ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ – МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ (1814 – 1841) – ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ – Хрестоматія

(Скорочено)

Частина перша

І

Бела

Оповідач по дорозі до Тіфлісу знайомиться з попутником – штабс-капітаном на ім’‎я Максим Максимович. Попутник розповідає йому таку історію. П’‎ять років тому він служив у фортеці за Тереком. Якось восени прибув транспорт із провіантом у супроводі офіцера на ім’‎я Григорій Олександрович Печорін. За словами Максима Максимовича, офіцер цей належав до тієї породи людей, з якими завжди відбуваються незвичайні пригоди. Печорін мав суперечливий характер, Дивно себе поводив: навіть довго перебуваючи під холодним дощем, він не мерз, проте замерзав сидячи в кімнаті. Ходив на вепра сам, хоч здригався від грюкоту віконниці, іноді годинами мовчав, а іноді, розважаючи слухачів різними розповідями, змушував їх падати від сміху.

Неподалік фортеці жив місцевий князь. Його син Азамат, ласий на гроші хлопець років п’‎ятнадцяти, кмітливий і спритний, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля старшої дочки. До почесних гостей підійшла молодша дочка князя, Бела, струнка, тоненька дівчина з чорними очима, як у гірської сарни. Печорін не зводив з неї очей, і Бела теж скоса поглядала на нього. На весіллі був також Казбич, про якого йшов поговір, що він розбійник і злодій. Казбич мав коня Карагеза, що славився по всій Кабарді. На Карагеза всі заздрили, навіть кілька разів пробували вкрасти, та дарма. Особливо подобався Карагез Азамату, хлопець навіть пропонував Казбичу обміняти коня на Белу, але той відмовився.

Довідавшись про це, Печорін посміявся, проте видно було, що він щось задумав. Він заводив з Азаматом розмови про коня, хвалив Карагеза. Нарешті запропонував: “…Кінь буде твій, тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу”. “Згоден”, – прошепотів блідий як смерть Азамат.

Максим Максимович намагався відмовити Печоріна, та той відповідав, що дика черкешенка має бути щасливою, отримавши такого чоловіка, як він, а розбійника Казбича треба покарати.

Уночі Азамат привіз Печоріну жінку із зв’‎язаними руками й ногами, перекинуту через сідло. А наступного ранку Казбич пригнав на продаж баранів. Він припнув коня біля огорожі й пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом Казбич побачив, як хтось мчить на Карагезі. Він змінився на виду й закричав: “Мій кінь!”, та було вже пізно. У розпачі пролежав Казбич на землі до наступного ранку, а коли дізнався у фортеці, хто викрав коня, рушив до аулу. Та Азамат кудись зник.

Максим Максимович пробував довести Печоріну, що вчинок його негарний, та той спокійно відповідав, що дівчина йому подобається. Довго Печорін домагався кохання Бели. Поступово йому вдалося привчити її до себе. “Слухай, люба, добра Вело! – говорив Печорін, – ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову будеш сумувати, то я помру. Скажи, ти будеш веселіша? ” Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак згоди.

Бела стала привітнішою, довірливішою – та й тільки. Тоді одного ранку Печорін зібрався й увійшов до неї попрощатися. Вона нічого не сказала, проте коли він рушив до дверей, кинулась до нього. У цьому місці Максим Максимович перервав свою розповідь, а потім додав: “Мені стало досадно, що ніколи жодна жінка мене так не любила”.

Казбич вирішив, що князь причетний до крадіжки Карагеза, дочекався його на дорозі й убив.

Максим Максимович перервав свою розповідь. Вони рушили далі, і тільки коли на ніч зупинились на відпочинок в гірській саклі, він закінчив історію Бели.

Минув час, і Печорін став все частіше затримуватись на полюванні. У таких випадках під стінами фортеці з’‎являвся Казбич. Коли Максим Максимович розповів про це Печоріну, той наказав Белі нікуди не виходити. Та з усього було видно, що він змінився до Бели. Вона помітно змарніла, її обличчя витяглось, великі очі не блищали, як колись. Бела днями сиділа на ліжку, сумна й бліда. Максим Максимович почав докоряти Печоріну, й почув у відповідь: “…У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли я є причиною нещастя інших, то й сам не менш нещасний… У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші і, певна річ, втіхи ці мені обридли. Потім пустився я в великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали, – але їхнє кохання тільки дражнило мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім… Я став читати, вчитися – науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать нітрохи, бо найщасливіші люди – невігласи, а слава – удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно… Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями – дарма: через місяць… мені стало нудніше, ніж будь-коли…” Бела здавалась Печоріну янголом, що його надіслала доля, та виявилось, що “любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетство другої”. Печорін зізнався, що ще любить Белу, але йому з нею скучно. “Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: …життя моє пустішає день у день – мені залишилося одне: мандрувати…. Може-таки, де-небудь помру в дорозі!”

Казбича поблизу фортеці більше не бачили. Одного разу Максим Максимович поїхав на полювання разом з Печоріним. Коли опівдні вони повертались і були вже недалеко від фортеці, вони почули постріл й побачили вершника, який стрімголов летів полем. Це був Казбич, який на сідлі тримав загорнуту у чадру Белу. Вони кинулись навздогін, Печорін пострілом поранив коня Казбича, а той, зіскочивши на землю, заніс кинджал над Белою. Максим Максимович теж вистрілив. Коли дим від його пострілу розійшовся, вони побачили непритомну дівчину, з рани на спині якої лилася кров.

Бела промучилась кілька днів. Вона то лежала нерухомо, то марила. А коли свідомість поверталася до неї, вона журилася, що не християнка і її душа не зустрінеться на тому світі з душею Григорія Олександровича. Перед своїм останнім ранком Бела відчула “тугу смерті”. Вона попросила Печоріна, щоб він її поцілував. “Він став навколішки біля ліжка, підняв її голову з подушки і притис свої губи до її холонучих губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, наче в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу…”

“Ні, вона добре зробила, що померла! – зітхнув Максим Максимович. – Ну що б з нею сталося, якби Григорій Олександрович ЇЇ покинув? А це б трапилося, рано чи пізно…”

Максим Максимович хотів утішити Печоріна, та той тільки засміявся сміхом, від якого проймає мороз. Потім Печорін був нездоровий, схуд, та розмов про Белу вони більше не заводили. А за кілька місяців Печоріна перевели у Грузію.

II

Максим Максимович

За деякий час оповідач зупинився в одному готелі у Владикавказ, де знову зустрів Максима Максимовича. Вони сиділи біля вікна за пляшкою кахетинського вина, коли побачили ще одну коляску й дізнались, що тут перебуває Печорін. Штабс-капітан звелів лакею повідомити Печоріна, що на нього чекає Максим Максимович, але Печорін не з’‎явився. Максим Максимович до самої ночі чекав на нього біля воріт, проте так і не дочекався.

Оповідач зустрів Печоріна лише наступного дня. Ось яким він його побачив: “Печорін був середній на зріст; стрункий, тонкий стан його та широкі плечі свідчили про міцну будову, здатну переносити всі труднощі кочового життя і зміни кліматів, не подолану ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запилений оксамитовий сюртучок його, застебнутий лише на два нижні гудзики, дозволяв помітити сліпучо-чисту білизну, що виявляла звички порядної людини; його забруднені рукавички здавалися пошитими саме на його маленьку аристократичну руку, і коли він зняв одну рукавичку, то мене здивувало, які худі його бліді пальці, його хода була недбала й лінива, але я помітив, що він не розмахував руками, – певна ознака потайного характеру. Коли він сів на лавочку, то рівний стан його зігнувся, наче в нього в спині не було жодної кісточки; положення всього його тіла виявило якусь нервову кволість… З першого погляду на його обличчя я не дав би йому більше 23 років, хоч потім я ладен був дати йому 30. В його усмішці було щось дитяче, його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо окреслювало його блідий, благородний лоб, на якому, лише по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок, що перетинали одна одну й, мабуть, позначалися багато виразніше в хвилини гніву чи душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса й брови були чорні, – ознака породи в людині… В нього був трохи кирпатий ніс, сліпучо-білі зуби й карі очі…

…Вони не сміялися, коли він сміявся! – Це ознака або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. З-за опущених вій вони сяяли якимсь фосфоричним блиском, якщо можна так висловитися. То не був відбиток запалу душевного, чи невгамовної уяви: то був блиск, подібний до блиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його – короткий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг би здаватися зухвалим, коли б не був такий байдужо-спокійний”.

Оповідач попросив Печоріна дочекатись Максима Максимовича, який пішов до коменданта. Той згадав, що вчора йому дійсно говорили про давнього приятеля. За кілька хвилин прибіг Максим Максимович, “він ледве переводив віддих; піт градом котився з обличчя його; мокрі пасма сивого волосся… прилипли до лоба його; коліна його тремтіли… він хотів кинутися на шию Печоріну, але той досить холодно, хоча з привітною усмішкою, простягнув йому руку”. Максим Максимович намагався розпитати Печоріна про його життя, запрошував пообідати разом, поговорити, але Печорін відмовився, посилаючись на те, що йому пора їхати. На спогади старого про минуле, про Белу Печорін зблід, одвернувся й вимушено позіхнув.

Максим Максимович засмутився й розсердився від такої зустрічі, та Печорін дружньо обійняв його зі словами: “Хіба я не той самий?”

В останню мить Максим Максимович згадав, що в нього залишились папери Печоріна. Той відповів, що вони йому не потрібні й дозволив робити з ними будь-що. Він розповів, що їде в Персію, а на запитання, коли повернеться, зробив рукою знак, який міг означати: “Навряд! та й навіщо?.. “

Максим Максимович віддав оповідачеві на його прохання папери Печоріна. Далі вони разом не поїхали: штабс-капітан ще не бачив коменданта, а йому потрібно було здати деякі казенні речі.

Журнал Печоріна

Передмова

Оповідач надрукував нотатки Печоріна, коли до нього дійшли чутки, що той помер, повертаючись з Персії. “Історія душі людської, хоча б наймілкішої душі, ледве чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона – наслідок спостережень розуму дозрілого над самим собою і коли її писано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив”.

І

Тамань

“Тамань – поганеньке місто, найпаскудніше з усіх приморських міст Росії. Я там мало не помер з голоду, та ще й на додачу мене хотіли втопити”, – так починає Печорін свою повість. Він затримався в Тамані на шляху до Кавказу. Вільних казенних квартир не було, тож йому довелося оселитися в хатині на березі моря, в якій, за словами десятника, було “нечисто”. Тут його зустрів сліпий хлопчик-сирота років чотирнадцяти, який розповів Печоріну, що дочка господині втекла з кримським татарином. Вночі Печорін побачив крізь вікно, як сліпий хлопець спустився на берег з якимось клунком. Печорін простежив за ним і побачив, як хлопець розмовляє з якоюсь дівчиною. Ішлося про якогось Янка: вона була не певна, що той припливе в таку бурю, а хлопець вважав, що Янко не боїться бурі. Нарешті з’‎явився навантажений човен, яким керувала людина в татарській баранячій шапці. Печорін повернувся додому, а вранці спробував домовитися з комендантом про від’‎їзд.

Коли він повернувся до хати, то побачив там стару господиню, яка прикидалась глухою, і сліпого хлопця. Марно намагався Печорін розпитати хлопця про нічну пригоду. Почулась пісня, і Печорін побачив дівчину, з якою хлопець розмовляв вночі на березі. Вона теж не хотіла нічого відповідати на запитання, а на погрозу розповісти про нічні події коменданту розреготалась, знову заспівала й кудись побігла. Коли стемніло, дівчина знову з’‎явилась, залицялась до Печоріна й призначила йому вночі побачення на березі.

Узявши пістолет, Печорін пішов з дівчиною на берег. Вони сіли в човен та попливли в море. Дівчина освідчилася Печоріну у коханні, обійняла його й викинула пістолету воду. “О, в цю мить жахлива підозра закралася мені в душу, кров ударила мені в голову! Оглядаюся – ми від берега коло п’‎ятдесяти сажнів, а я не вмію плавати!.. Між нами почалася одчайдушна боротьба… “Чого ти хочеш?” – закричав я. “Ти бачив, ти донесеш!” – відповіла вона”. Печоріну вдалося скинути дівчину з човна. Діставшись берега, він побачив, як вона вибралась з води. Незабаром приплив на своєму човні Янко, дівчина повідомила його, що “все пропало”. За кілька хвилин сліпий хлопчик приніс мішок, який поклали в човен. Татарин з дівчиною підняли на човні вітрило і вийшли у море, залишивши сліпого на березі з кількома монетами: хлопчик плакав… “Мені стало сумно. І нащо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий на гладеньке плесо, я стривожив їх спокій, і як камінь, мало сам не пішов на дно!” Повернувшись до хатини, Печорін з’‎ясував, що шкатулка, шабля зі срібного оправою, дагестанський кинджал зникли. “…Смішно було б скаржитись, …що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина мало не втопила… Що сталося зі старою і з бідолашним сліпим – не знаю. Та й що мені до радощів і нещасть людських, мені, мандрівному офіцеру, та ще й з подорожньою в казенній потребі!..” Вранці Печорін покинув Тамань.

Частина друга (Закінчення журналу Печоріна)

II

Княжна Мері

Цю частину журналу написано у формі щоденника, де позначено дні запису.

11 травня Печорін приїхав у П’‎ятигорськ. Знайшовши квартиру, він попрямував до джерела. По дорозі він зустрів знайомого, з яким колись служив – юнкера Грушницького. Печорін так його описує: “Він тільки рік у службі, носить, з особливого роду франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він був гарної статури, смуглявий і чорноволосий; йому на вигляд можна дати двадцять п’‎ять років, хоча йому навряд чи двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на костиль. Говорить він гучно і вигадливо: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не чіпає й які поважно драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті й виключні страждання. Справляти ефект – їх насолода”.

Грушницький розповів Печоріну про людей, що складають п’‎ятигорську публіку на водах – “водяне товариство”. Найцікавіші з усіх, на його думку, княгиня Ліговська та її дочка Мері. Щоб привернути увагу дівчини, Грушницькийнавмисне упустив склянку з цілющою водою. Мері допомогла йому підняти склянку, бачачи, що милиці заважають йому це зробити. Грушницький був щасливий, що Мері звернула на нього увагу. А Печоріну стало неприємно, що помітили не його.

За два дні Печорін зустрівся з доктором Вернером, людиною цікавою і розумною. Вернер “був малий на зріст і худий. І слабкий, як дитина; одна нога у нього була коротша іншої, як у Байрона; у порівнянні з тулубом голова його здавалась величезною: він стриг волосся під гребінець… Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагались збагнути ваші думки. В його одязі помітні були смак і охайність; його худорляві, жилаві й маленькі руки красувались у світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка і жилетка були завжди чорного кольору”. Хоча, за власними словами Печоріна, він не вмів дружити, з Вернером вони швидко заприятелювали. Доктор зрозумів намір Печоріна розвіяти нудьгу на водах розігруванням “комедії”. Стало відомо, що княжна Мері, зачарована зовнішністю Грушницького, вирішила, що його розжалували за дуель, а княгиня згадала обличчя Печоріна, якого вона зустрічала в Петербурзі. Вернер докладно розповів Печоріну про хвороби і характер княгині Ліговської і про звички та уподобання її дочки. Також доктор повідомив, що бачив у Ліговських їхню родичку, з опису якої Печорін упізнав свою бувшу любов.

Увечері на бульварі Печорін знову побачив Мері з матір’‎ю, навколо яких зібралася молодь. Печорін, розважаючи знайомих офіцерів, поступово зібрав все товариство навколо себе. Мері занудьгувала. Печорін припустив, що завтра ж Грушницький, який не зводив з дівчини очей, буде шукати спосіб познайомитись із нею.

Наступний запис від 16 травня. Печорін зазначає, що викликав неприязнь Мері тим, що вдає, ніби не помічає її й за будь-якої нагоди перешкоджає їй – наприклад, на її очах купує килим, що їй сподобався. Отже, його поведінка приносить свої плоди, дівчина звертає на нього занадто багато уваги. Мері стала ще більш ласкавого з Грушницьким, який мріє скоріше вдягти еполети. Печорін намагається йому пояснити, що саме в солдатській шинелі він здається княжні загадковим і привабливим, та Грушницький нічого не хоче чути. Печорін дає Грушницькому поради, як поводитись із молоденькою княжною, яка любить, щоб її розважали, як і всі російські панночки. З того, як Грушницький збентежився, Печорін розуміє, що приятель закоханий – у нього навіть з’‎явилась обручка, на якій вибите ім’‎я княжни і дата їх знайомства. Щоб чимось себе зайняти, Печорін вирішив стати повіреним Грушницького в його любовних справах.

Уранці Печорін прийшов до джерела пізніше, ніж завжди. Всі вже розійшлись. На самоті він блукав алеями і несподівано зустрів Віру, про приїзд якої розповів йому Вернер. Побачивши Печоріна, Віра здригнулась. Він знав, що вона знову вийшла заміж за багатого родича Ліговських і що цей шлюб був потрібний їй заради благополуччя сина. Знав він також, що Віра свого чоловіка “шанує, як батька, – і буде обдурювати, як чоловіка…” Він пообіцяв Вірі, що цознайомиться з Ліговськими і буде упадати за Мері, щоб відвести підозри від Віри.

Через грозу Печорін і Віра деякий час залишались у гроті, і Печорін відчув, як ним оволодівають знайомі почуття: “Чи не молодість зі своїми… бурями хоче повернутись до мене знову, чи це тільки її прощальний погляд…”. Пізніше Печорін поїхав верхи у степ і несподівано зустрів кавалькаду вершників, яку очолювали Грушницький і Мері. Юнкер озброївся шаблею й парою пістолетів і мав досить кумедний вигляд в такому “геройському вбранні”. Він розводився про небезпеки, які чатують на Кавказі, про світське товариство, пусте й легковажне. Несподівана зустріч з Печоріним перервала його розмову з княжною. Мері вирішила, що перед нею черкес, і перелякалась. Та Печорін запевнив, що він не більш небезпечний, ніж її кавалер. Грушницький був не – задоволений його появою й словами.

Коли ввечері Печорін почув, як Грушницький захоплено розписує приятелю принади Мері, йому це не сподобалось. Щоб подратувати юнкера, він запевнив, що завтрашній вечір проведе у Ліговських, де буде волочитися за княжною.

21 травня Печорін записав у журналі, що досі не познайомився з Ліговськими. Віра дорікала йому, що він не ходить туди, де вони могли б відкрито зустрічатись.

22 травня Печорін описує бал, який відбувся в залі Шляхетного зібрання. Мері привертала загальну увагу тим, з яким смаком вона вдягнена і як шляхетно поводиться. Місцеві “аристократки” не могли їй цього вибачити, одна з них висловила незадоволення своєму кавалеру, який заглядався на княжну. Печорін запросив Мері до танцю, і дівчина ледве приховувала радість. Під час танцю Печорін вибачився перед Мері про свою недавню зухвалість. Потім він відігнав п’‎яного, який запрошував княжну на танець. Вдячна дівчина розповіла про це матері, і княгиня Ліговська подякувала Печоріну, дорікнувши йому, що вони досі не знайомі. Пізніше Печорін принагідно розповів Мері, що Грушницький юнкер. Княжна була розчарована.

23 травня Грушницький подякував Печоріну за допомогу на балу і попросив ввечері у Ліговських звертати увагу на все, що стосувалось жінок. Йому потрібна була допомога, щоб визначити ставлення до нього княжни. Печорін майже весь цей вечір не відходив від Віри. Розчарований вигляд Мері свідчив, що розмови Грушницького їй уже не цікаві.

У записі від 29 травня розповідається про подальше втілення плану Печоріна в життя. Він розповідає Мері про дивні випадки зі свого життя, і вона стає все більш холодною з Грушницьким. Печорін навмисне залишає Мері наодинці з юнкером, коли той опиняється поруч, і нарешті чує: “Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницьким?” І у відповідь на слова Печоріна, що він жертвує власним задоволенням заради щастя приятеля, почув від Мері тихе: “І моїм”. Печорін зробив серйозний вигляд і не розмовляв з княжною кілька днів.

А 3 червня він запитав себе у щоденнику, навіщо йому кохання молодої дівчини, з якою він не збирається одружуватися, – і не знайшов відповіді.

Сердитий на себе, під час прогулянки Печорін говорив зле про оточуючих і цим перелякав Мері. На її докори він відповів: “Я зробився моральним калікою… одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалась, померла, я її відрізав…” Зворушена Мері взяла його за руку і вже її не випускала.

Наступного дня Печорін намагався розвіяти ревнощі засмученої Віри, запевняв, що не закоханий у Мері. А ввечері у княгині Ліговської він розповів історію свого кохання до Віри, замінивши імена. Здається, Віра пробачила йому залицяння до княжни.

5 червня перед балом до Печоріна прибіг Грушницький похвастатися новою офіцерською формою. У піднесеному настрої він пішов зустрічати Мері. Печорін же прийшов на бал останнім. Він здаля бачив, як Грушницький намагався дізнатися у Мері про причини її холодності. Потім підійшов до них. Мері сказала Грушницькому, що солдатська шинель йому більше пасувала. Печорін з нею не погодився й завважив, до невдоволення юнкера, що в офіцерській формі він виглядає молодшим.

Печорін танцював з Мері тільки мазурку. У кінці балу він зрозумів, що Грушницький змовився проти нього з іншими офіцерами.

Наступного дня Віра виїхала до Кисловодська. А ввечері княжна не вийшла, коли прийшов Печорін, пославшись на хворобу.

Доктор Вернер почав розпитувати Печоріна, чи збирається той одружитися з княжною. З’‎ясувалося, що про Печоріна і Мері розходяться плітки, а поширює їх Грушницький.

Печорін переїхав у Кисловодськ за Вірою і часто бачився з нею. Сюди ж переїхали Ліговські. Товариство знову спільно проводило час.

Під час однієї прогулянки Мері майже знепритомніла. Печорін, підтримав княжну й легенько торкнувся губами її щоки. Вона не розуміє його: “Або ви ставитесь до мене з презирством, або дуже любите”, – і першою освідчується йому в коханні. У відповідь Печорін вразив її холодом.

Тим часом Грушницький домовився з офіцерами помститися Печоріну за Мері. Вони вирішили, що юнкер викличе його на дуель, а пістолет вони зарядять лише один, Грушницького. Печорін випадково дізнався про цей план і вирішив провчити бувшого приятеля.

Одного дня Печорін отримав від Віри повідомлення, що її чоловік поїхав у П’‎ятигорськ, і провів ніч у коханої. Виходячи від неї, він затримався біля вікна княжни, де його побачили – Грушницький і капітан, якого Печорін колись принизив на балу. Наступного дня Грушницький голосно розповідав про нічні пригоди, присягаючись, що Печорін був у Мері. Печорін почув це і запропонував Грушницькому відмовитись від наклепу. Той не погодився, і Печорін викликав його на дуель.

Перед поєдинком вночі Печорін замислився про сенс свого життя: “Для чого я жив? для якої мети я народився?.. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі моїй сили неохватні… Але я не угадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя…. Я любив для себе, для власного задоволення…”

Коли супротивники і секунданти з’‎їхались на місце дуелі, вони домовились, що лікар витягне пулю, а убивство припишуть черкесам..

Печорін був спокійний, а Грушницький нервувався. Доктор Вернер, який теж знав про змову, просив Печоріна заявити, що їм відомо про відсутність кулі у його пістолеті. Проте той відмовився: він хотів побачити, чи зможе Грушницький стріляти у неозброєного. Першим випало стріляти Грушницькому. Він вистрелив й легко поранив супротивника в коліно. Печорін попросив зарядити пістолет, чим виказав свою обізнаність про змову. Грушницький, хоч капітан і намагався зупинити його, визнав, що готувалась підлість. Пістолет зарядили. Печорін востаннє запропонував юнкеру зізнатися у брехні й почув у відповідь: “Стріляйте!.. Якщо ви мене не вб’‎єте, я вас заріжу вночі… Нам на землі вдвох немає місця…” Печорін натиснув на гачок. Коли дим від пострілу розійшовся, Грушницького на скелі не було, його тіло лежало унизу.

Вдома на Печоріна чекала записка від Віри. Вона зізналась чоловікові у своєму коханні, й вони їдуть назавжди. Печорін загнав до смерті коня, намагаючись наздогнати її, та даремно. Коли він зрозумів, що втратив Віру назавжди, то впав на землю й заридав.

Від Вернера Печорін дізнався, що про дуель здогадується начальство. Наступного дня він отримав наказ їхати у фортецю N. Коли Печорін прийшов до Ліговських прощатися, княгиня запропонувала йому одружитись з Мері. Наодинці з дівчиною він відверто сказав їй, що вона повинна його зневажати, бо він ніколи її не любив, тому вона не може вийти за нього заміж. Княжна Мері відповіла, що його ненавидить.

Пригадуючи у фортеці історію з Мері, Печорін порівнює свою долю із життям матроса, який звик до труднощів свого ремесла і нудьгує на березі, виглядаючи в морі вітрило, “що наближається до порожньої пристані…”

III

Фаталіст

Якось Печорін прожив кілька тижнів у козачій станиці. Одного разу за столом зайшла мова про мусульманське вірування, начебто доля людини визначається на небі. Офіцери вважали по-різному, та несподівано один з них, серб, поручик Вулич, визвався “спробувати на собі, чи може людина власного волею правити своїм життям, чи кожному… наперед призначено фатальну хвилину…”. Печорін запропонував парі, щоб довести, що нічого людині наперед не призначено. Дивлячись на приготування до пострілу, Печорін на власний подив помітив на обличчі поручика “печатку смерті”. “Ви сьогодні помрете!” – сказав він Вуличу. Серб відповів: “Може, так. Може, ні…” Він взяв чийсь пістолет, невідомо, заряджений чи ні, приставив собі до лоба й натиснув на гачок. Осічка! Всі зітхнули з полегшенням, вирішивши, що пістолет не заряджений. Вулич вистрілив удруге – у кашкет, що висів над вікном, і пролунав постріл. Поручик зібрав виграні червінці й пішов.

Ця пригода справила на Печоріна глибоке враження. А вночі його розбудили звісткою, що Вулича вбито. Виявилось, що серб зустрів на темній дорозі п’‎яного козака й спитав, кого той шукає. “Тебе!” – відповів козак і розрубав його шаблею від плеча майже до серця. Перед смертю Вулич промовив лише три слова: “Він був правий!” Печорін дійсно помітив на обличчі поручика печатку близької смерті.

Випала цієї ночі нагода випробувати долю й Печоріну. Вбивця Вулича закрився у порожній хаті, а натовп біля неї все ніяк не зважувався діяти. Біля дверей поставили трьох козаків, щоб вони відвертали увагу вбивці. Осавул стукав у двері і кричав, а Печорін наблизився до вікна, крізь щілину віконниці якого було видно козака з пістолетом у руці, відірвав віконницю і стрибнув у вікно головою вниз. Козак вистрілив, куля зірвала еполет у Печоріна. За кілька хвилин злочинця зв’‎язали і вивели під конвоєм.

“По всьому цьому як би, здається, не зробитися фаталістом? – розмірковував Печорін. – Щодо мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гіршого за смерть нічого не станеться – смерті не минеш!”

Повернувшись до фортеці, Печорін розповів про пригоду Максиму Максимовичу. Він хотів почути його думку, та старий висловився тільки про вади курків і черкеських гвинтівок. А про Вулича сказав так: “Еге, жаль бідолаху… А втім, видно, так уже в нього на роду було написано!..”

За перекладом Олексія Кундзіча

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Поміркуйте, чи важливо знати історію написання роману “Герой нашого часу”, щоб його глибше зрозуміти.

2. Дайте визначення жанру твору. Поясніть, які можливості відкрив перед автором цей жанр.

3. Прокоментуйте, наскільки вам сподобалася композиція роману?

4. Простежте вплив Байрона і Пушкіна на автора твору. Як ви можете пояснити такий вплив?

5. Аргументуйте, як ви уявляєте головного героя роману.

6. Поміркуйте, чому “Герой нашого часу” – реалістичний роман.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)