Глобальний еволюціонізм і сучасна наукова картина світу
Глобальний еволюціонізм являє собою спробу побудувати загальнонаукову картину світу, що об’єднує в єдине ціле ідеї системного та еволюційного підходів. Концепція універсального еволюціонізму базується на певній сукупності знань, отриманих в рамках конкретних наукових дисциплін (біології, геології, астрономії і т. Д.), І разом з тим включає до свого складу ряд філоеофско-світоглядних установок. Часто універсальний, або глобальний, еволюціонізм розуміють як принцип, що забезпечує екстраполяцію еволюційних ідей на всі сфери дійсності і розгляд неживої, живий і соціальної матерії як єдиного універсального процесу.
Системний підхід вніс новий зміст в концепцію еволюціонізму, створивши можливість розгляду систем як самоорганізованих, що носять відкритий характер. Як зазначав академік Н. І. Моїсеєв, все, що відбувається в світі можна представити як відбір; існують два типи механізмів, що регулюють його:
– Адаптаційні, під дією яких система не набуває принципово нових властивостей;
– Біфуркаційні, пов’язані з радикальною перебудовою системи.
Н. І. Моісеєв запропонував принцип економії ентропії, що дає “переваги” складним системам перед простими. Еволюція може бути представлена як перехід від одного типу самоорганізується системи до іншої, більш складної [9].
Ідея глобального еволюціонізму заснована на трьох найважливіших наукових концепціях:
1) теорії нестаціонарного Всесвіту;
2) синергетики;
3) теорії біологічної еволюції, біосфери і ноосфери [5, с. 144].
Розглянемо коротко суть цих концепцій. Нагадаємо, що під Всесвіту (Метагалактикою) розуміється доступна спостереженням і дослідженням частина світу. Тут існує безліч галактик (скупчення 100-200 млрд зірок), в одну з яких – Чумацький Шлях – входить Сонячна система. Наша Галактика складається з 150 млрд зірок, однією з яких є Сонце. Сонячна система знаходиться далеко від ядра Галактики, на її периферії, на відстані близько 30 світлових років.
Вік Сонячної системи близько 5 млрд років. На підставі “ефекту Доплера” (носить ім’я австрійського фізика і астронома) було встановлено, що Всесвіт розширюється з дуже високою швидкістю.
У 1922 р вітчизняний математик і геофізик А. А. Фрідман (1888-1925) знайшов рішення рівнянь загальної теорії відносності для замкнутої нестаціонарної розширення Всесвіту, яке стало математичним фундаментом більшості сучасних космогонічних теорій.
Астрономи і астрофізики прийшли до висновку що Всесвіт перебуває в стані безперервної еволюції. Зірки, які утворюються з газово-пилової міжзоряного середовища, в основному з водню і гелію, під дією сил гравітації розрізняються за “віком”. Причому утворення нових зірок відбувається і зараз. Походження Всесвіту, початок її еволюції пояснювала теорія “великого вибуху”.
Модель розширюється Всесвіту істотно змінила уявлення про світ, включивши в загальнонаукову картину світу ідею космічної еволюції.
Наслідком цієї теорії стало положення про існування безлічі еволюційно розвиваються всесвітів, серед яких, можливо, тільки наша виявилася здатною породити таке різноманіття форм організації матерії.
Другим концептуальним становищем, що лежить в основі принципу універсального еволюціонізму, стала теорія самоорганізації – синергетика.
Початок нової дисципліни, названої синергетикою (від древнегреч. Сприяння, співучасть), поклало виступ Г. Хакена в 1973 р на першій конференції, присвяченій проблемам самоорганізації. Нині синергетика розглядається як міждисциплінарна наука, дослідження в якої йдуть в декількох напрямках (зокрема, модель Г. Хакена, модель І. Пригожина, модель російської школи, очолюваної С. Курдюмовим).
Синергетика вивчає відкриті, т. Е. Обменивающиеся із зовнішнім світом речовиною, енергією та інформацією, системи.
З точки зору синергетики упорядкованість, структурність, так само як і хаос, стохастичность, визнані об’єктивними, універсальними характеристиками дійсності, присутніми на всіх рівнях розвитку. У центрі уваги перебуває проблема самоорганізації відкритих систем, виявлення найбільш загальних закономірностей спонтанного структурогенеза.
Основна ідея синергетики полягає в тому, що неравновесность мислиться джерелом появи нової організації, т. Е. Близько, тому головний працю І. Пригожина та І. Стенгерс названий “Порядок з хаосу”. Зокрема, вони вказують, що в нерівномірних відкритих системах можливі ефекти “мимовільного виникнення упорядкованих структур, народження порядку з хаосу” [10]. Система завжди відкрита і обмінюється енергією з зовнішнім середовищем, залежить від особливостей її параметрів. Нерівноважні стану обумовлені потоками енергії між системою і зовнішнім середовищем. Процеси локальної впорядкованості відбуваються за рахунок припливу енергії ззовні.
Показником прогресу як стану, що прагне до підвищення ступеня складності системи, є наявність у ній внутрішнього потенціалу самоорганізації.
На думку Г. Хакена, переробка енергії, що підводиться до системи, на мікроскопічному рівні проходить багато етапів, що врешті-решт призводить до впорядкованості на макроскопічному рівні: утворення макроскопічних структур (морфогенез), руху з невеликим числом ступенів свободи і т. Д. При змінюються параметрах одна і та ж система може демонструвати різні способи самоорганізації. У сильно нерівноважних умовах системи починають сприймати ті чинники, до яких вони були байдужі, перебуваючи в більш рівноважному стані. Отже, для поведінки самоорганізованих систем важливі інтенсивність і ступінь їх неравновесности.
Причини втрати стійкості і переходу до хаосу – шуми, зовнішні перешкоди, обурюють фактори. Хаос розуміється як нерегулярне рух з непереодичними повторюваними, нестійкими траєкторіями, де для кореляції просторових і часових параметрів характерно випадковий розподіл.
Синергетика в її нинішньому стані фокусує увагу на таких ситуаціях, в яких структури або функції систем переживають драматичні зміни на рівні макромасштабі. Зокрема, її особливо цікавить питання про те, як саме підсистеми або частини проводять зміни, цілком обумовлені процесами самоорганізації. Парадоксальним здавалося те, що при переході від неврегульованого стану до стану порядку всі ці системи поводяться подібним чином. Це стосується всіх рівнів організації матерії: неживої природи, живої природи, соціальних систем. Невипадково Г. Хакен у своїй класичній праці “Синергетика” підкреслив, що в світі існують одні й ті ж принципи самоорганізації різних за своєю природою систем, від електронів до людей, тому мета синергетики – пошук спільних детермінант природних і соціальних процесів. Він зазначив, що у зв’язку з кризою вузькоспеціалізованих галузей знання інформацію треба стиснути до невеликого числа законів, концепцій чи ідей, а синергетику можна розглядати як одну з подібних спроб [12].
Таким чином, в синергетичної картині світу панує становлення, обтяжене багатоваріантністю і необоротністю. Буття і становлення об’єднуються в одне понятійне гніздо.
Нелінійність передбачає відмову від орієнтації на однозначність і уніфікованість, відображення реальності як поля співіснують можливостей.
Глобальний еволюціонізм включає в себе 4 етапи еволюції: космічну, хімічну, біологічну і соціальну, об’єднуючи їх генетичної та структурної наступністю.
В рамках глобального еволюціонізму велика увага приділяється еволюції біологічної. Еволюційні вчення відтворювали картину природного історичного зміни форм життя, виникнення і трансформації видів, перетворення біогеоценозів і біосфери.
У XX в. виникла синтетична теорія еволюції, яка включила основні положення еволюційної теорії Дарвіна, сучасної генетики і ряду новітніх біологічних узагальнень. Найважливішими факторами біоеволюціі були визнані спадковість і мінливість. Спадковість є можливість передавати генетичні зміни наступним поколінням, пов’язана зі ступенем адаптації, що дозволяє нормально функціонувати в навколишньому середовищі. В апараті спадковості можуть відбутися випадкові зміни – мутації, викликані випромінюваннями, різними температурними режимами, хімічними впливами і т. П.
Людство як продукт природної еволюції підкоряється її основним законам. Етап повільного, поступового зміни суспільства названий еволюцією соціальної. Причому зміни, що відбуваються в суспільстві, здійснюються не одночасно і носять різноспрямований характер.
Взаємозв’язок біологічної і соціальної еволюції розкривається в концепціях біосфери і ноосфери, які були розроблені російським філософом і натуралістом В. І. Вернадським ще в 20-і роки XX в. Термін “біосфера” був введений австрійським геологом Едуардом Зюсом (1831-1914), однак він не дав йому ніякого визначення. В. І. Вернадський наповнив цей термін науковим змістом.
У своїх дослідженнях вчений, інтегрувавши на глобальному рівні наукові знання про функції живої природи, створив принципово новий підхід до вивчення явищ життя, відкрив новий рівень організації живого – біосферу. Він показав, що біосфера – це єдина відкрита динамічна система, створена, постійно преутворена і регульована живими організмами. Всі її компоненти пов’язані між собою і з неживою природою складними биогеохимическими циклами міграції речовини й енергії, причому початковий момент цих циклів обумовлений фото – і хемосинтезом, т. Е. Трансформацією сонячної енергії і синтезом біогенних речовин в земних умовах.
Відмінні особливості біосфери визначені В. І. Вернадським у наступних формулюваннях: “Біосфера являє оболонку життя – область існування живої речовини” [2, с. 178], “Біосфера може бути розглянута як область земної кори, зайнята трансформаторами, що переводять космічні випромінювання в дієву земну енергію – електричну, хімічну, механічну, теплову і т. Д.” [1, с. 14]. Інакше кажучи, під біосферою вчений розумів тонку оболонку Землі, склад, структура і енергетика якої в істотних рисах обумовлені минулої чи сучасної діяльністю живих організмів.
Біосфера – головна арена життя живих істот, а також життя і господарської діяльності людини. На думку вченого, неминучий єдино правильний підхід до біосфери як до цілісної глобальної екологічної системі, що володіє певною структурою і стійкістю, властивими їй особливостями формування та розвитку. Таке розуміння біосфери особливо важливо зараз, коли техногенний вплив людини на природу досягло небувалих масштабів і здатне викликати планетарні зміни середовища проживання людини [3].
Сучасна біосфера є підсумком тривалого історичного розвитку всього органічного світу в його взаємодії з неживою природою. У процесі цього розвитку в біосфері виникла мережа взаємопов’язаних процесів і явищ. У результаті здійснення средообразующей функції живої речовини у географічній оболонці відбулися наступні найважливіші події: був перетворений газовий склад первинної атмосфери; змінився хімічний склад вод первинного океану; утворилася товща осадових порід у літосфері; на поверхні суші виник родючий грунтовий покрив (також родючі води океану, річок, озер).
Отже, завдяки взаємодії абіотичних і біотичних факторів біосфера знаходиться в постійному русі і розвитку. Вона пройшла значну еволюцію з часу появи людини, т. Е. Протягом останніх 2-3 млн років. Однак якщо спочатку за своїм впливом людина могла розглядатися як один з другорядних факторів, то в міру розвитку цивілізації і зростання її технічної оснащеності його роль стала порівнянною з дією потужних геологічних процесів. Ця обставина змушує серйозно ставитись до можливих віддалених наслідків як виробничої, так і природоохоронної діяльності людини.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)