Глобальний інформаційний простір
Прискорення процесів глобалізації в кінці XX в. багато в чому пояснюється сталася саме в цей час справжньою інформаційною революцією, яка привела до створення глобальних інформаційних мереж. Іншими словами, в наші дні відбувається формування глобального інформаційного простору. Це принципово нова науково-практична категорія, що знаменує початок переходу до інформаційного суспільства і відкриває перед людською цивілізацією нові горизонти розвитку. Основне завдання такої інформатизації полягає в тому, щоб забезпечити кожній людині широкий доступ до накопичених суспільством знань (інформаційних ресурсів). Можна сказати, що в наші дні інформація сама по собі стала цінним, дорогим товаром, причому “швидкопсувним” і, отже, потребують постійного оновлення. За деякими оцінками, ємність світового інформаційного сектора економіки до 2000 р. перевищила вже 4 трлн дол
Одночасно відбуваються радикальні зрушення в структурі інформаційних техніки і технології.
Звичайно, традиційні види інформаційних комунікацій ще зберігають своє значення. Н. В. Алісов наводить дані про те, що загальна кількість технічних засобів для отримання масової аудіо-та відеоінформації (радіоприймачі, телевізори) і для активної індивідуального зв’язку (усі види стаціонарних і мобільних телефонів) в світі вже перевищило 4 млрд одиниць і щорічно збільшується ще на сотні мільйонів. Додамо, що загальне число діючих звичайних телефонів у світі зросла з 7 млн??в 1910 р. до 51 млн в 1950 р., 520 млн в 1990 р. і 1,2 млрд в 2005 р. Кількість ні мобільних телефонів вже наближається до 3 млрд. За останні два десятиліття XX в. загальне число телефонів на планеті збільшувалася на 10% щорічно. Дуже вражає і такий приклад: літні Олімпійські ігри в Сіднеї у вересні 2000 р. дивилися приблизно 3,7 млрд чоловік.
Проте статистика відзначає, що в розвинених країнах вже спостерігається зменшення кількості поштових і телеграфних відправлень, оскільки на зміну колишньої електричного зв’язку приходить нова виробничо-технічна база, заснована на використанні різних видів електронних технологій. При цьому з позицій формування глобального інформаційного простору найбільше значення мають супутниковий зв’язок та Інтернет.
У 1990-х рр.. обсяг послуг супутникового зв’язку зростав дуже швидко – на 10-15% щороку. Це пояснюється як перевагами використання супутників для передачі інформації – особливо при здійсненні зв’язку з віддаленими важкодоступними районами, так і деякими надзвичайно вигідними конструкційними особливостями таких супутників.
До початку XXI в. світові системи супутникового зв’язку включали в себе більше 100 діючих супутників, які забезпечували понад 2000 ретрансляторів у різних регіонах земної кулі (у тому числі 500-550 в США, близько 400 у Західній Європі). При цьому потрібно враховувати, що один ретранслятор масою в кілька тонн має 80 тис. каналів і може забезпечити одночасну передачу 200 програм телебачення і 1 млн телефонних розмов.
Вся ця система супутникового зв’язку, заснована на використанні низьких орбіт, підрозділяється більш ніж на 30 національних та міжнародних (регіональних і глобальних) підсистем. Найбільшою міжнародною організацією, яка обслуговує понад 4/5 всіх телефонних розмов між континентами, є “Інтелсат”, що об’єднує близько 120 країн.
Абсолютно особливу роль у формуванні глобального інформаційного простору грає всесвітня комп’ютерна телекомунікаційна система Інтернет, яку іменують також Всесвітньою павутиною (World-Wide Web, або скорочено WWW). Головна ідея Інтернету – вільне поширення інформації і встановлення контактів між людьми. За допомогою нього кожна людина може “зустрітися” з будь-яким іншим жителем планети, навіть живуть на видаленні у багато тисяч кілометрів. На екрані свого комп’ютера, не виходячи з дому, він може отримати будь-яку необхідну інформацію. Не дивно, що ми все частіше чуємо вислів “Інтернет-революція”. На думку фахівців, Інтернет дійсно являють собою нову економічну і технічну революцію кінця XX в. з переходом в XXI в. Розвиток Інтернет-технологій дозволяє не тільки обслуговувати сучасну світову економіку, але і багато в чому створювати її.
Історія виникнення Інтернету коротко така. У 1968 р. Міністерство оборони США для того, щоб зв’язати між собою віддалені один від одного комп’ютери, вирішило створити спеціальну мережу. Робота над нею тривала п’ять років, і в результаті комп’ютерна мережа, що отримала назву Арпанет (по імені свого спонсора – Управління Пентагону за передовими дослідницьким проектам), була створена. На першому етапі мета її була досить скромною – дозволити вченим-компьютерщикам і інженерам, що виконував військові контракти по всій країні, встановлювати зв’язок між собою і обмінюватися інформацією. У процесі такого обміну виникла електронна пошта – одна з перших послуг, що надаються Інтернетом. Потім Національний науковий фонд США прийняв рішення про формування своєї комп’ютерної мережі на основі добре зарекомендувала себе технології Арпанет. Спочатку ця мережа обслуговувала в основному наукові установи, але потім до неї стали підключатися всі бажаючі, в першу чергу пов’язані з діяльністю у галузі науки та освіти. До 1989 р. Інтернет залишався некомерційної мережею, якою користувалися тільки державні та академічні установи. Але з початку 1990-х рр.., Коли Інтернет стали використовувати і в діловій сфері, до нього проявили інтерес і комерційні структури. Саме з цього часу почався особливо швидкий його ріст.
У наш час основні функції мережі Інтернет вже цілком визначилися. До них відносяться: 1) забезпечення електронної пошти; 2) надання на комп’ютери новин та повідомлень на різні теми; 3) пошук та надання на комп’ютери документів, фотографій, аудіо-і відеозаписів; 4) забезпечення межкомпьютерного спілкування людей; 5) забезпечення електронних подорожей по світу; 6) забезпечення комп’ютерних покупок в магазинах і фінансових угод. [75]
1990-і рр.. і початок XXI в. стали часом воістину тріумфального ходу Інтернету по всій планеті. Після Північної Америки його мережа стала швидко розширюватися в Західній Європі, Японії, Австралії та Нової Зеландії, Ізраїлі, деяких інших країнах. Що ж до кількісних показників такого розвитку, то зазвичай використовують два головних індикатора: 1) число хост-серверів (або “хостів” – базисних, вузлових комп’ютерів, через які до цієї системи підключаються звичайні комп’ютери); 2) чисельність безпосередніх користувачів Інтернету. Чисельність же користувачів Інтернету, що підключили до нього свої персональні комп’ютери, збільшилася з 5 млн осіб у 1991 р. до 60 млн у 1996 р., 730 млн в 2003 р. і більш 1,1 млрд на початку 2007 р. Особливо швидко зростала кількість користувачів в країнах Близького Сходу (рис. 124). А потік інформаційного обміну в Інтернеті практично подвоюється кожні 100 днів.
З усього сказаного можна зробити висновок про те, що в наші дні вже закладена достаточнопрочная основа для формування глобального інформаційного простору. Однак уявлення про те, що воно вже склалося, було б явно передчасним, оскільки в цьому відношенні між окремими регіонами і тим більше країнами існують великі географічні відмінності.
Якщо почати з регіонів, то за кількістю користувачів Інтернету в 2007 р. вони шикувалися в наступному порядку: Азія (420 млн), Європа (315), Північна Америка (233), Латинська Америка (105), Африка (33), Австралія і Океанія (18). Ступінь охоплення населення Інтернетом у них також досить різна. Найбільш висока вона в Північній Америці (70%), за якою слідують Австралія і Океанія (53), Європа (39), Латинська Америка (20%). В Азії цей показник становить поки всього 10%, а в Африці 3,5% (при середньосвітовому – 17%).
З окремих країн відзначимо насамперед першу п’ятірку, в яку в 2007 р. входили США (220 млн), Китай (210), Японія (85), Німеччина (50) та Великобританія (40 млн). Як видно, перше місце за кількістю користувачів Інтернету займають США, де він охоплює 70% населення. У Японії, Німеччини та Великобританії такий охоплення досягає 60-70%. З країн, що розвиваються за кількістю користувачів Інтернету, крім Китаю, виділяються Індія (40 млн) і Бразилія (32 млн). Але частка населення, охопленого Інтернетом, в цій групі країн зазвичай набагато нижча. Наприклад, в Китаї вона складає 10%, в??Індії всього 4%. Але є й такі країни, що розвиваються, де ця частка значно вища (Барбадос – 60%, Малайзія – 48%).
До числа найбільш поширених мов мережі Інтернет відносяться англійська (близько 30%), китайська (15%), іспанська, японська, німецька, за якими йдуть французька, португальська, корейська, італійська, арабська, Що ж стосується російської мови, то в першу десятку він не потрапляє.
У цьому світлі стають зрозумілими заперечення академіка М. М. Моїсеєва з приводу того, що сучасне людство вже вступило в стадію інформаційного суспільства. Досягнутий рівень інформатизації, на його думку, створює лише певні передумови для переходу в майбутньому до такого суспільства, оскільки поки необхідною інформацією можуть користуватися лише окремі обрані групи людей або групи країн. Як вважав М. М. Моісеєв, даний інформаційне суспільство – це таке суспільство, “в якому Колективний Інтелект буде грати таку ж роль в суспільному організмі, яку індивідуальний розум грає в організмі людини”. [76]
На цьому загальносвітовому тлі становище Росії в останні роки помітно змінилося на краще. Система ІКТ в країні розвивається найбільш швидкими темпами (20% річного приросту). У структурі ВВП її частка складає вже 5%, а найближчим часом, очевидно, збільшиться до 10%. Число користувачів Інтернету на початку 2008 р. досягло 35 млн чоловік, що складає 25% всього населення країни. Завершена робота по підключенню до системи Інтернету всіх 53 тис загальноосвітніх шкіл країни. У 2007 р. було розпочато здійснення “Стратегії розвитку інформаційного суспільства”, яка дозволить нашій країні до 2015 увійти до двадцятки країн-лідерів глобального інформаційного суспільства. Вже в 2008 р. загальний ринок ІКТ в Росії складе 58 млрд руб.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)