще: вона позаминулого четверга чорною кішкою перебігла дорогу…
(Підбігає дячиха з відром)
Дячиха:
Вы о ком, бабоньки?
Баби (хором):
Та ж про Солоху!
Дячиха:
Ведьма! Натуральная ведьма! И черт к ней ходит – сама видала, как вот вас вижу! Только сегодня летали вместе. Черт, паскудник, ухватил с неба месяц, спрятал в карман, по всему миру сделалось темно. Ведьма как вскрикнет! А тут черт, подъехавши мелким бесом, подхватил ее под руку и пустился нашептывать на ухо! И ведь досаднее всего то, что он, верно, воображает себя красавцем, между тем как фигура – взглянуть совестно. Рожа, как говорит мой Осип Никифорович, мерзость мерзостью, а ведь и он строит любовные куры! Долетели таким манером до самой хаты; ведьма, подняв руки кверху, отставила ногу и, приведши себя в такое положение, как человек, летящий на коньках, не сдвинувшись ни одним суставом, спустилась по воздуху, будто по ледяной покатой горе, и прямо в трубу. И черт таким же порядком отправился вслед за нею.
Баби (у захваті):
В трубу?!
Дячиха (вдоволено):
В трубу!.. А к попадье раз прибежала свинья, закричала петухом, надела на голову шапку отца Кондрата и убежала назад. Вы как думаете, кто это?
Взагалі, працюючи над текстом, ми вирішили, що герої – українці мають розмовляти українською мовою. Проте було вирішено залишити і мову оригіналу. Тому в нас було декілька акторів, які розмовляли російською мовою. Це був дяк і дячиха, сільські підпанки, які зневажливо ставляться до “мужицької” мови. Також Солоха говорила російською мовою з дяком, коли той до неї приходив у гості.
Мені здається, що мови ми поєднали добре. Глядачам подобалось. Навіть дуже.
На репетиціях вистави актори легко входили в ролі. Ми завжди з нетерпінням чекали репетицій, оскільки відчували справжню позитивну енергетику тексту. Хочу зауважити, що кожен дуже проникався своєю роллю. Оскільки я сама брала участь у цьому дійстві, то зі сцени бачила зацікавлені очі глядачів, які уважно спостерігали за перебігом подій. Кожен з нас хотів донести до глядачів ті чисто українські образи, які втілено у цьому творі, адже “Ніч перед Різдвом” – це розповідь про справжнє життя сільських людей. Хочу сказати, що це нам вдалося, оскільки після вистави багато хто підходив і хвалив нашу роботу, пронизану живим українським духом та народним колоритом.
Закінчився минулий навчальний рік, пройшла частина поточного – і ми маємо змогу визначити, які наслідки мала наша робота.
1. Учні нашого, тепер вже десятого, класу мають найвищі у школі бали із зарубіжної та української літератури.
2. Після проведення заходів до 200-річчя від дня народження Гоголя велика кількість учнів нашої школи звернулася до шкільної, районної та обласної бібліотек для дітей, щоб прочитати твори цього письменника, навіть ті, які не вивчаються у шкільній програмі.
3. На міському конкурсі читців “Книгоманія”, який проводив Відділ освіти Львівської міськдержадміністрації і де серед інших були запитання, пов’язані з життям та творчістю М. Гоголя, наша учениця 7 (нині 8) класу Дмитрук Ярина посіла перше місце, а на аналогічному обласному конкурсі, що його проводила Львівська обласна бібліотека для дітей, перемогу виборола наша шестикласниця Хворостовська Дарина.
4. Мої однокласники будуть брати участь у заходах, присвячених 200-річчю з дня народження Миколи Гоголя, що буде проводити Обласна бібліотека для дітей.
На жаль, досить часто доводиться бачити, як українська молодь легко відмовляється від національних культурних надбань. Напевно, це відбувається через те, що вони не знають свого минулого і своїх по-справжньому великих співвітчизників. Нашим виступом ми хотіли нагадати, якою багатою та різноманітною була наша культура навіть тоді, коли державі ще так далеко було до незалежності. Люди втрачають традиції національного вбрання, звичаї, особливості спілкування, і нашою виставою ми хотіли нагадати українцям про їхню культурну своєрідність та духовне багатство.
Можливо, наш внесок до справи популяризації творчості М. Гоголя не такий великий, якщо брати його у масштабах цілої держави, проте ми принесли максимально можливу користь як своїм глядачам, так і собі, оскільки до цього не мали таких глибоких знань як з творчості Гоголя, так і з національних традицій.
І закінчити свій невеликий звіт я б хотіла знов-таки словами Олеся Гончара: “Гоголь став святом! При одній тільки згадці імені письменника люди стають ніби людянішими, їхні очі – ніби назустріч йому, живому, – загоряються веселою добротою, розумом та визнанням. Чи не у цьому безсмертя генія?”
(2 votes, average: 4.50 out of 5)