ГІПЕРБОРЕЯ – КРІЗЬ СНИ ЗАБУТИХ ІСТОРІЙ – Ігор СОКОЛ

Гіперборейці знали асурів – предків гіперборейців, ми сьогодні толком не знаємо ні тих, ні інших. Існують легенди, що саме гіперборейці були нащадками тих, хто охороняв зоряні кораблі сурів – супротивників асурів у перших зоряних війнах землян…

Гіпербореї – у грецькій, слов’янській і багатьох других міфологіях – міфічний народ, що живе на крайній півночі. У грецькій міфології цей народ дуже любив Аполлон. Час від часу Аполлон їде до гіпербореїв на колісниці, запряженій лебедями.

Гіпербореї живуть блаженним життям у вічних бенкетах і веселощах, вони завжди печуть, танцюють, грають на музичних інструментах; у своїх гімнах вони безперестанку оспівують Аполлона. Навіть смерть приходить до них як порятунок від пересичення життям. Випробувавши всі насолоди чимало разів, вони кидаються в море й у такий спосіб ідуть з життя. А так само ходять легенди про незліченні багатства і золото, накопичені гіпербореями. Саме через ці скарби намагаються усі знайти міфічну Гіперборею.

Про Гіперборею – країну, що колись розташовувалася за північним вітром Бореєм, розповідали десятки античних авторів, у тому числі й істориків. Пліній Старший, наприклад, твердив, що гіперборейці жили за Ріпейськими горами, що у багатьох авторів асоціювалися з Уралом. Ця країна відзначена на таємничій карті світу знаменитого картографа XVI століття Меркатора. Є вона і на іншій карті, яку турецький адмірал Пірі Рейс одержав від полоненого соратника Христофора Колумба. Обидва документи скопійовані з древніх карт. Їхню дивну точність нещодавно підтвердили фахівці ВПС США

ЕЗОТЕРИКА, МІФИ, КАЗКИ…

По даних езотеричних вчень, Гіперборея здавна є самим таємним місцем планети, і як говорив Нострадамус:

“Північ – це особливе місце зустрічі інших Світів”.

Нострадамус ще в шістнадцятому столітті так висловлюється про Північ. Йому була відкрита і ця таємниця. І про неї він натякнув ще в декількох пророцтвах, до яких ми ще повернемося.

Саме Північний полюс, на думку езотериків, є районом, де мають свої бази представники Вищих цивілізацій: Сиріуса, Плеяд, Оріона, Великої Ведмедиці. Чому саме там?

У всіх розвинутих цивілізацій пересування з зірки на зірку, із планети на планету відбувається не так, як поки ми це мислимо. У нашому розумінні колись необхідно створити таку космічну техніку, щоб на ній можна було летіти хоч 100 років, змінюючись поколіннями, щоб у підсумку добратися до якої-небудь зірки.

Розумний Космос мислить інакше: зовсім не треба літати в тривимірному просторі від планети до планети. Існує дуже простий і миттєвий спосіб переміщення на колосальні відстані. Наприклад, – від Землі до Місяця приблизно триста вісімдесят чотири тисячі кілометрів, але в астральному плані ця відстань практично відсутня. Бо астральний план Землі стикається з астральним планом Місяця, тому, один крок і ми – на Місяці, або ще де-небудь далі.

За допомогою новітніх телескопів учені сьогодні і з Землі, і з Космосу бачать далекі зірки, галактики і визначають відстані до них. Припустимо, летіти туди декілька мільйонів світлових років, і земний розум уражається такими відстанями. Але існує альтернативний шлях. Назвемо це телепортацією, – можливо, не дуже точним терміном, але він якось відбиває істину.

Бо, на думку езотериків, Північний полюс будь-якої планети є “срібною ниткою”, що зв’язує усепланетарний розум з Космічним, то можна припустити, що представники Вищих цивілізацій з інших планет автоматично “з’являються” на Північному полюсі.

Представники Вищих цивілізацій знаходяться там невипадково: протягом 18 мільйонів років саме вони контролюють хід земної еволюції. Хід цей досить важкий, повільний, з пертурбаціями і катаклізмами – людство то зникає цілком з поверхні Землі, то знову “засівається” цими спостерігачами і розвивається в земні цивілізації.

Можливо, таємниця Гіпербореї прямо пов’язана з головною таємницею “Апокаліпсиса Іоанна”, що закінчується урочистим проголошенням:

“Се, дію все нове. Нове Небо, Нову Землю”.

Це підсумок всього Апокаліпсиса. Звучить, дійсно, серйозно і багатозначно. Але що значить “Нова Земля” і “Нове Небо”?

Цю загадку давно хотіли б відкрити і богослови, і дослідники Біблії, і дослідники Апокаліпсиса. В Америці існують кафедри в університетах по вивченню древніх пророцтв. Але, не дивлячись на багато зусиль, цю загадку ще й досі не вирішено.

Відповідаючи на це заповітне питання, можна припустити, що “Нова Земля” – це і є таємнича і легендарна Гіперборея.

У книзі “Алта-Гімалаї” М. К. Реріх наводить давню легенду про Гесер-Хана, який є це утіленням Владики Шамбали, одним з утілень тисячолітньої давнини Майтреї.

“Гесер-Хан зробив сім чаш (габал) із семи черепів чорних ковалів”.

Габали – це великі судини, облямовані сріблом, зроблені з черепів ворога. Використовуються в Тибеті в релігійних ритуалах.

“Гесер-Хан зробив сім чаш (габал) із семи черепів чорних ковалів, яких він переміг, і наповнив їх міцним вином. Піднявся до мудрої дружини Мангалгармо і віддав їй ці чаші, і почастував її. Вона взяла ці сім чаш і кинула на небо. Утворилося сузір’я Велика Ведмедиця, і сторожить воно строки”.

Про що говориться тут? Про які терміни? Строки появи Нової Землі, адже ми знаємо, що Велика Ведмедиця знаходиться над Полюсом.

І далі М. Реріх розмірковує:

“Як чудово улиті символи в ці неясні і ніби позбавлені значення слова, що зв’язують Гесер-Хана з семизначним сузір’ям Півночі. Монгольська габала і, особливо, чаші Бутанських храмів, нагадують про ті ж устремління і надії”.

Перейдемо до древніх свідчень, що, так чи інакше, згадують про Гіперборею. Про неї мовиться й у древніх зведеннях Індії, у священних книгах Аріїв, часів Зороастра, Древньої Греції.

Почнемо з індійських джерел, стародавніх Вед. Датування Вед губиться в глибині часів. Одні вважають, що їм 10 тисяч років, інші дають 30 тисяч років, а треті, узагалі, говорять – 200 тисяч років. Відповідно до Вед, саме на Півночі розташований Центр Світобудови, там, де Бог Брахма помістив Полярну зірку.

Помітьте, що там Центр Світобудови, і він не випадково зв’язаний із Плеядами, Сиріусом, Оріоном. І справа от у чому: ці сузір’я і зірка Сиріус знаходяться недалеко одне від одного. Сиріус, узагалі, вважається головною зіркою, можна сказати, центром, навколо якого обертається наша Сонячна Система. Езотерики вважають, що саме на Сиріусі знаходиться Головна Ложа Вчених чи Головна Космічна Рада Вчених, що кармічно пов’язана з нашою планетою і людством. Сиріус – це надпотужна цивілізація, яка у своєму розвитку перегнала цивілізації Плеяд, Оріона, і, можливо, у себе, на своїх планетах, що обертаються навкруг Сиріуса, спокійно спостерігають наше земне життя. Рівень їхніх знань дуже високий, як і рівень телепатії і галактичних зв’язків.

Що сказано в “Махабхараті”?

“На півночі молочного моря, до півночі від Міру”.

Міру – світова гора, вважається, що це вісь, на якій обертається наша планета. Вісь проходить з півдня на північ, від Південного до Північного Полюса і називається в древніх навчаннях горою Міру. Важливість її велика! Від того, куди вісь нахилиться, і як швидко нахилиться, залежить життя на Землі.

“На півночі молочного моря, до півночі від Міру, лежить великий острів Швета Двіпа, Білий острів чи острів Світла. Там-то і знаходиться країна, де насолоджуються блаженством. Жителі цієї країни, сміливі люди, вилучені від усякого зла, до честі і безчестя байдужі, чудові виглядом, сповнені життєвою силою. Міцні, наче алмаз, їхні кістки. Тут не живе людина жорстока, байдужа і беззаконна”.

І далі:

“Коли цар Сугриво відправляв армії мавп на пошуки викраденої дружини Рами, він попередив військо, яке послав на Північ, що їм належить перебороти лежачу далеко на Півночі область жахливого мороку, де зухвалих на кожнім кроці очікує смерть. Але далі лежить Щаслива Оселя Світла, де живуть Небесні Діви і Священні люди. Там усюди ростуть плоди, золоті квіти, і ріки течуть у золотих руслах. Там Вічний Океан і Золота Гора, вершина якої торкається Неба”.

Махабхарата дуже образно відбиває свої уявлення про існування материка. Називається він у Махабхараті Швета Двіпа, Білий острів. І у Ведах так само, Білий острів.

Тепер, що говорять священні древні книги Арійців. Що говорить Авеста, Вендідат?

“На великій Золотій Горі Хукайро”.

Це те ж саме, що і Міру по-індійськи. У кожного вчення своя назва, чи по-іншому, це вісь, на якій обертається наша планета.

“На великій Золотій Горі Хукайро, з якої спадають могутні, незаплямовані води Арві, на найбільшій вершині гір Хайраті, де обертаються зірки, Місяць і Сонце”.

У переліку зірок згадується і Велика Ведмедиця.

“Біля підніжжя високої гори Харі хлюпається величезне море Воурукаша. Посеред моря лежить острів, де живуть священні тварини і ростуть дивні рослини. Отам-то, неподалік від високої гори Харі і моря Воурукаша, заснував герой епосу Їма чудесну країну Еран-Вез”.

Більш розшифрована назва країни звучить як Ераньє-Вез. Чудесна, “божественна” країна, де люди, тварини й рослини прекрасні, де немає хвороб і нещастя, де живуть люди найпрекраснішим життям. Подивіться, адже древні вчення, тільки з різними назвами, кажуть про те саме. І це не випадково!

“Так, щедро обділив країну Великий Ахурамазда, адже ж є і підступний Анграманью”.

Це дух зла чи по-християнському Сатана.

“Що за ложку дьогтю уніс він? На жаль, злий дух наслав на Еран-Вез холод. І от уже зима на Еран-Везі, що триває цілих 10 місяців, під час якої замерзають води і земля”.

Виходить, що Бог створив чудову землю, що нагадує Рай чи Едем, але в той же час Рай перетворюється поступово в замерзлий материк, де царює морок. Клімат у Еран-Везі продовжував погіршуватися. Про це говорять нам Веди:

“І якийсь час потому, Ахурамазда сказав Їмі:

“Їмо, шляхетний син Веваіхати, на землю зійдуть згубні зими, вони принесуть сніг на 14 пальців глибиною навіть на найвищих гірських вершинах. І всі три роди тварин загинуть. І ті, що живуть у лісах і в степах, і на високих горах. Тому зроби будинок (вару) на чотири кути і великої довжині на кожній стороні, і туди збери й овець, і корів, і птахів, і т. д., і червоний палаючий вогонь”.

Відразу видно, що цей уривок схожий на Біблію, де описано, що точно так само праотець Ной будував свій всесвітній ковчег. Коротше кажучи, коли Творець попереджає свій народ, що жити стане нестерпно на Землі, а древні Арійці – з цих текстів видно, – що жили в блаженній країні Еран-Вез, але їм потрібно було йти в тепліші краї, тому що усе мало загинути від страшних морозів.

Що ж говорить нам Біблія на цю тему? Ми знаємо, що Біблія писалася дуже далеко від Полюса, але зустрічаємо в ній ті ж фрази про Північ, про Гору Півночі, на якій жили Боги, у Старому Завіті, у книзі пророка Ісай знаходимо:

“А казав у серці своєму: “зійду на небо, вище зірок Божих піднесу престол мій, і сяду на горі в сонмі Богів, на краю Півночі”.

У Іові зустрічається згадування місць, де води, як камінь міцніють, і поверхня безодні замерзає. Практично усі священні книги стародавності говорять дуже виразно те саме. У Ведах сказано, що Юпітер було найкраще видно, коли він закривав собою зірку Есхілу.

Астрономи обчислили, що подібне розташування планет і зірок відповідає зоряному небу 4-5 тисячоріччю до нашої ери. Про що це говорить? Це говорить про те, що приблизно 6-7 тисяч років тому якимсь чином цей материк існував на Землі. І не просто існував, а там було тепло. Таке непряме свідчення.

Дуже цікавий фрагмент на цю тему існує в сучасній Індії. На початку XX століття там жив досить великий учений Тілак. Він написав книгу “Арктична батьківщина у Ведах”. І він доводить, зовсім науково, посилаючись на дослідження з застосуванням математики, астрології та древніх свідчень, що Арійці колись жили в Арктичній зоні, там, де зараз Льодовитий океан. І відтіля прийшли священні книги Вед.

Зрозуміло, йому ніхто в науковому світі не повірив, світ учених переконаний, що Північний Полюс – у льодах уже кілька мільйонів років. Неуцтво сучасних учених полягає в наступному: мало з них сьогодні вірять тому, що вісь нашої планети час від часу нахиляється. Причому відхилення відбувається не безглуздо.

У езотериці існує таке поняття, як Закон восьми положень природних полюсів. Кожен стан триває приблизно чотири мільярди років. З кожним новим відхиленням осі змінюється клімат на Землі. У залежності від зсуву Полюса, навіть невеликого, льоди можуть станути. На жаль, наші вчені ще тільки “підтягуються” до ідей індійця Тілака.

Тілак же стверджує буквально наступне:

“Індуси успадкували Веди від якоїсь цивілізованої раси, що жила в країні, покритою льодовиками”.

Відповідно до Авести, Арії (шляхетні) у віддаленій давнині були мешканцями прекрасної країни. Тілак поміщає цю країну в район Арктики, відкіля Арії спустилися на Памір. Учений довів, що прекрасна Ражньє – Ваеджо чи Еран-Вез, будемо її так називати, є колискою Аріїв у районі Арктики.

Напевно, багато хто читав міркування сучасних астрологів Павла і Тамари Глоби, що шляхетна і прекрасна країна Еран-Вез знаходиться на Південному Уралі. Що відкриття Аркаїма, одного з міст Еран-Вез – це відкриття першої створеної Ахурамаздою землі.

За древніх пророцтвами Арійців, десь у 1998 році мали почати воскресати древні Арійські Боги. Відкриття Аркаїма – це, на думку езотериків, прояв на фізичному плані пророцтв про швидке відродження Святих. Зороастр останній раз втілювався в нас, на Південному Уралі, у районі між Перм’ю і Свердловськом (Єкатеринбургом), приблизно, як на те вказує Таємна Доктрина. Що ще цікавого?

У піснях ескімосів з давніх часів пригадується сонце, пальми і зелена рослинність. Опис розташування зірок у ранніх Ведах відповідає розташуванню північних зірок, про це дуже добре пише Тілак.

Але варто помітити, що народна пам’ять не настільки вже тривала, щоб пам’ятати, що було 10 чи 100 тисяч років тому. Максимум спогадів стосується декількох тисячоріч. Але те, що вони співають у себе на Півночі про тропічний клімат – це не випадково, і на це звернули увагу.

Саме цікаве і дивне те, що Махабхарата древніх індійців, Авеста і Вендідат древніх Арійців говорять про країну на Півночі досить чітко, ясно, але скупо.

Та ви здивуєтеся, наскільки багато згадок про Гіперборею в древніх Греків. Таке відчуття, що для них весь центр Світу, весь інтерес зосереджений у цій Гіпербореї. Майже всі давньогрецькі письменники, історики, поети писали про неї. То цілі поеми, то історичні дослідження. Поки нам не відомо, відкіля в них настільки точні знання про існування цього легендарного материка. Причому вони настільки були упевнені, що писали так, начебто усе відбувалося ледве чи не в їхній час, хоча уже в часи Древньої Греції ніяких реальних зв’язків з Гіпербореєю бути не могло. Але, проте, пишуть вони дуже багато на цю тему, з любов’ю і пристрастю. Так красиво розписують, хоч у реальності ніхто не спілкувався з Гіперборейцями, і в країні цій дивній не був.

Отут можна, мабуть, тільки припустити, що більшість Греків – це втілені Гіперборейці. Оця пристрасть, туга за втраченою Батьківщиною, вочевидь, і спонукує на таку творчість, хоча вже загублені і наука, і ті колосальні знання, що існували колись…

Тепер розглянемо, що, наприклад, пише Аполодор Афінський. Мова йде про міф про похід Геракла за яблуками із саду Гесперид.

“Ці яблука знаходяться не в Лівії, як стверджують деякі, а в Атланті, там, де живуть Гіперборейці. Сад Гесперид, поміщений на краю світу. Добратися до цих Ріпейських гір, тим пак, перевалити їх, не міг жоден смертний”.

З одного боку, ніби усе реально. З іншого боку – як же реально, якщо жоден смертний туди не може потрапити? Увесь час зустрічаються протиріччя.

“Заважали цьому холод і гори та чудовиська, що їх охороняють, – дракони і грифи”.

Так поет вийшов з становища – не могли потрапити туди, тому що холод і охорона.

“Незважаючи на те, що Ріпейські гори і країна Гіперборейців розташовані на Крайній Півночі, і пройти до них заважає нестерпний холод, клімат у цій країні зовсім не полярний”.

Отак автор робить дивний висновок, що

“Ця земля завжди зігрівається ласкавим літнім сонцем”.

Завжди! Як же все це розуміти? Холод заважає, але, незважаючи на все це, клімат там не полярний, а завжди світить ласкаве літнє сонечко. Звернімо особливу увагу на це! Звичайно, усе це невипадково. Чи ось ще одне давньогрецьке свідчення:

“Народ цей. Гіперборейці, жив щасливим життям. Він не знав ні розбратів, ні хвороб. Смерть до людей приходила тільки від пересичення життям”.

Давньогрецький письменник Лукіан дуже скептично ставився до усього незвичайного і завжди боровся з письменниками, які, з його погляду, проповідували щось містичне. От що він пише про зустріч з Гіперборейцем:

“Я вважав зовсім неможливим вірити їм, але, однак, як тільки вперше побачив літаючого іноземця-варвара, він називав себе Гіперборейцем, я повірив і виявився переможеним, хоча довго протидіяв. Що, справді, залишалося мені робити? Коли на моїх очах, вдень, людина носилася у повітрі, ступала по воді, і повільним кроком проходила крізь вогонь”.

Аполлон – це Верховний Бог у Древній Греції й в інших країнах. Власне, це уособлення Сонця.

“Гіперборейці – народ, у якому найбільш яскраво відбивається сам Аполлон”…”Народ, найбільш йому бажаний, жерці Аполлона, його слуги, народ, серед якого він більш за все любить перебувати й у якому більш за все здійснюються всі його пророцтва”…”Найбільш радіє Аполлон їхнім вічним веселощам і побожним молитвам”…”Завжди там хороводи дів, лунають звук ліри і спів флейти. Кучері, увінчані золотим лавром, радісно носять вони. Ні хвороби, ні згубна старість не мають влади над Священним народом. Живуть вони без марної праці і боїв, уникнувши найсправедливішої Немезиди”.

Навіть по таких уривках видно, наскільки уявлення древніх Греків про Гіперборею було десь правильним і десь легендарним, ледве не міфічним. Важко часом повірити, тому що у той час ніхто їх не бачив. За Діатуром видно, що Гіперборейці рекомендувалися як народ, що населяє цілу країну, посвячену Аполлоном. Помітьте, цілу країну! Не просто острівець!

“Сам Бог відвідує цю країну періодично”…”Країна ця на межі північного вітру Борею, і царями там є його нащадки”.

Беремо наш фольклор. Є в нас сказання про острів Буян. Особливо популярний цей острів у примовках, молитвах, заклинаннях. Найбільше в заклинаннях! Згадаєте, напевно, багато хто зустрічав, і від бабусь і дідусів чули. Так, Буян – це той же Еран-Вез, він же – Арктида і Гіперборея, і знаменитий острів Туле, таємнича прабатьківщина Арійців. Фашисти навколо цього таке розгорнули! Так що ж Буян?

“Кажуть мудрі люди, що колись на острові Буяні побудували підземний палац і знесли туди з усієї Землі всю мудрість, у книгах писану, у камені висічену”…”І над тим місцем посадили дуб. Коли знаєш закляття, можеш у цей палац спуститися. А найголовніша мудрість і найважливіші секрети на кулі і золотих каменях записані”.

Золотий камінь, по-слов’янськи Алатир-камінь – це чи не головний герой усіх сказань і легенд.

“Прочитаєш ці письмена, довідаєшся про усе на світі”.

Саме в Арктиді існує таке місце. Тобто в Гіпербореї, у Еран-Вез, на острові Туле існує таке місце, де зібрані всі знаки Землі. Ще одна цікава частина епосу. Його записав один радянський етнограф у 1924 році на Новій Землі:

“Якщо пройдеш льоди, йдучи до Півночі, і перескочиш через стіни вітрів що кружляють, то потрапиш до людей, що тільки люблять і не знають ні ворожнечі, ні злості”…”Але в цих людей по одній нозі, і окремо вони не можуть рухатися. Тому вони люблять і ходять, обійнявшись. Коли вони обіймаються, то можуть ходити і бігати. А якщо вони перестають любити, зараз же перестають обійматися і вмирають. А коли вони люблять, вони можуть творити чудеса”.

Казка – неправда, та у ній натяк. Дійсно, дива починаються тоді, коли приходить любов. Ще одна казка північних народів.

Саамський мисливець шукає дорогу в завірюсі і, обійшовши скелю, раптом виявляється в іншому світі, де уже немає заметілі, тепло і світить яскраве сонце.

Звичайно, казка, але знову ж… Гіперборейська.

ГІПЕРБОРЕЙЦІ ПІВНІЧНОГО СТЕПУ

За п’ять тисяч років, що пройшли з пори, коли колесо першого воза прим’яло степову траву Півночі, перемінилася не одна епоха. Двісті поколінь – і кожне з них мало свій, особливий, тільки йому властивий світ, побут. Сьогодні можна лише глянути на матеріальні відбитки минулого. Не мудруючи зайвого, скажемо, що ці відбитки прийнято групувати по археологічних культурах і епохах.

Нижче можна ознайомитися з деякими віхами гіперборейського життя…

Ця невелика ландшафтно-географічна область ледь складає за площею двохсоту частину Росії. Та, навряд чи на всій території усієї країни знайдеться ще один куточок з такою ж кількістю різноманітних і ефектних пам’ятників первісного мистецтва. Найбагатші старожитності цієї землі з XVIII століття привертали увагу землеописувачів і етнографів, археологів і мистецтвознавців, грабіжників курганів і езотериків, – загалом, усіх, кому з тієї чи іншої причини небайдужа художня спадщина далекого минулого.

“Величезним азіатським цвинтарем” назвав ці місця Й. Г. Мессершмідт – перший європеєць, що побував тут.

Власне, уся ця країна – Мінусінська улоговина (географічна назва), Хакасія (етнографічне, національно-культурне) – дотепер являє собою суцільний величезний ландшафтно-історичний заповідник. Навіть після того, як тисячі пам’ятників виявилися під водами Красноярського водоймища, а безліч інших було цілком чи частково зруйновано в ході так званого освоєння цілинних земель, тут залишаються ще десятки тисяч різних споруд древніх часів – курганів, могильних огорож, кам’яних стел і менгірів, святилищ, фортець і храмів. Кількість же наскальних малюнків – від скромної тамги (родового знака) до багатофігурних писаниць, що займає сотні квадратних метрів площі – ніхто ніколи і не намагався обчислити.

Чим пояснити подібну концентрацію стародавностей?

Починаючи з IV тисячоріччя до нашої ери й аж до татаро-монгольської навали ця область знаходилася у вкрай своєрідних, фактично – унікальних, історичних і культурних умовах, будучи одночасно рубежем, перехрестям і надійним притулком.

Мінусінські степи з усіх боків оточені горами – Кузнецьким Алатау, Східним і Західним Саяном. Тільки на півночі вузький лісостеповий коридор йде до заходу між двома масивами непрохідної тайги – гірської на півдні, рівнинної на півночі. По ньому можна було потрапити сюди з Великого євразійського степу – величезного і своєрідного культурного світу, древня історія якого ще, власне кажучи, не написана.

Поширившись від Дунаю до Хуанхе, знаходячись у контакті з великими цивілізаціями Європи, Ближнього і Середнього Сходу, Китаю, народи цього світу усмоктували культурні досягнення, духовні і художні цінності осілих хліборобів, переправляючи їх з одного кінця Старого Світу на інший.

Однак значення Великого Степу в історії людства далеко не вичерпується подібним транзитом. Тут, у нескінченних просторах євразійських рівнин, завжди було багато волі для тих, хто її шукав, багато небезпек і труднощів, у подоланні яких росла сила духу степових мешканців, багато часу, щоб осмислити хитросплетення стихій і доль і спробувати побачити суть взаємин Бога, світу і людини.

Вихідцями звідси створюються священні гімни Рігведи й Авести. Тут народжується героїчний світ Євразії, що розтрощив згодом великі древні імперії Риму і Китаю і виникає ідеологія, що стала основою для формування феодального суспільства. І що для нас, можливо, найголовніше, усі ці пошуки відбиваються в культурі і мистецтві народів, населявших цей своєрідний світ.

Мінусінська улоговина, древня Хакасія – крайній північно-східний рубіж цього світу, – затишна затока великого степового океану. Потрапивши сюди, народи степу в спокійній обстановці починали втілювати в реальність приховані можливості їхньої культури, що залишалися незатребуваними в нескінченних блуканнях на просторах Євразії.

Може, ще важливіше те, що, виявившись тут, вони вступали в тісний контакт із зовсім іншими людьми зі своїми багатими традиціями – сибірськими мисливцями і шаманами, що населяли тайгу на навколишніх горах і північних рівнинах. Кращі досягнення тих і інших сплавлялися воєдино, даючи настільки яскраві і могутні культурні спалахи, що їхні відгомони досягали древніх цивілізацій Старого Світу.

Нам зараз доступна лише невелика частина створеного древніми мешканцями Мінуси – похоронні кургани й огорожі, писаниці, фортеці і храми. Про них і піде далі мова. У Хакасії є окремі пам’ятники кам’яного віку, однак, у порівнянні із сусідніми регіонами, досить бідні і маловиразні. У ті часи Мінусінська улоговина була надто рідко заселена і відокремлена від древніх цивілізацій, що формувалися, не маючи з ними ніяких зв’язків. Звичайно, у племен, що заселяли ці місця, не могло не бути своїх художніх традицій, напевно – яскравих і цікавих, але слідів від них практично не залишилося.

Ситуація різко міняється на рубежі IV і III тисячоріч до нашої ери, із приходом у регіон степових племен східних індоєвропейців. Культура цих племен зветься афанасьєвською. Рухливі скотарі на чотирьохколісних візках, будівельники курганів і кам’яних кіл – кромлехів, вони приносять сюди нові традиції, новий кругозір, новий світогляд. З’являються перші мідні вироби. Кам’яний вік кінчається. Починається епоха енеоліту-бронзи (початок III-го – початок I-го тис. до н. е.).

Починаючи з афанасьєвської епохи, ми можемо простежити становлення і розвиток основних ліній архітектурного, образотворчого і декоративного мистецтва. Вони будуть існувати тут протягом тисячоріч, то розцвітаючи, то переживаючи тимчасовий занепад. Однак яскравий і своєрідний вигляд древніх культур Мінуси завжди буде визначатися саме ними.

По-перше, це традиція створення ландшафтно-архітектурних комплексів на основі курганів і мегалітів (від грецького “мегас” – “великий” і “літос” – “камінь”; кам’яні огорожі, кромлехи, окремо стоячі стели і статуї). Поховання в курганах і мегалітах предків родини, роду, племені, робили ці місця священними для древніх індоєвропейців. Поширившись разом з їхніми племенами на величезній території від берегів Атлантики до Монголії і Китаю, у степовому світі ці спорудження здобувають особливе значення.

Під час відсутності великих осілих поселень, вони стають практично єдиними культовими, церемоніальними і суспільними центрами, що символізують єдність древніх суспільств і приналежність їм даних земель. Вони ж відіграють роль просторових знаків, позначаючи межі територій і служачи орієнтирами шляху.

Найбільш великі і значні курганні могильники і мегалітичні комплекси згодом набувають складного планування і стають дійсними музеями древніх традицій прямо під відкритим небом.

Народжена в древній Хакасії ще, певно, в епоху каменю одна з найдавніших – це традиція наскельних малюнків. Розмаїтість сюжетів, стилів, способів нанесення і художніх цінностей цих малюнків свідчить про те, що вони створювалися в різні часи, різними людьми і зовсім з різними цілями.

Серед них явно присутні як почеркушки, зроблені на скелях простими пастухами, так і найскладніші композиції, що мають чітко культовий характер чи оповідають про історичні події, які мали місце. Останні (а досить часто і перші!) виконані з чудовим почуттям композиції і стилю, нерідко дуже експресивні і виразні. У порівнянні з курганною традицією, мистецтво наскельних зображень не настільки ритуалізовано і перенасичено змістом, але саме воно надає нам унікальну можливість глянути на древній світ очима його мешканців.

Мистецтво орнаментації і декорування кераміки – зароджується також ще в неоліті і переживає протягом свого існування кілька епох розквіту й занепаду. У кращі часи тут створюються чудові зразки керамічного мистецтва. По них ми почасти можемо уявити собі, наскільки різноманітно була тут декоративна художня творчість. Тільки іноді, завдяки винятково сприятливим умовам, до нас доходять окремі фрагменти інших його зразків – аплікації на шкірі, орнаменти на тканині, різьблення по дереву.

Час від часу в могилах і випадкових знахідках трапляються гравірування на камені і кістках, похоронні маски. Однак, нерідко, будучи чудовими за своєю художньою вартістю, вони все-таки не дають можливість простежити лінію розвитку такого мистецтва протягом тисячоріч.

Повернемося до афанасьєвської епохи. Культура Мінусінської улоговини того часу ще глибоко провінційна в порівнянні навіть з культурами західної частини степу. Цей регіон поки тільки заселяється й освоюється, прибульці облаштовуються і накопичують сили для майбутнього розвитку. Однак вже в цей час починають споруджуватися великі мегалітичні і курганні пам’ятки, наприклад Велике Кільце – кругла кам’яна огорожа діаметром близько 40 метрів і висотою близько 1 метра, складена горизонтальною кладкою. (Чи не звідти І. А. Єфремов запозичив свою ідею “Великого Кільця”? – В. Штилвелд та І. Сокол). Усередині її – кілька поховань, що належать афанасьєвській і наступній – окунєвській культурі. Зустрічаються досить складні курганні могильники, що включають до декількох десятків насипів первісною висотою до 2-3 метрів.

Керамічні вироби афанасьєвців являють собою горщики різної величини, здебільшого цілком покриті орнаментом, відтиснутим гребінкою чи гладкою пластинкою. Звичайно це просто імітація фактури плетених чи в’язаних виробів, але зустрічаються і більш складні композиції – деревоподібні, аркові і т. д. Особливу групу представляють курильниці – багато орнаментовані невеликі чаші на круглому чи хрестоподібному піддоні, пофарбовані охрою.

Серед учених нема єдиної думки про те, які саме писаниці належать до афанасьєвської культури. Можливо, що вже в цей час починають зводитися стіни гірських фортець і встановлюватися перші кам’яні статуї. Однак свого справжнього розквіту ці явища досягають у наступну – окунєвську епоху.

Десь наприкінці III тисячоріччя до нашої ери в Мінусінську улоговину проникають нові люди з заходу. Вони приносять нові релігійні і світоглядні ідеї. Змінюється вид і форма похоронних споруд. Зі сходу приблизно в цей же час приходять сибірські племена з розвинутими шаманськими традиціями і пов’язаним з цими традиціями своєрідним художнім стилем – так званим ангаро-байкальським. У замкнутому просторі Мінусінської улоговини виникає “гримуча суміш” різних культурних традицій. Їхнім спадкоємцям тут нікуди розвивати експансію вшир, і вони спрямовуються вгору. Народжується окунєвський культурний феномен.

Окунєвці, повною мірою використовуючи спадщину своїх попередників, переробили його в нові яскраві форми. Похоронні огорожі стають чотирикутними. Вперше в них включаються невеликі стели, ніби передбачаючи ті зміни, що відбудуться через тисячу років. Найяскравіша поховально-культова пам’ятка тієї епохи – Туїм-кільце – демонструє нам зв’язки з культурними традиціями Північно-Західної Європи. Тут навколо квадратної огорожі з викладеними з каменю діагоналями споруджений кромлех з укопаних менгірів діаметром 84 метри, зовсім аналогічний сучасним йому кромлехам з мегалітичних пам’яток Британії, Франції, Північної Німеччини. Хто був похований у центрі цього комплексу – залишається тільки догадуватися.

Уміння використовувати ландшафтні форми для спорудження культових, церемоніальних та інших пам’яток високого статусу, повною мірою виявило себе в будівництві, можливо, самих дивних і загадкових об’єктів, відомих на цей день у Хакасії. Це гірські фортеці-“све”.

Стіни їх оперізують виразні ландшафти на долини, оточені горами. Це стрімчаки, вершини вигадливої форми, могутні скельні виходи. Є випадки, коли стіни радіально розходяться від таких точок. Висота цих стін – від 0,5 до 2 метрів і в давнині вони були значно вище. Іноді рубежі фортеці тільки позначені поруч вертикально укопаних невеликих плит.

Зрозуміло, що велика частина цих споруд фактично непридатна до оборони. Більш ймовірна переважно культова функція “све”. Чудовий огляд на десятки кілометрів і краса гір й скель, що панують над долиною, робили їх ідеальним місцем для всіляких обрядів. Що ж стосується стін, – хто знає, мабуть, древні жерці і шамани відгороджувалися ними один від одного. Півкільце середньовічних укріплених монастирів на південь і схід від Москви теж не дуже-то могло утримати орди кочівників. Його оборона була інша – духовна.

Про те, що окунєвці дещо розуміли і бачили в сфері духу, наочно свідчать найяскравіші пам’ятки епохи – окунєвські кам’яні статуї і стели.

Дивні, іноді навіть дивовижні персонажі дивляться з них на нас – трьома очима. У багатьох з них від трьохчастинної личини відходять роги чи відростки. Носа нема, є тільки ніздрі і, як правило, крислатий рот. Зверху головних личин – дві вертикальних лінії, між ними – маленькі личини, якісь знаки. Усе це увінчано то баранячою головою, то ще однією личиною. Нижче центральних, основних личин часто зображені груди і живіт, що перетворюються при погляді збоку в морду хижака. Як правило, на грудях чи збоку личини, іноді ледь вище зображені кола з чотирма відростками. Найчастіше так само оформлене “третє око” посередині чола.

Кого зображують статуї і стели? Версій на цей рахунок більш ніж досить, і жодної загальноприйнятої серед них немає. Можливо, що тут ми бачимо різних духовних істот, які належать, переважно, до нижнього світу. А хто з них боги, хто демони, а хто просто духи-союзники – поки не сказати…

Два століття досліджень окунєвських зображень ясності не внесли. Крім статуй і стел, цією епохою датується велика кількість малюнків на скелях і плитах похоронних споруд. Тут теж повно фантастичних істот, але є і цілком реальні звірі, люди, візки. Реалістичні, хоча і, безсумнівно, стилізовані і зображення жінок на окунєвській дрібній пластиці. Окунєвська кераміка, відрізняючись від афанасьєвської, не настільки виразна, як інші вироби і пам’ятки окунєвців. Металопластика в той час ще перебувала в зародковому стані.

Значення цієї епохи важко переоцінити. Положення регіону на стику культурних світів привело до того, що жерці, шамани, художники цих місць створили основу для розвитку цілого ряду духовних плинів Сходу.

Ряд елементів індо-буддійської традиції, даосизму, багатьох видів сибірського шаманізму вперше знаходить своє відображення саме в окунєвському мистецтві. Якісь дуже важливі події відбуваються тут у цей час. Є багато здогадів на цю тему, але поки, як казали древні, почекаємо того, хто знає. Можливо й тут знайдуться сліди прадавніх гіперборейців, чи їхнього тривалого шляху на південь…

Якщо ж порівняти клімат Євразії та Північної Америки, то побачимо феноменальну річ: клімат Європи та Америки на одній географічній широті приблизно однаковий, а от в Сибіру, який є північною частиною Азії, суворий клімат сягає дуже далеко на південь, ніби навмисне консервуючи стародавні ареали і віддаляючи їх вивчення на майбутнє.

Що ж стало із самими окунєвськими північними магами – не відомо. У всякому разі, коли нова хвиля степових племен із заходу приходить у древню Хакасію, в археологічних знахідках не спостерігається слідів контактів між прибульцями і старими жителями цих місць. Їх ніби поглинають простір і час! Окунєвський феномен угасає сам по собі, залишаючи лише неясні перекази народів Євразії про щасливі долини Півночі.

Недавно ж було припущено, що саме до цих місць може належати частина античних переказів про Гіперборею. Цікаво, що в цьому разі гіпотетична Гіперборея постає як історичний конгломерат народів на неозорих Євразійських просторах.

РОСІЙСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПОЛЮВАННЯ ЗА ГІПЕРБОРЕЙЦЯМИ

У серпні 1997 року в центральній частині Кольського півострова було зроблене відкриття світового значення. Уперше за Полярним колом виявлені залишки найдавнішої цивілізації.

Знаменитий мандрівник і дослідник Тур Хейєрдал довів міжконтинентальний зв’язок цивілізацій у далекому минулому. Відправляючись на Південь, він знайшов там сліди “Північних богів” – героїв древньої цивілізації, стійка пам’ять про які збереглася в книгах і переказах багатьох народів.

Чому ж більшість дослідників шукали “колиску людства” у південному напрямку, а не на Півночі?

Занадто вже не в’язався його нинішній суворий клімат з думкою, що колись за Полярним колом шуміли пишні ліси й існувала древня цивілізація. І тільки дані сучасної науки про те, що нас від древніх часів відокремлюють глобальна зміна клімату, потопи, землетруси і т. д., змусили вчених по-іншому глянути на північні землі.

Саме туди відправилася експедиція “Гіперборея-97” під проводом доктора філософських наук Валерія Дьоміна. Відкриття, що вона зробила, багато в чому обумовлене правильним вибором конкретного місця – у самому центрі Кольського півострова.

Сама назва півострова, утворена від ріки, що тут протікає, – Коли, означає Сонячну землю, а гіперборейці були сонцепоклонниками. Саме гіперборейські жерці заснували перший храм Бога Сонця в Греції – у Дельфах. Коло (Коляда) – одне з древніх слов’янських назв Сонця. Свята й обряди на честь його (колядки) дожили до наших днів.

Інший аргумент пов’язаний з реальною подією початку минулого століття. Справа в тім, що в експедиції були попередники. На початку 20-х років у той же район була послана експедиція під проводом А. Барченка. Офіційно їй доручалося вивчити проблеми меліорації, економіки і побуту місцевого населення – саамів.

Восени 1922 року попередники сучасної експедиції знайшли на скелях біля священного для саамів Сейдозера силует величезної 70-метрової фігури з хрестоподібно розкинутими руками. Виявилося, що виконаний невідомим техногенним способом малюнок здавна шанувався місцевим населенням і був прозваний “Старий Куйва”. На берег озера вела древня брукована дорога. І це в місцях, де тоді не було навіть троп!

Зважаючи на все, зведення про відкриття потрапили в руки ВЧК і були засекречені. Мало ми знаємо і про долю самого А. Барченка. Відомо тільки, що наприкінці 30-х років він був розстріляний.

У районі гірського масиву “Ловозерські тундри” і саамського священного Сейдозера був виявлений могутній мегалітичний комплекс (споруда з величезних каменів). Він знаходиться на важкодоступній плоскій вершині гори Нінчурт. Дивно, але всього в 150 метрах від знахідки пролягають шляхи туристичних маршрутів. Тут бувають щорічно сотні людей.

Сам комплекс до певного часу як би ховався від чужих очей! Для місцевих жителів цей район довгий час був не тільки священним, але і заборонним. Крім того, за твердженням геологів, тут мають місце різні аномалії. Ще учасники експедиції Барченка випробували їхній вплив на собі. Наприклад, біля таємничого, що іде кудись під землю, лазу, у який вони навіть не заглянули через почуття пригніченості, що охопило їх раптом, і страху.

Сам комплекс складається з циклопічних кам’яних споруд, більшість яких вирізані прямо в скелях: багатометрові ступені, геометрично правильні плити. Деякі з них просвердлені невідомим суперсвердлом на метрову глибину.

На поверхні скель виявлено безліч вертикальних пропилів-жолобків, подібних до тих, що роблять при геологічних пробах. Але на відміну від останніх, вони розташовані занадто близько одне до одного. Деякі пропили мають горизонтальні відростки, що робить їх схожими на якісь знаки. Якщо ж це сліди сколів каменоломні, то можна уявити собі, які незвичайні інструменти і матеріали використовувалися для цієї гігантської роботи.

На одній із плит написано два знаки: тризубець і квітка, що нагадує лотос. Такої ж форми кам’яна квітка була знайдена в іншім місці групою Барченка, але нам поки не вдалося його знайти.

Дивні ступені явно ритуального колодязя. Вони згладжені незліченною кількістю доторків і ведуть до провалу, що утворився порівняно недавно.

На іншій його стороні знаходиться найзагадковіший об’єкт комплексу – “обсерваторія”. Це утоплений у скелі і спрямований у небо 15-метровий жолоб з візирами. Вісь коридору йде в небо під кутом у 120 градусів з напрямком на північний захід. Туди, де можна спостерігати захід небесних світил. Фахівці експедиції визначили, що жолоб націлений на сузір’я Оріона, що знаходиться в цьому місці під час літнього сонцестояння. А це відповідає астрологічним законам. Це колодязь, з якого навіть вдень видно зірки. Але є більш дивний і важливий збіг. На те ж сузір’я Оріона спрямовані коридори Великої піраміди в Гізі. І знаходиться вона практично на тім же меридіані. Прокресліть на карті лінію від центра Кольського півострова вниз по меридіану. І ви упретесь у дельту Нілу! Згадка про Оріон зовсім не випадкова: три піраміди повторюють на землі розташування його центральних зірок. Це уже не гіпотеза, а дані сучасних учених.

Сам “комплекс” охоплює не тільки вершину гори Нінчурт, але і весь район Сейдозера. “Старий” розташований на протилежному боці озера, лівіше, і в ясну погоду видний за декілька кілометрів. Правіше, за протокою, повинен знаходитися лаз, який дослідники не знайшли. Там величезні завали, а на його пошуки був тільки один день. Члени експедиції знайшли там лозу дикого винограду. От вам і ще одна аномалія тутешніх місць – зовсім незвичайний для північних широт мікроклімат.

Луяврурт – так, коротко і звучно, називають саами Ловозерський гірський масив, кільцем своїх хребтів охопивший священне Сейдозеро. Ці гори дивно красиві у своїй завершеній цілісності, у своїй замежності стосовно околишньої плоскої лісотундри: казковою міцністю чи руїнами циклопічного храму здаються вони, коли підходиш до них з півдня, по березі Умбозера. А якщо наближатися до Луяврурту з півночі або північного заходу, з боку селища Ревда, здалеку стає видно глибоку ущелину, що розколола стіну гігантської твердині, нібито ворота святилища…

БІЛЯ ПОРОГУ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ

Декілька років назад дослідник Півночі А. Риков висловлював думку, що саме цирки Раслака могли в минулому сприйматися саамами як вхід у підземний світ.

Експедиції 1997 року не вдалося знайти “дійсних” печер – таких, як та, що видно на знімку, зробленому експедицією Барченка. Хоча не виключено, що є вони в цих цирках – таяться за нетанучим фірном, що заповнює глибокі тріщини в їхніх скельних стінах. Ці тріщини неширокі: провалені в них брили цілком могли десь застрягти й утворити щось подібне до зводу печери – звичайно, не дуже глибокої. А от що стосується входу в підземний світ…

Дійсно могли так сприйматися тріщини в скельних обривах – похмурі і величні, що ідуть у надра гір. Та й самі цирки Раслака виглядають як створені природою храми. Особливо Східний цирк: він менший і компактніший Західного – майже правильної форми амфітеатр; та до того ж біля входу в цей цирк, прямо посередині вузької лощини, піднімається незвичайний останець. Коли придивишся до нього, видно, що це напівзруйнований стрімчак; але на перший погляд він дуже нагадує вознесену на невеликий пагорб групу стоячих каменів-менгірів. Деякі стоять прямо, інші нахилилися… Справжній нерукотворний Стоунхендж!

Чи не шанувалася ця дивна скеля як сейд? Дуже можливо. І цілком припустимо, що самі цирки біля підніжжя Аллуайв (а не тільки ущелини в їхніх стінах) ніколи вважалися чимось на зразок храмів, присвячених богам підземного світу чи відмежовуючих вхід у цей світ. Цирки розташовані на північному заході Луяврурта, а на північному заході сусідніх Хібін, що теж являють собою кільцевий гірський масив, чия сакральна географія, вочевидь, схожа з ловозерською, – на північному заході Хібін знаходиться Юм’єчорр, – “Гора мертвих”, розсічена похмурою ущелиною. До речі, саамський корінь “юм”, пов’язаний зі смертю, дуже нагадує санскритське ім’я давньоіндійського бога Ями – бога загробного світу…

Усі ці умовиводи побічно підтверджуються ще однією обставиною, яка стає очевидною не відразу, але лише тоді, коли відміряєш не один десяток кілометрів по верхових нагір’ях Луяврурта. Усі вони майже безжиттєві: на висоті 800-900 метрів над рівнем моря в заполярних горах уже починається зона арктичної пустелі. Але різниця все-таки є: на тих самих висотах у північно-західній частині Луяврурта, над цирками Раслака, дійсно тягнеться дика кам’яниста пустеля з рідкими плямами мохів, а зовсім поруч, на схід, за ущелиною Ельморайок, картина зовсім інша. Тут уже – не обитель смерті, а начебто якась незрима життєдайна сила підтримує серед кам’яних брил зовсім не умираючу тундрову рослинність, хоча і не утворюючу суцільний покрив.

З восьми гір, що оточують Сейдозеро, більшість залишилися необстеженими. Не відшуканий і таємничий лаз, у якому побувала група Барченка, а також не досліджено декілька печер, що знайшли перед самим від’їздом. Існує домовленість із професійними аквалангістами для обстеження Сейдозера. Місцеві рибалки і мисливці говорять, що риба періодично кудись іде. Очевидно, там мається як би подвійне дно, “кишені” і проходи під берегами. Згадайте і бруковану дорогу, що веде до берега озера!

Значення відкриття експедиції “Гіперборея-97” охоплює найсерйозніші проблеми. І справа не тільки в можливості зміни хронології світової історії і, безумовно, Росії (наукових даних уже предосить), не тільки в розгадці легендарних технічних досягнень древніх, що цілком можливо. Дане відкриття і його розвиток можуть стати одною з найважливіших ланок у протистоянні процесам атомізації, роз’єднання, ксенофобії, що потрясає сучасне світове співтовариство останнім часом. У ньому можна побачити зерна нової ідеології, точніше, дуже старої ідеї єдності світу і Бога, корені якого ідуть у глибини передісторії…

ГОРА ШЛЮБНОГО ЧЕРТОГУ

Надзвичайно живий для таких висот верхового плато гори Карнасурта, біля священного джерела і маленьких, чарівно квітучих луків серед кам’яних осипів перевалу Ельморайок.

Глибоко значна сама назва гори Карнасурта – “Гора Ворона”. Міфологічний цикл Ворона (і бога-миродержця, і культурного героя) визнаний однією з найважливіших особливостей палеоазіатської культурної традиції (північного сходу Сибіру), а також духовної спадщини індіанських народів північної частини Американського материка. Можливо, цей образ – прикмета палеоарктичної, північної гіперборейської культури?

Цілком можливо, що святині цієї палеоарктичної культури – хоча і нерукотворні – знаходяться неподалік від Карнасурти, на плосковершинному гірському хребті, що простягнувся на схід від неї, північніше Сейдозера. Плавно переходять одна в одну гори, що складають цей хребет – мрячний Селсурт, Куетнючорр, Кемесьпахкчорр. Остання в цьому ряді, найсхідніша гора Вавнбед відокремлюється від інших досить глибокою долиною.

Несподіванки починаються на цьому хребті вже з Карнасурти. У південно-східній частині її верхового плато, там, де воно піднімається, непомітно стуляючись з такою ж згладженою вершиною гори Ельморайок, серед розсипів кам’яних брил просліджуються плиткові могили – подібні до тих, що збереглися в багатьох місцях Кольського півострова. Але всі ці древні некрополі розташовані на берегах морів, озер чи рік – там, де є джерела їжі і дрова для багаття, а тут, на висотах, і сніг сходить усього місяці на два, та й то не цілком…

Але так було не завжди. Декілька тисяч років тому, за палеокліматологією, середня температура січня на Кольському півострові не опускалася нижче нуля. Можливо, тоді й у горах були місця, придатні для життя? Є неподалік від озера і рівний не порушений могутніми потоками талих вод майданчик: може це було місце древнього поселення?

Утім, люди могли і не жити на верхових плато (хоча саамські легенди про чудь, що пішла “у скелі” – на гори? – начебто про це свідчать). На висотах могли ховати шаманів, жерців. Можливо, саме такий “грецький” некрополь зберігається на плато між горами Куетнючорр і Кемесьпахкчорр – приточні могили і невисокі курганчики з валунів, що нагадують могильника на березі Білого моря, чи у тоневій хаті Великі Юрики (могильник був відритий у 1930-і роки московським істориком А. Нікітіним). Тут же, нагорі, могили розташовані на дивно красивому нагір’ї, що витягнулося точно на схід, плавно здіймаючись до двох груп скель – древніх, напівзруйнованих, схожих здаля на руїни ельфійських твердинь із книг Толкієна.

Як осмислювали ці чарівні скелі далекі предки нинішніх Лапландців? Пригадується тлумачення західних езотернків-традиціоналістів: священні скелі – саме неопрацьовані скелі – це символ Великої Богині-Матері, її таємного лона, що родить світ. Адже дотепер палеоазіатські народи північного сходу Сибіру називають перевал “камінь-мати”.

Можливо, і палеоарктичні жителі Луяврурта саме так сприймали нерукотворне святилище на горе Кемесьпахкчорр? Сама природа звела ці твердині строго на сході від похмурих цирків Раслака. Якщо там, в обителі смерті, Сонце ішло в підземний світ, то тут, на сході, воно відроджувалося, виходячи зі скельних “ворот неба” – з лона Великої Матері. Дуже схожі образи були знайомі сонячним містеріям Єгипту. І, можливо, як у Єгипті, тут вважалося, що покійний ототожнюється із Сонцем і теж воскресає разом з ним. А назва гори Кемесьпахкчорр? Саами переклали його І. Боєву як “Гора Злягання” (уживши, щоправда, більш просте слово). Може, це ключ до розуміння древніх містерій Півночі? Гора Шлюбного Чертогу, де здійснюється таїнство воскресіння Сонця, людини і світу. Відгомони обрядів із приблизно таким символічним змістом дійшли, принаймні, до початку ХХ століття: про це чув А. Нікітін, що багато працював на Кольській Півночі…

ГАЛЕРЕЯ, ЩО ВЕДЕ В НЕБО

Отже, у гігантському храмі гірського масиву Луяврурт намітилося щось цілком визначене і глибоко сакральне – як би один із храмових бокових вівтарів чи престолів, розташованих у північній частині Ловозерських гір. Але може статися, що отут є й інші “сакральні осі”? Скажімо, напрямок північний захід – південний схід, намічений ущелиною Ельморайок. Якщо подумки продовжити контур цієї ущелини, лінія перетне священне Сейдозеро і пройде через гору Нінчурт. А її назва перекладається як “Жіночі груди”. Знову вказівка на образ Великої Богині, на нові святилища?

Так, саме на горі Нінчурт були зроблені дивні (хоча ще не зовсім зрозумілі) відкриття. Ці знахідки зробив Ігор Боєв.

Величні руїни на горі Нінчурт приголомшують, тому що відразу відчувається: це ІНШЕ! Інше стосовно відомих культур євразійської Півночі. Будівельники біломорських лабіринтів могли, наприклад, спорудити кам’яну шухляду-могилу на вершині невисокого прибережного пагорба, але аж ніяк не обсерваторію в безжиттєвому високогір’ї.

…Похилий коридор п’ятнадцятиметрової довжини, вирубаний у скелях, наполовину завалений уламками нетовстих плит; можливо, це залишки перекриття, що звалилося. У нижній частині коридору – могутній скельний виступ, бездоганно прямокутний, на ньому вирубано вертикальний жолоб довжиною майже в людський ріст і шириною близько 10 сантиметрів; бічні краї жолоба скошені назовні, утворюють чіткий трапецієподібний профіль. Верхній кінець коридору закінчується виступом поменше, з більш коротким жолобком-“пропилом” на ньому. Є “пропили” і на стінах коридору.

Вісь коридору веде в небо – майже над самою лінією обрію, що тут утворений краєм верхового нагір’я. Азимут коридору – трохи більш 120 градусів; уздовж його можна було дивитися на північний захід, спостерігаючи захід небесних світил, які заходили за гору Нінчурт. Чи ж у протилежному напрямку – на південний схід.

Незгладиме враження справляє коридор обсерваторії. Зараз він завалений приблизно на половину своєї довжини, але збережені ділянки стін, місцями зім’яті, розірвані переміщеннями скельних шарів, що запам’ятали тисячолітню роботу стихій, які намагалися стерти з лику гір утвори людських рук. Можливо, цього не відбулося тому, що творці обсерваторії гранично гармонічно “вписали” її в древні скелі, вибравши місце, де напрямок тріщин у гірських породах відповідав задуму людей. І блоки каменю з коридору, очевидно, виймали уздовж цих тріщин – може тому, що свято шанували саме неопрацьовану, “дику”, “див’ю” скелю – мабуть, найдревніший символ Великої Богині-Матері, її лона, що породжує світ.

Можливо, рукотворна і ця велична східчаста галерея? Вона спрямована точно на “обсерваторію”…

ЧОТИРИ СТУПЕНІ НАД ПРІРВОЮ

Священний колодязь, зруйнований ще більш сильно, ніж обсерваторія, зараз відділено від неї провалом. Він, утім, не занадто глибокий; у нього збігає маленький водоспад – початок безіменного струмка. Цілком можливо, що в часи гіперборейські не було тут ні струмка, ні прірви: таке враження, що нинішній контур гори Нінчурт владно знівелював давні руїни, пожалівши лише те, що було врубано в товщу скель.

Колодязь невеликий, його кубічний обсяг приблизно дорівнює одному кубометру. Вціліла, по суті, лише одна стінка цього куба. У ній – чотири крутих ступені; їхні краї округлені, згладжені – начебто їх незліченне число раз торкалися людські руки. Друга стінка розколота і зміщена переміщеннями порід, від третьої збереглося щось на зразок нижньої сходинки, а за залишками четвертої, що поросли мохом, – крутий схил, що іде до водоспаду.

Про що свідчить цей колодязь? Можливо, кількість його ступеней, чотири, відігравала особливу роль – як у північно-американських індіанців, чию культуру деякі дослідники зводять до гіперборейських джерел. Та й сама наявність колодязя може вказувати на одну цілком певну концепцію утворення світу, відповідно до якої з первинних вод, з вологого і темного хаосу колись піднялася споконвічна Гора, священний Центр Світу, а на Горі народилося божественне Сонце…

ЗІРКА СРІБЛЯСТИХ ПРОМЕНІВ

У горах на північ від Сейдозера, розшукуючи утвори древніх, учасники експедиції стали свідками незбагненного явища: з центра веселки, яка знеслася над горами близько 9 години вечора, виверглись снопи сріблястих променів, подібних до тих, що струменіють від Сонця, схованого хмарами. Але тут промені виходили від землі, десь недалеко від Сейдозера! Їхнє джерело було за горами, а коли веселка відсунулася вдалину, воно начебто піднялося над землею і стало незримим. Лише промені струменіли по всьому небу. Але яке відношення це має до святилища в горах?

Справа в тім, що, помітивши положення веселки, спостерігачі досить точно визначили по карті напрямок на джерело чудесних променів. Вийшло 127 градусів стосовно меридіана – майже той же кут, під яким зорієнтована обсерваторія! А наступного дня, із зовсім іншої гори, при іншій хмарності і без веселки вони знову побачили ті ж промені. І напрямок на їхнє джерело був тим самим.

Так що ж спостерігали в обсерваторії? Зірку сріблястих променів? А може Місяць – його затьмарення і захід? Не виключено, що і те, і інше небесне знамення сприймалося гіпербореями як теофанія – явище Божества. І, імовірніше за все, це була богиня, древня Володарка морських глибин і повітряних просторів – Матір усієї дикої, “дивйої” природи – та, чиї крилаті фігурки знайдені на Уралі й у святилищах заполярного острова Вайгач, та Морська Цариця, що була знайома російським поморам, які зимували на Крайній Півночі…

ПОЧУТИ ГОЛОС ГІПЕРБОРЕЇ

І от знову Ловозеро. Дослідників тепер набагато більше: до складу експедиції “Гіперборея-98” увійшли професійні археологи, геодезисти, геологи, біологи… Головна мета – гора Нінчурт. Та сама, де торік були виявлені вертикальні “пропили” на поверхні скель – усього їх було знайдено декілька десятків, і всі поблизу загадкової обсерваторії чи в ній самій. Деякі “пропили” нагадують огамічні письмена, магічні знаки древніх кельтів. Учені були майже упевнені в тім, що відкрили письмена, які багато старші за єгипетські ієрогліфи! Тоді, у серпні 97-го, копіюючи знаки на стінах напівзруйнованої скельної галереї, працюючи в суцільних хмарах, що опустилися на гори, які промокли й оклякнули, група на чолі з Ігорем Боєвим не сумнівалася у своїй удачі.

А потом вони довідалися, що схожу форму мають геологічні “борознові проби”. Знайдені знаки – це вертикальні, 10-сантиметрової ширини “пропили” на скелях, іноді з невеликими “відростками” праворуч і ліворуч. І геологи вирубують борозенки приблизно такої ж ширини, хоча роблять це на відстані в сотні метрів, а наші знаки виникають один за одним з метровим інтервалом, і їх дуже багато. Та й робити “відростки” геологам нібито ні до чого.

І от у липні 1998-го експедиція знову на тій же горі Нінчурт, над священним темно-бірюзовим Сейдозером, що тепер не приховано за білою вологою завісою. У групі – археолог Олександр Прохоров, геодезист і фотограф Ігор Георгієвський. У районі “галереї знаків”, що веде на верхове нагір’я, і розташованої поблизу скельної “обсерваторії” дослідникам удалося знайти багато нового. Але головне – з’явилися свідчення на користь глибокої давності знайдених знаків: знайшли валун, вимитий зі схилу гори, – скачану довгасту брилу біля метра завдовжки, що перетерпіла вікові митарства в бурхливих потоках талих вод, а швидше за все, й у товщі льодовика. Одна сторона брили залишилася майже плоскою, і цю площину перетинав такий самий “пропил”, як на стінах “обсерваторії” і в “галереї знаків”!

Причому поверхня всередині “пропилу” виглядала не менш древньою, ніж сам валун. А потім експедиційний археолог оглянув “пропили” у “обсерваторії” і впевнено сказав:

“Ні, це не геологічні проби, а скоріше архітектурно-стилістичні елементи, на зразок “глухих вікон” у зодчестві Древнього Шумеру. Звичайно, потрібні подальші дослідження, розкопки…”

Якщо прості вертикальні “пропили” – це архітектурні елементи, то, за законами древнього мистецтва, вони повинні були мати і символічне значення. А “пропили” з відгалуженнями могли, напевно, крім усього іншого, бути і свого роду буквами. Так чи не прочитати послання “галереї знаків”? Можливо, це звістка тієї самої Гіпербореї, про яку знали древні елліни, яку шукав на початку двадцятого століття Олександр Барченко…

Отже, на правій, непогано збереженій стороні “галереї знаків” – 19 накреслень. Тринадцять з них – прості вертикальні “пропили”; у шести інших від “стандартної” вертикальної риси вправо і вліво відходять невеликі горизонтальні відростки (сантиметрів по п’ять завдовжки). Ліва сторона галереї сильно зруйнована і потопає в нетанучому сніжнику; тут удалося знайти усього лише два простих “пропили”.

Який же зміст цих накреслень? Вертикальний стрижень з відростками – це, як відомо, основа огамічної писемності древніх кельтів, священні знаки їхніх жерців, друїдів. Є підстави думати, що колись Біломор’я і кельтський світ були споріднені за культурою. Так, можливо, дослідники знайшли гіперборейські джерела огамічного листа?

В алфавіті друїдів – понад 30 знаків; максимальна кількість відгалужень від друїма, вертикального стрижня, дорівнює п’яти. Але і знаки в знайденій “галереї” мають не більш п’яти відростків! Правда, тут усього три види знаків: відростки вправо, вліво і риси, що перетинають друїм. Цих знаків вистачає максимум на 15 букв; утім, гіпербореї могли не записувати голосні.

А що можна сказати щодо приголосних? Отут на допомогу знову приходить кельтська традиція (до речі, саме її деякі дослідники зводять до гіперборейських коренів). Найдавнішою спадщиною кельтської культури багато хто вважає друїдичну астрологію, перелік із тринадцяти символів. Початкові букви їх імен утворять ряд із тринадцяти приголосних. Але чи вони написані в “галереї знаків”?

Тепер вчинимо так: зобразимо наші знаки в традиційному друїдичному порядку і поставимо їм у відповідність початкові букви “давніх імен” кельтської астрології. І прочитаємо напис з гори Нінчурт. У якому напрямку? Мабуть, “знизу нагору” по “галереї знаків”: По ній могли, наприклад, підніматися на вершину для спостережень за небом. А напрямок для читання знаків на кожнім друїмі – як у кельтів: ліворуч праворуч і знизу нагору:

ДЛ ДЛВБ

ТН МНБ

ТЛ ДЛВГ

Але як усе-таки бути з голосними? Спробуємо використовувати досягнення лінгвістів, що у XX столітті реконструювали сотні коренів бореальної (“північної”) прамови, що іде в глибини древньокам’яного віку; найкраще ці корені збереглися в санскриті, у слов’янських і балтських мовах, у мовах народів Кавказу – заповідника древніх традицій. А тепер слухайте:

Далі далаваба

Тана манаба

Тулі делавега!

“Дала” – ім’я верховного божества у вайнахській міфології Кавказу (де, до речі, знали і символ лабіринту, такий же, як на Російській Півночі).

“Вабити” – призивати (напівзабуте російське слово).

“Тана” – на санскриті “потомство” (у російській мові цей корінь уцілів у формі “тягти”, тобто продовжувати).

“Манас” – санскритське слово “розум, дух”.

Тулі, Тула – назва священного центру Гіпербореї, яка дійшла до нас через античну традицію.

Корінь “вег” у санскриті – “прагнути”.

І, нарешті, ім’я тієї, до кого звернена ця молитва, – Дали, богиня-мисливиця, володарка звірів і стихії, відома нині лише Кавказу, але цілком відповідна (за описами сванських легенд) вигляду Великої Оленячої Володарки північних народів чи Морської Цариці, яка була відома російським поморам, що зимували на Шпіцбергені…

Далі богокликана//Хай одухотворить синів//Тулі богопрагнучої!

Одягнена в білі ризи, златокудра Далі була одночасно богинею Місяця. Цикл місячних затьмарень повторюється через 19 років – і в “галереї знаків” на горе Нінчурт саме 19 накреслень. А Діодор Сицилійський писав, що божество з’являється в Гіпербореї раз на 19 років…

З яких глибин часу прийшло це північне молитвослів’я? Якщо судити про вік “культури пропилів” по новознайденому валуну, то він цілком може бути фрагментом якоїсь споруди, дощенту зруйнованої, знесеної ще древніми льодовиками. Але тоді мова йде про десятки тисячоріч!..

(далі буде)

(1 votes, average: 5.00 out of 5)