ГОБІТ, АБО МАНДРІВКА ЗА ІМЛИСТІ – ГОРИДЖОН РОНАЛЬД ТОЛКІН – Хрестоматія з зарубіжної літератури

(Уривки)

У норі під землею жив собі гобіт. Не в бридкій загидженій мокрій норі, де повно дохлих червів і тхне багном, але й не в сухій та голій піщаній печері-вигрібанці, де ані сісти, ані попоїсти. Була то гобітівська нора, а де гобіти, там і затишок.

Гобіт цей був дуже заможний, і звали його Більбо Злоткінс. Злоткінси жили тут, під Горою, з давніх-давен, і всі мали їх за вельми поважних людей – не тільки тому, що здебільшого вони були багаті, а й тому, що Злоткінси ніколи не вплутувалися ні в які пригоди й не робили нічого такого, чого б від них не сподівалися. Можна було наперед сказати, що відповість будь-який Злоткінс на те чи те запитання. А от ця повість – саме про те, як один із роду Злоткінсів зазнав пригоди і, собі на диво, почав робити й говорити зовсім несподівані речі. Він, може, й втратив повагу своїх сусідів, зате здобув… ну та ви побачите самі, здобув він що-небудь урешті чи ні.

Стривайте, а чи знаєте ви взагалі, хто такі гобіти? Ні? То я розповім вам, які вони з лиця та на вдачу, бо й справді тепер їх щось не видно. Може, тієї дрібноти ще й залишилось трохи, але ж вони бояться потикатися на очі великому людові – так гобіти називають нас із вами. Гобіти менші на зріст за гномів, і в них не буває борід, а гноми, як відомо, всі бородані. Чарувати вони якщо й уміють, то небагато; відомі їм тільки найпростіші буденні чари. Вони люблять, коли в них кругляться животики; в одязі віддають перевагу яскравим кольорам (здебільшого зеленому й жовтому); взуття не носять, бо мають природні товсті шкіряні підошви і брунатну теплу й густу на ногах вовну, що кучерявиться так само, як і чубчик у них на голові; мають іще довгі вправні брунатні пальці й добродушні обличчя. Сміються гобіти глибоким оксамитовим сміхом, надто коли пообідають добре, а пообідати вони примудряються двічі на день.

Якось одного тихесенького ранку Більбо Злоткінс, поснідавши, курив біля своїх дверей довжелезну люльку. Аж гульк – іде Гандальф. Багатенько літ минуло відтоді, як Гандальф був востаннє завітав до гобітівського краю під Горою.

– Доброго ранку! – перший привітався Більбо.

– Що ви цим хочете сказати? – Гандальф зиркнув на гобіта з-під довгих кущуватих брів. – Чи ви зичите мені доброго ранку, чи, може, вам добре цього ранку? Чи що слід бути добрим у такий ранок?

– Усе це зразу,- відказав Більбо. – Як є у вас люлька, то сідайте, почастуйтеся моїм тютюнцем!

– Ніколи мені сьогодні пускати димові кільця. Я саме намислив одну пригоду й шукаю, хто б це пристав до мене, а знайти на таке охочого ой як нелегко.

– Матінко рідна! – вигукнув Більбо.- Чи не той це Гандальф, хто заморочив голови стільком тихим хлопцям та дівчатам, і вони погналися в синю далину за божевільними пригодами? Слово честі, життя було тоді таке ціка… себто я хотів сказати, що свого часу ви тут добряче побаламутили.

Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Якраз перед тим часом, як п’ють чай, гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях. Більбо кинувся до дверей. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима.

– Двалін до ваших послуг!

– Більбо Злоткінс – до ваших! Прошу ходімо почаюємо разом.

Вони не засиділися за столом, коли це знову ще гучніше задзеленчав дзвоник.

Це теж: був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий – старезний гном із білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові.

– Бачу, вони вже почали прибувати,- мовив гість,- Балтін до ваших послуг!..

Більбо помчав передпокоєм – вельми сердитий і взагалі ошелешений та прикро вражений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, і всі прибулі “малою купою” попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними був уже Гандальф – чарівник сміявся, спершись на патерицю.

– Оце вже ми і всі! – мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів. – Веселеньке збіговисько!

Гноми затягнули пісню, а гобіт відчув, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами,- любов люта і ревнива, жадоба гном’ячих сердець. І тоді закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів. Раптом він збагнув, що музика й співи припинилися, і всі гості втупилися в нього очима, що блищали в пітьмі.

– Куди це ви? – спитав Торін, ніби вгадував і прихований, і явний гобітів намір.

– Може, засвітити світло? запропонував Більбо.

– Нам подобається темрява,- заявили гноми. – Темрява для темних справ! До світанку у нас ще багато часу.

Тож Торін повів далі:

– Ми зустрічалися, щоб обговорити наші плани, шляхи, засоби і способи. Скоро, вдосвіта, ми вирушаємо в далеку мандрівку, з якої, може, дехто з нас чи й ніхто не повернеться (окрім нашого друга й порадника, винахідливого чарівника Гандальфа).

– Даруйте,- заявив Більбо. – Скажіть, що я маю робити, і я постараюсь виконати ваше бажання, хай навіть доведеться йти пішки звідсіля до найдальшого сходу і битися з дикими чудовиськами – перевертнями в Останній пустелі. Я мав колись прапрапрапрадядька Рикобика-Тука, то він…

Коли вранці Більбо вискочив з ліжка, то нікого в домі не застав, лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. В кімнаті панувало страшенне безладдя. На Злоткінса чекало таке грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч мусив повірити, що вчорашні гості не наснилися йому (а так хотілося в це повірити).

– Не будь дурнем, Більбо Злоткінсе! – сказав він сам собі. – У твоєму віці та ще думати про драконів і всяку таку чужоземну нісенітницю!

Отож він надягнув фартуха, скип’ятив води й помив увесь посуд. Більбо якраз сідав за невеличкий підобідок, коли до нього увійшов Гандальф.

– Добродію,- заговорив він,- коли ж ви збираєтесь з’явитись? Хтось обіцяв “раненько встати”. Вони лишили вам записку.

Ось що він прочитав:

“Торін і компанія вітають Викрадача Більба! Наша найщиріша подяка вам за гостинність, а ще – вдячна згода за запропоновану вами фахову допомогу. Умови: оплата по до ставці товару в розмірі до чотирнадцятої частини; дорожні витрати гарантовані за будь-яких умов; витрати на похорон оплачуються нами, якщо так складуться обставини і неможливо буде інакше залагодити справу.

Вважаючи за. непотрібне уривати ваш шанований спочинок, ми вирушили перші, щоб зробити необхідні приготування, і чекатимемо вашу поважну особу біля харчівні “Зелений Дракон” над Водицею рівно об 11-й годині. Сподіваючись на вашу пунктуальність, маємо честь лишатися щиро ваші Торін і К.”

– Отже, ти маєш десять хвилин. Тобі доведеться бігти бігом.

– Але…- почав Більбо.

– На це нема часу. Бігом!

Дуже захеканий пригнався він до “Зеленого Дракона” і тут пригадав, що вибрався без носової хустинки.

Саме в цю мить з-за повороту дороги показалися інші гноми. Вони їхали на поні. Був там і дуже маленький поні – очевидячки, для Більба.

– На коней, ви двоє, і – поїхали! – скомандував Торін…

Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем

На білому коні наздогнав їх Гандальф. З собою він прихопив чимало гобітових носовичків і його люльку з тютюном. Відтак усім їм номандрувалося дуже весело.

“Напевно, дощ промочив і переміну одягу, і клунки з харчами,- думав Більбо. – Будь воно прокляте, це ремесло Викрадача і все, з ним пов’язане! Сидів би я оце вдома, у милій моїй норі біля вогню, слухаючи, як починає свистіти чайник!”..

Швидко поночіло. Тільки тут завважили, що немає Гандальфа. Зрештою дійшли згоди, що будуть ночувати саме тут, просто неба. Тут із неба полило, як іще не було.

– Зрештою, з нами є Викрадач! – сказали гноми й рушили в напрямку світла. Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.

– Тепер хай іде вперед Викрадач,- сказали гноми. – Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А якщо не зумієш, крикни двічі совою і раз пугни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.

І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі. Отож, він і добувся до вогню. І ось що він побачив.

Троє величезних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища і смажили баранину на довгих дерев’яних рожнах. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили зі жбанів. То були тролі. Навіть Більбо розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам’яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко не така, яку можна почути в салонах.

Справжній першорідний і славетний Викрадач при такій нагоді перевідав би кишені тролів. Хтось практичніший пригостив би кожного з них кинджалом, перш ніж вони б його помітили. А тоді можна було б сміло бенкетувати до ранку.

Більбо це знав. Йому було дуже тривожно – і так само бридко. І тут Більбо зібрав усю свою хоробрість і засунув своє рученя у велику Вільямову кишеню, де був гаманець – як на Більба, з мішок завбільшки.

– Гей, а хто ти? – писнув гаманець. Вільям крутнувся і схопив Більба за карк.

– Глянь, Берте, що мені попалося! Ти хто?

– Більбо Злоткінс, Викра… гобіт,- відказав бідолаха Більбо.

– Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? – поцікавився Вільям.

– І чи годяться викрагобіти в страву? – докинув Том.

– Можеш випробувати його,- сказав Берт, хапаючи рожен.

– А може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг,- міркував Берт. – Слухай, чи багато твого роду бродить тут?

– Так, багато,- встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів. – Ні, більше нікого, жодного,- додав квапливо.

…Серед тролів зчинилася бійка. Коли вони впустили Більба на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг.

В розпалі того побоїща надійшов Балін. Тролі просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз припинили бійку і крикнули:

– Мішок, Томе, мішок!

І перш ніж Балін дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку.

– їх ще більше прийде,- запевнив Том. – Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів.

– Твоя правда,- погодився Берт. – Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.

Скоро майже всі гноми були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.

Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися: скоїлася біда. Він став віддалік і голосно спитав:

– Хто побиває моїх людей?

– Це тролі! – озвався Більбо з-за дерева. – Вони поховалися з мішками в кущах!

– О! Невже? – вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око. Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу, та полетів перевертом у верхівки якихось кущів.

Том за те дістав гілкою у зуби і втратив одного переднього різця. Як же він завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком – на тому битва й скінчилася.

Якраз тоді повернувся Гандальф.

– Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! – промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Вільям так і не встиг відповісти, бо, як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі собі стоять самотою.

– Чудово! – вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.

І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель. Потім Гандальф порозв’язував мішки – випустив гномів…

– Що за дурість – практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа,- сказав Бомбур.

– А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою,- заперечив Гандальф. – Ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де вони ховаються від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!..

Гандальф встромив ключа в замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі. А ще на стінах висіли купи одежі, і поміж усього того було й кілька мечів різного виробу, розміру й форми.

Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярчику…

Гандальф був мудрий чарівник, він знав, що може скоїтися щось несподіване, і не смів навіть надіятися, що вони пройдуть без якої-небудь жахливої пригоди через ці великі гори.

Пройшовши під аркою та опинившись у печері, мандрівники полегшено зітхнули. Вона була чималенька, хоч не надто велика й не таємнича.

Так чи так, а та ніч показала, що все ж недаремно вони взяли Більба з собою. Приверзлося йому вночі, ніби щілина в задній стіні печери почала дедалі більшати, ставала ширша й ширша, і дуже страшно було гобітові. Потім йому здалося, наче долівка печери провалюється, і він сунеться кудись – починає падати вниз…

На цьому місці він прокинувся страшенно переляканий і побачив, що частина його сну була правдою.. Щілина в задній стіні печери стала широка-широка. Більбо тільки й встиг побачити, як у тому проході щез хвіст останнього поні. Звичайно, він голосно закричав.

Тут як вискочили гобліни, велетенські гобліни, здоровезні бридезні гобліни! Щонайменше по шість на кожного гнома, і всіх мандрівців згребли й потягли в ту щілину. Всіх – але не Гандальфа! Ото й було всієї користі з гобітового зойку.

З виляском стулилася щілина, і гобіт із гномами опинилися по той бік дверей! Схопивши Більба й гномів, поторочі потягли їх із собою. Глибше, все глибше в пітьму… аж поки вони не опинилися у великій печері.

Тут було повно-повнісінько гоблінів. Усі почвари зареготали, затупали ногами, заплескали в долоні, коли гноми вбігли до тієї печери, гнані гоблінами-погоничами. Гобліни посковували їм руки за спиною ланцюгами й пов’язали одного з одним і так, вервечкою, потягли в дальній кінець печери, а малий Більбо спотикався останній.

Там, у сутіні, на великому пласкому камені сидів здоровезний гоблінище з отакенною головою, а довкола нього стояла охорона. Треба знати, що гобліни жорстокі, лукаві, з лихим серцем. Вони не виготовляють хороших речей, а все щось хитромудре. Всі гобліни брудні, неохайні. Молотки, сокири, мечі, кинджали, кайла, а також знаряддя для тортур – все це у них виходить дуже добре. А то вони ще змушують усякий інший люд виробляти задумані гоблінським розумом речі. Дуже ймовірно, що саме гобліни попридумували всю ту машинерію, яка віддавна баламутить світ – особливо ж вигадливі засоби вбивати багато людності заразом. Особливого зла на гномів вони не мали – не більш ніж на все інше та всіх інших; найдужче лютило їх усе порядне й щасливе.

– Хто вони, ці нікчеми? – спитав Великий Гоблін.

– Гноми – і ось це!

– Що ж було у вас на думці? – обернувся Великий Гоблін до Торіна. – Нічого доброго, я певен! Вивідували таємниці мого народу, я здогадуюсь! Убивці й друзі ельфів, дуже схоже!

– Ми сховалися від бурі,- почав Торін. – І ми аж ніяк не збиралися завдавати гоблінам хоч якоїсь там турботи.

– Залізяки й друзі ельфів! – закричав Великий Гоблін. – Бийте їх! Рубайте їх! Кусайте! Гризіть!

І в цю мить усі смолоскипи в печері погасли, а велике вогнище – гуг! – піднялося вгору вежею блакитного розжевреного диму. Зойки і скигління, квакання, лопотіння й лепетання, вищання, гарчання та прокльони – що тут зчинилося! Годі й описати. Зненацька своїм власним сяйвом блиснув меч. Більбо побачив, як той меч пронизав Великого Гобліна, що так і закляк у своїй люті. Гоблінський володар повалився мертвий, а його охорона з вереском кинулася врозтіч від меча геть у пітьму.

Меч повернувся у свої піхви.

– Швидко за мною! – промовив суворий і спокійний голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що й до чого, він знову біг з усіх своїх сил позаду вервечки.

– Швидше, швидше! – підганяв їх голос. – Скоро вони знову запалять смолоскипи…

І вони поспішали далі. Цілком слушно застерігав їх Гандальф: гоблінський галас і жахливі крики вже чулися далеко в тих ходах, які вони пробігли. Це змусило втікачів прискорити ходу.

Одначе гобліни прудкіші за гномів, а тутешні гобліни знали дорогу краще, бо ж самі рили ці ходи, та й люті були – аж шалені; тож гноми хоч як поспішали, а все виразніше й виразніше чули гоблінські крики й виття. Позаду жеврів відблиск смолоскипів, а втікачів уже починала змагати смертельна втома.

Враз Гандальф ступив крок назад і Торін за ним. Вони якраз круто повернули за гострий виступ.

– Усі за поворот! – наказав чарівник. – Вийміть свого меча, Торіне!..

Та хай там що, а я б не хотів бути на місці Злоткінса. Гобіт лише знав, що тунель майже незмінно йде вниз. Не знаю, чи довго він отак прошкував. Раптом, зовсім несподівано, він – плююсь! – ступив у воду. Б-р-р! Яка ж вона холоднюча!

У тій глибині біля темних вод жив старий Гам – гам – темний, як темрява, тільки двоє великих круглих очей світилися. Мав він човника, в якому тихо-тихенько плавав туди-сюди озером. Веслував Гам – гам широкими, як лопати, ступнями ніг – без плюскоту. І все він робив безшелесно. Назорить своїми мерехтливими очиськами – ліхтариками сліпу рибину і блискавично її хапає. І м’ясце він любив. Не гидував гоблінятиною, коли міг запопасти. Але Гам – гам остерігався, щоб гобліни його не виявили. Хай-но котрийсь із гоблінів приб’ється до води в той час, коли Гам – гам вийде на полювання, цей враз підкрадеться ззаду і задушить. Часом заманеться Великому Гоблінові рибки з озера, то бувало, що посланий по неї гоблін ні рибки не принесе, ні сам не вернеться.

Гам – гам якраз сидів і розглядав Більбо звіддалік.

– Блись на нас і плись на нас, мій дорогесенький! Просто святкова страва! Смачний шматочок буде нам, Гам – гам!

Почувши Гам-гамове сичання, гобіт мало з шкіри не вискочив.

– Хто ти? – спитав він, виставивши вперед свого меча.

Сама цікавість змусила Гам – гама підпливти до гобіта, адже

В ту хвилину Гам – гам був якраз дуже голодний. Коли б не це, то він спочатку схопив би цікаву істоту, а шепотів би потім. Гам – гам щосили старався показати себе добрим, принаймні поки довідається більше про того меча і його власника: чи той справді самотній, чи добрий на з’їжу і чи йому самому, Гам – гамові, справді хочеться їсти.

– Чи не посидіти нам, мій дорогенький, та не побазікати трошечки? Ти ж, мабуть, любиш загадки?

– Гаразд,- погодився Більбо. – Спершу загадуй ти.

І Гам – гам просичав:

Що найглибший корінь має

І дерева затіняє?

Вище хмари височіє –

Не росте і не маліє?

– Легка, – заявив Більбо. – Це про гору.

– То воно легко відгадує загадки? Нехай же позмагається з нами, мій дорогенький!

– Нехай буде так! – Більбо до болю напружив свій мозок, намагаючись пригадати загадки, щоб порятуватися, щоб не бути з’їденим.

Тридцять білих коней на горі червоній

Спочатку жують,

Потім копитами б’ють,

Потім смирно стоять усі коні.

– Просто, просто,- просичав Гам – гам. – Зуби, зуби, мій дорогесенький!..

Від тяжкого мізкування Гам – гам дуже зголоднів, та й гра стомлювала.

– Нехай воно ще загадає нам загадку, мій дорогесенький – сс, сс. Всього одну, ще одненьку загадку,- сказав Гам – гам.

– Що ж воно таке у мене в кишені? – промовив Більбо вголос.

– С-с-с-с,- просичав Гам – гам. – Тоді ми будемо відгадувати з трьох разів, мій дорогесенький, з трьох разів.

– Дуже добре! Відгадуй! – сказав Більбо.

– Ручиці! – мовив Гам – гам.

– Неправда! – заявив Більбо, що, на щастя, забрав руку з кишені. – Вгадуй знову.

– Ніж! – сказав нарешті Гам – гам.

– Неправильно! – відповів Більбо. – Остання спроба!

– Мотузок або нічого! – вереснув Гам – гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати двічі за один раз.

– І те, й друге неправильно! – з великим полегшенням вигукнув Більбо. – То що? Мені треба йти. А ти повинен показати мені дорогу.

– Що ж там у нього в кишеньках? – чулося різке сичання. – О, ми здогадуємось, мій дорогесенький! Він знайшов його, напевно, це він знайшов його. Наш подаруночок на день народження! Коли і як ми його загубили? Воно не хоче сказати, що там у нього в кишеньках! Воно знає! Знає вхід, мусить знати і вихід звідси, еге ж! То ж досить говорити, дорогесенький, поспішаймо! Якщо Злоткінс пішов до запасного виходу, нам треба поквапитися за ним і знайти його. Вперед! Поспішаймо!..

У міру того як зростав рахунок ходів, Гам – гам уповільнював ходу; тепер він трусився й плакав, лякаючись дужче й дужче,- адже він усе віддалявся від свого озера. Могли наскочити гобліни, а він загубив свого персня.

Зрештою Гам – гам таки привів гобіта до виходу з підземелля, але Більбо не міг туди увійти! Адже Гам – гам сидів, згорбившись, у самому отворі. Більбо тремтів. А в другу частку миті він стрибнув. Гобіт пролетів просто над Гамгамовою головою. Спочатку його майже по п’ятах переслідували сичання й лайка, а тоді це припинилось. І раптом пролунав зойк, від якого кров похолола в гобітових жилах. Гам-там зазнав поразки…

Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки, нарешті, заговорив Торін:

– Тепер настала пора нашому шановному панові Злоткінсові, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості,- тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в “Компанію”. Настала пора йому заробити свою винагороду!

– Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, ніби це моя робота – першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите,- сердито відповів Більбо,- то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено первісною угодою.

За якусь хвилину Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!” Тоді гобіт надягнув перстеника на палець і пішов, безшелесно скрадаючись, дедалі глибше й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й суворе.

“Оце вже ти, Більбо Злоткінс, і вліз по самі вуха! – подумки сказав він сам собі. – Зовсім ні до чого мені драконові скарби!”

Він ішов, а світло все наростало. А ще в тунелі стало просто парко. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук – от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина. Ця червона заграва була загравою дракона Смауга.

Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцне спав. З його зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидимій підлозі, лежали незліченні купи коштовностей.

Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите, мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота.

Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Серденько його сповнилося, пройнялося чарами й жаданнями гномів. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг поворухнув крилом, випустив один пазур.

Більбо кинувся навтікача. Але дракон не прокинувся. Серденько гобіта калатало, ноги тремтіли дужче, але він міцно стискав ту чашу, повторюючи собі: “Я це утнув!”…

Незабаром дракон заворушився, витяг шию, принюхався. І побачив: немає чаші. Такого не бувало, відколи він загніздився у Самотній горі! Його лють годі змалювати. Гнала його одна – єдина думка: обнюшити всю гору, але спіймати злодія й розтоптати його.

Гноми ледве встигли повтікати до тунелю самі й повтягати свої пакунки, коли сторчголов налетів Смауг, обпалюючи схили вогнем, б’ючи величезними крильми. Його вогняний подих поморщив траву перед дверима, обпалив гномів, причаєних у своїй криївці. Нажахані поні заіржали, обірвали свої мотузки й помчали геть. Дракон кинувся вниз за коненятами і щез. Так він полював довго й марно, аж поки світанок остудив його гнів. І Смауг вернувся на своє золоте ложе. Помаленьку він заповз у своє лігвисько й приплющив очі.

Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить. Але дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю. Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника.

– Ну ж бо, злодію! Підходь ближче!

– Ні, дякую вам, о Смауге Страхітливий! Я тільки хотів глянути на вас і переконатись, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках.

– Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? – провадив дракон. – Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у сховку, а ти роби всю небезпечну роботу – хапай, що можеш, поки я не дивлюся,- і все для них. І ти дістанеш належну частку? Не вір!

– Ви не знаєте всього, о Смауге Могутній! Сюди нас привело не тільки золото! Ми йшли по горах і попід горами, пливли водою, і це заради помсти. Невже ви не розумієте, о Смауге незмірно багатий, що своїми успіхами ви нажили собі лютих ворогів?

– Помста! – пирхнув дракон. – Я вбиваю, де хочу, і ніхто не сміє чинити опір. Я весь закутий у панцир із залізної луски й діамантів.

– Що ж, я не смію довше затримувати вашу величність,- вибачився гобіт. – Вам треба добре відпочити. – А тоді припустив угору тунелем.

З англійської переклав Олександр Мокровольський

(2 votes, average: 2.50 out of 5)