Глобальна освіта
До самого недавнього часу проблеми освіти розглядалися в основному на рівні окремих країн, точніше – їх шкільних та вузівських систем. У педагогіці склалася особлива галузь знання, названа порівняльною педагогікою, яка саме в порівняльному плані аналізує стан, основні закономірності розвитку освіти, виділяє позитивні та негативні аспекти міжнародного педагогічного досвіду, форми і способи взаємного збагачення національних педагогічних культур.
Ці системи і ці культури дійсно мають істотні відмінності. Наприклад, залежно від характеру системи управління їх прийнято поділяти на централізовану систему, при якій весь навчальний процес визначається і регламентується центральним державним органом (Франція, Італія, Нідерланди, Японія, Китай), і децентралізовану систему, при якій управління освітою здійснюється на рівні різного роду місцевих і районних громадських або суспільно-державних органів при досить слабкому контролі “зверху” (США, Німеччина, Швейцарія, Канада, Австралія).
Поряд з цим в останні два-три десятиліття в науковий ужиток стало входити нове поняття – про глобальне освіту. Його слід трактувати як спеціальну сферу життя людства, в якій під контролем суспільства формуються зовнішні та внутрішні умови для розвитку особистості в процесі освоєння цінностей як національної, так і світової культури. [93] Глобальне освіта – це ще одне породження сучасного етапу НТР, пов’язаного з посиленням інтеграційних тенденцій, загальних процесів інтернаціоналізації та глобалізації. А основні його цілі полягають у подоланні: 1) поділу світу на протиборчі угрупування, а також соціальних, національних та інших антагонізмів; 2) розладу між людиною і природою, що загрожує екологічною катастрофою; 3) розщеплення людської свідомості і душі. [94] Іншими словами, головна ідея глобального освіти – це ідея формування вільної та неупередженої особистості з високою мірою відповідальності за долю своєї батьківщини і світу в цілому. Не дивно, що в науковий обіг стало входити нове поняття про глобальну етику (глобальної солідарності, глобальної відповідальності) як однієї з основ нового гуманізму.
Значення такого підходу багато в чому зумовлюється і масштабами сучасного світового освіти. У світовій освітній процес нині залучено більше 1 млрд дітей дошкільного та шкільного віку, студентів вузів і середніх спеціальних навчальних закладів, приблизно 60 млн вчителів, вихователів та вузівських педагогів, не кажучи вже про десятки мільйонів працівників допоміжного та обслуговуючого персоналу. З усіх відомих сфер людської діяльності за кількістю зайнятих з утворенням може змагатися тільки сільське господарство. А за ступенем розгалуженості своєї інфраструктури глобальне освіту перевершує і сільське господарство. При цьому його перспективи також слід розглядати як самі обнадійливі: адже населення планети у віці від 5 до 24 років нині вже перевищує 2 млрд.
Але все сказане зовсім не означає, що розвиток глобального освіти відбувається плавно і безконфліктно. Досить сказати, що в порівняльній педагогіці – як західної, так і вітчизняної, починаючи з 1960-х рр.., Набуло широкого поширення таке поняття, як світова криза освіти. Потрібно мати на увазі, що воно аж ніяк не тотожне поняттю абсолютного занепаду. Проте кризові явища в освіті, хоча й різною мірою, стали виявлятися у всіх країнах світу. І це не дивно, оскільки розрив між освітою з усіма його провідними компонентами (мети, структура, зміст, методи навчання) і різко зміненими умовами життя суспільства був обумовлений цілком об’єктивними причинами. Головна з них – початок переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку, з чим пов’язані і стирання чіткої межі між фізичною та розумовою працею, і інтелектуалізація, і комп’ютеризація праці, і неприйнятність функціональної неграмотності, й інша трактування виробничо-технічного навчання, і набагато більш широке залучення жінок до навчання і суспільно корисну працю. Дуже важливо відзначити і те, що в епоху НТР в більшості країн світу середня школа перетворилася з елітарної в масову. Все це означає, що змінився соціальне замовлення суспільства до освітніх систем. А науковою основою для такої переоцінки стала теорія людського капіталу, початок формування якої було покладено ще на рубежі 50-60-х рр.. XX в.
Ось чому потрібні були ті реформи освіти, які в останні два-три десятиліття активно проводяться в більшості країн світу. Ці реформи стали важливою складовою частиною соціальної політики сучасних держав. Вони постійно перебувають у полі зору законодавчих і виконавчих органів влади, громадськості. Вони передбачають перебудову структури та змісту освіти, методів навчальної та виховної роботи.
При проведенні таких освітніх реформ досить чітко позначилися і ті тенденції та напрямки, які можна назвати загальносвітовими. Підсумовуючи думки з цього питання, висловлені як вітчизняними (З. А. Малькова, Б. Л. Вульфсон, А. Н. Джуринський), так і зарубіжними фахівцями в області порівняльної педагогіки, можна стверджувати, що основними характерними рисами сучасного глобального освіти є:
по-перше, пріоритетність освіти, яка виражається в підвищеній увазі до нього держави та у відповідних масштабах фінансування;
по-друге, безперервність освіти, яка повинна дозволити сучасному високоосвіченого людині здобувати нові знання і освоювати нові професії протягом усього свого життя;
по-третє, підвищення якості освіти, яке передбачає обов’язкове для всіх базове зміст загальної освіти і досягнення його з опорою на особистість учня, високий професійний рівень вчителів і педагогічну науку;
по-четверте, демократизація освіти, що означає його доступність для всіх членів суспільства, незалежно від статі, соціального стану, національної, расової, релігійної приналежності учнів;
по-п’яте, гуманізація освіти, тобто виховання гуманного ставлення до людей, до природи, до плодів людської праці;
по-шосте, фундаменталізація освіти, що передбачає акцент на ті знання і вміння, які складають основу світорозуміння, загальної культури молодого покоління і необхідні для сприйняття наукової картини світу;
по-сьоме, впровадження в навчальний процес школи таких методів навчання, які спрямовані на розвиток пізнавальної і творчої активності учнів.
До цього переліку можна додати і таке загальне надзвичайно важливий напрямок, яким є інформатизація освіти, яка за своєю суттю революціонізує його, оскільки інформаційні технології змінюють саму природу мислення, а отже, і сутність процесу утворення. Використання нових інформаційних і комунікаційних технологій складає, можна сказати, науково-виробничу основу всього процесу глобалізації освіти.
Не можна не сказати і про таку важливу тенденції розвитку сучасної школи, як перехід її до 12-річного терміну навчання з підрозділом його на три щаблі – початкову, середню і старшу, при одночасному зростанні частки молоді, що закінчує повну середню школу. Так, в 60-70-х рр.. ХХст. у великих країнах Західної Європи лише 25-30% молоді відповідного віку закінчували повну середню школу, на початку 90-х рр.. – Вже 45-60, а на рубежі XX і XXI ст. – 70-80%.
Однак наявність перерахованих загальних тенденцій розвитку глобального освіти зовсім не означає необхідності уніфікації всього світового освітнього процесу. Вивчення зарубіжного досвіду свідчить про те, що певні відмінності між країнами і регіонами зберігаються, що національні особливості і традиції не приносяться в жертву ложно понимаемому однаковості. Шкільна система Англії продовжує відрізнятися від такої системи в Німеччині, а система Японії – від системи США.
Цей висновок особливо важливий для Росії, оскільки кінець XX – початку XXI ст. копіювання багатьох західних зразків під гаслом вростання в світовий освітній простір був явно зайвим. Орієнтація на кращі зарубіжні зразки повинна поєднуватися з власним багатим досвідом російської середньої і вищої школи.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)